Реферат на тему:
Найм, оренда: до історії понять
Оновлення цивільного законодавства, підготовка такого фундаментального
закону, яким має бути Цивільний кодекс України, потребують специфічної
ревізії багатьох понять, наукового обґрунтування доцільності
використання цілої низки юридичних термінів. Серед них і такі, як “найм”
та “оренда”.
У чому полягає їх зміст, тотожні вони чи подібні, які їх історичні
витоки?
Законодавство України та законодавства інших країн (російське,
австрійське, польське), які в різні часи діяли на українських землях,
по-різному регулювали відносини найму, а це, в свою чергу, зумовило і
різне використання термінів “найм” та “оренда”. В одних випадках їм
надавали самостійне значення, в інших – використовували як
терміни-синоніми.
Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика 1710 р. термін “оренда”
використовується у двох статтях, причому у різних значеннях.
У статті XVI мова йде про “оренду права збирати мита з продажі товарів
на ярмарку”, тобто про оренду права, а у статті XV вживається у значенні
“плати з людей роксоланських на щорічну платню компанійським і
сердецьким полкам та інші військові видатки, яка вважається козаками та
посполитими надто обтяжливою” [8, с.44-45].
Та найчастіше цей термін використовувався для означення договірних
відносин, які за своїм економічним змістом і юридичною природою були
близькі чи тотожні тим, що складалися за договором оренди в римському
праві, і їх поширення та розвиток, як свідчить історія, тісно пов’язані
з розвитком економічних відносин.
У XV-XVI ст. на галицьких землях великого розвитку набуває “соляний
промисел” і з другої половини XV ст. “маємо контракти львівських купців
на оренду ставів по високій ціні і у великім районі, за границями
Львівської землі” [4, с.222]. У XVI ст. швидкими темпами розвивається
“промисел млинський” і широко практикується оренда млинів (у тому числі
державних), які “часто орендуються з іншими доходами – як мита, бровари,
горілчана монополь і т.п.” [4, с.223]. З 1550 р. на землях Литовського
Князівства “піднімається хвиля закладання державних солодовень та
броварів, які, починаючи з 1558-1561 рр., зводяться і віддаються в
оренду разом з деякими іншими доходами” [4, с.225].
Відзначимо, що у працях відомих українських правників О.Огоновського,
К.Левицького, С.Дністрянського, які заклали перші цеглини у становлення
української цивілістики, та у цитованій праці М.Грушевського термін
“оренда” вживається через літеру “а” – аренда. Тому саме в такій
транскрипції назва цього договору мала би бути викладена у чинному
законодавстві.
Перший Український кодекс 1743 р. (Права, по котрим судиться
Малоросійський народ), який, на жаль, не дістав офіційного затвердження,
не знав поняття “оренда”, а передачу власником в найм нерухомого та
рухомого майна і речей регулював єдиним договором найму (Глава 15).
Єдиним договором “майнового найму” охоплювались відносини користування
чужим майном на основі договору і цивільне законодавство Російської
імперії (Глава 2, Том X Зводу законів Російської імперії). У побуті та
юридичній літературі Росії того періоду для означення найму
використовували терміни “прокат”, “оренда”, “оброчне утримання”, але
вони, як зазначав професор Шершенєвіч, не мали самостійного юридичного
значення [13, с.335].
Водночас, Загальна книга законів цивільних Австрійської імперії 1811 р.,
яка тривалий час діяла на землях Західної України, знала два види
договорів даного типу – договори наймові та політні (договори оренди) і
охоплювала їх єдиним поняттям “чиншові договори”. Згідно з параграфом
1090 Книги, чиншовим називали договір, за яким хтось отримував
“незужитну річ до ужитку на певний час за визначену ціну” [5, с.309].
Коли дану на чинш річ можна було “уживати без дальшого оброблювання”,
чиншовий договір називали договором найму, а коли “лише пильністю та
трудами можна було мати з речі пожиток”, то договір називали договором
політним [5, с.309].
За договором найму у користування передавались рухомі речі та будинки,
договір оренди опосередковував передачу у користування земельних ділянок
(“ґрунтів”), прав рибної ловлі, прав полювання тощо.
У випадку оренди користування супроводжувалось “виробництвом вартостей
нових в той час як при наймі залишалось “безпродуктивне” [7, с.103].
Цікава історія регулювання відносин найму і використання термінів найм
та оренда в цивільному законодавстві України радянського періоду.
Уже в роки громадянської війни набуває законодавчого регулювання оренда
промислових підприємств та найм житлових приміщень. Проте перший
радянський Цивільний кодекс – ЦК РРФСР 1922 р., а слідом і ЦК УСРР
1922 р. закріпили лише договір майнового найму і використали тільки
термін “найм”.
Поняттям “майновий найм” Глави ІІІ Кодексу охоплювалися два типи
відносин: оренда підприємств та нежитлових приміщень і найм житлових
приміщень. Більшість норм Глави поширювались на обидва види найму і лише
окремі з них регулювали питання користування певним видом майна.
Неважаючи на достатню законодавчу базу, командні методи управління
економікою, заборона підприємницької діяльності та обмеження кола
об’єктів права власності громадян предметами побутового призначення
істотно звузили сферу використання договору найму і тому висловлювалось
припущення, що “договір найму як інститут цивільного права явно відживає
свій вік” [12, с.120].
P
????A???????¤?$????A? і у Цивільний кодекс 1963 р. Йому теж не відоме
поняття “оренда”, “орендар”, “орендодавець”. Відносини тимчасового
користування будь-яким майном Кодекс опосередковує єдиним договором
майнового найму, якому присвячена Гл.25 Цивільного кодексу України.
Термін “оренда” тривалий час використовувався лише у деяких підзаконних
актах як синонім найму.
Єдиним законодавчим актом, який використовувався термін “оренда”, був
Земельний кодекс УРСР 1970 р. У ст.169 Кодекс містив лише заборону щодо
оренди землі: оренда земельних ділянок як одна з угод, яка “порушує
право державної власності на землю”, визнавалась недійсною. Ні
визначення оренди, ні її ознак Кодекс не давав. Тому будь-яких підстав
розглядати оренду самостійним видом договору не було.
Враховуючи стан законодавчого регулювання, у довідковій літературі
зазначалося, що “орендний договір – одна з назв договору майнового
найму” [14, c.496]. Як “однозначні”, “рівнозначні”, “рівнозначні з
юридичної точки зору” трактувалися терміни “найм” та “оренда” у
спеціальній юридичній літературі [1, 6, 11, 13, с.96-97].
Тому слушним, на перший погляд, видаються пропозиції усунути синонімію
термінів “найм” та “оренда”, причому перевага надається останньому. Ця
пропозиція була підтримана і Конституція України у ст.47 використовує
термін “оренда” для означення відносин, які традиційно прийнято називати
наймом – договором найму житлових приміщень.
На нашу думку, з цим важко погодитись. По-перше, вже були спроби в
подібний спосіб вирішити це питання. Зокрема, у 1927 р. за пропозицією
науковців спеціальним розділом “Термінологічні виправлення” усі терміни
“найм”, “наймач”, “наймодавець” у ЦК УСРР були замінені термінами
“оренда”, “орендар”, “орендодавець”, проте така ідея, як бачимо, не
знайшла підтримки і тому питання і сьогодні ще не вирішене [10].
По-друге, словесне багатство української мови дає змогу висловити усякі
поняття відповідно до потреб сучасної правової науки. Використання, без
достатніх на те підстав, в українському законодавстві іноземних
термінів, яке останнім часом дуже поширене, свідчить лише про неповагу
до рідної мови. Тому не виникає сумнівів щодо недоцільності використання
у новому Цивільному кодексі України термінів “прокат”, “лізинг”,
“франчайзинг”. Не варто надавати перевагу і запозиченому терміну
“оренда”. Проте вирішити проблему синонімії названих термінів, оминувши
питання регулювання відносин найму, не можна.
Законодавства сучасних країн регулюють відносини найму по-різному. У
деяких країнах, наприклад ФРН, залежно від предмета договору розрізняють
договір найму і його різновид – оренду [2, с.110-141]. В
англо-американському праві залежно від характеру предмета договору
розрізняють найм нерухомості (lease) і найм рухомих речей (hire) [3,
с.335-336].
Чинне законодавство України про оренду орієнтується на вирішення
практичних проблем і регулює, в першу чергу, порядок та особливості
найму державного й комунального майна та особливості користування на
умовах найму окремими об’єктами (нежитлове приміщення, земельна ділянка,
транспортний засіб тощо). Тому і у проекті Цивільного кодексу (в
редакції від 25 серпня 1996 р.) пропонується не розділяти оренди та
найму і це повною мірою відповідає традиціям регулювання відносин найму
в українському праві. Більше того, розмежувати найм та оренду, як це
простежується в римському праві чи прийнято в законодавстві ФРН, дуже
складно, оскільки в процесі історичного розвитку оренда втратила свої
основні класичні ознаки. Немає в цьому і практичної потреби.
Поклавши в основу предмет договору, проект виділяє найм земельних
ділянок, найм будівель та капітальних споруд, найм транспортних засобів
і прокат [9]. Враховуючи це, для означення передбачених видів договорів
повинен, на нашу думку, використовуватись термін “найм”. Терміни
“оренда”, “договір оренди” можуть надалі традиційно використовуватись
лише як синоніми найму у двох випадках: коли об’єктом найму є земельна
ділянка та інше нерухоме майно і коли наймач винаймає річ для
використання її у підприємницькій діяльності.
Література
Алексеев Т.Д. Аренда торговых помещений. – М.: Экономика, 1966.
Германское право. Международный центр финансово-экономического развития.
– М., 1996. – Ч.1.
Гражданское и торговое право капиталистических государств: Международние
отношения. – М., 1993.
Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1995. – Т.6.
Дністрянський С. Цивільне право. – Відень, 1919.
Красавчиков О.А. Договор имущественного найма. – Свердловск, 1963.
Огоновський О. Система австрійського права приватного. – Видав Д.Петро
Стебельський. – Львів, НТШ, 1897.
Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. – К.: Веселка,
1994.
Проект Цивільного кодексу України (в редакції від 25 серпня 1996 р.) //
Українське право. – 1997. – №1.
Розділ “Термінологічні виправлення” було введено до 5-го видання ЦК УСРР
1922 р. (Див. Цивільний кодекс УСРР). – Харків, 1927.
Советское гражданское право. – М.: Вища шк., 1985.
Стучка П.И. Курс советского гражданского права. – М.;Л.: Государственное
соц. энциклоп. изд-во, 1931. – Т.1.
Шершеневич Г.Р. Учебник русского гражданского права (по изд. 1907г.). –
М.: Спартак, 1995.
Юридичний словник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1983.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
