Реферат на тему:

Міжнародно-правові норми про права людини та їх втілення у
кримінально-виконавчому законодавстві України

План реферату:

Вступ

1. Основні права та свободи людини в міжнародно-правовому законодавстві.

Загальна декларація прав людини

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих
гідність видів поводження і покарання

Звід принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню
в будь-якій формі

Мінімальні стандарти поводження с ув’язненими

2. Кримінально-виконавче законодавство України та його відповідність
міжнародним нормам.

Висновки

Використана література

Вступ

Загальний стан системи в’язниць країни є мірилом рівня її цивілізації.
Визнання того, що в’язні лишаються членами суспільства, визнання, яке
дозволяє їм зберігати більшість прав вільних громадян і гарантує їм
специфічні права, зумовлені їх статусом ув’язнених, є втіленням головних
засад гуманізму та суспільної солідарності. Дотепер ув’язнені особи
розглядалися просто як в’язні, а позбавлення їх волі – лише як початок
тяжких випробувань. Однак цілком інший погляд, що ув’язнення само собою
є доволі жорстоким покаранням, повільно поширюється серед законодавців і
громадськості. Ця зміна у ставленні сталася завдяки впливу на
національне законодавство міжнародних норм із прав неповнолітніх та
дорослих, чинних у разі їхнього ув’язнення чи арешту, завдяки поширенню
демократії у багатьох країнах і особливо завдяки глибшому усвідомленню
прав людини.

Сила-силенна міжнародних правил, резолюцій та угод у сфері прав в’язнів
свідчить, наскільки важлива ця проблема і яка велика розбіжність між
фактичною ситуацією та юридичним статусом в’язнів і теоретичними
міжнародними стандартами… Лише міжнародне ухвалення прав в’язнів та їхнє
визнання на міжнародному рівні може зробити систему в’язниць підзвітною,
що є істотною гарантією поважання гідності в’язнів.

Основні права та свободи людини в міжнародно-правовому законодавстві

Упродовж багатьох років ООН та численні недержавні організації працюють
над тим, щоб змінити ситуацію з допомогою низки законодавчих
інструментів, у тому числі Європейських виправних правил, Американської
конвенції з прав людини та Африканського статуту прав людини й народів.
Шанування гідності є найпершим правом кожного в’язня і ефективною
підтримкою закону.

Значення сформульованих в міжнародних пактах та конвенціях принципів та
загальних положень про захист прав людини та поводження з засудженими
для підготовки кримінально-виконавчого законодавства вбачається в тому,
що вони носять міждержавний характер, стабільні, на них не впливає дія
соціальної кон’юнктури, що складається в конкретних державах під впливом
різноманітних політичних, ідеологічних, економічних, релігійних,
історичних та кримінологічних факторів та, виходячи з цього, є чітким
орієнтиром для розвитку законодавства та правозастосовчої діяльності. Ці
принципи повинні бути вироблені на підставі численної багатострокової
практики держав – членів ООН.

Міжнародні пакти та конвенції вміщують поряд з нормами загального
характеру (норми-принципи) і норми-рекомендації, не обов’язкові
для ратифікації їх державою. Норми-принципи не дозволяють ніяких
відступів від них як в законодавстві, так і в діяльності державних
органів, що прямо виходить зі ст. 30 Загальної декларації прав людини та
ст.5 Міжнародного пакта про громадянські та політичні права. Навіть
виключні обставини не можуть бути підставою для виправдання тортур та
інших жорстоких або принижуючих гідність людини видів поводження або
покарання (ст.3 Декларації про захист всіх осіб від тортур та іншого
жорстокого або принижуючого гідність видів поводження або покарання).
Такі норми-принципи, сформульовані в різних міжнародних угодах,
охоплюють всі основні права людини.

Загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення
для повного виконання зобов’язань всіма державами перед міжнародними
пактами та угодами.

Основним міжнародним документом, що закріплює права та свободи людини є
Загальна Декларація прав людини, прийнята та проголошена на третій сесії
Генеральної Асамблеї ООН в Парижі 10 грудня 1948 року. Вона являє собою
ніби завдання, до якого повинні тягнутися всі народи та держави, щоб
кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю
Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і
забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів,
загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів
держав-членів Організації Об’єднаних Націй, так і серед народів
територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Загальна декларація – це перший в історії міжнародних відносин акт, у
якому проголошено широке коло основних свобод і прав людини, що
підлягають загальній повазі і додержанню. В преамбулі Загальної
декларації сказано, що вона проголошена, беручи до уваги, що визнання
гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та
невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального
миру; що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських
актів, які обурюють совість людства і що створення такого світу, в якому
люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і
нужди, проголошено як високе прагнення людей. Генеральна Асамблея ООН і
проголосила Загальну декларацію, виходячи з того, що в світі існує
гостра необхідність сприяння розвиткові дружніх відносин між народами;
народи Об’єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права
людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність
чоловіків і жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і
поліпшенню умов життя при більшій свободі, а держави-члени зобов’язались
сприяти у співробітництві з Організацією Об’єднаних Націй загальній
повазі і додержанню прав людини і основних свобод.

“Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах.
Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до
одного в дусі братерства”, — проголошує перша стаття Загальної
декларації. В наступних тридцяти статтях розкривається зміст основних
прав та свобод людини. Зокрема, ст.5 говорить, що “ніхто не повинен
зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує
його гідність, поводження і покарання”, а ст.7 – “всі люди рівні перед
законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист перед
законом.” За Загальною декларацією ніхто не може зазнавати
безпідставного арешті, затримання або вигнання (ст.9). Кожна людина, для
визначення її прав і обов’язків і для встановлення обгрунтованості
пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі
повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з
додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.
Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися
невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку
шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі
можливості для захисту. Ніхто не може бути засуджений за злочин на
підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх
вчинення не становили злочину за національними законами або за
міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжча від того,
яке могло бути застосоване на час вчинення злочину (ст.10-11). Статті з
12 по 30 Декларації присвячені питанням сімейного, трудового права,
релігійним, політичним та соціальним правам людини.

Але зупинимось на тих статтях (ст.5-11), що передбачають можливість
людини почувати себе вільною і захищеною, навіть при підозрювані її у
вчиненні злочину, або вже після засудження. Багато міжнародних актів або
повторюють ці норми, викладені в Декларації, або розширюють,
розтлумачують їхній зміст. До них звернімося трохи пізніше.

В 1966 році тією ж Генеральною Асамблеєю ООН на ХХІ сесії були прийняті
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та
Міжнародний пакт про громадянські права, який цікавить нас більше. Пакт
– це багатосторонній міжнародний договір, в якому сформульовано широкий
комплекс норм по забезпеченню і захисту прав людини і основних свобод,
що ґрунтуються на положеннях Загальної декларації прав людини, та
закріплені конкретні міжнародно-правові зобов’язання держав-учасниць по
додержанню і втіленню в життя таких норм. У Пакті передбачаються також
заходи щодо здійснення міжнародного контролю за їх виконанням (система
подання періодичних доповідей державами учасницями, створення
контрольних органів тощо). Україною ці Міжнародні пакти були
ратифіковані 19 жовтня 1973 року, при цьому Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права набрав чинності 3 січня 1976
року, а Міжнародний пакт про громадянські та політичні права – 23
березня 1976 року. Про 53 статті Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права погодились держави-учасниці ООН, беручи до уваги, що
відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об’єднаних
Націй, визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, та
рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості і
загального миру. Згідно з тим, що за Статутом Організації Об’єднаних
Націй держави зобов’язані заохочувати загальне поважання і додержання
прав і свобод людини, і по-перше, звичайно, додержувати їх повинні
державні органи та посадові особи. Ратифікувавши цей Пакт, держави
підтверджують свій обов’язок поважати і забезпечувати всім перебуваючим
у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому
Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального
походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Кожна
держава, яка бере участь у цьому Пакті зобов’язується забезпечити всякій
особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний
засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами,
що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист
для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось
компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або
будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою
держави, і розвивати можливості судового захисту (ст.2). Стаття 6
регулює питання, пов’язані з призначенням за найтяжчі злочини покарання
у вигляді смертної кари, але виходячи з того, що в нашій країні смертна
кара як вид покарання вже не існує, не будемо зупинятися на цьому
питанні. Як і в Загальній декларації прав людини (ст. 5), в даному
Пакті говориться про те, що “нікого не може бути піддано катуванню чи
жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи
покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди
піддано медичним чи науковим дослідам”(ст. 7). Як більшість конституцій
демократичних держав і визнає в першу чергу, Міжнародний пакт про
громадянські та політичні права наголошує на тому, що кожна людина має
право на свободу та особисту недоторканність (ст. 9). Тобто, нікого не
може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою, а також не
може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої
процедури, які встановлено законом. (Вочевидь, “міжнародний
законодавець” випустив з уваги те, що в деяких країнах порядок
позбавлення особи волі не має демократичного характеру, а те, що він
базується на місцевому законі, не надає йому рис демократизму та
гуманізму.) Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини
його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене
йому обвинувачення. Заарештована або затримана за кримінальним
обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до
іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову
владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на
звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не
має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність
від подання гарантій явки на суд, явки на судовий розгляд у будь-якій
іншій його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання вироку.
Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою,
належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг
невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і
розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним. Той,
хто став жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою, має право на
компенсацію, якій надано позовної сили.

Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і
поважання гідності, властивої людській особі. Обвинувачені у випадках,
коли немає виняткових обставин, поміщаються окремо від засуджених , і їм
надається окремий режим, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.
Обвинувачені неповнолітні відокремлюються від повнолітніх і в
найкоротший строк доставляються до суду для винесення рішення. Ст. 11
говорить про те, що ніхто не може бути позбавлений волі на тій підставі,
що він не в змозі виконати якесь договірне зобов’язання. Ст.14 визначає
законні риси судового розгляду кримінальної справи, якими є
справедливість, публічність, незалежність та безсторонність суду,
створеного на підставі закону, а також права кожного обвинуваченого на
такі гарантії на основі цілковитої рівності:

бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про
характер і підставу пред’явленого йому обвинувачення;

мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і
спілкуватися з обраним самим ним захисником;

бути судженим без невиправданої затримки;

бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за
посередництвом обраного ним захисника; якщо він не має захисника, бути
повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в
будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для
нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для
оплати цього захисника;

допитувати свідків, які дають проти нього показання, або мати право на
те, щоб цих свідків було допитано, і мати право на виклик і допит його
свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають показання
проти нього;

користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє
мови, використовуваної в суді, або не говорить цією мовою;

не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до
визнання себе винним.

До того ж кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те,
щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою
інстанцією згідно з законом. Коли будь-яку особу остаточним рішенням
було засуджено за кримінальний закон і коли винесений їй вирок був потім
скасований або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась
нова чи волевиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової
помилки, то ця особа, котра зазнала покарання в результаті такого
засудження, одержує компенсацію згідно з законом, коли не буде доведено,
що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або
частково з її вини. Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний
за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий
відповідно до закону і кримінально-процесуального права кожної країни.

Ми дозволили собі перечислити усі ці права, вказані в ст. 14
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, тому, що майже
всі вони дублюються в інших міжнародних документах та в кодексах різних
країн, зокрема, в Виправно-трудовому кодексі України. Трохи детальніше
розглядає проблему застосування тортур до ув’язнених осіб, аніж Загальна
декларація прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні
права, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження і покарання.

Вищезгадана Конвенція була схвалена в грудні 1984 року на 39-й сесії
Генеральної Асамблеї ООН, а чинності набула, в тому числі і для України,
вже 26 червня 1987 року. На цей раз держави-учасниці ООН погодилися про
33 статті, звичайно ж, враховуючи ст.5 Загальної декларації прав людини
та ст.7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, обидві з
яких передбачають, що нікого не може бути піддано катуванню та
жорстокому, нелюдському або принижуючомі гідність поводженню чи
покаранню. Для цілей цієї Конвенції, як сказано в ст.1, термін
“катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне
спричиняються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб
отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати
її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона
підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з
будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру,
коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими
особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх
підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не
включаються біль і страждання, що виникли внаслідок лише законних
санкцій, не віддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково. У
відповідності зі ст. 2 кожна держава-учасниця вживає ефективних
законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання
актів катувань на будь-якій території під її юрисдикцією. Ніякі виключні
обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня
політична нестабільність чи будь-яке інше надзвичайне становище, як і
наказ вищестоящого начальника, не можуть бути оправданням катувань. Що
стосується положення осіб, які вже засуджені або тримаються під вартою,
то всі держави повинні розглядати правила, інструкції, методи і практику
щодо допиту, а також умови утримання під вартою і поводження з людьми,
які піддані якій-небудь формі арешту, затримання чи тюремного ув’язнення
на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, з тим, щоб не
допускати яких-небудь випадків катувань (ст.11). Повинно бути забепечене
швидке і неупереджене розслідування компетентними органами, коли є
достатні підстави вважати, що катування було застосоване. Усім особам,
які стверджують, що їм було завдано катувань, повинно бути забезпечене
право на пред’явлення скарги компетентним властям та на швидкий
неупереджений розгляд такої скарги. Вживаються заходи для забезпечення
захисту позивача і свідків від будь-яких форм поганого поводження чи
залякування в зв’язку з його скаргою чи будь-якими свідченнями. Кожна
держава повинна забезпечувати в своїй правової системі, щоб жертва
катувань одержала відшкодування і мала підкріплене правовою санкцією
право на справедливу й адекватну компенсацію, включаючи заходи для
можливо більш повної реабілітації. У випадку смерті жертви внаслідок
катування право на компенсацію надається її утриманцям. Згідно ст. 15
жодна заява, що, як встановлено, була зроблена при катуванні, не
використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за
винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої
у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено.

Частина 2 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або
принижуючих видів поводження або покарання описує принципи організації
та діяльності Комітету проти катувань. Він складається з 10 експертів,
що відзначаються високими моральними якостями і визнаною компетентністю
в галузі прав людини та виступають у своїй особистій якості. Експерти
обираються державами-учасницями, при цьому увага приділяється
справедливому географічному розподілу й доцільності участі кількох осіб,
що мають юридичний досвід. Вони обираються на чотирирічний строк та
мають право на переобрання при повторному висуненні. Вся робота Комітету
має конфіденційний характер, і на всіх етапах цієї роботи слід прагнути
до співробітництва з державою, на території якої згідно поданої
інформації вчиняються катування.

В різних країнах були прийняті національні законодавчі акти. Що майже
повністю відповідають вище приведеній Конвенції, її положення
відобразилися в кримінальних та кримінально-виконавчих кодексах багатьох
держав, але, на превеликий жаль, існують ще країни, які не лише не
виконують загальних положень міжнародних документів, а й прямо їм
протидіють.

Звід принципів захисту всіх осіб, до яких застосовується затримання або
ув’язнення в будь-якій формі, був затверджений на 76 пленарному
засіданні Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1988 року. Жодне в цьому
Зводі не повинно тлумачитися в розумінні обмеження або відступу від
будь-якого права, як воно окреслено в Міжнародному пакті про
громадянські та політичні права. Зміст Зводу складають 39 принципів. На
початку роз’яснюється, що слова “ув’язнена особа” мають на увазі
будь-яку особу, позбавлену особистої волі в результаті засудження за
скоєння якого-небудь правопорушення.

Принцип 1, яким розпочинається Звід говорить про те, що “всі особи, які
були затримані або ув’язнені в будь-якій формі, мають право на гуманне
поводження та повагу до гідності людської особи”. В інтересах осіб,
затриманих або ув’язнених в будь-якій формі, не дозволяється ніяке
применшення прав людини, що визнаються або існують в державі у
відповідності з правами, конвенціями, правилами та звичаями, на тій
підставі, що ці правила не визнаються або визнаються в меншому обсязі
ніж в даному Зводі правил (принцип 3). Дані принципи застосовуються до
всіх осіб в рамках території будь-якої держави без будь-якої різниці, як
то відносно до раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або вірування,
політичних або інших думок, національного, етнічного та соціального
походження, майнового або іншого положення. Засоби, що застосовуються в
рамках закону та існують спеціально для захисту прав та особливого
статусу жінок, в особливості вагітних жінок та годуючих матерів, а також
дітей, підлітків, хворих або інвалідів, не розглядаються як
дискримінаційні (принцип 5). Жодна особа не повинна підлягати катуванню
або жорстоким, принижуючим гідність видам поводження або покарання. (Ці
терміни повинні тлуматичися таким чином, щоб забезпечувати, за
можливістю, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного або
психологічного характеру, які тимчасово або постійно відбирають у особи
будь-яке з його природних почуттів, таких як зір, слух, часова
орієнтація (принцип 6). Згідно з принципом 17 всі ув’язненні особи мають
право на отримання юридичної допомоги з боку адвоката. Вони мають право
зв’язатися та консультуватися з адвокатом і для цього їм надається
необхідний час та умови. Умови повинні бути такими, щоб дозволяло
посадовій особі правоохоронних органів бачити їх, але не чути. Принцип
19 Зводу передбачає право всіх в’язнів на відвідування членами родини та
листування з ними, а також відповідну можливість спілкуватися з
зовнішнім світом у відповідності з розумними умовами та обмеженнями.
Посадовим особам та робітникам установ, в яких тримаються в’язні
забороняється зловживати становищем особи з метою винудити його до
саморозкриття або до дачі показань проти будь-якої іншої особи. Особа не
повинна підлягати під час допиту насильству, погрозам або таким методам
дізнання, які порушують його здатність приймати рішення або виносити
судження (принцип 21). Навіть зі згоди ув’язненої особи, вона не
повинна підлягати будь-яким медичним або науковим дослідженням, що
можуть зашкодити її здоров’ю. Всі особи, ув’язнені в будь-якій формі,
мають право отримувати, якщо це з державних джерел, то в межах певних
коштів, в розумній кількості учбові, художні та інформаційні матеріали
при виконанні розумних умов, що забезпечують безпеку та порядок в місцях
ув’язнення. Вони мають право бути заслуханими до накладення
дисциплінарної санкції та можуть оскаржити такі міри перед вищестоящою
владою. Прохання або скаргу відносно поводження з ув’язненою особою,
зокрема у випадках катувань або іншого жорстокого, нелюдського або
принижуючого людську гідність виду поводження, вони мають право
направляти до органів, відповідальних за управління місцем ув’язнення,
та в більш високі інстанції, а у випадках необхідності – відповідним
органам, уповноваженим розглядати скарги або надавати захист.
Забезпечується конфіденційний характер прохання або скарги, якщо про це
прохає особа, яка подає лист. Жодна скарга або прохання розглядається
зразу ж, та відповідь дається без невиправданої затримки (принципи
30-33). Шкода, спричинена в результаті дій або бездії державних
посадових осіб в порушення прав, що входять до цих принципів, підлягає
возміщенню згідно застосовуваним нормам про відповідальність,
передбаченим внутрішнім законодавством (принцип 35). І нарешті принцип
36 являє собою принцип невинності, за яким всі особи вважаються
невинними в скоєні будь-яких правопорушень, доки їхня вина не буде
доведена в суді.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими були затверджені
30 серпня 1955 року та схвалені Економічною та Соціальною Радами на 994
пленарному засіданні 31 травня 1957 року. Цей міжнародно-правовий
документ не має на меті детальне окреслення зразкової системи
пенітенциарних закладів, а існує лише для того, щоб на підставі
загальновизнаних досягнень сучасної думки та з урахуванням загальних
елементів найбільш задовільних в теперішній час систем викласти те, що
звичайно вважається правильним з принципової та практичної точки зору в
сфері поводження з ув’язненими та управління закладами. Беручи до уваги
різноманітність юридичних, соціальних, економічних та географічних умов,
ясно, що не всі ці правила можна застосовувати всюди та одночасно. Вони
повинні, одначе, кликати до життя постійне стремління до перемоги над
практичними складностями, що знаходяться на шляху до їхнього здійснення,
оскільки загалом вони відображують ті мінімальні умови, які ООН вважає
можливими до існування.

Частина 1 Правил стосується загального управління закладами та може
застосовуватися до всіх категорій ув’язнених, незалежно від того,
знаходяться останні в ув’язненні у кримінальній чи цивільній справі чи
знаходяться вони тільки під слідством або ж засуджені. Включаючи
ув’язнених, є предметом “засобів безпеки” або виправних засобів, що
призначені суддею.

В частині 2 викладаються правила, що застосовуються до особливих
категорій, про яких говориться в кожному розділі.

В першій частині, де розглядаються загальновизнані правила,
підкреслюється основний принцип, суть якого полягає в тому, що дані
правила повинні застосовуватися з беспристрасністю. Дискримінація за
ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших
думок, національного або соціального походження, майнового положення,
сімейного походження або соціального положення неприпустима. З іншого
боку, вказують Правила, треба поважати релігіозні переконання та
моральні установки ув’язнених, що належать до тих або інших груп
населення. В першій частині описується правильне ведення реєстру з
даними про всіх ув’язнених, принципи розбивки ув’язнених за категоріями
для перебування їх в різних частинах установи з урахуванням їх статі,
віку, судимості, юридичних причин Їхнього ув’язнення та предписаного
поводження з ними. В Мінімальних стандартних правилах визначається
порядок надання ув’язненим приміщень та загальні риси цих приміщень,
принципи виконання ув’язненими правил особистої гігієни, надання їм
одежі та спальних комплектів. Регулюється також режим надання ув’язненим
їжі та напоїв, можливості зайняття фізичними вправами та спортом,
доступу до бібліотеки, обов’язкового медичного обслуговування. Всі
ув’язнені мають право при існування в установі достатньої кількості
осіб, що сповідують одну релігію, на призначення в цій установі
кваліфікованого служителя даного культу та дозволення йому відправляти
відповідні обряди. Контакти з зовнішнім світом, переміщення в’язнів та
персонал установ – всі ці питання регулюються Мінімальними стандартними
правилами поводження з ув’язненими. Цими Правилами визначається система
забезпечення дисципліни в місцях тримання ув’язнених та покарань, які
можуть бути до них застосовані, передбачається можливість застосування в
окремих випадках до ув’язнених засобів присмирення (наручники, кандали,
присмирюючі сорочки та т.ін.).

Друга частина визначає правила, що застосовуються до окремих категорій
в’язнів. Розділ А присвячений засудженим в’язням, В – душевнохворим
в’язням, С – особам, що знаходяться під арештом або в очікуванні суду, Д
– в’язням по цивільним справам, Е – особам, арештованим або поміщеним в
тюрму без пред’явлення обвинувачення. Практично всі норми, згадані в
цьому міжнародно-правовому документі знайшли своє відображення в
Виправно-трудовому кодексі України.

Кримінально-виконавче законодавство України та його відповідність
міжнародним нормам.

Захист прав в’язнів є основою демократичної карної політики. Однією з
ланок правової реформи, що проводиться у нашій державі, є розробка
законодавства, що регулює виконання кримінального покарання. Ще в 1989
році СРСР підписав “Венскіє соглашенія”, на підставі яких були прийняті
зобов’язання привести своє законодавство у відповідність з міжнародними
актами про захист прав людини, в тому числі і в сфері боротьби зі
злочинністю, у відповідності з якими держави-учасники повинні
“забезпечувати, щоб з усіма особами, що утримуються під вартою,
поводилися гуманно та з повагою до їх особистості”.
Кримінально-виконавче законодавство України знаходиться, на превеликий
жаль, ще на досі низькому рівні, але останнім часом проводиться
плодовита робота над тим, щоб ситуація ця змінилася.

Діючий Виправно-трудовий кодекс України був прийнятий 23 грудня 1970
року, введення його в дію відбулося майже через півроку 1 червня 1971
року. Офіційний текст за часи СРСР останнім разом був виданий в 1987
році, і, не дивлячись на численні зміни та доповнення, які до кодексу
вносилися, більше не видавався. Вже за часи незалежної України
розпочалася робота по обновленню кримінально-виконавчого законодавства,
яке, до того ж, іменувалося ще “виправно-трудовим”. Окрім згаданого
кодексу, проблемні питання кримінально-виконавчого права регулюють й
інші нормативно-правові акти ( Закон України “Про адміністративний
надзор”, Закон України “Про застосування амністії в Україні”, Положення
про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України,
Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ та т. ін.),
але ми зупинимося на втіленні міжнародно-правових норм саме в цьому
акті.

Ст. 1 ВТК вказує на основні завдання кримінально-виконавчого
законодавства – “забезпечення виконання кримінального покарання з тим,
щоб воно не тільки було карою за вчинений злочин, але й виправляло та
перевиховувало засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного
виконання законів, перешкоджало здійсненню нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорененню
злочинності”. Розділ 2 передбачає загальні положення виконання покарань
у вигляді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі.
Розділ 3 – порядок та умови виконання покарання саме у вигляді
позбавлення волі. І ось тут вперше зустрічаємо норму, яка повністю
відповідає Мінімальним стандартним правилам, — ст. 21 передбачає окреме
утримання в’язнів у виправно-трудових установах, тобто розбивка в’язнів
за категоріями: жінки — чоловіки, неповнолітні – дорослі. Ст. 20, до
речі, передбачає заведення на кожного засудженого особистої справи,
сукупність яких можна було б вважати реєстром, в якому існують дані на
всіх в’язнів (дані про особу, причини ув’язнення та власті, що прийняли
рішення про ув’язнення, день та час його прибуття та виходу з установи).

Глава 5 “Режим в місцях позбавлення волі” також має в собі норми,
передбачені міжнародним законодавством, зокрема, носіння засудженими
однакової одежі, заборона тримання при собі певних речей, виїмка їх та
зберігання до виходу на волю. Ст. 36 встановлює порядок внутрішнього
розпорядку у виправно-трудових установах, який повинен передбачати час
для прийняття їжі, для роботи, навчання, безперервного сну засуджених,
проведення з ними виховних та інших заходів, а також 1-2 годин вільного
часу, який використовується засудженими самостійно.

Ст. 39 дозволяє засудженим контакти з зовнішнім світом, тобто
можливість спілкуватися через регулярні проміжки часу і під надзором з
їхніми родинами або друзями, що користуються незаплямованою репутацією,
як в порядку листування, так і в ході відвідувань. Засудженим надаються
побачення: короткочасні тривалістю до 4 годин та тривалі – до 3 діб
(тільки з близькими родичами). Один раз на три місяці при існуванні
технічної можливості надається право на одну оплатну телефонну розмову
тривалістю 15 хвилин під контролем адміністрації.

Побачення засуджених з адвокатом, як одне з основних прав, передбачених
міжнародними конвенціями, окреслене в ст. 40 ВТК. Ці побачення не
зараховуються в загальну кількість, їхня кількість та тривалість не
обмежуються.

Ст. 41-44 передбачають можливість засуджених листуватися без обмеження
кількості листів (в тюрмах – отримують без обмеження, відправляють – 1
або 2 на місяць), отримувати посилки(передачі) – в залежності від режиму
установи від 5 до 7 штук на рік в виправно-трудових колоніях та 9-10 у
виховно-трудових, бандеролі – не більше 2 на рік, та отримувати і
відправляти грошові переводи родичам, а з дозволу адміністрації і іншим
особам.

Засуджені, як передбачено в усіх міжнародно-правових документах, мають
право звертатися з пропозиціями, заявами та скаргами в державні органи,
громадські організації та до посадових осіб. Якщо вони адресовані
прокурору, то просмотру не підлягають і не пізніше, ніж в добовий термін
відправляються за належністю. Про результати розгляду пропозицій, заяв
та скарг повідомляється засудженим під розписку.

Глава 6 розглядає питання роботи осіб, позбавлених волі, зокрема, умови
праці, пенсійне забезпечення осіб, оплату праці та утримки із заробітку.

Глава 7 – заходи виховної роботи з особами, позбавленими волі, її форми
(індивідуальна робота, що проводиться на основі вивчення особистості
кожного засудженого з урахуванням вчиненого ним злочину, віку, освіти,
професії та інших обставин; агітаційна, пропагандистська та
культурно-масова робота; правове виховання) та види самодіяльних
організацій засуджених та порядок їх діяльності.

Право на загальне та професійне навчання осіб, позбавлених волі, та
питання їхнього вільного часу регулюється главою 8 ВТК.

Глава 9 ВТК передбачає міри заохочення та стягнення, що застосовуються
до осіб, позбавлених волі (ст.65-71). Згідно з Мінімальними стандартними
правилами, покарання можуть бути накладені лише у відповідності з
законом або розпорядженням, до того ж жоден засуджений не може підлягати
повторному покаранню за той самий проступок. Жодна засуджена особа не
може бути піддана покаранню до інформування про проступок, який йому
ставиться в вину, та надання можливості висловитися в своє виправдання.
Компетентна влада повинна детально розглядати кожну таку справу. Тілесні
покарання, ув’язнення в темній камері та інші жорстокі, нелюдські та
принижуючі гідність види покарання не можуть бути застосовані до
засуджених осіб, вчинивших якийсь проступок.

Матеріально-побутове та, що важливіше, медично-санітарне обслуговування
осіб, позбавлених волі, передбачається главою 11 ВТК. Згідно з
міжнародним законодавством засудженим забезпечуються необхідні
житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.
Норма житлової площі не може бути меншою за 2-2,5 кв. метри на одну
особу. Приміщення повинні бути сконструйовані таким чином, щоб
забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, існує чи ні
штучна система вентиляції; штучне освітлення має бути достатнім для
того, щоб ув’язнені мали можливість читати та працювати без небезпеки
для зору та т. ін. Засудженим надаються індивідуальне спальне місце та
постільні приналежності, вони забезпечуються одежею та взуттям по сезону
та з урахуванням кліматичних умов. Всі установи повинні мати в своєму
розпорядженні хоча б одного кваліфікованого медичного працівника, що,
до того ж, повинен мати спеціальні знання в сфері психіатрії. Медичне
обслуговування повинно бути організованим в тісному зв’язку з місцевими
та державними органами здравоохорони. Хворих в’язнів, що потребують
послуг спеціалістів, треба переводити в спеціальні медичні установи.
Жіночі заклади повинні мати в розпорядженні спеціальні приміщення для
догляду за вагітними жінками та роженицями. Там, де засудженим матерям
дозволяється залишати дітей при собі, треба передбачати створення ясел з
кваліфікованим первоналом, куди дітей поміщають, коли вони не
користуються опікою матері.

Глава 13 передбачає застосування до осіб, позбавлених волі, мір безпеки,
засобів присмирення. Якщо вони фізично супротивляться працівникам
виправно-трудових установ, виявляють буйство або здійснюють інші
насильницькі діяння, з метою перешкоджання вчинення ними шкоди іншим
особам або самому собі, дозволяється застосування наручників,
присмирюючих сорочок, гумових кийків, сльозоточивих речовин та інших
спеціальних засобів, що передбачаються міжнародними нормами та
законодавчими актами України (Закон України “Про міліцію”).

Таким чином, в нашому Виправно-трудовому кодексі ми виявили наявність
достатньої кількості норм та стандартів, передбачених міжнародним
законодавством. Але, знову ж таки, на превеликий жаль, трохи інша
картина виявляється при аналізі реалій життя засуджених в Україні.
Взагалі-то, як нам здається, не так важливе існування норми на папері,
як її втілення в реальному житті. Тому нашому законодавцю необхідно не
тільки “переписувати” з міжнародних актів “добрі” норми, але й пектися
про те, щоб вони цілком застосовувалися на практиці.

Висновки

Розглянувши міжнародно-правові акти (пакти, конвенції та т. ін.) та
проаналізувавши у відповідності з ними кримінально-виконавче
законодавство України, можна прийти до висновку, що не все так погано в
нашій державі. Але знову ж таки треба частіше звертатися до реалій життя
засуджених осіб в Україні і намагатися приблизити їх до написаного на
папері. Моніка Платек, викладач криміналістики Інституту карного права
Варшавського університету з Польщі, досліджуючи проблеми в’язнів в своїй
державі та написавши кілька десятків робіт з теми виконання на практиці
прав в’язнів, дійшла висновку, що “слово “права” може застосовуватися
лише тоді, коли є чіткі процедури, що забезпечують користування ними, а
неупереджені, громадські та компетентні органи – у більшості країн та
судів – гарантують застосування таких процедур”.

Турбота про права в’язнів є головною передумовою будь-якої карної
політики, що претендує на розважливість, превентивність і зацікавленість
у громадянській безпеці та якості життя громадян, тож необхідно, щоб
права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб
людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання
проти тиранії і гноблення.

Використана література:

Конституція України. – Х., 1997

Исправительно-трудовой кодекс Украины. – Х., 1997

3. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948

Международный пакт о гражданских и политических правах // Права людини.
Міжнародні договори України). – К., 1992

Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких,
нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від
9.12.1975 року

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих
гідність видів поводження і покарання

Американська конвенція з прав людини

Африканський статут прав людини й народів

Європейські виправні правила

Минимальные стандартные правила обращения с заключенными от 30.08.1955
// Советская юстиция, 1992, № 2-3

Свод принципов защиты всех лиц, подвергшихся задержанию и заключению в
какой бы то ни было форме от 9.12.1988 // Советская юстиция, 1992, № 6

Європейсткі стандарти утримання в”язнів / Харк. правозахисна група. –
Х., 1998

Боголюбов О. Л. Катування в’язнів в США. Куди дивиться ООН? – К., 1997

Марченко М. Й. Конвенції та реальність. – К., 1998

Носенко А. Г. Ми повинні пеклуватися про них?. – К., 1998

Пономарев П. Г. Международно-правовые стандарты обращения с осужденными
и национальные варианты их реализации. – Уч. Пос. – Рязань, 1994

Трубников В. М. Кримінально-виконавче право України. – Х., 1998

Шестаков Г. Н. Загальна декларація прав людини: реалії та міфи. – Х.,
1996

Дремин В. Права заключенных: международные стандарты и реальность //
Юридический вестник,1998,№4

Платек М. Права злочинців (Захист прав в”язнів) //Кур”єр ЮНЕСКО, 1998, №
8

Пономарев П., Севастьянов В. О принципе равноправия осужденных к лишению
свободы // Советская юстиция, 1991, № 9

Шмаров И. В. Разработка уголовно-исполнительного законодательства в
свете международных соглашений о защите прав человека и документов ООН,
определяющих принципы обращения с осужденными // Советское государство,
1990, № 11

PAGE 30

Похожие записи