Реферат на тему:

Наукові засади пізнавальної діяльності слідчого під час розслідування
злочинів

Питання про можливості та внутрішні механізми людського пізнання – це в
кінцевому підсумку питання про зміст і перспективи людського ставлення
до дійсності. У даному випадку знання – це об’єктивна реальність, що
існує у свідомості людини, яка протягом своєї діяльності відображає,
ідеально відтворює об’єктивні закономірності зв’язків реального світу.
Тому знання правових норм, основ психологічної діяльності, правовий та
життєвий досвід тощо є невід’ємною частиною діяльності слідчого – як
форма пізнання.

Пізнання обумовлюється перш за все суспільно-історичною практикою і
складає процес набуття і розвитку знань, постійне їхнє розширення,
розвиток, удосконалення і відтворення. Тобто це така взаємодія об’єкта
та суб’єкта, результатом якого є нові знання (наприклад слідчий,
вивчаючи слідчі ситуації, може будувати типові версії).

Як зазначає В. Кохановський, термін „знання” можна вживати в трьох
основних значеннях:

1) умінні, навичках, які базуються на усвідомлені, що і як зробити;

2) отримання пізнавально значимої інформації (наприклад про скоєний
злочин);

3) гносеологічна форма відношення людини до дійсності у сукупності з
практичним досвідом [1, с. 7].

Другий і третій аспект саме і є предметом розгляду гносеології (теорії
пізнання) та епістемології – теорії наукового пізнання. Епістемологія є
значною мірою нормативною дисципліною. Нормативність епістемології має
амбівалентний характер:

– по-перше, вона задає критерії визначення знання, що є кінцевим
продуктом когнітивної діяльності, відрізняючи його від хибності та
переконання;

– по-друге, епістемологія регулює сам процес роздумів, визначаючи
нормативні стандарти для досягнення мети, з найкоротшим раціональним
шляхом.

Таким чином, у межах нормативної епістемології доцільно поставати не
лише питання, за яких умов переконання С у том, що Р (де Р – будь-яка
пропозиція), є знанням (є істинним), [2, с. 124].

І. Лузгін розглядав пізнання щодо слідчої практики та стосовно
кримінального процесу як діяльність [3]. Проте вивчення даної проблеми
потребує переосмислення, адже деякі проблеми вирішені, проте виникли
нові. Крім того, знання, що існують сьогодні, та форми здійснення
розслідування, збір і оцінка доказів дещо змінилися, тому пізнавальна
діяльність слідчого повинна розглядатися в новій концепції. Це викликано
перш за все необхідністю глибокого і всебічного розуміння суперечностей
соціальної дійсності та її пізнання. Дану проблему розкривають ряд
філософів [4], проте, на нашу думку, ніхто не приділяє уваги онтології
та гносеології, як різним аспектам пізнання під час розслідування
злочинів.

Друге завдання – засвоєння філософської та соціально-гуманітарної думки
Заходу, де вона постійно розвивається (адже Україна інтегрується в
Європу).

Третє – історичні зміни в суспільстві породили нові зміни як у науці,
так і освіті. Враховуючи зазначені вище завдання приходимо до висновку,
що сьогодні не існує спеціалізованої методології гуманітарних наук, у
тому числі кримінально-процесуального блоку. Скласти таку методологію –
основне завдання сучасної соціально-гуманітарної думки [5, с. 260–261].

І четверте, за нашими спостереженнями поняття „гносеологія”,
„онтологія”, „пізнання”, почали частіше вживатися не лише в технічних
науках, а і в юриспруденції [6]. Причина недостатності вивчення даних
проблем, зазначає Н. Ярмиш, були в тому, що на першому місці стояли
ідеологічні установки, які повинні були мати процеси матеріальні та
об’єктивні. На її думку, все, що пов’язувалося з суб’єктом, передбачало
певну загрозу (для чиновників із науки) бути правильно трактованими,
боялися, що такі ідеї можуть затьмарити об’єктивні процеси та звестись
до ідеалізму [7, с. 106].

Людина, пізнаючи світ, оволодіває ним різними способами, серед яких
необхідно виді-лити два основних. Перший (генетичний) – праця, практика,
другий – духовний (ідеальний). Процес пізнання і отримані в ньому знання
в процесі розвитку практики та самого пізнання все більш диференціюють і
відтворюються в різних формах. Пізнання як цілісний феномен не можна
зводити до однієї форми, навіть такої важливої, як наукова. Під час
виявлення ознак злочину на початковому етапі розслідування, що являє
собою процес пізнання події, перед органом розслідування виникають
завдання необхідності встановлення недоступних безпосередньому
сприйняттю зв’язків і відносин між об’єктами, що попали у сферу
досудового слідства. Але слідчий, прокурор чи суд не у кожному випадку
можуть виявляти ці зв’язки та давати їм наукове тлумачення.

Пояснюється це рядом причин:

– по-перше, слідчому, прокурору чи суду як суб’єкту доказування,
виходячи з його процесуального становища, заборонено виступати джерелом
судових доказів;

– по-друге, для встановлення неочевидних властивостей зазначених
об’єктів потрібні певні знання в різних галузях знань. У зв’язку з цим
головну роль у кримінально-процесуальному пізнанні відіграють
криміналістичні знання.

Але перед тим, як розглядати поняття, зміст і призначення
криміналістичних знань у пізнавальній діяльності слідчого, необхідно
виділити основні особливості наукового пізнан-ня порівняно з пізнанням,
яке здійснюється під час розслідування злочинів, до яких можемо
віднести:

– встановлення об’єктивних законів дійсності (природничих, соціальних,
мислення тощо). Звідси орієнтація дослідження на загальні, існуючі
властивості предметів, їхні необхідні характеристики в системі
абстракцій, у формі ідеалізованих об’єктів (застосовуватись може під час
проведення такої слідчої дії, як відтворення обстановки та обставин
події);

– безпосередня мета та найвища цінність наукового пізнання – об’єктивна
істина, що досягається переважно раціональними засобами та методами,
звичайно без живого спостере-ження. Звідси характерна особливість
наукового пізнання – об’єктивність. Проте потрібно пам’ятати, що
активність суб’єкта пізнання – важлива умова наукового пізнання (
використо-вується під час допитів);

– наука є керівництвом до дії практики (керує оточуючою дійсністю). До
цього постулату можна застосувати правило: „Знати, щоб передбачати,
передбачати, щоб практично діяти” [1, с. 13]. Проте в юриспруденції (у
тому числі кримінально-процесуальній діяльності) існує досить складна
проблема щодо наукових розробок. Якщо прослідкувати, скільки лише
молодими науковцями направлено пропозицій щодо вдосконалення
кримінально-процесу-ального законодавства, то приходимо до висновку, що
вони практично не використовуються, при цьому дисертанти отримують
наукові ступені. Виникає риторичне питання, для кого і для чого
проводяться наукові дослідження. Проте є і позитив. Про це свідчать
зміни і оновлення, яких набув КПК України з прийняттям законів України
від 21. 06. 2001р. № 2533-III та від 12. 07. 2001 р. № 2670-III „Про
внесення змін до Кримінально-процесуаль-ного кодексу”;

– у процесі наукового пізнання використовуються технічні засоби
(прибори, інструмен-ти), одним словом, наукове обладнання, а відповідно
сучасні методи і засоби їхнього використання. Кримінально-процесуальним
законодавством України, порівняно з іншими законодавствами (наприклад
Росії), докладніше регулюється застосуванням криміналістич-ної техніки,
проте конкретизація засобів, які використовуються, на нашу думку, не
завжди доцільна [8, с. 159–162]. У криміналістиці до технічних засобів
слід насамперед віднести технічні засоби діагностичного аспекту типу
поліграфа (варіографа). Дане питання уже ставилося. Н.І. Порубов
пропонував використовувати поліграф із метою отримання опера-тивної
інформації [9, с. 33]. Але сьогодні зовсім не обов’язково обвішувати
особу, яку перевіряють, дротами та клемами. На виставці Enter EХ’99
демонструвався комп’ютерний детектор брехні (неправдивих показань).
Альтернативою до поліграфа є комп’ютерна система під назвою Трастер
(Truster), принцип дії якої базується на аналізі голосового напруження.
Трастер за допомогою комп’ютера дозволяє визначати голосові
характеристики співбесідника, оскільки дана програма досліджує емоційний
рівень (неконтрольований елемент голосу, який визначає емоційний стан і
рівень подразнення емоцій), когнітивний (неконтрольований елемент
голосу, який визначає рівень незгоди чи згоди з висловлюваними
пропозиціями) і фізіологічний (вказує на загальний фізичний стан
людини). При цьому голосові сегменти мови можна збирати по телефону,
записувати з радіо, особистої бесіди. Під час цих досліджень особа може
і не знати про тестування, але якщо вона і знає, то це не завадить
отримати результати. Сем Рабін – віце-президент компанії „Beeper”,
представник ізраїльської компанії „Trustech” повідомив, що існує і
професійна версія „Truster Pro”, яка призначена для спецслужб та інших
силових структур. До речі, обладнання чергових частин даною програмою
може надати суттєву допомогу в роботі з телефонними повідомленнями про
надзвичайні ситуації тощо. Трастер аналізує правдивість того, що сказала
людина, визначає достовірність свідчення. Навіть під час розгляду справи
про стосунки Білла Клінтона з Монікою Левінські до першого було
застосовано тестування за допомогою Truster. Компанії Fox і CNN
демонстрували в своїх передачах повідомлення Truster в лівому нижньому
куті екрану, коли Білл Клінтон відповідав на питання [10].
Експериментальна перевірка показань дозволить швидко йти шляхом
розкриття злочинів, а тактику використання даної програми потрібно
ретельно розробити;

– наукове пізнання утворює цілісну систему понять, гіпотез, законів та
інших ідеальних форм, що закріплюються в мові, символіці, математичних і
фізичних формулах тощо. Для пізнавальної діяльності слідчого характерним
є те, що норми кримінально-процесуального законодавства внаслідок
перекладів (калькування російських слів), термінології мови, спосо-бу
оформлення змін, доповнень, семантичних нагромаджень призводять до
неоднозначного сприйняття правових норм, ускладнення їхнього
усвідомлення і роз’яснення [11];

– для наукового пізнання характерна сувора доказовість, обґрунтованість
отриманих результатів, достовірність висновків. Діяльність слідчого
спрямована не тільки на встанов-лення істини у справі, але і на її
достовірність. Достовірність означає перетворити істину „для себе” в
істину „для всіх”;

– для науки характерною є постійна методологічна рефлексія. Це означає,
що в ній вивчаються об’єкти, виявлення їхньої специфіки. Властивості і
зв’язки завжди тією чи іншою мірою супроводжуються усвідомленням самих
дослідницьких процедур, тобто вивченням використовуваних при цьому
методів, засобів і прийомів, за допомогою яких пізнаються об’єкти.
Наприклад, у науці для перевірки теоретичних припущень використовують
дві важливі модифікації експерименту:

а) уявний (невід’ємний метод криміналістичної діяльності). Дана
модифікація експери-менту передбачає пізнавальні знання, але не
процесуальні гарантії. Це може бути психологіч-ний, емоційний та інші
експерименти;

б) модельний експеримент – це досліди на моделях із урахуванням фізичних
даних, розмірів тощо (проведення слідчих експериментів);

– відкритість для критики, можливість повторюваності проведення (іншими
ученими, у різний час, у різних місцях) отримання висновків. Дане
положення прослідковується на кожній стадії розслідування. Особливо
яскраво це відображується в діяльності з боку проку-рора та під час
судового розгляду. Звичайно, при цьому не слід знижувати цінність такої
діяльності і іншими суб’єктами кримінального процесу на різних його
стадіях (це діяльність захисника, підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, засудженого, потерпілого, їхніх представників);

– принципова емпіричність (у спостережені, практиці) перевірка знань:
варифікація або фальсифікація. Слідчий будує версії, здійснює їхню
перевірку, тому дане положення прослідковується тут найкраще.

У сучасній методології виділяють і інші критерії науковості, особливо
російські учені. До таких критеріїв можна віднести суперечливість знань,
незалежність від тенденційності, упередженості, гуманітарні та
процедурно-методологічні „еталони науковості” [12].

Таким чином, у конкретних формах і видах наукове пізнання з урахуванням
специфіки діяльності слідчого складає основу його пізнавальної
діяльності.

Наряду з науковим пізнанням існують і інші форми знань і пізнання, які
не можуть входити до наукового, це такі як: релігійні, ігрові,
міфологічні. Крім того, до них відносяться парапсихологія, магія,
алхімія, такі науки, які називаються окультними, тощо. Проте ці знання
не можуть використовуватися у пізнавальній діяльності слідчого.

У сучасній теоретико-методологічній літературі виділяють багато форм
ненаукового пізнання:

– несистематизовані знання, які не формалізуються і не описуються
законами, перебу-вають у суперечності з існуючими науковими
обґрунтуваннями (наприклад, ясновидіння);

– паранаукові знання (від грецького para – біля, при) включають у себе
таємниці природ-них і психічних сил, що маскуються за звичайними явищами
(телепатія, спіритизм тощо);

– псевдонаукові знання (у криміналістиці уже йшлося про „останній кадр”
ока людини, яка загинула).

При цьому не потрібно забувати, що при дослідженні псевдонаукових знань
можна наштовхнутися на істину. Тому, як зазначає Т.Г. Лешкевич, форми
ненаукового знання можуть бути провісниками фундаментальних наукових
знань [13, с. 73–79].

Усе частіше говорять про використання у слідчій практиці нетрадиційних
знань [14]. На нашу думку, краще говорити про нові або сучасні методи,
тому що знання не можуть бути нетрадиційними, а от методи пізнання так.

До одного із таких методів відносяться психоенергетичні знання, що
базуються на енергоінформаційних особливостях психічної діяльності
людини і дають можливість отримати інформацію про минуле і сучасне. До
цього виду знань відносять і гіпноз (від грецького hypnos – cон). Гіпноз
використовується правоохоронними органами деяких зарубіжних країн
(зокрема США). Аналіз методики та специфіки використання методу в США
дозволяє зробити висновок про те, що так отримується доказова інформація
при цьому передбачаються всі заходи, щоб не порушити права людини. Їхні
методики передба-чають обов’язковою умовою:

– отримання письмової згоди допитуваної особи;

– детальний інструктаж допитуваного з поясненням мети та завдання
процедури, її нешкідливості для здоров’я з гарантіями для допитуваного;

– дотримання конфіденційності отриманої інформації та використання
одержаних під час допиту відомостей лише за їхнім прямим призначенням;

– письмовий дозвіл ФБР;

– письмовий дозвіл Генеральної прокуратури;

– письмове орієнтування для інтерв’юера, з коротким викладом інформації
у справі;

– медична ліцензія гіпнотизера.

Перед проведенням процедури допитуваному пояснюється суть гіпнозу,
процедура сеансу та відчуття, яких він зазнає під час цієї дії. Потім
допитуваний підписує заяву про те, що йому пояснили його права, характер
заходу, мету та порядок його проведення. Після цього допитуваний
письмово підтверджує свою добровільну згоду на проведення „слідства під
гіпнозом”. Процедура фіксується аудіо та відеозаписами, що пізніше
дозволяє експертам і суддям оцінити правильність дотримання процедурних
вимог [15, с. 63].

Поряд із сучасними (нетрадиційними) знаннями вченими-криміналістами
використо-вуються непроцесуальні форми криміналістичних знань, що
дозволяє розширювати пізнавальні можливості діяльності слідчого. Дане
питання розглядало чимало науковців, зокрема: В.Г. Гончаренко, Є.І.
Зуєв, Н.І. Клименко, В.К. Лисиченко, В.М. Махов, Ю.К. Орлов, І.М.
Сорокотягін, В.М.Стратонов, В.В. Циркаль та інші. Автори приходять до
висновку, що такі знання можуть бути використані під час розслідування
злочинів.

Розглядаючи методологічні аспекти оновлення вітчизняної юридичної науки
і окремих галузей права, слід зазначити, що існує певна сукупність
чинників як позитивної, так і негативної спрямованості, яка визначає
специфіку даного процесу та суттєво впливає на шляхи і форми практичного
впровадження результатів теоретико-методологічних досліджень.

Найбільш важливим фактором конструктивного характеру є, безумовно,
конституційне закріплення нової моделі суспільно-політичного розвитку,
що започаткувало якісно новий етап у формуванні національної правової
системи України у єдності її важливих складників – правової ідеології,
юридичної практики, правової політики, системи права та законодавства
тощо[16; 3].

Однак реалізація потенціалу конституційних зрушень ускладнюється значним
відставан-ням юридичної науки і законотворчості від сучасних потреб
суспільства і держави. Як уже зазначалося, сьогодні практично не
враховуються нові напрацювання молодих учених. Перша спроба підвищення
їхньої ефективності – Концепція розвитку вітчизняної юридичної науки і
освіти, підготовлена у 1994 році, і до цього часу залишається
декларацією, зокрема, потрібні подальші зусилля щодо реалізації
положення про необхідність визначення методології наукових досліджень,
забезпечення розробки фундаментальних наукових ідей, усунення проявів
догматизму і коментування [17, с.14].

Однією з причин подібного становища є досить стійка традиція явно
зневажливого відношення до методологічних проблем, що склалася в
юридичній науці ще за радянських часів і мала наслідком суперечливі та
розмиті трактування самого поняття методології в науковій юридичній
літературі. До того ж багато інших базових категорій і понять втратили
автентичний зміст у зв’язку з історичними змінами організації
суспільного життя.

Виходячи з цього, нагальною потребою є глибоке переосмислення колишніх
концепту-альних підходів, створення правової парадигми, адекватної
правовому прогресу, сучасним запитам юридичної практики. У контексті
питання, що розглядається, важливо звернути увагу на те, що, на думку
відомих учених-правознавців, новітні методології та теорії пізнання
повинні стати не тільки науковим підґрунтям кардинальних перетворень у
правовій сфері соціального життя [18, с. 123], а і необхідною
передумовою прийняття нового Кримінально-процесуального законодавства,
де повинен бути його високий рівень культури, урахування досягнень
вітчизняної і зарубіжної кримінально-процесуальної науки, стан
правозастосовної практики в Україні та перспективні напрями відповідного
законодавства інших держав [19, с. 141], що значною мірою дозволить
розширити і пізнавальну діяльність слідчого.

Література:

1. Кохановский В.П. Философские проблемы социально-гуманитарных наук:
Учебное пособие для аспирантов. – Ростов-на-Дону, 2005. – 313 с.

2. Pollok J.L. Contemporary Theories of Knowledge. – Rowman and
Littlefield Pubs.1986. – P. 124.

3. Лузгин И.М.Расследование как процес познания: Учебное пособие. –
Москва, 1969. – 176 с.

4. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология 21 века. – Москва,
2003.

5. Ильин В.В. Философия науки. – Москва, 2003. – С. 203–205.

6. Стратонов В.М. Відтворення обстановки і обставин події як метод
пізнання під час розслідування злочинів: Дис. к. ю. н. – Запоріжжя,
2001. – 196 с., Юнацький О.В. Криміналістичне моделювання пізнавальної
діяльності слідчого: Дис. к. ю. н. – Запоріжжя, 2004. – 212 с.

7. Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в
уголовном праве философско-правовой анализ. – Харьков: Право, 2003. –
512 с.

8. Стратонов В.М., Гриненко М.В. Техніко-криміналістичне забезпечення
досудового слідства: проблеми та перспективи // Вісник ЗЮІ МВС України.
– 2002. – № 3. – С. 158–162.

9. Порубов Н.И. Криминалистическая тактика и ее роль в раскрытии
преступлений: Лекция. – Минск, 1983.

10. Ноу-хау: Компьютерный детектор лжи. Проверка на честность или что
такое трастер // CHIP. – 1999. – № 7.

11. Демченко В.М., Стратонов В.М. Кримінально-процесуальний закон:
стилістичні проблеми // Право України. – 2002. – № 11. – С. 124–127.,
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консум, 2001. –
510 с., Стратонов В.М. Проект кримінально-процесуального законодавства:
Проблемні питання для обговорення // Право і безпека. – 2003/2’4. – С.
182–185.

12. Ильин В.В. Философия науки. – Москва, 2003. – Гл. 3.

13. Лешкевич Т.Г. Философия науки: традиции и новации. – Москва, 2002. –
С. 73–79.

14. Клєвцов О. І. Можливості використання гіпнозу в оперативно слідчій
практиці правоохоронних органів // Право України. – 1998. – № 7. – С.
63. Строков І.В. Нетрадиційні методи розслідування у слідчій практиці //
Науковий вісник НАВСУ, 2001. – № 5. – С. 226, Стратонов В.М., Мінько
І.М. Гіпноз як нетрадиційний метод у криміналістиці: проблеми,
перспективи // Актуальні проблеми сучасної криміналістики: Матеріали
міжнародної науково-практичної конференції. – Сімферополь-Алушта, 2002.
– Ч. 2. – С. 126.

15. Клевцов О.І. Можливості використання гіпнозу в оперативно-слідчій
практиці правоохоронних органів // Право України. – 1998. – № 7. – С.
63.

16. Стретович В. Правова система України: загальна характеристика
сучасного етапу формування // Право України. – 1998. – № 2. – С. 3–5.

17. Селиванов В. До проблеми розроблення концепції вітчизняної юридичної
науки // Право України. – 2001. – № 7. – С. 11–18.

18. Рогожин А., Тягло О. До новітньої методології українського права //
Право України. – 1998. – № 7. – С. 123–126.

19. Стратонов В.М. Концептуальні проблеми реформування
кримінально-процесуаль-ного законодавства // Науковий вісник юридичної
академії МВС. – 2003. – № 3. – С. 141–146.

Похожие записи