Реферат на тему:

Міжнародне валютне право

Поняття та джерела міжнародного валютного права

Термін «валюта» має кілька значень, зокрема, вживається для позначення
іноземних грошей, що беруть участь у міжнародному платіжному обороті.

Після світової економічної кризи 1929-1933 pp. усі валюти є паперовими
грошима. Останньою країною, яка в 1971 р. припинила розмін валюти на
дорогоцінні метали, були США, тобто відбулась демонетизація.
Демонетизація — позбавлення золотих монет статусу законного засобу
платежу та обігу, яке здійснюється державою.

Розрізняють валюти конвертовані (такі, що підлягають обміну на інші
валюти), обмежено конвертовані (такі, що обмінюються лише на певні
валюти) та замкнуті (використовуються лише в межах окремої країни).

Конвертованість може бути повною або частковою: зовнішньою або
внутрішньою. За зовнішньої конвертованості вільна конверсія в інші
валюти поширюється лише на іноземців, а для громадян валютної зони
необхідний особливий дозвіл валютних органів країни. За внутрішньої
конвертованості правом вільної конверсії користуються громадяни
конкретної країни, а іноземцям необхідно одержувати на це особливий
дозвіл.

До грудня 1958 р. конвертованими валютами були долар США, швейцарський
франк і португальське ескудо. У грудні 1958 р. конвертованими стали
більшість західноєвропейських валют. Країни-члени Міжнародного валютного
фонду перейшли до багатовалютної системи згідно з Ямайською угодою 1976
р.

Золотовалютні резерви — це золото у зливках і монетах, іноземна валюта,
а також кошти в іноземній валюті на рахунках в іноземних банках.
Зазначене належить певній державі в особі її казначейства або
центрального банку.

Гроші існують давно, і світ без них уявити неможливо. У стародавні часи
вже існував обмін валюти однієї країни на валюту іншої. Займалися цим
передусім приватні особи (міняли). (Не ігнорував наявність іноземної
валюти і Й. Сталін. Навіть у роки «холодної війни», коли існувала
«залізна завіса». Волюнтаристські, кумедно і примітивно, «вождь усіх
народів» на довгі роки визначив, що один долар США дорівнює чотирьом
радянським карбованцям. Правильність позиції генералісимуса сумнівів не
викликала, щоправда, не в усьому світі. Паритет явно був завищений на
користь СРСР.)

У літературі зазначається, що міжнародне валютне право своїми витоками
має міжнародне публічне та приватне право. Певно, з цим можна
погодитись. Як відомо, система права має таку ієрархію: норма — інститут
— підгалузь — галузь. Отже, чи є міжнародне валютне право самостійною
галуззю права? Однозначно ствердні відповіді можна почути від небагатьох
фахівців. Деякі з них залишають осторонь нагадану вже ієрархію і
кваліфікують міжнародне валютне право як «систему норм», не вказуючи при
цьому, що ж ця система охоплює — лише норми чи інститути та підгалузі.

Проте немає великої біди у невизначеності «вагової категорії»
міжнародного валютного права як дисципліни. Головне — знати предмет
правового регулювання, а саме: міжнародні валютні відносини. Класично ці
відносини слід розуміти як відносини «між народами» (іншими словами,
міждержавні валютні відносини). Аспекти валютних відносин, у яких беруть
участь юридичні та фізичні особи різних держав, особи без громадянства,
іноземна валюта, вважатимемо як такі, що належать до міжнародного
приватного права і залишимо їх поза увагою. Під час ознайомлення з
основами міжнародного валютного права розглянемо дії, учасниками яких є
держави та міждержавні організації.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці використовується кілька назв
дисципліни, що регулює міжнародні валютно-фінансові відносини,
наприклад: «Міжнародні кредитні та розрахунково-фінансові відносини»,
«Міжнародні розрахунки та кредитні відносини», «Міжнародні кредитні та
розрахункові відносини», «Міжнародне фінансове право», «Міжнародне
валютно-банківське право», «Право міжнародних платежів і кредитів»,
«Міжнародне валютне та фінансове право». Проте найчастіше використовують
найкоротшу назву — «Міжнародне валютне право».

Отже, вважатимемо, що міжнародне валютне право є підгалуззю міжнародного
економічного права, а предметом його правового регулювання — міжнародні
валютні відносини.

Норми міжнародного валютного права мають певні джерела. У цих джерелах
вони юридично зафіксовані. Джерелами міжнародного валютного права є
міжнародні угоди, судова та арбітражна практика, міжнародно-правові
звичаї.

Організаційно-правовий механізм ш міжнародної валютної системи

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних
відносин, що зумовлені розвитком світового господарства та юридично
зафіксовані в міжнародних угодах. Найголовнішими елементами цієї системи
є національні та колективні валютні одиниці, склад і структура
міжнародних ліквідних активів (валютні кошти та золоті резерви),
механізм валютних паритетів і курсів, умови взаємної конвертованості
валют, обсяги валютних обмежень, форми міжнародних розрахунків, режим
міжнародних валютних ринків і світових ринків золота, статус
міждержавних валютно-кредитних організацій, що регулюють валютні
відносини.

Розвиток світової валютної системи після Другої світової війни
пов’язаний із Бреттон-Вудською угодою 1944 р. Вона була важливим
джерелом міжнародного валютного права. Наріжним її каменем був
золотовалютний стандарт — світова валютна система, за якої зв’язок валют
окремо взятих країн із золотом здійснюється опосередковано — через обмін
на валюту, яка продовжує зберігати статус такої, що переводиться в
золото.

З огляду на тривалу і провідну роль долара США система золотовалютного
стандарту була фактично системою золотодоларового стандарту.

Золотовалютний стандарт почав формуватись у 30-х роках і закінчився в
50-60-х роках. Цю систему юридично було оформлено в 1944 р. на
Бреттон-Вудській конференції. Відповідно до її рішень було створено МВФ
і МБРР.

У ст. 1 Угоди про створення Міжнародного валютного фонду зафіксовано
таку мету його діяльності:

• сприяння міжнародному валютному співробітництву через постійні
заклади, що становлять механізм для консультацій і співробітництва з
міжнародних валютних проблем;

• полегшення рівномірного розширення міжнародної торгівлі й тим самим
сприяння розширенню та підтримці високого рівня зайнятості й реальних
доходів населення та розвитку продуктивних сил всіх країн-членів як
основних цілей економічної політики;

• сприяння стабільності валют, підтримка впорядкованих валютних відносин
між країнами-членами і запобігання знеціненню валют з метою конкуренції;

• допомога у створенні багатосторонньої системи розрахунків за поточними
операціями між країнами-членами і в усуненні валютних обмежень, що
перешкоджають розширенню світової торгівлі;

• створення у країнах-членах шляхом тимчасового надання їм загальних
коштів за належні гарантії впевненості, що в такий спосіб їм буде надана
можливість виправити порушення рівноваги платіжних балансів без
необхідності вдаватися до заходів, що завдають шкоди національному і
міжнародному процвітанню;

• скорочення відповідно до викладеного тривалості й зниження ступеня
порушення рівноваги міжнародних платіжних балансів країн-членів.

Фонд у своїй політиці та рішеннях керується цілями, викладеними в цій
статті.

Наприкінці 60-х років золотовалютна система перестала відповідати
потребам досягнутого рівня інтернаціоналізації господарського життя
планети. У 70-х роках після укладення Ямайської угоди золо-тодоларова
система припинила існувати.

Ямайська угода — це домовленість про основні принципи формування нової
світової валютної системи замість Бреттон-Вудської системи
золотовалютного стандарту. Домовленості було досягнуто на нараді
країн-учасниць МВФ, яка відбулась 1976 р. у Кінгстоні — столиці Ямайки.
Ямайська угода запровадила Спеціальні правила запозичення (СПЗ) (Special
Drawing Rights — SDR) як базу нової валютної системи, юридично
зафіксувала демонетизацію золота та узаконила режим «плаваючих» валютних
курсів.

Спеціальні правила запозичення — це міжнародні резервні
кредитно-розрахункові кошти країн-членів МВФ, призначені для покриття
дефіцитів їх платіжних балансів. Були вперше запроваджені в 1970 р.
згідно з рішенням МВФ, прийнятим у 1969 р. як допоміжний засіб
міжнародних розрахунків. Золота і доларів США виявилось недостатньо для
обслуговування міжнародних економічних відносин, тому СПЗ вважались
додатком до них. Спеціальні правила запозичення було названо «паперовим
золотом».

Зазначимо, що надання МВФ і Світовим банком позик та кредитів
узгоджується з виконаннями країнами-боржниками рекомендацій
фінансово-економічного і соціального характеру, наданням відповідними
державами звітів та іншої інформації щодо використання коштів. Надання
кредитів, зокрема, зумовлюється дотриманням країнами-одержувачами
зобов’язань не перевищувати певного темпу інфляції (як правило, не
більше 5-10 % щомісяця), не допускати дефіциту державного бюджету понад
5-10 %, підтримувати певний рівень соціального захисту широких верств
населення тощо.

У процесі прийняття керівними органами МВФ та Світового банку рішень
обов’язкового характеру тривалий час застосовувався принцип «зваженого
голосування». Це означало, що кількість голосів держав-членів залежала
від розміру капіталу, вкладеного відповідною державою. Фактично країни
«Групи десяти» (США та інші розвинені країни) мали необхідну кількість
голосів для прийняття потрібних їм рішень.

З огляду на зазначене та інші чинники Радянський Союз не брав участі в
діяльності МВФ та Світового банку. Після розпаду СРСР колишні його
суб’єкти у 1992 р. увійшли (за винятком Азербайджану) до МВФ,
розраховуючи на одержання від нього валютних позик, а також на сприяння
у відкладенні оплати боргів колишнього СРСР.

До речі, свого часу відносини між країнами-учасницями РЕВ базувалися на
перевідному карбованці, а також на національних валютах країн колишнього
соціалістичного табору.

Міжнародні організації та фонди, які причетні до міжнародних валютних
відносин, за регіональною ознакою розподіляються на п’ять груп: Європи,
Азії, Африки, Латинської Америки, арабських країн.

Організації та фонди ООН становлять окрему групу глобального масштабу.

Країни світу постійно працюють над удосконаленням своїх валютних систем
і пошуком найефективніших форм координації своєї валютної політики.

Міжнародні кредитні організації та фонди створюються на основі угод,
укладених відповідними державами і функціонують на основі
міжнародно-правових аспектів. Такі організації та фонди, як правило,
мають міжнародно-правову суб’єктність і від свого імені укладають
договори як з країнами-учасницями, так і з іншими державами та
міжнародними організаціями.

Європейська валютна система

Європейську валютну систему (European Monetary System) створили
країни-члени Європейського Співтовариства в 1979 р. У той час до його
складу входили дев’ять держав. Система була покликана забезпечити
валютну стабільність шляхом накладання обмежень на коливання валютних
курсів [21, 487].

Розглядувана система складається з трьох основних елементів:
європейської валютної одиниці (ЕКЮ) (European Currency Unit — ECU), яку
використовували у валютних операціях Європейського Співтовариства,
механізму обмінного курсу (МОК) (Exchange Rate Mechanism — ERM), згідно
з яким країни-члени, що брали в ньому участь, погоджувались утримувати
коливання валюти в обумовлених межах, та Європейського валютного фонду
співробітництва (ЄВФС) (European Monetary Cooperation Fund — EMCF), до
завдань якого належали емісія ЕКЮ і нагляд за МОК.

Голова Комісії європейських співтовариств Жак Делор у 1989 р.
запропонував створити Економічний і валютний союз (ЕВС) (Economic and
Monetary Union — EMU). Цю ідею було зафіксовано в Маастрихтській угоді
1992 р. про створення ЄС. Для реалізації цієї угоди було створено
Європейський валютний інститут (European Monetary Institute), завдання
якого полягало в координації економічної та валютної політики ЄС,
Європейський центральний банк (European Central Bank) з метою керування
цією політикою, а також запроваджено єдину європейську валюту — євро.

Міжнародні валютно-кредитні відносини

У сфері міжнародного економічного співробітництва валютно-кредитні
відносини поділяються на чотири великі групи:

• торговельні та платіжні угоди, які передбачають виконання кредитних
операцій на основі довгострокового клірингу;

• угоди про економічне та промислово-технічне співробітництво;

• міждержавні угоди про поставки товарів на компенсаційній основі;

• спеціальні кредитні угоди.

Коротко розглянемо міжнародно-правові аспекти у валютній сфері, які
укладаються державами, але призначаються для врегулювання відповідної
діяльності.

У темі 7 вже згадувались дві оттавські конвенції 1988 р.: про
міжнародний факторинг і міжнародний лізинг. У 1988 р. було укладено
Ньюйоркську конвенцію ООН про міжнародні переказні векселі та міжнародні
прості векселі. У Женеві 7 червня 1930 р. було укладено конвенцію, мета
якої — вирішувати окремі колізії щодо законів про перевідні та прості
векселі, а також конвенцію про уніфікований закон з переказних і простих
векселів.

Верховна Рада України своїми законами від 6 липня 1999 p. № 827-XIV і №
826-XIV приєднала Україну до зазначених женевських конвенцій.

Згодом, а саме 19 березня 1931 р., у Женеві було укладено конвенцію, що
мала на меті вирішити окремі колізії законів про чеки.

Велику кількість правил і керівництв (що мають факультативну силу) з
правового забезпечення міжнародних фінансових розрахунків розроблено в
межах Міжнародної торговельної палати (МТП), що розміщується в Парижі.
Наведемо основні з них.

• Уніфіковані правила і звичаї для документальних акредитивів (1988 p.).

• Керівні зауваження до стандартних форм документарного кредиту
(документ МТП № 416).

• Стандартні заявки на документарний кредит та керівні зауваження для
заявників на кредит (документ МТП № 416А).

• Міжнародні правила з інкассо (1978 p.).

• Уніфіковані правила з інкассо (редакція 1995 p.; набрали чинності
01.01.96; документ МТП № 522).

• Уніфіковані правила для договірних гарантій (1978 p.).

• Уніфіковані правила для гарантій з вимог (документ МТП № 458).
Спеціальні міждержавні кредитні угоди передбачають надання
державою-кредитором (позикодавцем) державі-боржниці (позико-одержувачу)
певної грошової суми у кредит. У цих угодах визначаються сума позики,
відсоткова ставка, строк повернення позики тощо. Держави-кредитори часто
вимагають призначення гаранта щодо іноземних кредитів.

Список використаної літератури:

Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. — М.:БСЭ,
1998.

Вельяминов Г. М. Основы международного экономического права. — М.: ТЕИС,
1994.

Дахно I. I. Антимонопольне право. — К.: Четверта хвиля, 1998.

Дахно И. И. Патентно-лицензионная работа. — К.: Блиц-информ, 1996.

Дахно И. И. Патентоведение. — Харьков: Ксилон, 1997.

Действующее международное право. — М.: Изд-во Моск. независимого ин-та
междунар. права, 1996. — Т. 1—3.

Додонов В. Н., Панов В. П., Румянцев О. Г. Международное право:
Словарь-справочник. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Международное право: Учебник / Под ред. Г. Н. Тункина. — М.: Юрид. лит.,
1994.

Международное частное право: Действующие нормативные акты. — М.:

Изд-во ин-та междунар. права и экономики, 1997.

Международное частное право // Сб. документов. — М.: Изд-во «БЕК», 1997.

Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право. — К.: Либідь, 1995.

Основы права Европейского Союза: Учеб. пособие / Под ред. С. Ю.
Каш-кина. — М.: Белые альвы, 1997.

Панов В. П. Международное право: Учеб. материалы. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. —
Минск: Амалфея, 1999.

Шлеплер Х.-А. Международные экономические организации: Справочник. — М.:
Междунар. отношения, 1999.

Шумилов В. М. Международное экономическое право. — М.:
Издат.-кон-салтинг. фирма «Де-Ка», 1999.

Business Guide to the Uruguay Round. — Geneva: ITC/CS, 1995.

Chuan J. С Т. Law of International Trade. — London: Sweet & Maxwell,
1998.

Competition law of the European communities. Rules applicable to
undertakings. — Brussels, 1990. — Vol. 1.

Contemporary business low principles and cases / R. C. Hoeber et al. — 3
ed. — N. Y.: Mac Grow Hill book company, 1986.

Oxford Paperback Encyclopedia. — London: Oxford Univ. Press, 1998.

Trebilcock Michael J., Howse Robert. The Regulation of International
Trade. — London: Routledge, 1997.

Похожие записи