Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної культури
Професійна культура юриста Грунтується на морально-етичних та правових
нормах, де існує єдність, відмінність, взаємодія, протидія. Звичайно, ці
позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться
норми природного права. Між нормами природного права і нормами моралі
суттєвих відмінностей немає. Тут похибка виражає суб’єктивне розуміння
природних норм і вироблення на цій основі власної норми, яка поступово
сприймається суспільством. Є різниця між чинними природними законами
людського суспільства і законами штучними — юридичними та моральними, що
мають конвенційний характер, хоча і неоднаковий у праві і моралі.
У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована
творчість законодавця. Найнеобхіднішим є використання саме
морально-етичних норм. Вони підносять рівень професійної культури
юриста, створюючи тим самим нормативну етику, предметом якої є
закономірності нормативної регуляції поведінки, проблеми кодифікації й
систематизації норм та правил моралі і яка вивчає зміст понять добра і
зла, обов’язку, совісті, відповідальності, честі й гідності тощо,
визначає межу вчинків, мотиви поведінки людей. Ужитковою галуззю
нормативної етики є нормативна правнича етика, яка досліджує закономірні
дії правової моралі.
Професійну етику часто визначають як галузь етичної науки, що вивчає
систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах
взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію
загальноетичних і особливих норм професійної моралі, що мають
аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній
професійній групі. Дія моральних норм у юридичній галузі – це один із
предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми
мають рекомендаційний зміст, але уміле їх використання формує рівень
професійної культури юриста.
Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі.
Юридично-процесуальні норми створює держава у вигляді правил поведінки
учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов’язки,
відповідальність, а також умови виникнення та реалізації правовідносин
при провадженні юридичних справ. А правнича етика трансформує
морально-етичні норми стосовно внутрішнього світогляду юриста. Йдеться
про сприймання, рівень усвідомлення, творче використання державних
морально-етичних норм правового характеру у юридичній діяльності. Якісне
втілення таких у практику визначає їхню цінність.
Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було
обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук
раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і
надійність. Протягом століть подібне обґрунтування вибудувалося, втім,
усередині власне релігійних уявлень про людину та її обов’язки. Сучасна
етика висуває аксіологічні, онтологічні та трансцедентальні
обгрунтування моралі. Зокрема, в країнах, що постали на теренах
колишнього Радянського Союзу, до суперечок навколо методологічних
проблем сучасної філософії й людинознавства додається гостра криза
основних життєвих орієнтацій, пов’язана із затяжним і болісним процесом
зламу традиційних форм існування за відсутності ясної перспективи
попереду. Люди нерідко впадають у відчай, даючи вихід лихим пристрастям,
або байдужіють. На противагу такій дезорієнтованості й зневірі постає
гостра потреба в оновленій надійній системі моральних та духовних
орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду.
Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише
на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин
[96, с. ЗО].
Сучасний період державотворення в Україні характеризується моральним
діалогом між існуючими моральними .нормами і національним правом, що
формується. Але вчорашні норми, народжені на іншому грунті, в нових
умовах, виявилися неспроможними. Також вони не можуть регулювати
суспільні відносини, впливати на створення правових норм. У цьому
випадку поява суверенної держави України -це юридичний факт. Деякі факти
набувають нормативного значення або скасовують норми, тим самим
відповідаючи на історико-психологічне запитання про те, в силу чого
змінюється зміст даних норм; описують психологічні переживання і мотиви
поведінки. Тобто сьогоднішній зв’язок демократії з правом демонструє
фактичність моральної норми щодо здатності можливої ідеальної дії
здійснити морально-нормативний підхід до аналізу юридичної діяльності.
Якщо держава – це закон моральний і юридичний, а суддя держави –
історія, можлива норма її оцінки, то дії юриста повинні ґрунтуватися на
нормах загальнолюдської закономірності, не допускаючи запрограмованості
раціональних дій. Справа в тому, що саме теорія нормативних фактів дає
змогу значно розширити вчення про види позитивного права порівняно із
загальноприйнятими поглядами.
З’явилась можливість реалізувати природне право, природні
закономірності, які гарантують міцні моральні норми.
Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але
вони позитивно впливають на цивілізованість українського суспільства і,
зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати
духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого
правового явища чи суспільного середовища. Головне – це вивірена
духовно-моральна політика держави, яка визначає основні напрями
формування норм, надає суспільним фактам цивілізованої нормативності,
спонукає юриста до нормативної самоорганізації.
Дійсно, правнича етика виробляє основу для моральної нормотворчості
юриста, його нормативного мислення у сфері моралі, стандартизує її,
знімаючи з людини тягар індивідуального вибору, а значить, і
відповідальність за цей вибір. Навіть у позитивному праві це
недопустимо, оскільки юрист чинитиме шаблонно, однотипне, без
внутрішнього на те переконання. Людині властиво бачити у праві
настанову, яка залежить від особистої волі та думки, складової частини
моральної субстанції. Звідси її прагнення вплинути на право у розумінні
наближення до моральних ідеалів. Тобто юрист не підвладний правовим
нормам, у нього повинна бути альтернатива, власне бачення суті справи.
Звичайно, це ризиковане і відповідально. Проте індивідуальний вибір у
межах, які встановлюють позитивні норми, завжди більше цінується
суспільством. Свобода ставить найвищі вимоги до людського сумління і
відповідальності. Саме у свободі вибору правових норм, у «тягарі
індивідуального вибору» полягає, якщо доцільно, соціальна сутність
юриста, його служіння суспільству.
Галузь права не вичерпується позитивним законодавством, яким
визначаються ті юридичні норми, які діють у певний час і в певному
місці. Але юридичні закони не залишаються вічними та незмінними, як
закони природи, які потрібно тільки вивчати і завжди зважати на них.
Позитивні закони – це творіння людської волі, яка потребує оцінки. Крім
цього, вони змінюються відповідно до змін потреб і поглядів. Тобто для
оцінки і зміни позитивного права потрібні вищі міркування, загальне
мірило, керівні засади, які може дати тільки філософія. Неможливо
встановити права і обов’язки осіб, не знаючи, що таке право, де його
джерела і які постають з нього вимоги. Ці засади тісно пов’язані з
власне людською особистістю, а тому потрібно досліджувати природу
людини, її властивості та призначення. Моральноетичні норми правничої
етики допомагають юристові у його пошукові правомірної поведінки.
Стандартне, шаблонне, наперед визначене мислення юриста тут недопустиме.
Отже, у дослідженні морально-етичних норм важливу роль відіграє
філософія права. Природно-правові системи визначають основне питання
філософії права: дослідження вищих основ юридичних настанов, які
випливають із природи людини та суспільства. Іншими словами, правнича
етика, керуючись здобутками філософії права, виробляє такі
морально-етичні норми, які б удосконалювали, наближали позитивне право
до природних норм службової поведінки юриста. Такий підхід застерігає
юридичний позитивізм від консерватизму, авторитаризму, розвиває людську
особистість, націлює на благородні почуття, що формують
так звану філософію серця юриста.
Звичайно, філософія права, досліджуючи морально-етичні норми професійної
культури юриста, дає відповідь на запитання про призначення норм
позитивного права у регулюванні суспільних відносин. Існують підходи до
правових норм з позицій сили, інтересу, «порядку миру» та моралі, які
доводять, що жодна з цих позицій не дає вичерпного обґрунтування
правових норм. Зазначається, що коли право зводиться до сили, то не може
бути жодних обов’язкових правил поведінки, які б пов’язували свавілля
сильнішого. Тоді люди зобов’язані підкорятися нормам права лише до того
часу, поки вони не мають достатньої сили, щоб чинити їм опір. Фактично
правова норма виступає як примус, нехтуючи природними задатками людини,
утверджуючи силу будь-якої влади. Виникнення норм права завжди
супроводжується повним інтересом, який слугує могутнім фактором
правотворення. Але це не означає, що кожна норма права тотожна
інтересові, який її викликав, важливо, щоб інтерес становив зміст права.
Часто такі інтереси завдають значної шкоди суспільству, гальмують його
розвиток. Правовий порядок визначається метою встановлення миру між
людьми. Але це далеко не єдина мета права: є багато правових норм, які
визначаються завданнями, що не мають нічого спільного з «метою миру».
Право не завжди є частиною моралі, її нижчим ступенем.
Право — зовнішній закон, порядок, який повинен панувати у людському
суспільстві.
Жаль, співчуття – це внутрішній закон людського серця. Як зовнішній
закон права, так і внутрішній закон жалю чи співчуття до ближнього – це
два окремих прояви однієї і тієї ж моральної засади. Існує багато
правових норм, які не тільки не становлять мінімуму моралі, а, навпаки,
значною мірою аморальні. Також існує чимало юридичних норм, які не
містять ні морального, ні аморального змісту і байдужі щодо моралі. Тому
право лише слугує моральній меті, хоча це вимога ідеалу, якому дійсність
далеко не завжди відповідає, а часто і прямо суперечить. Звідси мораль і
право у їхніх взаємних відносинах можна порівняти з двома колами, які
перетинаються. У них є, з одного боку, спільна сфера перетину, в якій
зміст приписів збігається, і разом з тим дві окремі ділянки, в яких
вимоги часто не сходяться між собою, часто навіть прямо суперечать одна
одній.
Об’єктивна властивість об’єктивних зовнішніх подій залежить від психіки
тих, хто з ними має справу, і від їхньої схильності до тих чи інших
психічних реакцій на відповідні уявлення.
Морально-етичні норми професійної культури юриста мають реальне
існування, як і спільна частина моральних та правових норм (перетин двох
кіл). Але саме неперетин двох кіл символізує правові і моральні норми.
Ситуацію швидше можна інтерпретувати концентрованими трьома колами зі
спільним центром – духовними, моральними, правовими нормами. Духовні та
моральні норми як норми природного права є орієнтиром для норм
позитивного права. Тому позитивне право не завжди збігається з
природним, часто йому суперечить.
Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну
діяльність до дій за природними законами.
Однак такі дії часто супроводжуються певними упущеннями, а іноді
помилками й порушеннями.
Як відомо, порушення права – це крайній вияв свободи, який переступає
власну межу і утверджується у протиріччі із законом. Це порушення може
бути двояким: суб’єктивним і об’єктивним, що відповідає двоякому
значенню права. Перше – це свобода, визначена законом, а друге -закон,
що визначає свободу. Все залежить від особи юриста як носія свобідної
волі. Адже його гуманність свободи волевиявлення обернено пропорційна до
виявів примусу.
Саме у примусах виникає найбільше порушень правових норм. Психічна
реакція юриста у застосуванні правових норм буває різною, але якщо вона
контролюється морально-етичними вимогами, то виникають обгрунтована
підстава для покарання і право здійснювати його.
Хоча юридичною основою покарання є захист суспільства, допускається
поява такої категорії, як залякування. Це -узагальнення змісту теорії
залякування, яка існує у правознавстві, і обґрунтування методів
катування і страти. Звідси постають запитання: яке місце посідають
морально-етичні норми професійної культури юриста у теорії залякування;
чи смертна кара «вписується» у морально-етичні норми; якою повинна бути
поведінка юриста у вимушеному застосуванні найвищої міри покарання?
Ці питання набули особливої актуальності саме тепер, коли Україна
вступила до Ради Європи, де перевага надається європейському праву.
Нинішня ситуація характеризується бурхливим обговоренням такої правової
норми, як смертна кара.
Зрозуміло, існує багато альтернативних думок і пропозицій, які
узагальнюють переважно три-чотири позиції:
Відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але
застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні вироки. Україна ще не
готова до розв’язання даної проблеми. Головний зміст цих позицій полягає
у щонайменше двох аспектах: знищення людини, яка є дуже суспільне
небезпечною, за її звірячі діяння; залякування як профілактичний засіб
до можливих злочинних діянь іншими особами.
Проте наявність смертної кари і доволі часте її застосування не сприяє
формуванню цивілізованого правопорядку. Рівень злочинності не
зменшується, навпаки, посилюється агресивність, цинізм окремих злісних
порушників правових норм. А каральні репресії через позбавлення життя,
які застосовуються при цьому,— це наслідок антикультурного управління
суспільством.
Багато злочинців йдуть на смерть цілком байдуже. Чи матимуть вони змогу
покаятися під час багатолітнього позбавлення волі? Це єдина точка зору,
з якою можна захищати скасування смертної кари. Вона стосується вже не
права, а морального ставлення до людської душі. Тут перед людським
законом відкривається внутрішній закон, який непідвладний першому.
Людський закон не управляє совістю, і йому невідома хвилина, коли під
впливом внутрішньої вищої сили у людини можуть прокинутися кращі
почуття. Це може статися і перед обличчям смерті, і під час
багатолітнього позбавлення волі. Тому з цього погляду питання
залишається і ще залишиться відкритим. Є думка, що поява у кримінальному
кодексі вищої міри покарання – це одна з ознак правового безсилля
держави. Це найлегший вихід зі становища, який не потребує особливих
зусиль у регулюванні суспільних відносин.
Правнича етика підкреслює духовно-правову перевагу людини над твариною.
У людському суспільстві панує дієвість людської душі, розуму,
розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з
нормами духовного (природного) права. Чи узгоджується з ними смертна
кара – людині невідомо. Тому сумніви повинні бути на користь
правопорушника. Крім цього, залякування не властиве людині. Цей прийом
скерований більше на інстинкт, а не на інтелектуальні почуття. Для
подальшої духовно-правової соціалізації потрібно створити таку систему
профілактично-виховних заходів, яка б ефективно виявляла осіб, схильних
до тяжких злочинів.
Звичайно, питання застосування смертної кари пов’язане з особою юриста
(суддею), його професійними діями. Перехід від зовнішнього резонансу
тяжкого злочину до внутрішнього самовизначення судді, внутрішньої
переконаності, що прийняте рішення відповідає законам Всесвіту, взяття
відповідальності на себе визначають природну правомірність його
поведінки.
Отже, морально-етичні норми професійної культури юриста пов’язані з
людською психологією, яка сформувалася внаслідок правової соціалізації.
Ці норми характеризуються значною індивідуальністю залежно від ступеня
соціалізації. Для професійної культури соціально-етичні норми цінні тим,
що вони або позбавлені альтернативності взагалі, або вибір юристом
альтернативної норми однаково спричиниться до позитивної оцінки його
дій. Зауважимо, що поява морально-етичних норм не є стихійною,
випадковою, це результат рівня професійної культури юриста, логічний
наслідок узгодженості внутрішніх і зовнішніх процесів, які виникають
внаслідок розуміння законів природи. Природність морально-етичних норм
професійної культури вимагає від юриста глибокого осмислення ентології
та ексимології людини, пристосування до світу, а також активної
перетворюючої духовної діяльності. Думка про необхідність боротися за
право справедлива, найбільш значуща і в чомусь дуже гостра та тривожна
саме тоді, коли у праві бачиться об’єктивне буття народу, коли воно
утверджується як право людини, покликане бути регулятором суспільних
відносин.
Загалом правнича етика — це зовнішній вияв професійної культури, засіб
розв’язання етичних проблем юриспруденції, наслідок реалізації
внутрішнього імперативу службового обов’язку.
Саме завдяки нормам та обов’язкам можна виявити природну силу правничої
етики, піднести рівень людської цивілізації, яка утвердилася завдяки
формуванню римського приватного права і появі духовних засад до
християнської культури та моралі. Тим самим правнича етика створює
міцний фундамент для юридичної діяльності, необхідну духовну основу для
критичного осмислення догм позитивного права, утвердження його
нормативно-ціннісних критеріїв. Але це стане можливим за умови перегляду
усталених поглядів на позитивне право (юридичний позитивізм). Такий
підхід визначає ключову ланку розвитку правової науки і в сучасних
умовах, і в перспективі. Нині стає дедалі очевидніше, що наукова правова
думка за «основними запитами епохи» не зможе певним чином істотно
просунутися вперед, якщо залишатимуться на далекій дистанції одне від
одного, з одного боку, практична юриспруденція (юридичний позитивізм) —
галузь знань, як традиційно вважається, незначного наукового рівня, а з
іншого – філософія права, яка оперує категоріями вищого смислового
порядку [40,с. 703].
4.5. Норми природного права в одиничному, загальному й особливому
Дослідники права стверджують, що право похідне від моральних та
релігійних норм, що генеза права вміщена в релігійному праві.
Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два
основних рівні – природне і позитивне право. Тому предметом філософії
права визнано встановлення різниці між цими двома рівнями права.
Найбільший інтерес становить саме природне право, яке є витоком
позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий період
ведуться наукові пошуки, дискусії.
Відомо, що спочатку була створена природа, а згодом і сама людина.
Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи
тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше
саморозвитку, динаміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку
рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не
потребують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не
розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення
світів відбувається поза людською волею (згадати хоча б закони фізики,
біології, хімії, астрології). Природні процеси характеризуються
самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який
досліджує синергетика. Тобто природне право слід розглядати як право
навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право,
природно-ресурсне право, де людина відсутня.
Буття людини – це позасвідомий процес, який не вимагає вольових зусиль,
або жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша
справа з існуванням людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою
на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське
право. Існування людини вимагає від неї добувати із природного права
правову інформацію для забезпечення своєї життєдіяльності. Крім того,
людина повинна зрозуміти, що дія природного права є синергетична, що це
впорядкованість природна, а не людська. Людська впорядкованість законів
– суб’єктивна (часом несправедлива), а природна впорядкованість –
об’єктивна (завжди справедлива). У природному праві, таким чином, є
вищий порядок, справедливий порядок, на якому «тримається» світ. Тобто
навколишнє середовище, природа безпосередньо впливає на духовне
становлення людини, формуючи її духовність. Цьому сприяє триєдина
антропологічна природа людини (тіло, душа, дух). Саме дух, як ідея,
думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають
людське у людині -духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина
повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки.
Внаслідок появи людини у природі виникає духовне право.
Буття людини визначає абсолютне духовне право, а людське існування
людини – відносне духовне право. Буття полягає у створенні людиною для
себе захисту (потенційні можливості), що забезпечують життєдіяльність в
умовах природних законів. Тобто потенційні можливості, як абсолютність,
розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку.
Або людина створена так, що природні закони її повинні формувати
еволюційно. Це і є абсолютне духов- • не право, в якому зафіксовані
правові джерела існування.
?
~
ічності. Адже для більшої інтенсивності еволюційного формування
необхідне пізнання цих законів і керування ними у своїй життєдіяльності.
Для цього наділено людину розумом, інтелектом, який повинен бути
спрямований на пізнання світу і визначення свого місця у ньому.
Зосередимо увагу на генезі філософії права, поставивши запитання, що є
генезою? Мораль чи релігія? Буття людини передбачає відомості про Бога,
про Божі закони та їх дотримання. Однак існування людини викликає
інтенсивний прояв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у
співвідношеннях людина – Бог, людина – природа, людина – людина.
Розглядаючи співвідношення людина – Бог, зауважимо, що воно вимагає лише
дотримання Божих законів. Тут людська творчість полягає у розумінні цих
законів та їх виконанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що
згодом спричинять виникнення різних релігій. Релігія в даному
співвідношення є генезою філософії права. Вона породжує норми поведінки
людини, сприяє виробленню критерію вчинків, регулює свободу
волевиявлення.
Співвідношення людина- природа найбільше пов’язане з красою, гармонією,
рівновагою. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями
безпосередньо впливає на природні процеси. Не розуміючи якостей цих
впливів, вона може порушити природній баланс, красу. Божі закони
націлюють людину на уміле використання природних законів, розумне
споживання природних дарів. Але дана людині свобода волевиявлення
призводить до вироблення нею власних норм поведінки, зокрема табу.
Появляється система дозволів та заборон, які трактуються по-різному.
Такий правовий стан характеризується індивідуальною духовністю,
хворобливим станом людини. Тобто людські бажання часто не знають меж.
Встановлення таких меж покладено на духовність, яка не ототожнюється з
релігійністю. Саме висока ступінь духовності як розуміння природних
законів дозволяє утримувати красу природи, робить життя людини
ефективним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у
співвідношенні людина-природа виступає духовність.
Найбільш складним є зіставлення типу людина – людина, де також фігурує
краса. Кожна людина є мікрочастиною Всесвіту, навіть його мікрокопією.
Процеси, які відбуваються у Всесвіті, аналогічні процесам, які
відбуваються в організмі людини, й психіці тощо. Життя конкретної людини
– це певна функція Всесвіту. Якщо ж взаємостосунки між людьми
відбуваються за асинхронними щодо природних законів процесами, то
відбуваються шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємостосунки
виражаються як в діях, так і у думках та почуттях. Словом, людина до
людини повинна ставитися з позицій добра, любові. Формування поняття
добра – компетенція моралі, яку творить людина.
Природне (натуральне) право, його зміст, онтологія, аксіологія та логіка
дії у правовому просторі – все це є об’єктом вивчення не тільки
філософії права, а й юридичної деонтології. Вчення про природне право
сприяє усвідомленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомірна
поведінка і т. д. Звичайно, за весь історичний період розвитку природне
право зазнавало не тільки еволюційних, а й революційних змін, впливів,
виникали нові тенденції, течії. Тому сьогодні існують різні визначення,
дефініції, часом навіть суперечливі, з приводу теорії природного права,
його герменевтики (тлумачення), що й спричинить потребу глибокого
наукового аналізу, узагальнень.
Крім природного права, у Всесвіті існує й надприродне
(трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів природи,
законів дії природних сил. Причому, ці закони є як змінними, так і
постійними. Людина може частково впливати на природні закони,
пристосовувати їх для своєї життєдіяльності. (Йдеться про внесення змін
у вирощуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин,
пристосування людського організму до різних кліматичних умов, спортивне
тренування тощо).
Надприродні закони людина змінювати не може. (Наприклад, такі, як рух
планет, закони фізики, хімії і т. ін.). Ці закони незмінні і
існуватимуть дати, доки існуватиме Всесвіт.
Однак надприродне право більше досліджується природничими науками. А
юридичній науці притаманне дослідження природного права, на яке може
впливати людський інтелект. Можна сказати, що надприродне право,
порівняно з природним, існує в ірраціональному вимірі.
Теоретичний грунт для вивчення природного права складався протягом не
однієї історичної доби і готували його як стародавні мудреці, філософи,
так і юристи.
Античний час – це період філософії природи. Саме тут всі правові явища
розглядалися не поза природою, а неодмінно пов’язувалися з нею.
Осягнувши прості, на перший погляд закони розвитку природи, філософи
почали поєднувати їх з поведінкою людини.
Філософія середньовіччя (як уже інший історичний час) зазнавала значного
впливу богословів, духовенства.
Третій період включає філософію Нового часу, яка присвячувалася
психології людини, її природі. Це, по суті, було інтерпретацією
античності, відродженням вчень про природне право. Фактично почала
формуватися нова наука.
Х1Х-ХХ ст. характеризуються появою позитивістських течій у філософії.
Цей період критично підходить до вчення про природне право.
Середньовічні метафізичні уявлення про право почали зазнавати утисків.
Появилось вчення про права людини.
Слід зазначити, що тривалість кожного періоду була різною, і
характеризується то поступовим зменшенням, то значним плином часу, то
швидкими темпами науково-суспільного розвитку. Але зміст про природне
право фактично був наповненим, хоча й різним. З метою узагальнення
раніше розвинутих вчень природне право слід розглядати як систему норм і
як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у двох аспектах:
вузькому та широкому. В результаті будемо мати чотири різних визначення
природного права.
Так, в стародавньосхідний, античний і середньовічний періоди дослідники
доводили, що природне право складається з множини законів розвитку
природи: закон розвитку кожного дерева, закон розвитку кожного виду
птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного органу
людського тіла і т. ін. Всі ці закони діють синхронно, без будь-яких
випадковостей: все відбувається згідно з природними законами. Розум
людини цим повинен керуватися, щоб підтримувати гармонізацію природних
законів, вірити у синергетичність природних процесів.
Таким чином, вчення про природне право, розвинуте в античну давнину і
середньовічний час, дозволяють сформулювати дефініцію природного права
як систему норм, у вузькому розумінні.
Тому природне право — це сума законів природи і біологічного розвитку
людини, які на основі яких здійснюється функціонування Всесвіту.
У такому розумінні природне право міцно оберігає всі наші земні блага у
належному порядку. Це незаперечне природне право, санкції якого належить
сприймати з вдячністю.
Аналіз філософії Нового часу дає змогу сформулювати дефініцію природного
права як систему норм, але у широкому розумінні. Цьому сприяв розвиток
психології, вчення про раціональний розум людини, їх волю та свободу.
Наразі поведінка людини набувала трансцендентального обґрунтування,
виходячи з метафізичних теорій. А активна діяльність людини
пов’язувалась не лише з біологічним інстинктом самозбереження, а й з
самозбереженням у духовному вимірі.
Справа в тому, що людина за своєю природою має бажання, хоче
дотримуватися якихось норм поведінки. Вона потребує взірців, ідеалів,
правих, але часто їх не знаходить у реальному житті. Тому їй дано розум,
щоб користуючись вічними законами природи, вона могла жити у
суспільстві. Але життя на власний розсуд, власні почуття часто
призводять до змін духовних структур суспільства, до порушень норм
природи, незважаючи навіть на їх вплив на людину та підпорядкованість
людської волі природі.
Для збалансованості та гармонії існують, як відомо, моральні чесноти.
Однак якщо брати до уваги вищу мораль (мораль у думках), то доцільно
вживати поняття духовно-моральних чеснот. Саме духовно-моральні чесноти
є орієнтиром щодо свободи волевиявлення людини, які закладені в
онтологію та деонтологію її світосприйняття та світовідчуття.
Отже, природне право як система норм, у широкому розумінні,— це сума
метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина
у підтриманні онтологічних принципів світопо-рядку з постійним
трансцендентальним обґрунтуванням власної свободи та волі з метою
активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.
Позитивізм сприяв переорієнтації науки про природне право, в основу
якого лягли природні права людини. Адже право на життя, свободу
волевиявлення, гідність, автономія особистості та особистого життя,
вільне висловлювання думок й переконань, безпека, політична свободу та
ін.- це невід ‘ємні категорії суспільного життя. Все частіше
проголошувався такий принцип права як формальна рівність, велась
жорстока боротьба за права людини, приватну власність. Дослідженням прав
людини почали займатися різні науки: політологія, теорія права,
енциклопедія права і т. д. Але вчення про природне право як науку
необхідно розглянути з позиції онтології та деонтології права стосовно
прав людини. Зрозуміло, що така дефініція відображатиме доволі вузький
зміст, оскільки вона більше причетна до основних двох (Х1Х-ХХ) століть і
дотримується позитивістської концепції.
Тому природне право як наука, у вузькому розумінні, це вчення про
правову обґрунтованість і гарантії державного й міжнародного захисту
прав людини, нації та інших суб’єктів суспільного життя в існуючій
політичній системі.
Таке розуміння природного права скероване, в основному, на дослідження
конституційних прав людини, на недопущення розпорядження долею людей,
державою на свій розсуд. Ця доктрина історично зумовлена, оскільки
швидкий темп суспільного розвитку (зокрема промисловості) до певної міри
сприяв гонитві за ринками сировини і збуту, що породжувало різного виду
колоніальні системи.
‘ Теперішній період характеризується розпадом суспільства на дрібні
держави. Виникає потреба відроджувати власні національні цінності,
«забуті» правові традиції. Гостро постало питання приватної власності,
право на реалізацію самовизначення націй, повноцінного існування,
цивілізованого співжиття. Доктринальні дослідження все частіше мають
етнічний відтінок, філософські аспекти. Це зумовлює здійснити поворот у
суспільній свідомості до природного права.
Природне право стає предметом дослідження навіть галузевих правничих
наук, що підкреслює його популярність. У цілому в суспільстві
відбувається значний потяг до підвищення рівня правової культури,
особливо її філософського аспекту.
Отже, природне право як наука, у широкому розумінні,— це вчення про
філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, синергетичні
правові процеси, правову красу для морального обґрунтування свободної
волі людини у правовому просторі.
Розглянувши чотири дефініції природного права, можна й визначити його
норми.
Відомо, що норми позитивного права зафіксовані у нормативно-правових
актах, які відображають букву закону.
Дотримання цих норм формує правомірну поведінку, а також деякі аспекти
правової культури особи.
Норми природного права практично в нормативно-правових актах не
зафіксовані. Можна в даному випадку говорити не про букву, а про дух
закону, дух позитивного права. Саме дух позитивного права відображає
багато норм природного права. Але всі норми природного права містяться у
законах природи, які висвітлює натурфілософія.
Звідси випливає, що людина дотримується норм природного права тоді, коли
вона живе за законами природи. Але таке «життя» не треба розуміти в
буквальному змісті, оскільки воно хоч і пов’язано зі свобідною волею,
але ще не враховано дій розуму. Розум людини формується як під впливом
природного, так і позитивного права, що в житті називається виваженістю,
поміркованістю, а згодом – і мудрістю.
Тому під нормами природного права слід розуміти ті постулати природи,
які людина свідомо вибирає для своєї поведінки під контролем власної
совісті.
Для юридичної деонтології норми природного права відіграють основну
роль. Завдяки цгш нормам формується належне й потрібне, забезпечується
дієвість онтологічних засад, очікується необхідна правова гармонія в
суспільстві та Всесвіті.
Важливо встановити норми природного права в одиничному, особливому та
загальному, оскільки це має значення відповідно до юридичної
деонтології, правничої етики і професійної культури.
Можна думати, що дефініція природного права як системи норм, у вузькому
розумінні, найбільш повно відображає одиничне у юридичній доктрині.
Завдяки розумінню законів природи юрист формує свій внутрішній імператив
службового обов’язку, який досліджує юридична деонтологія. Також до
одиничного можна віднести деякі компоненти природного права як системи
норм, у широкому розумінні, виділивши в цьому внутрішні (здебільшого
психічні) аспекти.
Особливе найбільш повно характеризує дефініція природного права як
науки, у вузькому розумінні, та зовнішні аспекти дефініції природного
права як системи норм, у широкому розумінні. Адже для правничої етики
найважливішим є зовнішні аспекти службової діяльності, наявна поведінка
юриста.
Дефініція природного права як науки, у широкому розумінні, відображає
загальне, що відповідає вимогам професійної культури в цілому.
Об’єднання одиничного й особливого у загальне – свідчення всебічного
обґрунтування норм природного права і застосування їх у юридичній
практиці.
Сучасні дослідники юридичної деонтології часто ідентифікують цю науку з
іншими, зокрема з правовою етикою (правничою етикою) та професійною
культурою юриста (правничою культурою). Хоча ці науки тісно пов’язані
між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо
внутрішні аспекти видів культур (субкультур), притаманні юридичній
деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур – професійній етиці, то
обидва аспекти – властиві професійній культурі. Тому варто окремо
розглянути їхні спільні та відмінні риси.
Для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження:
особа юриста, його професійні дії. Кожна з них по-своєму підходить до
формування юриста як головного суб’єкта права,’ до пізнання ним
правового явища та прийняття справедливого, обгрунтованого рішення. Ці
науки нормативні.
Відмінності між юридичною деонтологією, правничою етикою та професійною
культурою полягають насамперед у тому, що їхня нормативність має різний
зміст. Зокрема, наука про професійну культуру та правничу етику
виробляють для всіх юристів зразки норм, які можуть прийматися державою
і набувати загальнообов’язкового значення. Вони можуть міститися в
різноманітних морально-етичних кодексах, відомчих статутах, наказах,
пам’ятках тощо. Проте юридична деонтологія жодних моделей норм не
творить, а її вимоги ніде письмово не відображені. Її нормативність
полягає у дослідженні вироблення юристом особистих норм. Причому ці
норми, хоча й мають індивідуальний характер, призначені лише для
конкретного випадку. Такі одноразові норми називаються деонтологічними.
Якщо норми професійної культури і правничої етики спрямовані на
регулювання службових дій юриста, то деон-тологічні норми – на
регулювання професійного мислення. Адже немає такої правничої науки
(крім деонтології та філософії права), яка б вивчала думки юриста, які
передують будь-яким діям і потребують насамперед впорядкування. Це
пов’язано з тим, що світ засмічений поганими думками, а природою
передбачено, що людина повинна мати позитивну динаміку, незважаючи на
те, що вона, ніби електростанція, виробляє і добро, і зло. Для кожної
людини є свої норми формування позитивної енергії, врівноважуючої думки.
Практично двох однакових деонтологічних норм не існує. Вони не можуть
бути ідентичними для всіх юристів. Де онтологічна норма формується у
кожному конкретному випадку. Це – норма для одного юриста і тільки для
конкретного випадку. Інший юрист, який потрапить в аналогічну ситуацію,
неодмінно думатиме по-своєму і сформує для себе іншу, власну норму
службової поведінки.
Суттєва різниця існує у діях норм юриста. Справа в тому, що
деонтологічні норми діють швидше, ніж норми професійної культури і
правничої етики. Адже йдеться про думки, дія яких не має аналогів.
Юридична деонтологія є наслідком інтелектуальної діяльності юриста, його
думок, впливів (внутрішніх аспектів) усіх можливих видів культур,
субкультур.
Водночас для правничої етики хоча і важлива інтелектуальна діяльність
юриста, проте оцінюється вона за його службовими діями, які відображають
зовнішні аспекти певних видів культур (субкультур). Професійна культура
вбирає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста.
Зокрема, до останньої належать різноманітні практично-професійні
навички: культура фізичного затримання правопорушника, вміння водити
службовий автомобіль, майстерність у діловодстві тощо. Для професійної
культури мають значення і такі чинники як: час, спритність, обсяг дій,
простір, залучення інших осіб (їх кількість), активність рухів та ін.
Звичайно, для правничої деонтології вони слугують додатковими чинниками.
Юридична деонтологія дає відповіді на запитання: як, що, де, коли (в
мисленні), правнича етика дає відповідь на ті ж запитання (в діях), а
професійна культура – на ті ж запитання і в думках, і в діях. Тому
кількісна і якісна оцінка тут різна.
Якщо для юридичної деонтології важливими є існування свідомості та
почуття, їх внутрішній вплив на дії юриста, то для професійної культури
і правничої етики необхідно, щоб свідомість і почуття мали зовнішній
вияв (для оцінки іншими особами).
Умовно це можна зобразити так (рис. 1).
Рис. 1. Співвідношення юридичної деонтології (ЮД) із правничою етикою
(ПЕ) та професійною культурою (ПК) юриста
Юридична деонтологія покликана деонтологізувати правничу етику й
професійну культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними,
гуманнішими. Така функція юридичної деонтології є своєрідним виміром
правничої етики й професійної культури юриста. Підтвердженням цієї тези
можуть бути такі приклади:
1) відбулася службова подія з юристом (це результат ПЕ, ПК). Юридична
деонтологія висвітлює дух цієї події (фактично у ПЕ і ПК), вказує на
причини цієї події, її мотиви, наміри, тобто виступає для юриста
своєрідною суб’єктивною стороною;
2) існує душа, дух юриста (у деонтологічному вимірі). Може постати
питання про їх практичне застосування (у ПЕ і ПК), забезпечення більш
якісної службової дії, юридичного ефекту та більшої суспільної користі.
Професійна культура юриста виконує об’єднавчу функцію. По-перше,
здобутки, результати, досягнення, ступінь та її рівень — це сфера
юридичної деонтології, а потім — правничої етики. По-друге, професійна
культура інтегрує в собі принципи та функції юридичної деонтології і
правничої етики. Тому всі принципи та функції юридичної деонтології (і
правничої етики) є обоє ‘язковими принципами і функціями професійної
культури юриста.
Отже, юридична деонтологія формується на свідомому й почуттєвому рівнях,
створює своєрідне деонтологічне поле. Ці первинні мисленнєві операції
становлять багатоваріантний набір імовірної правомірної професійної
поведінки, підвищують гостроту правової реакції. Завдяки деонтологічному
процесові програмується професійна культура, і це є випереджувальним
фактором будь-якого правового процесу.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Статут Організації Об’єднаних націй від 26 червня 1945 р. //
Действующее международное право.- М., 1996.- Т. 1.- С. 7—33.
2. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права
людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989.-С.9-14.
3. Статут Міжнародного суду від 26 червня 1945 р. // Действующее
международное право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 797-810.
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16
грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові
документи.-К., 1989.-С. 15-27.
5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С. 28^9.
6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10. грудня 1984р.
// Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С.97-112.
7. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное
право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 707-717.
8. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4
листопада 1950 р- М., 1996- С. 108-123.
9. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954р.// Україна в
міжнародно-правових відносинах.- К., 1997.- Кн. 2:
Правова охорона культурних цінностей- С. 295-298.
10. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України [далі – ВВРУ.- С. С.].- № 3.-Ст.141.
11. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14
лютого 1992р.//ВВРУ.-№21.-Ст.294.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
