Міжнародні морські перевезення

Морський транспорт забезпечує перевезення 4/5 обсягу всього вантажу. У
міжнародних морських перевезеннях участь беруть не тільки морські
держави, але й «сухопутні», які намагаються мати свій флот. Серед країн,
де морські перевезення становлять суттєву статтю доходу, є, зокрема,
Греція, Норвегія, Японія. Україна також прагне стати такою державою.
Сприяти цьому повинна, зокрема, затверджена Кабінетом Міністрів України
Програма створення і функціонування національної мережі міжнародних
транспортних коридорів в Україні. В ній, наприклад, щодо морського
транспорту передбачено облаштування поромної переправи Іллічівськ—Поті,
яка почала працювати з грудня 1996 p.

Сьогодні в Україні перевезенням наливних та сухих вантажів великої
номенклатури, а також пасажирів займаються сім державних, орендних і
акціонерних компаній. Чорноморське та Азовське морські пароплавства,
компанії — Дунайська, «Укрферрі», Українське морське пароплавство,
«Укртанкер», «Укррифер», Керченська поромна переправа. Вісімнадцять
морських портів України забезпечують перевалку сухих та наливних
вантажів, обслуговування пасажирів, здійснення інших функцій.

Специфікою регулювання міжнародних морських перевезень є використання,
крім норм конвенцій та внутрішнього законодавства, ще й морських звичаїв
(національних і міжнародних). Відносини, що виникають у сфері
міжнародних морських перевезень, можна поділити на три основні групи.
По-перше, це відносини, пов’язані зі здійсненням речених прав на морські
судна та вчинення стосовно них різних угод. По-друге, Це відносини, що
випливають з власне транспортування (договори перевезення вантажів і
пасажирів, буксировки, таймчартеру). По-третє, це відносини, пов’язані з
ризиком у мореплавстві, тобто такі, що виникають із зіткнення суден,
рятування на морі, загальної аварії, морського страхування, обмеженої
відповідальності судновласника.

У зв’язку з таким широким колом правовідносин у національному
законодавстві та міжнародних договорах відбувається уніфікація норм,
спрямованих на регулювання міжнародних морських перевезень. Сьогодні
створено розгорнуту систему колізійних норм. У державах, де
законодавство не має таких норм, судова практика виробила критерії
вирішення колізійних ситуацій. Найчастіше у сфері морських перевезень
застосовують такі колізійні прив’язки як закон прапора судна (практика
Великобританії, законодавство Франції); місця призначення вантажу
(судова практика ФРН); місця знаходження перевізника; порту
розвантаження («загальне» право Великобританії, США, судова практика
Франції та ФРН, законодавство Скандинавських держав); порту
відправлення;

порту призначення; місця зіткнення суден; закон, обраний сторонами
(законодавство Польщі); закон місця укладення договору, якщо інше не
встановлене угодою сторін (законодавство Росії).

Слід зауважити, що закон прапора судна притаманний саме морським
перевезенням. Його застосовують: 1) для врегулювання відносин, що
виникають поза сферою дії національних законів (наприклад, у випадках
зіткнення суден, їх рятування, загальної аварії у відкритому морі); 2) у
випадку найбільш тісного зв’язку правовідносин з державою, під прапором
якої плаває судно. Практика поширює цю прив’язку й на вирішення колізій,
що виникають при транспортуванні. Деякі держави умисне надають так звані
«дешеві» або «зручні» прапори. Передусім це Панама, Ліберія, Кіпр,
Мальта. Власники приписують свої судна у цих державах для одержання
високих прибутків через тамтешні пільги.

Міжнародні договори. Перші спроби уніфікувати правила морських
перевезень були зроблені у середині XIX століття. На початку XX століття
приймаються багатосторонні міжнародні договори. До них належать декілька
так званих Брюссельських конвенцій з морського права, що були прийняті з
1910 по 1968 pp. Вони готувалися міжнародною неурядовою організацією,
створеною у 1897 р., за назвою Міжнародний морський комітет (далі —
ММК). Для своєї діяльності він об’єднав національні асоціації морського
права.

Однією з найважливіших є Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких
правил про коносамент від 25 серпня 1924 p. Вона грунтується на засадах
Гаазьких правил про морське перевезення вантажів, прийнятих у 1924 р. на
неурядовому рівні. До сьогодні ця Конвенція, як і Протокол про зміну
Міжнародної конвенції про уніфікацію деяких правил про коносамент 1968
p., використовується багатьма державами і має найбільший уніфікаційний
ефект. Україна de-facro дотримується норм зазначеної Конвенції. Вона
регламентує морське перевезення вантажів без надання морським
перевізникам усього судна або його частини. За цих умов відносини між
учасниками перевезення оформляються коносаментом.

Практично умови морських перевезень вантажів визначаються у договорах
фрахтування (чартеру), які укладають з морським перевізником при наданні
для перевезення усього судна, чи коносаменту на перевезення окремих
партій вантажів, на звороті якого є відомості про умови перевезень.
Конвенція 1924 р. не передбачає регулювання відносин за договором
фрахтування (чартеру). Тому цей договір регулюється диспозитивними
нормами національного законодавства.

У випадку незбереження вантажу морський перевізник відповідає за вину.
Для пред’явлення до нього вимог діє річний строк давності. При
перевезенні вантажів з використанням коносаменту необхідно оголошувати
його вартість. Перевізник не відповідає за навігаційну помилку (помилку
капітана, матроса, лоцмана у судноволодінні чи управлінні судном).

До Брюссельських конвенцій належить також Міжнародна конвенція про
уніфікацію деяких правил про обмеження відповідальності власників
морських суден, підписана 25 серпня 1924 p. З метою зміни цієї Конвенції
у 1957 p. було укладено Міжнародну конвенцію про обмеження
відповідальності власників морських суден. Іншою Брюссельською
конвенцією є Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про
цивільну юрисдикцію по справах про зіткнення суден від 10 травня 1952 p.
Це й Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил, що стосуються
перевезення пасажирів морем 1961 p. Цю Конвенцію доповнила Міжнародна
конвенція про уніфікацію деяких перевезень морем багажу пасажирів 1967
р. У 1962 p. прийнято Міжнародну конвенцію про відповідальність
операторів атомних суден.

Деякі міжнародні договори, укладені в Брюсселі, регулюють питання
морського права. Це, зокрема, Конвенція про уніфікацію деяких правил про
морські привілеї та іпотеки 1926 p. У 1967 р. на зміну їй було прийнято
нову однойменну Конвенцію. Серед міжнародних договорів, які регулюють
найбільш важливі для міжнародних морських перевезень майнові відносини,
найновішою є Міжнародна конвенція про морські застави та іпотеки від 6
травня 1993 p. (Женева). Конвенція визначає поняття іпотеки та обмежень,
встановлює черговість задоволення вимог з іпотек та обмежень, момент
переходу права власності чи зміни реєстрації майна, яке занесене до
реєстру договірної держави, регулює питання морської застави та
черговість задоволення вимог з морської застави, а також питання
примусового продажу судна. Норми Конвенції застосовуються до усіх
морських суден, що зареєстровані у договірній державі або у іншій, якщо
на судно цієї іншої держави поширюється юрисдикція держави-учасниці
Конвенції. Важливою є й Конвенція про реєстрацію прав на судна, що
будуються, 1967 p.

Наступним етапом розвитку міжнародних договірних норм з питань морського
перевезення вантажів стала Міжнародна конвенція ООН про морське
перевезення вантажів, укладена 31 березня 1978 р. у Гамбурзі. Одночасно
з прийняттям цієї міжнародної угоди було визнано за доцільне називати її
норми Гамбурзькими правилами. Вона замінила Міжнародну конвенцію про
уніфікацію деяких правил про коносамент від 25 серпня 1924 p. Оскільки
нова Конвенція стала чинною з недавнього часу, ще не склалася практика
її застосування. Норми Гамбурзьких правил застосовують до договорів
морських перевезень між двома державами, якщо:

1) порт завантаження, передбачений договором морського перевезення,
знаходиться у одній з договірних держав, або

2) порт розвантаження, передбачений договором морського перевезення, є у
одній з договірних держав, або

3) один з опційних портів розвантаження, передбачений договором
морського перевезення, є фактичним портом розвантаження й такий порт
знаходиться у одній з договірних держав, або

4) коносамент чи інший документ, який підтверджує договір морського
перевезення, виданий у одній з договірних держав, або

5) коносамент чи інший документ, який підтверджує договір морського
перевезення, передбачає, що цей договір повинен бути врегульований
нормами зазначених Правил або законодавством будь-якої держави, що
вводить їх у дію. Конвенція застосовується незалежно від національної
належності судна, перевізника, фактичного перевізника,
вантажовідправника, вантажоодержувача чи іншої зацікавленої особи. Норми
Конвенції не застосовують до чартеру (ст. 2). Гамбурзькі правила мають
широку сферу дії у порівнянні з Конвенцією 1924 року. їх норми
поширюються на перевезення тварин та палубних вантажів (ст. 1, 9).
Значна частина правил аналізованої Міжнародної конвенції регулює
відповідальність переповної давності, винайденого Минається у межах
строку, передбаченого законом держави, у якій порушено розгляд. Водночас
строк не повинен бути меншим, ніж 90 днів, починаючи з дня, коли особа,
яка заявляє позов про відшкодування, сплатила вимогу чи отримала
повістку про порушення процесу проти неї (ст. 20). У Конвенції
встановлено правила визначення юрисдикції суду (ст. 21).

Визнано, що однією з найбільш прогресивних форм доставки вантажів морем
є регулярні, або лінійні, перевезення. Звичайно вони здійснюються на
підставі угод про організацію постійних морських ліній. Такі угоди
укладають переважно зацікавлені судновласники і рідше держави. У цих
угодах врегульовано умови експлуатації відповідних ліній. Умови морських
лінійних перевезень визначаються у лінійних коносаментах, правилах і
тарифах судновласників. Умови лінійних перевезень мають деякі
особливості. Проте специфічні колізійні питання у цій сфері, як правило,
не виникають.

Значна частина морських ліній експлуатується на умовах угод, укладених
судновласниками, які утворюють групи перевізників, що отримали назву
лінійних конференцій. Великий вплив на здійснення морських перевезень
мають компанії держав з високим рівнем економічного розвитку. Вони
встановлюють високі фрахтові ставки та пільгові умови перевезень. З
метою уникнення дискримінації у діяльності лінійних конференцій 1 липня
1974 р. в рамках ООН за ініціативою держав, що розвиваються, укладено
Конвенцію про Кодекс поведінки лінійних конференцій. Цей документ
повинен сприяти розширенню світової морської торгівлі, розвитку
регулярних і ефективних лінійних послуг.

Пасажирські перевезення морем регулює, зокрема, Афінська конвенція про
перевезення морем пасажирів та їх багажу від 13 грудня 1974 p. та
Протокол 1976 р. до неї. Україна приєдналася до вказаних актів 1994 p.*
Конвенція сприйняла більшість правил, діючих до її прийняття: принцип
відповідальності за вину, максимальний розмір відповідальності
перевізника, наприклад, за шкоду, заподіяну здоров’ю пасажирів — 700
тис. франків, дворічний строк позовної давності та ін.

Морські перевезення можуть здійснюватися по чартеру. При чартері для
перевезення вантажу надається усе судно, його частини чи окремі
приміщення. Звичайно, на практиці застосовують проформи чартерів,
розроблені міжнародними морськими організаціями чи національними
об’єднаннями судноволодільців. Розрізняють, зокрема, такі види чартеру:
вугільний, лісовий, нафтовий. Це дає змогу враховувати специфіку
перевезення окремих вантажів. За своїм змістом морський чартер є
складним договором, який охоплює до шести десятків різних умов (порядок
надання вантажу, розрахунки за фрахт та ін.). Умови проформ чартеру
можуть змінюватися та доповнюватися сторонами, які, зокрема,
використовують застереження. Питання відповідальності вирішують,
звертаючись до норм Конвенції про уніфікацію деяких правил про
коносамент.

Здійснення морських перевезень іноді ускладнюється морським
буксируванням. Оскільки це відносно новий вид транспортної діяльності на
морі, він ще не розглянутий достатньо у юридичній літературі України.
Існують такі види морського буксирування. По-перше, портове буксирування
— це буксирування суден або інших плаваючих об’єктів для введення
об’єкта в порт або виведення його з порту, виконання маневрів у порту й
на підходах до нього і т. і. Таку діяльність провадять, як правило,
національні організації та особи прибережної держави. По-друге,
міжпортове буксирування — це буксирування суден чи інших плаваючих
об’єктів з одного порту в інший. У деяких правових системах, зокрема
Франції, для позначення такого буксирування використовують термін
«буксирування у відкритому морі». Ця операція відбувається у відкритих
водах, територіальному морі, відкритому морі й інших морських просторах
зі спеціальним режимом. Тобто зазначений вид буксирування частіше має
міжнародний характер і зачіпає інтереси різних держав і
різнонаціональних суб’єктів морегосподарської діяльності. По-третє,
буксирування для виконання спеціальних морських операцій — це спосіб
рятування суден, технологічний елемент суднопідйомної операції,
технологічний етап будівництва різних споруд у прибережних зонах і в
морі. Перші два види буксирування регулюють норми законодавства про
буксирування, а третій — норми, призначені для регулювання спеціальної
морської операції, частиною котрої є буксирування (про рятування, судно
підйом тощо).

За юридичною природою договір морського буксирування не має нічого
спільного з морським перевезенням вантажів. Правовідносини з морського
буксирування можуть виникати з договору чи адміністративного акту.
Більшість питань правового регулювання буксирування вирішується головним
чином на підставі угоди сторін, а також морських звичаїв та практики.
Правові умови буксирування, зокрема, керування нею, питання
відповідальності потребують вирішення у межах міжнародного приватного
права. Така необхідність диктується ще й тому, що національне
законодавство різних морських держав відносно буксирування мало
розвинине. Міжнародно-правове співробітництво стосовно вказаних питань
майже не відбувається. До буксирування можуть застосовуватися норми
окремих міжнародних договорів. Наприклад, згідно з положеннями Конвенції
про об’єднання деяких правил відносно надання допомоги і рятування на
морі від 23 вересня 1910 р., в залежності від того, чи будуть визнані
дії буксирного судна «діями по рятуванню», або виконанням договору
буксирування, розмір винагороди за виконану роботу може бути визначений
згідно зі ст. 8 цієї Конвенції або у відповідності з існуючими тарифами
і ставками, які складаються на ринку фрахтових послуг, а коло осіб, які
мають право на винагороду, може бути різним: при рятуванні — це
судновласник, капітан, екіпаж та інші особи, які своїми діями сприяли
досягненню корисного результату, а при буксируванні — тільки судно»
власник.

Для багатьох держав важливе значення мають норми Конвенції про
міжнародні правила запобігання зіткненню суден на морі 1972 р. та
Міжнародної конвенції по пошуку і рятуванню на морі 1979 p., учасницею
яких Україна стала у 1992 p. Це також Конвенція про боротьбу з
незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства
та Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти
безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі,
які Україна ратифікувала у 1993 p.

Серед міжнародних договорів є такі, що дотичні до міжнародних
перевезень. Мова йде, зокрема, про Міжнародну конвенцію про підготовку і
дипломування моряків та несення вахти 1978 р. до якої Україна
приєдналася у 1996 p., Кодекс стандартів підготовки, дипломування
моряків і несення вахти 1995 p., норм яких дотримується Україна.

З метою сприяння розвитку комерційних та економічних відносин між
державами, а також співробітництва в галузі морських перевезень Україна
укладає двосторонні міжнародні договори. Такими є, наприклад, Угода між
Урядом України і Урядом Республіки Грузія про торгове судноплавство від
13 квітня 1993 p.; Угода між Урядом України і Урядом Литовської
Республіки про морське торговельне судноплавство від 4 квітня 1996 p.;
Угода між Урядом Китайської Народної Республіки і Урядом України про
морський транспорт, ратифікована 22 лютого 1996 p. У жовтні 1998 p.
підписано міжурядову українсько-болгарську Угоду про морське торговельне
мореплавство.

Тексти міжнародних угод визначають поняття «судно». Це, як правило,
будь-яке судно, зареєстроване на території договірної держави і плаваюче
під її прапором. Таким чином воно підпорядковується законодавству
держави прапора. Зазначені угоди поширюють свою дію на судна
комерційного судноплавства або використовуваних для національних цілей
торгового судноплавства. Переважно поняття «судно» не охоплює військові
кораблі, як вони визначені у Конвенції ООН з морського права 1982р.;
інші державні судна, які використовуються з некомерційною метою
(проводять гідрографічні, океанографічні, метеорологічні дослідження або
дослідження магнітного поля Землі у цивільних цілях; суто рибальські та
рибальські науково-дослідні судна або допоміжні рибальські судна).

Визначено також поняття «порт договірної держави». Іноді передбачається
перелік таких портів. Регламентується порядок заходу суден до них.
Допускається застосування принципу національного режиму або режиму
найбільшого сприяння стосовно доступу суден у порт договірної держави,
надання місць на пристані, використання портів для навантаження
вантажів, посадки й висадки пасажирів, виконання послуг для здійснення
морського судноплавства.

У міжнародних договорах визначається поняття «член екіпажу», що іноді
робиться з посиланням на норми Конвенції по полегшенню міжнародного
морського судноплавства 1965 р. та KoweHvjd МОП № 108 про національні
посвідчення особи моряків 1958 p. Регламентується їх правовий статус під
час перебування у внутрішніх водах, територіальному морі та портах
договірної держави. У договорах може вказуватися, що на членів екіпажу,
пасажирів судна чи вантажу, які знаходяться у договірній державі,
поширюються заяви та правила цієї договірної держави. У договорах
передбачається правовий статус судна, екіпажу, пасажирів, вантажу
договірної держави, що потерпіли аварію біля берегів іншої договірної
держави.

Як правило, у договорах проголошується принцип сприяння свободі
торгового мореплавства та утримання від будь-яких дій, якими може бути
завдана шкода нормальному розвиткові міжнародного судноплавства.
Регламентується визнання документів, що є на судні. Мова йде, зокрема,
про ті, що видані іншою договірною державою для підтвердження належності
судна до певної держави.

Норми договорів, а також додатків до них регулюють питання, пов’язані з
вантажем. Зокрема, вказують, що транспортування вантажу або перевезення
пасажирів судном однієї держави може здійснюватися повністю чи частково
морем між територією іншої договірної держави та територією третьої
(«крос-трейд»). Можливим є нормативне забезпечення прогнозування та
огляду лінійних перевезень вантажу. Тобто сторони домовляються про
зустріч представників для здійснення прогнозування на емпіричних засадах
щодо діяльності перевізників, враховуючи конкурентноспроможні ціни,
строки й умови, а також очікувану корисну дію перевізників договірних
держав.

У міжнародних договорах може регламентуватися питання комерційних угод.
Такі угоди, укладені між перевізниками договірних держав щодо надання
транспортних послуг і стабілізації перевезень, не повинні заподіювати
надмірної шкоди правам перевізників, що слідують під прапорами третіх
держав. Вони повинні забезпечувати себе на конкурентній основі
договорами про перевезення вантажу між територіями обох сторін.
Доцільним є укладання перевізниками робочих угод про кооперацію у
відповідності з законами й правилами кожної договірної держави.

У міжнародних договорах обумовлюються питання виконання
адміністративних, митних, санітарних, карантинних та інших
формальностей, що діють у іноземних портах. Як правило, врегульовано
питання звільнення від податків на доходи та прибуток, що отримуються за
морське перевезення судном однієї договірної держави, у іншій державі.

Іноді в міжнародних договорах зазначають про неможливість судів приймати
до розгляду позови, що випливають з договору найму на роботу як члена
екіпажу судна особи з іншої договірної держави.

Нещодавно в Україні розпочато сертифікацію судноплавних компаній і суден
згідно з міжнародними нормами. Це, насамперед, стосується компаній, які
управляють нафтовими танкерами, хімовозами, газовозами, банкерами,
пасажирськими і високошвидкісними суднами. Для здійснення сертифікації
суден і компаній підписано угоди з провідними класифікаційними
товариствами світу. Розроблені та введені в дію відповідні нормативні
документи.

До багатьох міжнародних угод, норми яких пов’язані з морськими
перевезеннями, Україна не приєдналася. Це породжує чимало проблем, які
могли б бути вирішені у разі ратифікації міжнародних договорів.
Свідченням необхідності приєднання до багатьох міжнародних договорів є
неможливість за діяння усіх правових механізмів до вирішення справ про
арешт українських суден, яких тільки у 1998 p. виявилося 130. їх наймали
для перевезення вантажів, вони плавали під прапорами інших держав, були
власністю спільних підприємств тощо.

Наприклад, через неможливість застосування усіх правових механізмів
залишається невирішеною справа про арешт судна «Дубай Веллор», порушена
у 1997 p. Теплохід, який належав спільній українсько-саудовській
компанії «Гаско», прямуючи під мальтійським прапором з вантажем рису й
бурового обладнання до Нігерії, потрапив у шторм. Декілька ящиків з
обладнанням змило за борт. Власник вантажу, директор компанії
«Лоунстар», підданий однієї з держав Африки, звинуватив моряків у
продажу вантажу та заарештував судно. Він зажадав сплатити 15—18 млн.
доларів США, тоді як англійська страхова компанія оцінила загублений
вантаж у 110 тис. доларів США. Незважаючи на те, що Вищий суд Нігерії
прийняв рішення по цій справі, інтереси української сторони залишилися
незахищеними.

Національне законодавство іноземних держав досить детально регламентує
питання міжнародних перевезень. На формування вказаного законодавства
вплинули міжнародні договори. Наприклад, згадувана Конвенція 1924 р. не
передбачає регулювання відносин за договором фрахтування (чартер),
відносячи таким чином його до компетенції національного законодавства.
Акти держав регулюють чартер виключно диспозитивними нормами, тобто
такими, що дозволяють сторонам правовідносин відхилятися від правил
закону. Правове регулювання договору морського перевезення вантажу
навпаки містить низку випадків застосування імперативних норм права.
Самостійна правова регламентація вказаного договору здійснюється у
законодавстві таких країн, як США, Англія, Італія, Нідерланди,
Швейцарія, Чехія, Ліберія та ін.

З деяких питань національне законодавство різних морських держав мало
розвинине, оскільки окремі відносини виникли недавно. Наприклад,
недостатньо врегульована в актах держав буксировка, хоч питання
портового буксирування повинне регламентуватися законодавством
прибережної держави.

Серед нормативних актів України у сфері морських перевезень безперечно
важливе значення має Кодекс торговельного мореплавства України 1995 p.
Відповідно до цього акта право на здійснення торговельного мореплавства
мають суб’єкти підприємницької діяльності за наявності у них
спеціального дозволу (ліцензії). При укладенні договорів сторони
керуються нормами Кодексу. Іноземним законодавством та звичаями
торговельного мореплавства вони можуть керуватися тільки у випадку, якщо
норми Кодексу дозволяють таке. Для регулювання більшості правовідносин,
визначених у Кодексі, застосовують законодавство України. Відносини за
договорами морського перевезення вантажів, фрахтування судна на термін,
фрахтування судна без екіпажу, лізингу, буксирування, морського
страхування регулюються законодавством держави за згодою сторін, а за
договором морського перевезення і морського круїзу — також правилами,
зазначеними у пасажирському квитку. У разі відсутності згоди сторін про
застосування права відносини регулюються законодавством тієї держави, де
заснована, має основне місце діяльності або постійного перебування
сторона, що є:

— перевізником — у договорі морського перевезення і морського круїзу;

— судновласником — у договорах фрахтування судна на термін і фрахтування
судна без екіпажу;

— лізингодавцем — у договорі лізингу;

— власником судна, що здійснює буксирування, — у договорі буксирування;

— страховиком — у договорі морського страхування. Кодекс торговельного
мореплавства України регулює, по-перше, каботажні перевезення, тобто
такі, що здійснюються між портами України, суднами, які плавають під
Державним прапором України або під іноземним прапором, за умови
одержання на це дозволу Міністерства транспорту України;

по-друге, міжнародні перевезення, тобто такі, що здійснюються між
портами України та іноземними портами, суднами, що плавають під
Державним прапором України, так і за умови взаємності суднами, що
плавають під іноземним прапором. Вказаний акт, з-поміж інших, детально
регламентує договір морського перевезення вантажу. Окремо регулюються
питання, пов’язані з морським протестом. Передбачено умови майнової
відповідальності перевізника та судновласника, а також вплив на
відповідальність вказаних осіб непереборної сили, небезпеки та
випадковості на морі.

У разі відповідальності перевізника чи судновласника застосовують
одиницю спеціальних прав запозичення, визначену МЗФ. Суми, визначені
відповідно до норм Кодексу торговельного мореплавства України,
обчислюються у національній валюті України за офіційним курсом цій
валюти до одиниці спеціальних прав запозичення, що публікується
Національним банком України на день створення обмежувального’ фонду, а
якщо такий не створюється — на день здійснення платежу.

Майнові спори, що виникають у зв’язку з договором або іншими
цивільно-правовими відносинами, пов’язаними з торговельним мореплавством
і віднесеними до компетенції Морської арбітражної комісії при
Торгово-промисловій палаті України, розглядаються цією комісією за
наявності згоди сторін. Майновий спір, пов’язаний з торговельним
мореплавством, у якому бере участь іноземна юридична або фізична особа,
може бути за згодою сторін переданий на розгляд іноземного суду або
арбітражу.

Кодекс торговельного мореплавства України передбачає обов’язковість
претензійного порядку. Встановлено річний строк позовної давності
незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи
закордонному сполученні. Дворічний строк позовної давності застосовують
до вимог, що виникають з договорів перевезення пасажирів і багажу,
фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна на певний час, лізингу
судна, буксирування, надання лоцманських послуг, морського страхування,
угод, укладених капітаном судна, зіткнення суден, здійснення рятувальних
операцій. Трирічний строк застосовують до вимог про відшкодування шкоди,
заподіяної забрудненням з суден, у т. ч. ядерними речовинами. До усіх
інших вимог застосовують загальні строки позовної давності, передбачені
цивільним законодавством України, якщо у міжнародних договорах за участю
України для цих вимог не встановлені інші строки давності.

Крім Кодексу торговельного мореплавства України, питання, пов’язані з
міжнародними перевезеннями, регулюють норми Законів України «Про
транспорт» від 10 листопада 1994 р.; «Про виключну (морську) економічну
зону України» від 6 травня 1995 р.; Указ Президента України «Про
паралельну державну реєстрацію іноземних суден, що експлуатуються
суб’єктами підприємницької діяльності» від 25 квітня 1994 p.;постанови
Кабінету Міністрів України «Про заходи по підвищенню безпеки
мореплавства» від 16 травня 1999 р., «Про розмір плати за видачу
ліцензій за здійснення агентування морського торговельного флоту» від 26
січня 1994 p.; Положення про порядок державної реєстрації іноземних
суден, які експлуатуються на умовах договору бербоут-чартеру суб’єктами
підприємницької діяльності», затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 16 серпня 1994 р\ та ін.

Судова та арбітражна практика держав має суттєве значення для вирішення
окремих відносин, пов’язаних з перевезеннями. Оскільки Міжнародна
конвенція для об’єднання деяких правил стосовно зіткнення суден від 23
вересня 1910 p. (Брюссель), Конвенція про рятування на морі 1989 p., а
також морське законодавство держав, у т. ч. й України, не містять чітких
критеріїв для розмежування рятування й буксирування, суди враховують
конвенційну норму про те, що буксирне судно не має права на винагороду
за рятування, якщо тільки воно не подало виняткових послуг, які не можна
розглядати як виконання обов’язків за договором буксирування. Водночас
судова та арбітражна практика навіть окремої країни не є одноманітною
щодо вирішення цих питань. Результати аналізу та зіставлення рішень
державних судів й арбітражів за цими категоріями справ у різних країнах,
зокрема в Україні, США, Англії, Франції свідчать про те, що, вирішуючи
питання про і співвідношення буксирування та рятівництва, слід зважати
на економічний склад буксирування як технічного способу судноплавства. А
саме, при буксируванні переміщення судна або іншого об’єкта готується
заздалегідь, коли відсутня будь-яка небезпека; при рятуванні бідуюче
судно або інший об’єкт знаходяться у небезпеці, буксирне судно
запрошується вимушено, внаслідок раптово виниклої потреби у
буксируванні.

Похожие записи