Реферат на тему:

Національні та міжнародні гарантії прав людини, охорона та сутність прав
людини, способи захисту.

ВСТУП

[1, с. 5] Права людини є складним, багатовимірним явищем, їх генезис,
соціальні корені, призначення — одна із вічних проблем історичного,
соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і
незмінно перебуває в центрі уваги політичної, правової, етичної,
релігійної, філософської думки. Людство на шляху утвердження прав і
свобод пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя
держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та
відносини між ними. Вся історія розвитку людського суспільства — це
історія боротьби за створення кращих умов для існування людини, за
визнання і забезпечення безперешкодної реалізації її прав і свобод. І
часто саме боротьба за права людини, за нові ступені свободи ставала
каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї
чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з
суспільством та державою. У сучасному світі питання про права людини —
одне з центральних у відносинах між державами.

Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв’язках
І опосередкуваннях. І в цьому плані юристи вивчають не просто абстрактні
державні і правові форми, а явища і процеси, які міцно вплетені в
людське життя, у яких розкриваються властивості індивіда, його зв’язки і
залежності, і які складають суть існування людини. Всі найскладніші
державно-правові явища врешті-решт кристалізуються у правах людини,
виступають основою, центральною ланкою державного і правового життя.

1. Національні та міжнародні гарантії прав людини

[4, с.145] Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися
декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних
засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і
суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про
те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов’язань, але й
про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних
умовах.

Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина потребує певних
гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного
розвитку суспільства, надійного юридичного захисту, в тому числі —
можливості звернутися за захистом до міжнародних правових організацій.
Особливим видом гарантій реалізації прав і свобод людини є правова
активність суб’єктів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадянина є
соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, свобода зайняття
підприємницькою діяльністю, високий рівень продуктивності праці та
економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут,
гідний рівень життя і соціальний захист членів суспільства, перебороти
такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає
демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і
багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності
політичного дискурсу і злагоди, сформована на демократичних засадах
виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на
вироблення державної політики, брати активну участь в управлінні
державними справами.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати
панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що
саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним
носієм юридичних потреб та інтересів, головним суб’єктом права, навколо
інтересів, прав і свобод якого формується сучасна правова система.
Невід’ємним компонентом духовних гарантій прав і свобод людини і
громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого
засобу регулювання соціальних відносин у сучасному диференційованому
суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та
державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать
правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов’язки,
право на юридичну допомогу, в тому числі і безкоштовну, на судовий
захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб,
на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями,
діяльністю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за
порушення чи обмеження прав людини. Юридичними гарантіями прав і свобод
людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних
конструкцій, як: презумпція невинуватості, неможливість зворотної дії
закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за
правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної
відповідальності за одне й те саме правопорушення.

[5, с. 208] Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними
основних прав людини можна розділити на три групи:

1 Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (Бірма,
Ірак, Судан, Заїр).

2 Держави, які декларують, визнають у принципі всі основні права людини,
проте ще не створили належних механізмів для їх здійснення (Україна,
Росія, деякі країни Східної Європи, окремі держави Центральної і
Латинської Америки, які звільнилися від диктатур).

3 Держави, де досить розвинені правові інститути щодо захисту прав
громадян, хоча й там трапляються порушення прав окремих меншин (ФРН,
Франція).

Така ситуація вимагає використання засобів міжнародного контролю за
дотриманням прав людини у різних країнах. До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють
права й обов’язки відповідних суб’єктів (конвенції, пакти, угоди,
договори тощо), а також міжнародні документи, які норми правил поведінки
звичайно не вміщують, прав і обов’язків безпосередньо не формулюють
(зокрема, декларації, заяви, меморандуми);

б) міжнародні органи зі спостереження, контролю за дотриманням
основних прав людини (комісії, комітети) та з захисту цих прав (суди,
трибунали).

Серед усіх цих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які
створені і використовуються всесвітнім співтовариством в особі
Організації Об’єднаних Націй, її компетентних органів, або під ЇЇ
егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства:

Міжнародно-правові акти, документи, Загальна декларація прав людини
(1948 p.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
(1966 p.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.)
(до цих пактів присипалось сьогодні майже 100 держав); Факультативний
протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
ратифікували понад 50 держав (зокрема Україна у 1990 p.); Декларація
соціального прогресу і розвитку (1969 p.); Декларація про право на
розвиток (1986 p.); Декларація і План дій Другої конференції з прав
людини (1993 p.);

Міжнародні органи: Комісія з прав людини Економічної Соціальної Ради
ООН; Комітети ООН: з прав людини; економічних, соціальних і культурних
прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;
Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з
прав людини (призначений у 1993 p., перебуває у Женеві).

Регіональні (континентальні) засоби:

Європа: а) Міжнародно-правові акти, документи: Європейська конвенція про
захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу
якої входило тоді 10 країн) (Рим, 1950 p.). Зараз до складу Ради Європи
входять понад ЗО країн, у тому числі і деякі східно-європейські;
Європейська соціальна хартія (Турин, 1961 p.); Заключний акт Наради з
безпеки і співробітництва в ( ропі (НБСЄ) (підписаний 35 державами,
Хельсінкі, 1975 p.); Підсумковий документ Віденської зустрічі
держав-учасниць НБСЄ (1989 p.); Хартія основних соціальних прав
робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989
p.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 p.); Документи
Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу
держав-учасниць НБСЄ: Паризької (1989 p.), Копенгагенської (1990 p.),
Московської (1991 p.); Підсумковий документ Хельсінської наради
держав-учасниць НБСЄ «.Виклик часу перемін» (1992 p.).

б) Міжнародні органи: Європейська Комісія з прав людини; Європейський
суд з прав людини (вона з часу її заснування розглянула майже 18 тисяч
скарг громадян держав, які входять до складу Ради Європи, близько п’яти
відсотків них скарг визнала за такі, що мають підстави, і надала
можливість з приводу них звернутися до Європейського суду з прав людини.
Цей суд зафіксував понад 200 випадків порушення прав людини).

У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла постанову про
заснування Управління Верховного комісара ООН з прав біженців. Це
управління надає допомогу понад 21 мільйону біженців у різних куточках
планети. Воно розташоване у Женеві і має свої представництва у більш ніж
100 державах. Про ефективність діяльності Управління Верховного комісара
ООН з прав біженців переконливо свідчить той факт, що його двічі
відзначено Нобелівською премією.

У 1977 р. було утворено Комітет з прав людини, до складу якого входять
18 експертів, які є громадянами держав-учасниць Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права і мають високі моральні якості,
компетентні у сфері прав людини. Комітет вивчає доповіді держав і
надсилає їм загальні зауваження. Комітет з прав людини розглядає
претензії лише від тих держав-учасниць, які зробили заяву про визнання
його компетентності.

Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще такі
органи: Комітет з питань расової дискримінації (1970 p.), Комітет з
питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982 p.). Комітет з
економічних і культурних прав (1985 p.), Комітет проти катувань (1988
p.), Комітет з прав дитини (1990 p.).

Америка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Американська декларація
прав і обов’язків людини (прийнята Організацією американських держав
(ОАД), до складу якої входить понад ЗО держав (1948 р ).

б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський суд з прав людини.

Африка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Африканська хартія прав
людини і народів (прийнята Організацією Африканської Єдності (ОАЄ), до
складу якої входить ЗО держав (Банджулі (Гамбія), 1981 p.).

б) Міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів.

Характерно, що десятки країн світу до цього часу не ратифікували
основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав-членів ООН не
приєдналися до пактів про права людини.

Система захисту прав люди склалася й у Співдружності Незалежних Держав
(СНД), метою якого, як зазначається в Статуті, є забезпечення прав і
основних свобод людини відповідно до загальноприйнятих принципів і норм
міжнародного права та документів НБСЄ (з 1994 р. — ОБСЄ). Одним із
органів співдружності е Комісія з прав людини. Цей консультативний орган
покликаний слідкувати за виконанням зобов’язань із прав людини, які
взяли на себе держави-члени СНД. Вона розглядає індивідуальні та
колективні звернення будь-яких осіб і неурядових організацій із питань,
пов’язаних із порушеннями прав людини будь-якою державою-членом СНД.
Громадяни країни-члена СНД мають право подавати будь-якій зі сторін
письмові запити у справах, пов’язаних із порушенням прав людини
державою-учасницею СНД. Якщо питання упродовж шести місяців після його
отримання не розв’язане країною-відповідачем, то заявник має право
передати його до Комісії. Вона розглядає заяву тільки після того, як
пересвідчиться, що усі доступні внутрішньодержавні засоби правового
захисту були вичерпані і після цього минуло не більше шести місяців.

2. Охорона та сутність прав людини

[6, с.35] Поняття „охорона» у термінологічних словосполученнях
Конституції вживається для позначення досить широкого коло повноважень
державних органів, що передбачають, зокрема, запобігання, недопущення
правопорушень та поновлення прав і свобод у випадку їх порушення та
притягнення винних до юридичної відповідальності. Головною особливістю
вживання цього терміна у Конституції є те, що здебільшого він
застосовується у змісті подібному до терміна „захист» як обов’язок
держави та інших зобов’язаних суб’єктів до дій із забезпечення прав і
свобод людини.

Термін „охорона» вживається у назвах законів (біля 50, включно з тими,
що вносять зміни у чинні) у наступних словосполученнях: охорона
державної таємниці; охорона прав на знаки для товарів і послуг; охорона
прав на промислові зразки; охорона праці; охорона навколишнього
природного середовища; охорона культурної спадщини; охорона
інтелектуальної власності; охорона земель, охорона здоров’я тощо.

Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення змісту наведених
юридичних конструкцій у текстах нормативно-правових актів дає підставу
для висновку, що терміни „охорона» і „захист» вживаються як синоніми чи
подібні за значенням поняття[2].

Проведений нами аналіз змісту Декларації про право й обов’язок окремих
осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані
права людини й основні свободи, Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод та Загальної декларації прав людини 1948 р. дає
підставу стверджувати, що юридичне тлумачення терміна „pzotection »
(охорона, захист) відображає певне багатофункціональне явище і
використовується для позначення діяльності державних чи не урядових
організацій та окремих осіб і здійснюється за допомогою законодавчих,
адміністративних й інших заходів, які можуть виявитися необхідними для
забезпечення ефективних гарантій прав і свобод[3; 4; 5; 6; 7; 8].

Таким чином, аналіз Конституції України, національного законодавства та
міжнародних актів з прав людини дає підставу зробити висновок, що
терміни „захист» та „охорона» у нормативному матеріалі вживаються як
синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, методів
та суб’єктів забезпечення прав і можуть використовуватись у практиці як
ідентичні поняття.

3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод

[7, с.15] Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем
української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного
наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати
демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній
свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини,
нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов’язана проявляти
активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних,
організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого
використання людиною своїх прав і свобод.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових
осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і
громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет
Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів
загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу
діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод
людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов’язків
громадян; громадянства, правосуб’єктності громадян, статусу іноземців і
осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин;
основ соціального захисту; визначення правового режиму власності,
правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм
антимонопольного регулювання (пп. 1—3, 6—8 ч. 1 ст. 92 Конституції).

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він
зобов’язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та
забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи
їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків
порушення таких прав і свобод.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування
забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території.

Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист.
Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру
структури економічних відносин, зростанні конфліктності і соціальних
протиріч у суспільному житі.

Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним
Судом. Але це випливає із завдань Суду: гарантувати верховенство
Конституції України на всій території держави. Здійснюючи контроль за
відповідністю. Основному Закону законів та інших правових актів.
Конституційний Суд може визнати їх чи окремі їхні положення
неконституційними. Такі акти втрачають чинність, а якщо їх дією було
порушено конституційні права та свободи, вони фактично поновлюються.

Великі надії в плані посилення гарантій захисту прав і свобод людини
покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в
рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і
компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого
контролю за адміністративними органами.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена
прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і
застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв
і звернень громадян, перевірці сигналів преси та інших засобів масової
інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і
кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів
заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених
прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності
винних осіб.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного
демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов’язаний
здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів
громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах,
організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства
права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності[10].

Гарантування суб’єктивних прав люпини органами внутрішніх справ
проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян; у своєчасному
запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і
повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпеченні
суспільної безпеки; захисті власності від протиправних посягань; наданні
правової та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим
суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів[11].

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда —
важливе і невідкладне завдання Української держави.

ВИСНОВОК

Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для
себе, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність
і безпека визнаються за найвищу соціальну цінність. Український народ
обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, у якій буде
здійснено принцип панування права, що грунтується на визнанні прав і
свобод людини, і який слугуватиме дороговказом для діяльності всієї
держави.

Вирішити це завдання не так легко. Адже спадщина, яка дісталася нам у
сфері прав людини, була дуже недосконала і не відповідала міжнародним
стандартам. Справа у тому, що в суспільній свідомості, в культурі країни
— як дореволюційної, так і післяреволюційної — права людини не займали
важливого місця. Лише деякі прогресивні діячі України (Т. Шевченко, І.
Франко, М.Драгоманов, М. Ковалевський, М. Грушевський та ін.) справді
усвідомлювали значення прав і свобод людини в житті суспільства.

Знання громадянами нашої країни своїх прав сприятиме консолідації
сучасного українського суспільства, подоланню політичного протистояння,
оскільки за своєю природою вони мають консенсуальний характер і
базуються на принципі «моя свобода не повинна завдавати шкоди свободі
інших». У цьому виявляється моральність природи прав людини, їх
схильність до таких категорій, як добро і загальне благо. А це, в свою
чергу, ще більше підносить цінність прав людини, оскільки вони повинні
сприяти моральному вдосконаленню суспільства, формуванню
загальнолюдської солідарності, без яких неможливо перейти на рейки
цивілізованого ринкового господарства, відродити економіку, яка б
«повернулася обличчям до людини», допомогти незаможним і найбільш
незахищеним, дати простір для розквіту вільного підприємництва і
талантів молоді.

Використана література:

1. Нова Конституція України. Текст Основного Закону. Огляд і коментарі
/ Автор огляду та коментарів В.Ф.Погорілко. — К.: Наукова думка, 1996. —
С. 100—101.

2. Морозова Л.А. Проблемы современной российской государственности:
Учебное пособие. — М: Юрид. лит., 1998. — С. 169.

3. Конституція України від 28.06.1996 p., прийнята на V сесії Верховної
Ради України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст.
141.

4. Кашепов В.П. Институт судебной защиты прав й свобод граждан и
средства ее реализации // Государство й право. — 1998. — № 2. — С. 5.

5. Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка,
Ю.М.Тодики. — К.: Український центр правничих студій, 1999. — С.
271—272.

6. Механизмы защиты прав человека в России. Доклади Комитета адвокатов
по правам человека. — М.: Права человека, 1995. — С. 29—30.

7. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини» від 23.12.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. —
№ 20. — Ст. 20.

8. Бутусова Н.В. Конституционно-правовой институт Уполномоченного по
правам человека в Российской Федерации: Опыт, проблемы, перспективы //
Конституционно-правовая реформа в Российской Федерации: Сб. статей / РАН
ИНИОН. Центр социал. науч.-информ. ис-след. Отд. политологии й
правоведения; Отв. ред. Ю.С.Пивоваров. — М., 2000. — С. 174—183.

9. Закон України «Про прокуратуру» від 5.11.1991 р. із наступними
змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №
53. — Ст. 793.

10. Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

11. Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. із наступними змінами
і доповненнями // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст.
20.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Ю.І.Крегул, В.В. Ладиченко, В.І. Орленко. Права і свободи людини.
Навчальний посібник. Книга 2004 р. – 288 с.

А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. Права людини і громадянина. Навч. посібник.
Київ. Юрінком Інтер 2004 р. –33 с.

Рабинович П.М., Хавротас Т.І. Права людини і громадянина. Навч. посібник
– Київ. Атака, 2004 р. – 464 с.

М.В. Цвік, Теорія держави і права. Харків. “Право” 2002 р. – 430 с.

Кельман М.С. Мурашин Хома Н.М. Загальна теорія держави і права.
Підручник., Новий світ – 2000”, Львів – 2003. – 584 с.

Право України. Журнал. 2005/9.

Право України. 2001/9.

Похожие записи