Реферат на тему:
Міжнародний договір як форма трудового права
Кожна суверенна держава створює власну систему законодавства з
притаманними їй формами права. Ця система має обмежену територією
держави сферу дії і функціонує лише на цій території. Проте це не
означає, що вона є абсолютно незалежною від форм права, які існують за
межами території держави. Розвиток міжнародного співробітництва,
необхідність вирішення проблем, які виходять за межі національних рамок,
потребують спільного правового врегулювання питань, що знаходять своє
відображення і в національному законодавстві. Однак це різні системи
права, кожна з яких має свої особливості, що відображають у властивих їм
формах.
Існуючим двом системам права – міжнародного та національного
(внутрішнього) – відповідають власні форми: міжнародний договір,
міжнародно-правовий звичай – для однієї системи; нормативно-правовий
акт, правовий договір, правовий звичай, судовий прецедент – для іншої.
Для того щоб норми, які містяться в міжнародних формах права, юридично
були здатні регулювати відносини між національно-правовими суб’єктами,
їм треба надати юридичної сили норм національного права, вони мають
бути, як зазначає Г.К.Дмитрієва, сприйняті національним правом [1,
с.63].
Першими кроками України в цьому напрямі була Декларація про державний
суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року, в якій Українська
держава визнала “пріоритет загальнолюдських норм міжнародного права
перед нормами внутрішньодержавного права”.
У подальшому Закон України “Про дію міжнародних договорів на території
України” від 10 грудня 1991 року визначив, що “належним чином
ратифіковані” міжнародні договори України є частиною її національного
законодавства. Ця норма була повністю сприйнята Законом України “Про
міжнародні договори України” від 12 грудня 1993 року (ст.17).
Прийнята 26 червня 1996 року Конституція України створила
нормативно-правовий фундамент для розвитку взаємодії міжнародної і
національної систем права, визначила умови введення міжнародних
договорів у національне законодавство.
Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України, частиною національного
законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Функціональне
призначення цього положення виявляється у визнанні поширення дії
міжнародних договорів на відносини суб’єктів внутрішньодержавної
діяльності та юрисдикції, у приписі застосовувати ці норми судами,
іншими органами, суб’єктами господарювання, посадовими особами,
громадянами (індивідами).
Відповідно до ст.2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів
“договір” означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій
формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від її конкретного
найменування. Це дає підстави вважати, що Конституція України під
міжнародними договорами розуміє як власне договори між державами, так і
конвенції, пакти, декларації та інші форми міжнародного права.
Як було зазначено вище, ст.9 Конституції України передбачає дві умови
введення міжнародних договорів у національне законодавство: 1) згода на
обов’язковість міжнародного договору надана Верховною Радою України;
2) чинність міжнародного договору.
Згоду держави на обов’язковість для неї міжнародного договору,
відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів
ст.(11-15), може бути виражено шляхом підписання договору представниками
держави, обміну документами, які становлять договір, ратифікацією,
прийняттям або затвердженням договору, а також виражена приєднанням до
нього. Стосовно чинності міжнародних договорів це питання вирішується
переважно за домовленістю сторін, і законодавство України спеціально не
передбачає порядку набуття чинності міжнародними договорами України.
Проте аналіз ст.20 Закону України “Про міжнародні договори України” дає
підстави вважати, що міжнародні договори набувають чиннності для України
тільки після їх ратифікації, затвердження, прийняття або приєднання до
них.
Отже, частиною національного законодавства є лише міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які у
зв’язку з цим набрали чинності для України. Закріплення за парламентом
повноваження щодо дачі згоди на обов’язковість міжнародного договору,
яке ми маємо в Конституції України, свідчить, безумовно, про авторитет
міжнародних форм права, про їх вищу юридичну силу в державі.
До міжнародних форм трудового права відносяться міжнародні договори та
угоди, двосторонні та багатосторонні, безпосердньо присвячені праці або
якщо вони містять окремі трудові норми.
За ст.8-1 Кодексу Законів про працю України в редакції Закону України
від 20 березня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Кодексу
законів про працю України при переході республіки до ринкової економіки”
передбачено, що, коли міжнародним договором або міжнародною угодою, в
яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, які містить
законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного
договору або угоди. Цим визначено не просто можливість застосування у
регулюванні трудових відносин правил міжнародних договорів, а
встановлено їх пріорітет щодо національного законодавства. Варто
зазначити, що у багатьох країнах світу (США, Франція, Іспанія та ін.)
діють аналогічні правила, а норми міжнародного права вже стали
невід’ємною частиною їх правових систем.
Проникнення норм міжнародно-правового регулювання в трудове
законодавство України відбувається у двох напрямах: по-перше, шляхом
ратифікації конвенцій та інших актів міжнародних організацій і їхні
органів, учасником яких є Україна; по-друге, шляхом укладення Україною
двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових договорів з іншими
державами.
Найважливіше значення серед міжнародних форм трудового права мають
Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації Праці (МОП), які разом
утворюють Міжнародний Кодекс праці, що регулює питання тривалості
робочого часу, охорони праці, оплачуваних відпусток, безробіття,
мінімальних ставок заробітної плати, виробничого травматизму,
профзахворювань тощо.
В науковій та практичній доктрині існують різні думки щодо природи
конвенцій МОП., досліджуючи дану проблему, С.О.Іванов зазначав, що
незалежно від того, як називають конвенції різні вчені (наприклад,
Ж.Ссель – “міжнародними законами”, А.Том – “компромісом між поняттями
договір-угода і договір-закон”) та, незважаючи на їхні особливості, за
своїм характером конвенції є міжнародними договорами [2, с.42].
v
???????¤?$??????Договірний характер конвенцій також випливає із Закону
України “Про міжнародні договори України” у ст.1 якого зазначено, що
закон застосовується до міжнародних договорів України – міждержавних і
міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від
їхньої форми і назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін
листами або нотами, інші форми та назви міжнародних договорів). Крім
того, Україна ратифікувала Віденську конвенцію про право міжнародних
договорів, де під поняття договір підпадають конвенції МОП.
Україна, як дійсний член МОП, ратифікувала основну частину конвенцій і
тим самим вони набули значення норм, які можуть застосовуватись для
регулювання трудових відносин у межах її території. Ратифікація
конвенцій МОП, які містять більш високий рівень гарантій, втілюють ідеї
та принципи справедливості, рівності, свободи, гуманізму, людяності, дає
змогу розвивати та удосконалювати, оновлювати, “омолоджувати”
національне законодавство, заповнювати прогалини в правовому
регулюванні, здатна внести елементи стабільності в умови праці та
трудові відносини. Однак тут виникає певна проблема, яка пов’язана з
одним із принципових положень трудового права. Відповідно до статті 9
КЗпП, “умови договорів про працю, які погіршують становище працівників
порівняно з законодавством України, є недійсними”. Отже, як бути, якщо
національне законодавство встановлює більш пільгові умови праці, ніж
міжнародний договір, учасником якого є Україна. Стосовно конвенцій МОП,
то тут перешкод не існує. Статут останньої (п.3 ст.19) вирішує питання
на користь більш пільгової національної норми. Видається, що і стосовно
інших міжнародних договорів необхідно керуватись головним принципом
трудового права і віддавати перевагу більш пільговим нормам
національного законодавства, які й необхідно застосовувати у кожному
конкретному випадку.
Не ратифіковані конвенції МОП самі по собі не є формами трудового права.
Якщо їх норми введені в законодавство, то вони стають формою, але не
міжнародного, а внутрішньодержавного права [3, c.73]. Визнання конвенцій
МОП формами трудового права означає те, що під час вирішенні трудових
спорів у судах і працівники, і роботодавці можуть посилатися на них,
захищаючи свої права, а суд зобов’язаний брати їх до уваги. Суддя ж у
свою чергу вправі посилатися на конвенцію, якщо закон чи інший
нормативний акт їй не відповідає або ж норма конвенції більш точна та
визначена, ніж норма законодавства. Конвенції МОП є формами трудового
права особливої правової сили, а зумовлено це тим, що застосування їхніх
норм може бути перевірено не лише судом, а й спеціально для цього
створеним МОП контрольним механізмом.
Крім конвенцій, міжнародні норми про працю втілюються і у форму
рекомендацій МОП, які ратифікації не підлягають, а є допоміжними формами
міжнародного права, побажаннями, моделлю, яку держава може, проте не
зобов’язана, використати, здійснюючи правове регулювання праці. Вони
видаються з тих же питань, що й конвенції, які приймаються цією
організацією. Часто рекомендації супроводжують ті чи інші конвенції,
пропонуючи більш широке коло прав і більш високі їх межі. Відповідно до
п.6 “а” ст.19 Статуту МОП, “рекомендація повідомляється всім Членам
Організації для розгляду її з метою надання їй сили шляхом прийняття
закону або іншими шляхами”. Це дає підстави погодитися з твердженням тих
авторів, які вважають, що рекомендації являють собою допоміжні форми
міжнародного права [4, с.62].
Поряд з конвенціями та рекомендаціями МОП, формами трудового права
міжнародного походження є також двосторонні та багатосторонні договори
між державами, що ставлять за мету врегулювання певних питань у галузі
трудового права. “ Міждержавний договір як спосіб створення норм
міжнародного права – це виражена угода між державами стосовно визнання
того чи іншого правила як норми міжнародного права, зміни чи скасування
існуючих норм міжнародного права”[5, с.102]. Наприклад, у 1994 р.
країнами Співдружності незалежних держав за участю України була
підписана Угода про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди,
заподіяної працівникам каліцтвом, профзахворюванням, іншими ушкодженнями
здоров’я, що пов’язане з виконанням ними трудових обов’язків. Крім
цього, Україна уклала двосторонні угоди про працевлаштування та
соціальний захист із Молдовою (1993), Російською Федерацією (1993),
Білоруссю (1995), Вірменією (1995), та про взаємне працевлаштування
працівників з Польщею (1994), Протокол із Чехією (1997) та ін. [6,
с.189-200].
І національне, і міжнародне право існують самостійно, хоча й пов’язані
між собою. Особливістю їх співвідношення є те, що і міжнародні, і
національні норми про працю регулюють ті ж самі трудові відносини
всередині держави і разом утворюють органічну систему правового
регулювання.
Для реалізації міжнародно-правових норм у правовій системі України та
виконання міжнародних договорів повинні бути вирішені проблеми
ратифікації конвенцій, інформованості щодо їхнього змісту, а також
проблема їх реалізації. Остання ж тісно пов’язана з визнанням за
конвенціями МОП статусу національних форм трудового права, зокрема
шляхом визнання їх норм нормами прямої дії. В разі виникнення колізій
щодо застосування конвенцій МОП їх вирішення варто віднести до
компетенції Конституційного Суду України та Пленуму Верховного Суду
України.
Україна як суверенна держава повинна законодавчо врегулювати питання
укладення міжнародних договорів, а також чітко визначити процедуру їх
виконання. Адже вирішення цих проблем впливає на імідж держави, дієвість
та ефективність її правової системи, можливість забезпечення захисту
прав і свобод людини, в тому числі у сфері трудових відносин.
Література
Дмитрієва Г.К. Міжнародний договір у системі джерел міжнародного
приватного права // Проблеми гармонізації законодавства України з
міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – К.:
Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998.
Иванов С.А. Проблемы международного регулирования труда. – М., 1964.
Иванов С.А. Применение конвенций МОП в России в переходной период:
Некоторые проблемы // Государство и право. – 1994. – №8-9.
Аметистов Э.М. Международное право и труд: Факторы имплементации
международных норм о труде. – М.: Международные отношения, 1982.
Кодекс Законів про працю з постатейним матерілами // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – 1997. – №11-12.
Тункин Г.И. Теория международного права. – М.: Юрид. л-ра., 1979.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
