Реферат на тему:

Надання місту Львову магдебурзького права

Магдебурзьке право (Sachsishes Weichbild або Weichbildrecht) являє
собою збірник законів, які з’явилися наприкінці ХІІ ст. Основою
магдебурзького права стало Саксонське зерцало та Магдебурзьке міське
шиффенське право.

Магдебурзьке право з’явилося у Німеччині після ознайомлення її
імператорів із звичаями італійських міст. Уперше це здійснив Оттон
Великий, надавши містам на ріках Ельбі, Одері прав міського
самоврядування. Ці нові міста виникали на місцях проведення ярмарків.
Місце проведення ярмарків позначалось особливим законом “Wechbild”, що в
перекладі означає “укріплений будинок” і зображалось хрестом разом з
мечем та капелюхом або щитом.

Після звільнення міст від влади місцевих феодалів термін “Wechbild” у
Саксонському праві вживають у значені “міське право”. У Алеманському
праві йому відповідали “Markrecht”, а у Баварії та Aвстрії –
“Burgfrieden”.

В Україні, Польщі та Литві магдебурзьке право було введене німецькими
колоністами. З 1252 р. магдебурзьке право поширюється на польські міста,
а в 1294 р. і на українські землі. Вперше воно було надане м. Новий Санч
[1, с.8], а в 1339 р. м. Сяноку Галицьким князем Болеславом Юрієм ІІ [2,
с.1].

Відомий історик м. Львова Денис Зубрицький (1772-1862) у своїй “Хроніці
міста Львова” зазначає, що німці почали селитись у Львові та інших
галицьких містах ще за часів Данила Галицького [3, с.41]. Це також
стверджували М.Грушевський, М.Владимирський-Буданов та інші. Німці
судилися за своїм правом і їхня громада у Львові була досить численна.
Деякі дослідники пов’язували численність німецької громади з німецькою
назвою міста Львова “Lemberg”. Ця назва вживалась у грамоті князя
Юрія ІІ від 1334 р., у документі Львівських радників 1340 р. та ін. [4].
Зберігалась вона і у грамотах польських та угорських королів.

М.Владимирський-Буданов згадував не просто про використання
магдебурзького права німецькою громадою, але й про його можливе широке
застосування. Це, на його думку, стало однією з причин, що король
Казимир Великий не згадував прямо про надання м. Львову вперше
магдебурзького права [2, с.6-7]. Такої ж думки, дотримується сучасний
німецький дослідник професор Гейнер Люк [5, с.113-114].

Після смерті у 1340 р. останнього галицького князя Юрія ІІ Тройденовича
місто Львів було захоплено військом польського короля Казимира Великого.
Остаточно м. Львів, як і всю Галичину, Казимир захопив у 1349 р.

У грамоті короля Казимира Великого від 22 червня 1352 р. вказано про
надання онукам колишнього львівського війта Бертгольца права на
володіння млином в с. Малі Винники, що є ще одним підтвердженням
існування у м. Львові значної німецької громади [6, с.13-18]. Німецька
громада у своїй діяльності користувалася магдебурзьким правом, а деякі
його правові норми поширювались на все населення міста. Тобто існував
магістрат за німецьким зразком з бургомістром на чолі, який
використовував у своїй печатці герб міста.

Першим офіційним документом про надання м. Львову магдебурзького права
став привілей, виданий 24 червня 1356 р. королем Казимиром Великим [7].
Він починався із вступу, де вказувалось, що для піднесення добробуту
міста на вічні часи йому надається німецьке (магдебурзьке) право. У
привілеї зазначалось, що місто виводиться з-під юрисдикції руського
(українського) права, а також з-під влади каштелянів, воєвод, суддів,
підсуддів, возних та інших службовців. Жителі міста були відповідальні
тільки перед своїм війтом. Війт був відповідальний перед королем або
старостою, якого призначав король. Він мав право видавати відповідні
постанови та застосовувати кримінальні покарання. Війт здійснював
судочинство як у цивільних, так і кримінальних справах. Магдебурзьке
право поширювалось на всіх жителів міста, а також на “Вірмен, Євреїв,
Русинів, Татар та Сарацинів” та іншого всякого стану і професій, але у
тому випадку, коли вони на власне бажання захочуть користуватись
магдебурзьким правом. Якщо згадані нації відмовляться від магдебурзького
права, то вони можуть судитися за своїм правом та виносити відповідні
судові рішення, проте зі згоди війта. Згідно з привілеєм для поліпшення
матеріального становища міста йому надавалось 70 франконських ланів у
лісах, виноградниках, луках і пасовищах. За 60 ланів мала сплачуватись
орендна плата у розмірі 24 “руських грошей” за кожен лан. Десять ланів
після викорчовування у місцевості Білогорщі надавалась під пасовища
безоплатно.

Зубрицький Д. ставить під сумнів наявність такого привілею за браком
оригіналу. Проте інші дослідники вважають, що такий документ був, але
оригінал міг згоріти під час численних пожеж [3, с.36-37]. У відділі
рукописів Львівської Національної Бібліотеки імені В. Стефаника
зберігається копія цього документа [7].

Іншим був привілей, виданий королем Казимиром Великим у 1368 р. Ним
збільшувалась територія міста до 100 ланів, з них 1 лан призначався для
будівництва костела, 10 ланів – для пасовища, а 89 ланів – для потреб
міщан з річною оплатою 12 “празьких грошей” від лану до королівської
скарбниці [6, с.27-33].

Після смерті Казимира Галичиною правив опольський князь Владислав з
уповноваженнями від угорського короля Людовика. Привілеєм 1372 р. він
підтвердив привілеї Казимира Великого [8], а привілеєм у 1373 р. надав
місту право на вільну торгівлю в усіх польських та угорських містах із
сплатою звичайного мита [6, с.8]. У 1378 р. князь Владислав надав право
вільного вибору війта та з сплатою 1/3 доходів війта у дохід князя [6,
с.59].

Наступним був привілей, виданий угорським королем Людовиком 9 травня
1379 р., який підтверджував попередні привілеї і надавав місту Львову
“право складу” [6, с.50]. Це право зобов’язувало всіх купців, які їхали
з Угорщини на північ або, навпаки, заїжджати до міста Львова упродовж 14
днів і продавати та виставляти свій товар. Якщо товар був куплений, то
купці мали сплачувати мито до бюджету міста. Дочка Людовика королева
Ядвіга дипломом від 8 березня 1387 р. затвердила надані місту привілеї.
Король Владислав Ягайло також підтверджував попередні привілеї та надав
радникам права вибору війта із сплатою 2/3 доходів у дохід короля, а 1/3
у дохід війта.

З інших документів вартий уваги привілей, виданий 1415 р., який надавав
місту королівські ґрунти, що знаходились поза межами міста. З часом на
цих землях було побудовано кілька підміських сіл. Протягом наступних
кількох століть польські королі надавали ще цілу низку привілеїв, які
значно розширили статус міста Львова.

Громадянськими правами у повному обсязі володіли лише католики –
спочатку це були німці, а згодом поляки. Українці, вірмени та євреї
поступово обмежувались у своїх правах. Крім національного поділу,
існував ще й територіальний. Міським правом у повному обсязі
користувались особи, які проживали у межах міста.

Міське самоуправління здійснювалось міською радою на чолі з
бургомістром, який спочатку виконував лише адміністративні, а з часом і
судові функції. Аналізуючи архіви та інші джерела, можна дійти висновку,
що рада діяла ще до 1356 р. Вона складалась з шести радників, що
обиралися на виборах громадянами міста. Називалися вони урядуючими, а
радників, обраних у попередні роки – називали “старими” радниками. З
XVI ст. їхня кількість збільшилась до дванадцяти, а довибори радників
здійснювали самі радники, що суттєво обмежило вплив населення міста на
міське самоврядування, унаслідок чого спалахнула боротьба між населенням
та міською олігархією. У результаті цього на підставі декрету короля у
1577 р. було створено “колегію 40 мужів” [9, с.123-125], які обиралися
серед купців та ремісників і були представниками міщан в адміністрації
міста. Проте ця колегія виконувала переважно дорадчі функції.

 

???????¤?$????5???5?Засідання міської ради проводив бургомістр, якого
обирали із числа радників. Бургомістра обирали кожного року з трьох
радників – одного призначав староста як представник короля, другого
обирала громада, третього – радники. Кожен з обраних виконував обов’язки
бургомістра упродовж чотирьох місяців. Бургомістр був головою ради,
проводив засідання, представляв міську раду у зносинах з іншими органами
та зберігав міську печатку з міським гербом.

Рада виконувала адміністративні функції. З часом вона стала виконувати
також судові та законодавчі функції. Раді підпорядковувались усі
громадяни міста, що володіли міським правом і проживали в місті або на
його території.

Рішення ради, так звані “вількрани”, мали силу закону і були
загальнообов’язкові для населення міста. Судочинство спочатку здійснював
війт. Згодом із підвищенням ролі міської ради вона поступово почала
перебирати ці функції, що нерідко приводило до конфлікту між радою та
війтом.

Рада володіла широкими повноваженнями також у галузях торгівлі та
промислу. Вона була представником міської громади у зносинах з іншими
державними органами. Лише рада вирішувала питання про надання міського
права окремим особам або групам осіб. Свої засідання рада проводила у
приміщенні ратуші. Головував на засіданнях ради бургомістр. Протокол вів
писар, який вносив записи до книги ради. Найдавніша книга засідань
відома з 1382 р. Кожен радник управляв окремою галуззю міського життя.

Певну роль в управлінні містом відігравали війт та лава. Повноваження
війта в період перебування Львова у складі Галицько-Волинської держави
були досить широкі. Усі ці повноваження зберігалися в часи Казимира
Великого та Владислава Ягайло. З часом вони поступово обмежувались.
Спочатку війт обирався громадою, потім його стали обирати лавники.
Лавників обирала рада, спершу їх було 7, а з ХV cт. – 12 разом з війтом.
Обирали їх пожиттєво, здебільшого з числа докторів права, медицини та
ін. [2, с.182]

Війт разом з лавниками здійснював судівництво. Вони переважно розглядали
кримінальні справи. З кінця ХІV ст. Львівська лава була апеляційним
судом для міських судів, які судили за магдебурзьким правом у всій
Галичині на основі привілею короля Владислава Варненчина з 1444 р. Львів
був також “Mutterstadt”, тобто взірцевим містом для міст округу. Міська
рада, війт та лава разом з іншими службами творили магістрат, тобто
апарат управління містом.

У місті не було єдиного суду. Діяв війтівський суд, де війт здійснював
судочинство одноособово. Діяли й інші суди: 1) “потрібний” суд, який
проводили тричі на тиждень; 2) ”гайонний виложений” (відбувався кожного
15-го дня); 3) ”гайонний гостинний”, у якому брали участь гості міста;
4) ”гайонний гарячий” – у тому випадку, коли злодія спіймано на місці
злочину; 5) ”великий бурграбський”, який відбувався тричі на рік і де
головував бургомістр. З середини XVIII ст. війтівсько-лавинні суди
припинили свою діяльність.

Війт був головою суду дванадцяти лавників і оголошував вирок на підставі
їхнього рішення. Суд лавників мав право виносити смертні вироки. Дохід
війта та лавників складався з доходів із судових витрат, орендної плати
із сіл та ін. Посада лавника була досить почесною. Так, щоб бути
радником, спочатку треба було стати, лавником.

Міське громадянство могли набувати особи на підставі певної процедури.
Міське право могла здобути повнолітня, добропорядна, законнонароджена
особа, християнин. Воно надавалось на підставі рекомендаційних листів з
місця прибуття особи або якщо за нього поручалось кілька львів’ян.
Шляхтич мав надати документи, які підтверджували його родовід [9].

Особа, яка бажала набути міського права, повинна була зректися своїх
попередніх прав. Надаючи магдебурзьке право українцям та вірменам,
зазначали, що міське право сягає так далеко, що навіть поширюється на
“вірмен та русинів”. Для іноземців, які хотіли дістати міське право,
необхідною умовою було католицьке віросповідання. Міське право не
набувалось за спадщиною та за народженням. Діти львівських міщан могли
набути міського права тільки після проходження спеціальної процедури.
Виняток був лише для представників давніх та відомих львівських родин.
Міським правом не володіли жінки та неодружені чоловіки. Неодружені
чоловіки з 1411 р. сплачували спеціальний податок “бикове”. Відомий
також і майновий ценз, який полягав у володінні нерухомим майном у межах
міста на суму від 3 до 6 тис. злотих. Новообрані особи, яким було надано
міське право, мали сплатити міський податок на кілька років наперед та
зробити місту подарунок відповідно до своєї професії і кваліфікації.

Особи, які діставали міське право, складали присягу на вірність громаді
та міській владі. Датою прийняття до міської громади вважали день
винесення магістратом відповідного рішення. Після цього новообраного
вписували у відповідний реєстр і повідомляли про його права. Якщо особа
з певних причин втрачала міське право, то вона зобов’язувалась повернути
цей документ до магістрату.

В окремих випадках міське право могли набути й жінки, проте рада повинна
була призначити опікуна. Міське право звичайно не надавалось у часи
безкоролів’я.

Надання міського права не мало масового характеру. Так у 1405 р. його
було надано 16 особам, у 1410 р. – 19 [10]. Осіб, яким надавали міське
право, реєстрували у спеціальних книгах “Libri electionum et jus
givitatis susci pientium” (Книги виборів та реєстрації осіб, яким
надавалось міське право).

Надання міського права підвищувало матеріальний та соціальний статус
особи. Жителі м. Львова, які володіли міським правом, звільнялись від
сплати окремих податків. Це також давало право участі у міському
самоврядуванні, тобто обирати та бути обраним. Наприклад, радником могла
стати особа чоловічої статі, що володіла міським правом та була віком
від 25 до 90 років [5, с.119]. Така особа мала бути народжена у шлюбі,
не зраджувати та не бути зрадженою у шлюбі, а також не займатися
лихварством. Лавником міг бути будь-який житель м. Львова, що володів
міським правом та досяг 21-річного віку.

Посади радника та лавника не могли діставати жінки, психічно хворі
особи, особи з певними фізичними вадами (сліпі, глухі), євреї,
неодружені та незаконнонароджені [11].

Після надання місту магдебурзького права найбільше до Львова прибувало
німців, дещо меншу кількість становили поляки. Певну кількість становили
українці, євреї та інші. Поляки прибували переважно з таких міст:
Вроцлав, Краків, Люблін; українці – з Перемишля, Белза, Самбора, Галича.

Надання м. Львову магдебурзького права та надані місту привілеї в цілому
створили правові та соціально-економічні передумови існування м. Львова
як важливого політичного та соціально-економічного центру середньовічної
Європи.

Література

Jakowliw A. Das Deutsche Recht in der Ukraine. – Leipzig, 1942.

Владимирський – Буданов М. Німецьке право в Польші і Литві // Розвідки
про міста і місцевості на Україні – Руси в XV-XVIII ст. – Львів, 1903.

Zubrycki D. Kronica miasta Lwowa. – Lwow, 1844.

ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 55. Оп. 1. Спр. 74. Арк. 2.

Heiner Luck Magdeburger Becht in der Ukraine. – Wien, 1990.

Akta Grodrki i Zimski. – Lwow, 1872. – Т.3.

Львівська наукова Бібліотека імені Василя Стефаника.

Відділ рукописів. Ф. 63. Спр. 36. Арк. 57.

ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 131. Спр. 171. Арк. 1.

Zimorowicz B. Historia miasta Lwowa. – Lwow, 1844.

ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 52. Оп. 1. Спр. 955. Арк. 8.

ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 52. Оп. 1. Спр. 955. Арк. 18.

ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 52. Оп. 1. Спр. 955. Арк. 19.

Похожие записи