Міжнародні договори України як джерела кримінально-процесуального права
України

Міжнародні договори України, відповідно до ст. 9 Конституції України
(далі — Конституція) [1, с. 4], нарівні із загальновизнаними принципами
і нормами міжнародного права є частиною її правової системи. З
урахуванням цієї конституційної норми й сформульоване правило, що
закріплене в ст. 31 Кримінально — процесуального кодексу України (далі —
КПК України) [2].

В Україні зазначені договори є джерелами права, у тому числі і
кримінально-процесуального. На сьогодні є підстави стверджувати, що на
теренах української державності сформовано власну, унікальну систему
міжнародних договорів України — джерел кримінально-процесуального права
України [3, с. 42].

Дослідженню окремих аспектів дії міжнародно-правових договорів у системі
джерел права, зокрема кримінально-процесуального, присвячені праці О.
Виноградової, Т. Гавриш, О. Дроздова, І. Лукашука, В. Маляренко, В.
Пашковського, А. Сизоненко.

Відповідно до положення, закріпленого в ст. 2 Закону України «Про
міжнародні договори України» (далі — Закон 2004 р.), «міжнародний
договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або
іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом,
незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних
між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування
(договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо)» [4].

Міжнародні договори, що застосовуються суб’єктами кримінального
судочинства України при здійсненні кримінального переслідування,
судового розгляду та наданні правової допомоги у кримінальних справах,
майже завжди стосуються прав, свобод й обов’язків людини (переважно
особистих прав). У зв’язку із цим компетентним законодавчим органам
України необхідно вживати відповідних заходів для того, щоб норми
міжнародного договору ставали обов’язковими для осіб, що застосовують їх
у кримінальному процесі України — фізичних і юридичних осіб, державних
органів. Ці заходи передбачають офіційне оприлюднення міжнародного
договору, спрямовані на дотримання принципу доведення до загального
відома міжнародних правил учасників кримінального судочинства й
передбачені ст. 9 Конституції. Отже, виконання вищезазначеного принципу
є однією з умов законності прийнятого на основі міжнародної норми
рішення.

Закономірним є запитання: яким чином правові норми міжнародних договорів
України можуть застосовуватися як джерела кримінально-процесуального
права України?

Деякі дослідники визнають міжнародно-правові норми, що містяться в
міжнародних договорах України, частиною права країни -з усіма
наслідками, що випливають. Так, І. Блищенко вважає, що міжнародний
договір набуває чинності, діє на території держави як національний
правовий закон, тобто «він може діяти паралельно з національним законом,
доповнюючи його або створюючи спеціальний режим» [5, с. 246]. Очевидно,
що І. Блищенко розуміє під цим застосування міжнародних правил у
правовій системі держави, зокрема в галузі кримінального судочинства,
відповідно до підстав, умов і порядку дії, визначених у міжнародних
договорах країн.

На нашу думку, визнання Конституцією міжнародних договорів частиною її
правової системи означає, що вони стають законодавством України.

Разом з тим Конституція не встановила правило про те, що ратифіковані
або нератифіковані міжнародні договори оголошуються пріоритетними щодо
кримінально-процесуального законодавства.

Для визнання міжнародного договору джерелом кримінально-процесуального
права, норми якого підлягають прямому застосуванню, необхідне дотримання
таких умов: по-перше, Україна повинна бути учасником цього договору;
по-друге, положення договору, згідно із Законом 2004 р., повинні бути
роз’яснені, визначені й зрозумілі для правозастосувачів міжнародних норм
— правоохоронних органів й інших учасників кримінального судочинства,
зміст договору має безпосередньо регулювати відносини за участю
суб’єктів кримінально-процесуального права, породжувати їхні права й
обов’язки; по-третє, міжнародний договір України має бути оприлюднений.

Статус міжнародних договорів визначається шляхом прийняття закону, тобто
ратифікації, що надає договору юридичної сили, яка прирівнюється за
значенням закону України.

На нашу думку, положення міжнародного договору після проходження порядку
ратифікації не втрачають своєї переважної сили перед законами України,
тому що вони, у першу чергу, є правовими актами міжнародного значення,
акт ратифікації лише надає їм силу українського закону, вводить у
правову систему України. Ю. Тихомиров зазначає, що в ході ратифікації
міжнародні договори набувають значення елемента правової системи, тому
договір може вносити зміни в законодавство або вводити інші правила для
кожного окремого випадку [6, с. 39].

Ця думка є не зовсім вірною, оскільки міжнародний договір, по суті, не
може вносити змін у внутрішньодержавні українські акти, тому що це не
передбачено діючою в Україні процедурою нормотворення. На основі
міжнародного акта відповідні державні органи ухвалюють закон, що містить
правила договору.

Таким чином, кримінальне судочинство можуть регулювати лише ратифіковані
міжнародні договори України, визнані законами у встановленому
Конституцією порядку.

Це твердження є цілком справедливим і логічним, оскільки після
проходження ратифікації міжнародні договори вводяться в діючу систему
законодавства України і за своїм новим статусом застосовуються згідно з
правилами застосування законів.

Разом з тим зазначаємо, що ратифікація договору найчастіше розглядається
як трансформаційний акт включення міжнародного договору в правову
систему України. Однак, розглядаючи тезу «ратифікований договір — акт,
рівний за силою закону», справедливо відзначити, що прихильники цього
висловлювання беруть як підставу безпосереднього застосування
міжнародних норм ратифікацію договору, а про інші форми прийняття
українською державою на себе міжнародних зобов’язань за договором
згадують побіжно. Крім ухвалення закону про ратифікацію, існують й інші
способи отримання згоди на обов’язковість договору, а саме:
затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, які містять
норму про згоду на обов’язковість договору і набувають чинності в
Україні.

У свою чергу, у ст. 9 Закону 2004 р. визначено перелік міжнародних
договорів, що підлягають ратифікації. До них, зокрема, належать
міжнародні договори, предметом яких є права, свободи та обов’язки людини
і громадянина. Прикладом таких договорів є Конвенція про надання
правової допомоги та правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах (далі — Мінська конвенція 1993 р.), а також
Конвенція про захист прав людини та основних свобод (далі -Конвенція
1950 р.).

За загальним правилом, міжнародний договір не має зворотної дії, а це
значить, що він не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання
ним сили, якщо тільки учасники не домовилися по-іншому. Міжнародні
договори України повинні діяти і застосовуватися згідно зі своїм
статусом: ті з них, які ратифіковані або іншим способом включені в
систему кримінального судочинства України, відповідно до правил закону
про ратифікацію договору, прийнятого з урахуванням введення в зміст
міжнародно-правових положень; нератифіковані — у встановленому
кримінально-процесуальним законодавством порядку, зокрема, під час
надання міжнародного сприяння в розслідуванні злочинів.

Можна сказати, що міжнародні договори України мають подвійну правову
основу й значення, тому що їх можна віднести не тільки до українського
права, а й до міжнародного. Конституція проголосила першорядне положення
про те, що норми міжнародних договорів безпосередньо застосовуються на
території України, будучи частиною її правової системи. Однак деякі
положення міжнародних угод містять у собі безліч колізійних,
нерівнозначних за змістом і правовим значенням українським
кримінально-процесуальним нормам міжнародних правил.

Наприклад, ст. 77 Мінської конвенції 1993 р. визначає порядок розгляду
справ, підсудних судам двох або декількох держав: «При обвинуваченні
одного чи групи осіб у вчиненні кількох злочинів, справи, які підсудні
судам двох або більше Договірних Сторін, розглядати їх має компетентний
суд тієї Договірної Сторони, на території якої закінчено попереднє
розслідування. У цьому випадку справа розглядається за правилами
судочинства цієї Договірної Сторони » [7].

Міжнародні норми (ст. 1 Європейської конвенції про передачу провадження
у кримінальних справах 1972 р. [8], ст. 35 Договору між Союзом
Радянських Соціалістичних Республік (далі — СРСР) і Республікою Кіпр про
правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 1984 р.) закріплюють
додатково обов’язкову процедуру здійснення кримінального переслідування
за злочини,вчинені за кордоном.

Відповідно до ст. 29 Договору між Україною й Китайською Народною
Республікою (далі — КНР) про правову допомогу в цивільних і кримінальних
справах 1992 р., документи, які «були складені або засвідчені судом чи
іншою компетентною установою однієї Договірної Сторони, дійсні за
наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть
прийматися судом або іншою компетентною установою другої Договірної
Сторони без легалізації. Офіційні документи, які складені на території
однієї Договірної Сторони, мають доказову силу офіційних документів і на
території другої Договірної Сторони» [9].

r

A

Таким чином, діяльність законодавчих органів України зі здійснення
міжнародного нормотворення необхідно спрямовувати на забезпечення
реалізації положень міжнародних договорів у системі галузевого
законодавства України. Міжнародне право створює підстави, умови й
порядок виконання державами взятих на себе зобов’язань, але визначення
необхідних для цього виконавчих дій надається договірній стороні як
суверенній державі. Перетворення міжнародно-правових зобов’язань
відбувається шляхом відповідної зміни норм українського права, зокрема у
сфері кримінального судочинства. До того ж необхідно, щоб змінені
правові положення набували чинності й застосовувалися в кримінальному
процесі України.

Аналіз міжнародних договорів України в галузі надання взаємної правової
допомоги по кримінальних справах дає змогу виявити, що положення
міжнародних документів містять далеко не всі юридично значущі правові
норми, необхідні для забезпечення прямого регулювання
кримінально-процесуальних відносин у процесі міжнародного
співробітництва. Зазначимо, що у випадку ратифікації міжнародного
договору відбувається лише включення й безпосереднє застосування його
положень у кримінальному процесі України. Після проходження цієї
процедури мова може йти про подібність правил міжнародних і
кримінально-процесуальних норм. Проте вони, як і раніше, залишаються
нормами різних правових систем. Обставина, що міжнародна норма стала
моделлю для українського правотворення, ще не означає повного її
сприйняття кримінально-процесуальним правом України. Більше того,
випадки дослівного збігу правил, установлених у міжнародному договорі й
у кримінально-процесуальному законі, досить рідкі.

У зв’язку із цим необхідно відзначити, що застосування правил
міжнародних договорів неможливе без дотримання умов, підстав і порядку,
встановлених правовими нормами кримінального судочинства України.

Наприклад, згідно із ст. 39 Консульської конвенції між СРСР і Швецією
1967 р. [10], право на відвідування затриманого або арештованого
іноземця консульською посадовою особою держави його громадянства
здійснюється відповідно до кримінально-процесуального закону країни, де
він був взятий під варту.

Введення в дію, застосування й використання положень міжнародних
договорів України, відповідно до умов, у них передбачених, здійснюється
шляхом ухвалення закону, що містить, зокрема, кримінально-процесуальні
норми.

У такому випадку діючий кримінально-процесуальний закон України є
правовими засобом для включення в кримінальне судочинство нових
міжнародно-правових норм, а також одним з основних засобів виконання й
застосування правил міжнародних договорів України.

У процесі правоохоронної діяльності уповноважені співробітники слідчих і
судових органів України керуються кримінально-процесуальними й іншими
правовими актами України з дотриманням умов і порядку застосовуваних
міжнародних угод.

Разом з тим вивчення порядку виконання міжнародних запитів про
проведення певних процесуальних дій по кримінальних справах практичними
працівниками показує, що різні за статусом міжнародні договори України
мають дещо відмінний один від одного зміст (наприклад, Європейська
конвенція про видачу правопорушників 1957 р., Європейська конвенція про
взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р. та Мінська конвенція
1993 р.; більшість співробітників активно використовують положення
Мінської конвенції 1993 р., відомчих угод МВС України і Генеральної
прокуратури України, мало застосовуються норми європейських конвенцій, а
додаткові протоколи про застосування правової допомоги та інші
двосторонні угоди ще менше) і не забезпечують належного виконання всіх,
передбачених міжнародних зобов’язань, їх норми не достатньою мірою
реалізовані в кримінально-процесуальному законодавстві України.

Зокрема, закріплюючи додаткові гарантії окремих учасників кримінального
процесу, ст. 12 Консульського договору між СРСР і КНР 1959 р. [11]
зобов’язує слідчих повідомляти арештованих або затриманих громадян КНР
про їх права за цим договором, включаючи право зустрічатися із
представниками КНР, одержувати від них юридичну допомогу. Про таке
повідомлення повинен робитися запис у кримінальній справі [12, с. 37].

Так, відповідно до договорів про правову допомогу та правові відносини у
цивільних та кримінальних справах (ст. 12 Договору між Україною та
Естонською Республікою 1995 р., ст. 12 Договору між Україною та
Республікою Грузія 1995 р.), свідок, експерт, який, незалежно від його
громадянства, добровільно з’явився на виклик у відповідний орган другої
Договірної Сторони, не може на території цієї Договірної Сторони бути
притягнутий до кримінальної відповідальності, взятий під варту або бути
покараний у зв’язку з будь-яким діянням, вчиненим до перетинання її
державного кордону. Такі особи також не можуть бути притягнутими до
кримінальної відповідальності, взяті під варту або бути покараними у
зв’язку з їх свідченнями, або висновками експертів, або діянням, що є
предметом розгляду [13, с. 67, 92].

У практиці міжнародного співробітництва та взаємодії компетентних
органів іноземних держав міжнародні договори виступають як правова
підстава забезпечення міжнародних зобов’язань із надання взаємної
правової допомоги. Зі сказаного випливає, що положення міжнародних
договорів, будучи частиною міжнародного права, повинні регламентувати
кримінально-процесуальні правовідносини договірних сторін, збігатися із
правилами кримінального судочинства, що містяться в
кримінально-процесуальному законодавстві, доповнювати їх зміст і
застосовуватися відповідно до кримінального процесу іноземної держави —
виконавця однієї з договірних між собою сторін.

Міжнародними угодами України встановлюється, що результати виконання
міжнародного запиту, виконані на основі кримінально-процесуальних
нормативних актів іноземних держав, застосовуються на території України,
що дає можливість стверджувати про використання іноземного
кримінально-процесуального законодавства в процесі порушення
кримінального переслідування, розслідування злочинів і судового
провадження в Україні.

В Україні при здійсненні міжнародної взаємодії у сфері кримінального
судочинства правоохоронні органи компетентних відомств України
засновують свою діяльність на положеннях понад 45 міжнародних договорів
в Україні, і при цьому застосовують кримінально-процесуальне право
більше ніж 65 різних країн. Їх кількість поповнює іноземне законодавство
держав, що виконують доручення України поза рамками договорів.

Подальше дослідження міжнародно-правових актів переконує погодитися із
наведеними даними та показує, що в кримінально-процесуальному праві
України міжнародні договори України повинні займати особливе місце.
Однак вони належним чином і повною мірою не закріплені в
кримінально-процесуальному законодавстві. Міжнародні правила не
збігаються за походженням, правовим значенням і юридичною силою із
національними процесуальними нормами, проте ті з них, які інкорпоровані
в кримінально-процесуальні норми або ратифіковані законом, є джерелом
кримінально-процесуального права України та мають пріоритетний характер.

Література:

1. Конституція України. Закон України «Про внесення змін до Конституції
України». -К. : Велес, 2005. — 48 с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України : науково-практичний
коментар / за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. — 3-тє вид.,
перероб. та допов. -К. : Юрисконсульт, КНТ, 2006. — С. 92.

3. Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України :
монографія / О.М. Дроздов. — Х. : Видавець Вапнярчук Н.М., 2008. — 208
с.

4. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня 2004 р.
№ 1906-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 50. — Ст.
540.

5. Блищенко И.П. Дипломатическое право / И.П. Блищенко. — М., 1990. —
284 с.

6. Тихомиров Ю.А. Международные договоры Российской Федерации и
российское законодательство / Ю.А. Тихомиров // Законодательство и
экономика. -1998. — № 12. — С. 37-44.

7. Конвенція про надання правової допомоги та правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р.
[Електронний ресурс]. -Режим доступу:
zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=997_009.

8. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах
від 15 травня 1972 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:
zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_008.

9. Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову
допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31 жовтня 1992 р.
[Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon1.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 156_014.

10. Консульська конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік
і Швецією від 30 листопада 1967 р. [Електронний ресурс]. — Режим
доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=752_010.

11. Консульський договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік
і Китайською Народною Республікою від 23 червня 1959 р. [Електронний
ресурс]. — Режим доступу: zakon1.rada.gov.
ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=276_100.

12. Зеленецький В. Прокурорський нагляд за виконанням законів при
реєстрації джерел інформації про злочини / В. Зеленецький, Л. Лобойко //
Вісник прокуратури. — 2002. — № 6. — С. 35-46.

13. Міжнародні договори України про правові відносини та правову
допомогу / М-во юстиції України; редкол.: Л.М. Горбунова та ін. — К. :
Ін Юре, 2004. — Т. 1: Двосторонні договори. — 368 с.

14. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 96–100

Похожие записи