Реферат на тему:
Нові погляди щодо інституту цивільного позову у кримінальному процесі
На сторінках провідного юридичного журналу РФ “Российская юстиция”
опублікована стаття В.Бозрова під назвою “Цивільний позов у
кримінальному процесі недоречний” [1, с.29-30]. Це звернення до проблеми
цивільного позову завершилось констатацією явної наукової і
процесуальної суперечливості інституту цивільного позову в кримінальному
процесі і пропозицією вилучити цей інститут з КПК Росії [2].
Закономірно, що така заява викликала полеміку на шпальтах цього видання.
До неї приєдналися С. Міліцин та О. Попкова, Ю. Ліфшиц та Ю. Тимошенко,
В. Сисоєв та К. Храмцов. Знаковим є те, що усі вони заперечували тезу
В. Борзова.
Подібні висловлювання В.Борзова не залишили байдужими й нас, спонукаючи
проаналізувати наукову проблему сумісності цивільного позову із
провадженням кримінальної справи, з’ясувавши “ідейні” підвалини цього
інституту. Відразу зауважимо, що, окрім загальновизнаної тези про
доцільність “з’єднаного процесу”, на його користь наведемо висновок про
відповідність ідеям та нормам Конституції, міжнародно-правовим актам про
державний захист жертв злочинів. Про слушність позовної форми захисту
прав у кримінальному процесі свідчить і коло засобів захисту прав
потерпілих, що істотно змінилося останнім часом.
Відтак метою нашого дослідження є критичний аналіз позиції про
недоречність існування інституту цивільного позову у кримінальному
процесі. У статті викладені та обґрунтовані висновки про історичну
притаманність цивільного позову вітчизняній правовій системі,
“конституційність” цього кримінально-процесуального документа.
Розглянуті окремі, передусім теоретичні, аргументи учасників дискусії
щодо “ідейної” несумісності кримінального процесу та цивільного позову.
Така вибірковість пояснюється фундаментальним характером тези та
значенням відповіді на неї.© Участь у цій полеміці для нас можлива саме
на рівні теорії в силу істотних відмінностей у правовому регулюванні
позовного провадження у кримінальному процесі РФ та України.
Отже, В. Бозров зауважує, що “цей експеримент (йдеться про цивільний
позов у кримінальному процесі. – Н.А.) триває вже не один десяток
років”. Причому цивільний позов настільки неорганічний для кримінального
судочинства, що “кримінально-процесуальна форма набула лякаючих обрисів,
а разом з нею деформувалася і правосудна діяльність розгляду
кримінальних справ” [1, с.29].
Звернемося до історико-правових джерел. У ст.6 та 7 Статуту
Кримінального судочинства 1864 р. передбачене право потерпілих від
злочину пред’явити позов про винагороду в суді кримінальному для
спільного з кримінальною справою розгляду, чи в суді цивільному по
закінченні кримінального розгляду [3, с.76].
КПК РСФСР 1923 р. та КПК УРСР 1924 р. і Основи кримінального судочинства
СРСР та союзних республік 1958 р. теж закріпили застосування цивільного
позову в кримінальному процесі. У прийнятих на підставі Основ
кримінально-процесуальних кодексах усіх республік СРСР були відтворені
норми про цивільний позов у кримінальному судочинстві. Це свідчить про
те, що цивільний позов застосовується понад 130 років, а його
успадкування усіма кримінально-процесуальними законами дає підстави
вважати його національною особливістю російської та української правової
системи.
Теза В. Бозрова про очевидну невідповідність між природою цивільного
позову і самою сутністю кримінального судочинства обґрунтовується
думкою, що кримінальне судочинство спрямоване на реалізацію кримінальної
відповідальності чи звільнення від неї у встановлених законом випадках.
Погоджуємось з думкою С. Міліцина про те, що у правовій науці немає
визначення кримінального судочинства, яке б однозначно сприймалося всіма
чи хоча б більшістю вчених. Кожна з наявних дефініцій грішить типовими
недоліками – неповнотою в описі визначеного феномена і зайвим
багатослів’ям. Для обґрунтування своєї думки С. Міліцин навів простий
приклад. Під звичайно цитоване визначення кримінального процесу, що
ґрунтується на його завданнях, у жодному разі не підпадає діяльність
органів кримінального судочинства з розслідування і розгляду
кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних. Подібна
невідповідність, однак, не дає приводу тим же процесуалістам
засумніватися в тому, що ця діяльність – один із різновидів провадження
у кримінальних справах. Але визнаючи неповноту визначення (чи визначень)
кримінального судочинства, не можна приховуватись ним для заперечення
кримінально-процесуальної природи того чи іншого явища. Сконструйоване в
навчальних чи навіть наукових цілях поняття саме по собі не може служити
підставою для висновків про якусь “відповідність” чи “невідповідність”
одного явища іншому [4, с.47].
До цього аргументу треба додати, що погляд на кримінальний процес лише
як на засіб реалізації кримінальної відповідальності морально застарів
та далеко неповний. Ці відносини, як справді основні, породжують
відносини щодо охорони прав та інтересів учасників процесу, щодо
застосування процесуального примусу, службово-процедурні,
контрольно-перевірочні відносини, відносини щодо відшкодування шкоди,
заподіяної злочином, превентивні та заохочувальні відносини [5,
с.32-34].
На користь цієї думки, що точно відтворила тенденцію розвитку права,
слід вказати на новітні інститути кримінально-процесуального права –
примирювальні форми закриття кримінального процесу, забезпечення безпеки
осіб, які залучаються у кримінальний процес; розвиток права на
оскарження рішень органів, які ведуть досудове розслідування, докорінна
зміна стадій судового контролю, виділення в окремий інститут так званого
міжнародного кримінального процесу. Ці факти переконують, що
кримінально-процесуальний закон динамічно розвивається, збагачується, і
це зумовлює його не тільки кількісне, а й якісне ускладнення.
На думку В. Бозрова, низка принципів, характерних для діяльності суду з
вирішення цивільно-правових суперечок (наприклад, диспозитивність),
разюче суперечать принципам кримінального судочинства (наприклад,
публічності). Підтвердженням того є і неприпустимість у кримінальному
процесі мирової угоди (за винятком справ приватного обвинувачення),
регресного позову, відшкодування упущеної вигоди, а також багато інших
наявних у КПК “процесуальних ребусів”. А правила і принципи цивільного
судочинства, пов’язані з відшкодуванням збитків, не можна механічно
“вживляти” у кримінальний процес, оскільки кожна з цих галузей права
самостійна як у предметі, так і методі регулювання [1, с.29].
Погодившись із тим, що неприпустимо механічно вживляти у кримінальний
процес правила цивільного судочинства, В. Сисоєв та К. Храмцов
правомірно відзначили, що розгляд цивільного позову під час вирішення
кримінальної справи викликає до життя різні за змістом процесуальні
правовідносини. Лише частина їх прямо регулюється
кримінально-процесуальним законом. При цьому з огляду на похідний
характер цивільного позову в кримінальному процесі пріоритет у
регулюванні повинен бути відданий, безумовно, кримінально-процесуальному
закону. Відтак варто погодитися з думкою тих учених, які вважають, що
норми цивільного процесуального права застосовуються при провадженні за
цивільним позовом у кримінальному процесі тією мірою, у якій вони
регулюють відносини, не урегульовані кримінально-процесуальним правом, і
не суперечать нормам кримінально-процесуального права. За такого підходу
“процесуальні ребуси”, про які говорить В. Бозров, не можуть виникати в
принципі [6, с.68].
Варто вказати і на те, що можливим є розгляд цивільного позову у
кримінальному процесі. Так регресним за своєю сутністю є цивільний позов
про відшкодування витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне
лікування потерпілого, подання якого передбачено КПК РФ і України.
Науковцями переконливо доведено, що предмет цивільного позову може
охоплювати і вимоги про відшкодування упущеної вигоди [7, с.45].
Опонентами інституту цивільного позову висловлено думку, що провадження
за ним, як і будь-який інший розгляд цивільно-правового спору, повинне
ґрунтуватися на презумпції винності делінквента, а кожна зі сторін
зобов’язана доводити ті обставини, на які посилається. У той час як
кримінальне судочинство ґрунтується на презумпції невинності і органи
кримінального судочинства не вправі перекласти на обвинуваченого
обов’язок доведення невинуватості [4, с.46]. З цього приводу треба
зазначити, що висновок суду про вину у вчиненні протиправного діяння,
яке порушує норми кримінального закону і яким завдано шкоду, завжди
передує вирішенню цивільного позову. Причому характер цього висновку
визначатиме долю цивільного позову. Тільки якщо буде доведено, що
підсудний вчинив злочин і цим завдав шкоду суб’єктивним правам
потерпілого, можливе задоволення цивільного позову. Якщо вину у вчиненні
злочину доведено не буде, особа підлягає виправданню. Відповідно,
розгляд цивільного позову у такому випадку стає неможливим. Обидва факти
знаходять свою констатацію у вироку суду саме у такій послідовності.
Отже, підсудний захищений від покладення на нього мір цивільної
відповідальності навіть якщо він не користується правом подавати докази
своєї невинуватості.
Останній аргумент супротивників розгляду цивільних позовів разом із
кримінальними справами відноситься до сфери законодавчої техніки. Ці
автори вважають, що оскільки через фрагментарне правове регулювання
позовне провадження створює “процесуальні ребуси”, від нього слід
відмовитися [1, с.29; 4, с.46]. Насамперед зауважимо, що цілком мають
рацію В. Сисоєв та К. Храмцов, які стверджують, що недоопрацьованість
окремих аспектів процедури пред’явлення і розгляду цивільного позову –
привід для її доопрацювання, а не для вилучення в цілому інституту
цивільного позову з КПК [6, с.68].
По суті, щоразу, коли по кримінальній справі заявляється цивільний
позов, органи судочинства змушені паралельно вести відразу два
провадження – за обвинуваченням і за позовом, що було відзначено задовго
до нинішніх дискусій. Безсумнівно, порівняно невелика кількість норм, що
містяться в КПК і регулюють порядок провадження за цивільним позовом, не
може забезпечити повного регулювання цього інституту, замінивши собою
всі норми Цивільного процесуального кодексу. Висновок може бути тільки
один – давно апробоване на практиці застосування норм ЦПК за аналогією,
про що вже йшлося у цій статті.
¤
???????$??!??$???????¤?¤?$????a???????¤?$????a?колеги. Зокрема,
“кримінальний” суддя нерідко воліє передати складний в частині
розрахунків цивільний позов своєму колезі, більш звиклому до
хитросплетень категорій цивільного законодавства, аніж до зовнішньо
простого Кримінального кодексу [4, с.47].
Тому ми підтримуємо думку Ю. Ліфшиця та А. Тимошенка як більш наближену
до ідеї цивільного позову у кримінальному процесі: органи слідства,
прокуратури, суд зобов’язані розглядати питання про відшкодування шкоди,
заподіяної злочином, як невід’ємний елемент кримінальної справи, а не як
несуттєвий додаток до нього, яким можна зневажити [2, с.45].
Захист порушених злочином прав разом з розглядом і вирішенням
кримінальної справи доцільний з погляду юридико-технічних зручностей,
економічної вигоди для держави й учасників судочинства, а також
характеризується більш високою ефективністю [7, с.17].
Можливість їхнього спільного розгляду полягає у факті вчинення злочину,
що є підставою як кримінальної, так і цивільної відповідальності. Ті
самі докази виявляються і використовуються для встановлення вини чи
невинуватості особи в злочині і цивільному правопорушенні. Той самий
суб’єкт (обвинувачуваний), як правило, є учасником і кримінальних, і
цивільних правовідносин.
Вирішення цивільного позову значно прискорює відновлення прав
потерпілих, заощаджує час і кошти як суду, так і суб’єктів спірних
правовідносин, а також інших осіб, залучених у сферу кримінального
процесу. Їм не доводиться повторно відволікатися на встановлення тих
самих обставин.
Спільний розгляд цивільного позову і кримінального обвинувачення
забезпечує найбільш швидке відновлення майнових прав особи, що потерпіла
від злочину, унеможливлює паралелізм у роботі судів і винесення
суперечливих рішень по тих самих питаннях, гарантує найбільшу повноту
дослідження доказів і створює значні зручності для всіх учасників
кримінального процесу [8, с.5].
Насамперед це є серйозна пільга для потерпілого від злочину, і не тільки
тому, що потерпілий звільняється від сплати державного мита. Йому значно
легше захищати свої інтереси й обґрунтовувати свої позовні вимоги, коли
його позов розглядається разом із кримінальною справою, у кримінальному
процесі, у якому з’ясовуються всі обставини справи, що стосуються як
самого злочину, так і його наслідків [9, с.260]. Адже пред’явити
цивільний позов у кримінальній справі можна навіть коли ще не відомий
обвинувачуваний і не ясно, хто повинен відповідати за цивільним позовом.
З моменту подання позовної заяви цей обов’язок приймається органом, який
проводить досудове розслідування. Істотно полегшується завдання позивача
і щодо обґрунтування своїх вимог, тому що в кримінальному процесі
доказування цивільного позову здійснюється ех оfficio слідчим і
прокурором.
Нарешті, якщо уявити ситуацію, коли по кримінальній справі, пов’язаній
із загибеллю близької потерпілому людини, чи у випадку заподіяння
потерпілому не тільки фізичних, але й глибоких моральних страждань,
вилучити розгляд цивільного позову, то потерпілий змушений буде ще раз
переживати ті події, викликані злочинним діянням, а також значний
психологічний і моральний дискомфорт під час фактично повторного
дослідження того ж злочинного діяння, яким заподіяно йому майнову чи
моральну шкоду.
Крім того, тільки перебуваючи у процесуальному статусі потерпілого чи
цивільного позивача, особа може скористатися засобами забезпечення
безпеки як учасник кримінального судочинства (ст.52-1 КПК України).
Державний обвинувач одержує в особі цивільного позивача союзника, що
сприяє йому в підтримці обвинувачення, а позивач, як правило, –
підтримку в особі прокурора.
Нарешті, важливо мати на увазі, що у деяких кримінальних справах
встановлення розміру заподіяного злочином збитку має велике значення для
правильної кваліфікації злочину (наприклад, по справах про розкрадання),
оцінки обставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, і навіть
для вирішення питання про наявність чи відсутність самого складу
злочину. Спільний розгляд обвинувачення і цивільного позову є в таких
випадках додатковою гарантією їхнього правильного вирішення. Тому
окремий розгляд кримінальної справи і цивільного позову може негативно
відбитися на правильності вирішення самої кримінальної справи
[9, с.260].
Нарешті, одночасне застосування кримінальної і цивільної
відповідальності підвищує їхній виховний та превентивний вплив.
Не тільки безсумнівна допустимість та технічна доцільність розгляду
цивільного позову в кримінальному процесі, а й політична доцільність,
відповідність низці ідей та норм Конституції, у тому числі і гарантіям
права на судовий захист (преамбула, ст.1, 3, 55, 66, 68), та ідеї
захисту прав жертв злочинів можуть бути висловлені на користь цивільного
позову у кримінальному процесі [11].
На державу, її органи покладається обов’язок здійснювати захист
порушених суб’єктивних прав громадян і юридичних осіб, тому що будь-яке
право, проголошене в Конституції, може вважатися з юридичного погляду
гарантованим і фактично здійсненим лише за умови, якщо в законодавстві
закріплені правові засоби їхньої реалізації і якщо їх порушення дає
громадянину право на позов чи на інші передбачені законом шляхи
відновлення порушеного права. Виходячи з гармонійного поєднання
інтересів держави й особистості, з огляду на характер шкідливого діяння
законодавець надає можливість особам, які зазнали шкоди від злочину,
звернутися за захистом порушеного права не тільки у формі цивільного
судочинства, але й у кримінальному процесі разом з розглядом
кримінальної справи.
Це своєрідна реакція законодавця на характер діяння, яким заподіюється
шкода, а встановлення характеру і розміру останнього і, за загальним
правилом, його відшкодування становить невід’ємний елемент кримінального
процесу. Водночас законодавець виходить не тільки з можливості спільного
дослідження і вирішення питань кримінальної відповідальності особи, що
вчинила злочин, і захисту порушених прав потерпілих осіб, але й вважає
таке поєднання доцільним. Доцільність спільного вирішення питань
кримінальної і майнової відповідальності диктується першою чергою
міркуваннями політико-юридичного характеру. Для держави не може бути
байдужим факт порушення майнових прав своїх громадян і колективних
формувань, тим більше таким небезпечним деліктом, як кримінальний. Воно
не може не надати підвищеного сприяння в їхньому захисті. Це пояснюється
не тільки тим, що в багатьох випадках заподіяна шкода входить до складу
злочину, а відтак торкається не тільки інтересів окремих осіб, але й
публічних (суспільних). Якщо навіть шкода як наслідок злочинного діяння
не впливає на його правову кваліфікацію, вона, проте, стосується не лише
інтересів окремих фізичних чи юридичних осіб, але й інтересів публічних,
оскільки результатом злочинів, боротьба з якими є найважливіше і
безпосереднє завдання держави та її органів, що здійснюється на
публічних засадах. Відновлення ж порушених таким суспільно небезпечним
діянням майнових та особистих немайнових прав потерпілих осіб переважно
за рахунок майна, матеріальних і фізичних можливостей винних – один з
найдієвіших засобів боротьби з цим суспільним злом, який органічно
поєднує індивідуальні і публічні інтереси [7, с.17].
На підтвердження висловленої тези наведемо п.4 Декларації основних
принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, згідно з
яким до жертв слід ставитися із співчуттям та поважати їхню гідність,
потерпілі від злочинів мають право на доступ до механізмів правосуддя та
найшвидшу компенсацію за заподіяну їм шкоду відповідно до національного
законодавства [12, с.39]. Усі висловлені міркування переконують у тому,
що інститут цивільного позову повною мірою відповідає ідеям Конституції
та міжнародному гуманітарному праву про ефективний судовий захист
потерпілих від злочинів.
Щодо майбутнього вітчизняного кримінально-процесуального законодавства,
то аналіз його офіційного проекту переконує, що інститут цивільного
позову не лише буде збережений, а й набуде розвитку. Про це свідчать
ст.63,64,65,69,136,419,420 Проекту КПК України [14], що є визнанням
потенціалу цивільного позову у кримінальному процесі провідними
науковцями та практиками України.
Отже, на підставі проведеного дослідження можна констатувати
процесуальну доцільність спільного провадження кримінальної справи та
цивільного позову, фундаментальну відповідність традиціям вітчизняного
кримінального процесу, ідеям міжнародного гуманітарного права та
Конституції. Наш висновок може бути обґрунтованим ще й тим, що в умовах
реформування кримінально-процесуальних способів захисту прав потерпілих
цивільний позов опрацьованим інститутом. Визнання його доцільності
засвідчує й аналіз проекту КПК України.
Перспективою подальшого дослідження наукової проблеми інституту
цивільного позову є вивчення можливостей його розвитку та удосконалення,
теоретичних та практичних проблем правозастосування, адаптація
прогресивного досвіду інших держав.
Література
В. Бозров. Гражданский иск в уголовном процессе неуместен // Российская
юстиция. – 2001. – №5. – С.29-30.
Бозров В.М. Современные проблемы российского правосудия по уголовным
делам в деятельности военных. Вопросы теории и практики. Екатеринбург,
1999. С.57-58). (Див.: Лифшиц Ю., Тимошенко А. Назначение института
гражданского иска в уголовном процессе // Российская юстиция. – 2002. –
№5. – С.43-45).
Фойницкий И.А. Курс уголовного судопроизводства. – СПб: Альфа, 1996. –
Т.2. – С.76
Милицин С., Попкова Е. Уголовное дело и гражданский иск: вместе или
порознь? // Российская юстиция. – 2001. – №7. – С.46-48.
Мили цин С.Д. Предмет регулирования советского уголовно-процессуального
права. – Свердловск, 1991. – 109с.
Сысоев В., Храмцов К. Так ли уж неуместен гражданский иск в уголовном
процессе? // Милицин С., Попкова Е. Уголовное дело и гражданский иск:
вместе или порознь? // Российская юстиция. – 2001. – №10. – С.67-68.
Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.:
Выща школа., 1989. – 275с.
Мазалов А. Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит.,
1977. – 176с.
Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т. – М.: Наука,
1968. – Т.1. – 470с.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.
– С.141.
Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и
злоупотребления властью // Советская юстиция. – 1992. – №9-10. – С.39.
До речі, з низки публікацій у її межах можна зробити висновок, що ця
позиція має й інших прихильників. Див: С.Милицин, Е.Попкова. Уголовное
дело и гражданский иск: вместе или порознь? // Российская юстиция. –
2001. – №7. – С.46.
Усі викладені В.Бозровим аргументи спростовані російськими фахівцями у
використовуваних нами публікаціях.
© Анікіна Н., 2004
Ю. Ліфшиц та А.Тимошенко зауважили, що у 1999 році В. Бозров був менш
категоричний і пропонував передбачити в КПК норми, що регламентували б
порядок оголошення позовної заяви, поєднання функцій цивільного позивача
і цивільного відповідача з функцією свідка по кримінальній справі,
черговість виступів у дебатах цивільного відповідача і цивільного
позивача, визначили б усну чи письмову форму вирішення цивільного позову
в судовому слідстві і деякі інші неурегульовані моменти.
Критикована позиція В.Бозрова прямо суперечить ст.52 Конституції РФ,
яка передбачає державний захист потерпілих від злочинів, у тому числі із
правом на компенсацію шкоди з державного фонду.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
