Реферат на тему:

Обмеження волі. Загальні засади призначення покарання Довічне
позбавлення волі Позбавлення волі на певний строк Тримання в
дисциплінарному батальйоні військовослужбовців

1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в
кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від
суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням
засудженого до праці.

2. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

3. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і
жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай
пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів
першої і другої групи.

1. Обмеження волі є видом основного покарання, що чинить подвійний вплив
на засудженого, який водночас: а) обмежується в

свободі пересування і виборі місця проживання; б) обов’язково
залучається до праці.

Обмеження волі є строковим покаранням — воно може призначатися судом на
строк від одного до п’яти років. Засуджені відбувають це покарання у
кримінально-виправних установах відкритого типу без ізоляції від
суспільства. Відповідно до п. 6 розділу II Прикінцевих та перехідних
положень КК особи, які відбувають покарання за вироком суду у виді
позбавлення волі на строк до п’яти років в колоніях-поселеннях,
вважаються такими, що відбувають покарання у виді обмеження волі.

2. Ч. З ст. 61 визначає виключний перелік осіб, до яких не може
застосовуватися обмеження волі.

3. Особи, що відбувають обмеження волі, можуть звільнятися від
відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75). До них може
застосовуватися умовно-дострокове звільнення від відбування покарання
(ст. 81), а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким
покаранням (ст. ст. 82, 83).

4. Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування обмеження
волі передбачена ст. 390.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців

1. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається
військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох
років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також якщо суд,
враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе
замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у
дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

2. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість
позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували
покарання у виді позбавлення волі.

1. Тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується виключно до
військовослужбовців строкової служби. Таке покарання є одним із видів
основних покарань. Воно застосовується на строк від шести місяців до
двох років.

Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується
судом у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд,
враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе
замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у
дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62). До
засуджених військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді
позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні замість
позбавлення волі застосовуватися не може.

2. Військовослужбовці, що відбувають тримання у дисциплінарному
батальйоні, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з
випробуванням (ст. 75). Але до них може бути застосоване
умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81).

3. Дисциплінарний батальйон є військовою частиною, а тому самовільне
залишення його створює склад злочину, передбаченого ст. ст. 407 або 408.

КПК(ст.4Ю).

Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України.
Затверджене указом Президента України №/39/94 від 5 квітня 1994 р.

Постанова ПВС№ 15 від 28 грудня 1996р.’ Про практику направлення
військовослужбовців, які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон’.

Позбавлення волі на певний строк

1. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та
поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

2. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти
років.

1. Позбавлення волі — один із видів основних покарань, який полягає в
примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до
кримінально-виконавчої установи. Це покарання може застосовуватися лише
тоді, коли воно вказане в санкції статті (частини статті) КК, а також
при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк
у порядку амністії чи помилування (ст. ст. 86, 87). Воно також може
застосовуватися, коли суд дійде висновку про можливість незастосування
довічного позбавлення волі (ст. 64). Вид кримінально-виконавчої установи
визначається відповідним органом кримінально-виконавчої системи.

При позбавленні волі засуджений обмежується в праві вільного пересування
і користування своїм часом, вибору місця проживання та місця і часу
праці, на відпочинок, освіту тощо. При цьому засуджений піддається
виправно-трудовому впливу, поєднаному з проведенням з ним виховної
роботи. Його життя і діяльність підпорядковані установленому режиму
відбування цього покарання.

2. Ст. 64 встановлює строки позбавлення волі — від одного до п’ятнадцяти
років. Суд, керуючись загальними засадами призначення покарання,
визначає такий строк позбавлення волі, який необхідний і достатній для
досягнення мети покарання.

3. Звільнення від відбування позбавлення волі з випробуванням може
застосовуватися лише тоді, коли воно призначене на строк не більше п’яти
років (ст. 75). Засуджений до позбавлення волі може бути
умовно-достроково звільнений від відбування покарання (ст. 81).
Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м’яким
покаранням (ст. 82).

4. До неповнолітніх позбавлення волі на певний строк застосовується у
порядку, передбаченому ст. 102.

5. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний
строк, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає
кримінальній відповідальності за ст. 393.

Конституція України (ст. ст. 29, 63). ВТК (ст. ст. 8, 22-27, 46-47). КПК
(ст. ст. 334,410-411).

Довічне позбавлення волі

1. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких
злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим
Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі
на певний строк.

2. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили
злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до
жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент
постановлення вироку.

1. Довічне позбавлення волі — найсуворіший із усіх видів основних
покарань. Цей вид покарання застосовується судом тільки тоді, коли воно
вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК.

2. Дане покарання встановлене лише за вчинення особливо тяжких злочинів.
Про поняття таких злочинів див. ст. 12 та коментар до неї. Ними є
злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк
понад 10 років або довічне позбавлення волі (передбачені ст. 112, ч. 2
ст. 115, ч. З ст. 258, ст. ст. 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст.
438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443).

3. Це покарання застосовується тільки у випадках, коли суд не вважає за
можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

4. Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб:
1) осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років; 2) осіб, що вчинили
злочин у віці понад 65 років; 3) жінок, що були в стані вагітності під
час вчинення злочину; 4) жінок, що були в стані вагітності на момент
постановлення вироку.

5. Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за
втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній
відповідальності за ст. 393.

6. Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від
відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-достроковому
звільненню від відбування покарання (ст. 81).

7. Законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це
покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст.
85, ч. З ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна
засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення
волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст.
87).

Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої ча стини цього
Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та
обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й
достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

3. Підстави для призначення більш м’якого покарання; ніж це передбачено
відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин,
визначаються статтею 69 цього Кодексу.

4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями
Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене
за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та
71 цього Кодексу.

1. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення
індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють
собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі
діяльності суду при призначенні покарання,

2. Ст. 65 встановлює, що сул призначаючи покарання, зобов’язаний
насамперед виходити з санкції норми КК, яка передбачає відповідальність
за вчинений злочин. Санкцією є та частина статті Особливої частини КК,
яка визначає вид і розмір покарання за даний злочин.

Ч. ч, 3 і 4 ст. 65 містять два винятки із наведеного правила, згідно з
якими інше покарання, ніж передбачене санкцією статті Особливої частини
КК, може бути призначене: 1) більш м’яке — за підстав, визначених ст.
69; 2) більш суворе — за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків
відповідно до ст. ст. 70 і 71. 3. Суд призначає покарання відповідно до
положень Загальної частини КК. Саме в ній визначені завдання КК (ст. 1),
підстава кримінальної відповідальності (ст. 2), положення, що визначають
чинність кримінального закону (ст. ст. 3-8), поняття злочину та
класифікація злочинів, стадії злочинної діяльності (ст. ст. 11 — 16),
суб’єкт злочину

(ст. ст. 18-22), поняття вини та її форм (ст. ст. 23-25), основні
положення щодо співучасті у злочині (ст. ст. 26 — 31), множинності
злочинів (ст. ст. 32 — 35), обставин, що виключають злочинність діяння
(ст. ст. 36 — 43), звільнення від кримінальної відповідальності (ст. ст.
44-49), покарання (ст. ст. 50-87), судимості (ст. ст. 88-91), примусових
заходів медичного характеру та примусового лікування (ст. ст. 92 — 96),
особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх (ст. ст.
97—108). Призначення покарання всупереч вимогам Загальної частини КК
неприпустиме. За наявності передбачених законом підстав суддя, що
порушив приписи норм Загальної частини КК при призначенні покарання,
підлягає кримінальній відповідальності, зокрема за ст. 375.

4. При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого
злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують
покарання.

За ступенем тяжкості злочини поділяють на злочини невеликої тяжкості,
середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі (див. ст. 12 та коментар до
неї). Ступінь тяжкості злочину, як випливає зі ст. ст. 12 і 68, не
залежить від стадії злочину, виду співучасника злочину, віку особи.

Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних і
негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів
характеристики особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове
значення. Соціальну характеристику особи становлять професія, фах,
обіймана посада, ставлення до праці чи навчання, наявність державних та
інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім’ї, ставлення до
інших членів суспільства, поведінка на роботі, в побуті, додержання
вимог суспільного співжиття тощо. До фізичних ознак належать зокрема:
стать, вік, стан здоров’я, здатність до праці. Психічними ознаками є:
наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер,
соціальна спрямованість. Темперамент особи— це сукупність психічних
особливостей, пов’язаних з емоційним станом, тобто зі швидкістю
виникнення почуттів та ЇХ силою, а характер особи — стійкий, цілісний
склад душевного стану, що виявляється у психічних актах, манерах,
звичках, емоційних переживаннях. Соціальна спрямованість особи виражає
коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розвиток,
сукупність принципів і мотивів поведінки. У правовому аспекті особу
винного характеризує наявність ознак загального, і спеціального
суб’єкта, судимості, множинності вчинених ним злочинів, вчинення злочину
у співучасті тощо.

Врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання,
здійснюється судом відповідно до ст. ст. 66 та 67.

5. Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її
виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатом
інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь
тяжкості вчиненого злочину, особу винного, всі пом’якшуючі та обтяжуючі
обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення
злочину у співучасті — характер та ступінь участі особи у вчиненні цього
злочину.

Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і
попередження нових злочинів покарання сприяють

санкції норм КК, які за своєю конструкцією є, як правило,
альтернативними і відносно визначеними.

Постанова ПВС № 22 від 22 грудня 1995 р. “Про практику призначення
судами кримінального покарання” (п. 2).

Похожие записи