Місцеве самоврядування в охороні громадського порядку

В нинішній час правоохоронні органи України не в повній мірі
використовують в боротьбі зі злочинністю та охороні громадського порядку
можливості недержавних суб’єктів охорони правопорядку, зокрема, органів
місцевого самоврядування.

Частково не пов’язано з тим, що процес оформлення їх правового статусу в
сучасний період розвитку української державності залишається
незавершеним, а законодавчі норми, встановлюючи їх компетенцію, не
відрізняються чіткістю і конкретністю.

В 60-80 рр. минулого століття головним напрямком в боротьбі зі
злочинністю була профілактика, центром організації якої були місцеві
органи влади: виконкоми сільських, селищних, міських і районних рад
депутатів. За їх рішенням і сприянням при активній підтримці органів
внутрішніх справ створювались опорні пункти охорони громадського
порядку, добровільні народні дружини, товариські суди, ради
профілактики, групи і загони самоохорони за місцем проживання громадян
та ряд інших громадських самодіяльних організацій. Разом з тим з другої
половини 80-х рр. до середини 90-х рр. ХХ ст. система профілактики в
Україні була повністю зруйнована, створена матеріальна база —
ліквідована, накопичений досвід -втрачений.

При високому рівні злочинності та порушень громадського порядку в
Україні дослідження і використання право забезпечувального і
адміністративного потенціалу органів місцевого самоврядування є
актуальним.

Держава, будучи виразником загального інтересу народу, забезпечує його
реалізацію, перш за все у формі закону, який є обов’язковим для всіх,
кому він спрямований.

Виконання законів здійснюється відповідними органами, в тому числі і
органами місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування
деталізують єдині вимоги закону з урахуванням місцевих особливостей,
формують соціально значиму поведінку людей на території обслуговування.

Місцеве самоврядування потрібне як засіб реалізації державного
управління. Будь-яка сучасна демократична держава не здатна забезпечити
ефективне управління суспільством, якщо не створена діюча система
місцевого самоврядування. І, навпаки, місцеве самоврядування не зможе
задовольняти потреби людей без належного механізму державного
управління. Такий взаємозв’язок обумовлений складністю й різномаїттям
процесів розвитку сучасного суспільства. Дійсно, неможливо вирішувати
всі проблемні питання тільки в центрі. Потрібна децентралізація в
прийнятті управлінських рішень, особливо, по конкретним питанням
забезпечення життєдіяльності громадян на тій чи іншій території.

Конституція України 1996 р. обумовила у політичній системі корінні
зміни. Значною мірою вони зумовлені і зміною правового статусу місцевих
рад, які на конституційному рівні закріплені вже не як органи державної
влади, а як органи місцевого самоврядування. Ст. 3 Європейської Хартії
місцевого самоврядування дає визначення місцевого самоврядування як
права і реальну здатність органів місцевого самоврядування
регламентувати значну частину публічних справ і управляти нею, діючи в
межах закону, під свою відповідальність в інтересах місцевого населення.

Конституція України встановлює, що місцеве самоврядування є правом
територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у
сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міста — самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України. Вказане положення частини першої ст. 140 Конституції України
корелюється з її ст. 7, яка гарантує в Україні визнання і діяльність
місцевого самоврядування.

Більш деталізоване порівняно з конституційним поняття місцевого
самоврядування дається в ст. 2 Закону «Про місцеве самоврядування в
Україні» від 21 травня 1992 р., яка гласить: «Місцеве самоврядування в
Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність
територіальної громади жителів села чи добровільного об’єднання у
сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під
відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України».

До компетенції місцевого самоврядування віднесено затвердження програм
соціально-економічного та культурного розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм, таких як
забезпечення безпеки дорожнього руху, благоустрою, освітлення, роботи
дитячих та молодіжних закладів і установ, протидії негативним явищам (як
наркоманія, пияцтво), програм екологічного характеру, розміщення
об’єктів дозвілля та інші, які безпосередньо чи опосередковано впливають
на забезпечення охорони громадського порядку.

Предметом виключної компетенції місцевого самоврядування є створення
відповідно до закону місцевої міліції, яка утримується за кошти
відповідного місцевого бюджету; затвердження і звільнення керівників та
дільничних інспекторів цієї міліції, заслуховування повідомлення
керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони
громадського порядку на відповідній території, порушення перед
відповідними органами управління питань про звільнення з посади
керівників цих установ у разі визнання їх діяльності незадовільною.

Місцеві ради можуть також приймати загальнообов’язкові рішення про
встановлення правил поведінки в окремих місцях громадського
користування, встановлення відповідно до закнонодавства правил з питань
благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і
порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за
порушення яких передбачати адміністративну відповідальність.

Громадський порядок регламентується соціальними нормами і виникає в
громадських місцях. Громадський порядок — це, насамперед, відповідно до
дозволеної, поведінка людей. Всі зусилля органів внутрішніх справ і
діяльності місцевого самоврядування фактично мають бути спрямовані на
те, яким чином спрямувати поведінку людей в потрібне русло. Під
забезпеченням громадського порядку слід розуміти створення умов, здатних
сформувати певну модель соціально значимої поведінки людей, відповідно
до законодавчо закріплених норм. Для створення умов забезпечуючих
відповідну поведінку людей органи місцевого самоврядування мають діяти в
контексті з правоохоронними органами, насамперед, з органами внутрішніх
справ.

Безумовно, для вибору найбільш оптимальних заходів забезпечення
громадського порядку на території органу місцевого самоврядування
необхідно враховувати ряд чинників, таких як особливості
адміністративно-територіальної одиниці — територія, кількість населення,
його демографічний склад, соціально-економічна інфраструктура території,
наявність транспортних мереж, поширеність правопорушень, присутність
криміногенного елементу та ін.

Саме вони (особливості) фактично визначають не тільки засоби
забезпечення громадського порядку на конкретній території, а і ту
специфіку, яку необхідно враховувати при розробці програм забезпечення
громадського порядку. Такими специфічними особливостями можуть бути
міграційні процеси, зони масового відпочинку (курорти, лісопарки,
туристичні об’єкти), великі транспортні вузли залізничних та шосейних
доріг, новобудови із значним скупченням тимчасового контингенту.

оронної функції стосовно тих чи інших об’єктів управління передбачає
надання органам місцевого самоврядування права вирішувати чи приймати
участь у вирішенні певного кола питань, віднесених до сфери забезпечення
правопорядку, що неможливо без делегування їм конкретних державних
владних повноважень, зокрема, при розробці та прийнятті місцевих
бюджетів, видання актів управління і безпосереднього застосування
заходів примусу.

Компетенція органів місцевого самоврядування в галузі забезпечення
громадського порядку встановлюється державою шляхом встановлення
юридичних норм, перш за все законами. Такими являються закони «Про
міліцію», яким передбачено створення місцевої міліції, «Про безпеку
дорожнього руху», «Про транспорт», «Про звернення громадян», «Про участь
громадськості в охороні державного кордону та громадського порядку» та
ряд інших. Органи місцевого самоврядування здійснюють нормативне
регулювання суспільних відносин, в тому числі, і в сфері громадського
порядку шляхом видання нормативних актів. Місцеве самоврядування
реалізує свої функції і повноваження в межах відповідних
організаційно-правових форм роботи. Основною організаційною формою
роботи сільських, селищних, міських, районних, обласних, районних у
місті, а також міст Києва і Севастополя є сесія. Рада на сесійних
засіданнях приймає в межах своїх повноважень нормативні та інші акти у
формі рішень. Рішення ради приймається відкритим, або таємним
голосуванням.

Для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до
відання органу місцевого самоврядування, здійснення контролю за власним
рішенням ради, її виконавчого комітету рада створює постійні комісії.
Комісії як допоміжні органи рад виконують підготовчі і контрольні
функції.

Перелік, функціональна спрямованість і порядок організації роботи
комісій визначаються радами в регламенті та в положеннях про постійні
комісії. Для розгляду питань з охорони громадського порядку та боротьби
зі злочинністю створюються комісії з питань законності і правопорядку,
охорони правопорядку чи під іншими назвами, але з обов’язковим переліком
функцій у сфері охорони громадського порядку, які має виконувати
відповідна комісія.

Головною посадовою особою територіальної громади відповідно села
(добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох
сіл), селища, міста і сільський, селищний, міський голова. В межах своїх
повноважень сільський, селищний, міський голова видає розпорядження
загального та індивідуального характеру, в т. ч. і з питань охорони
громадського порядку. Такими розпорядженнями можуть бути доручення
відповідній постійній комісії розглянути певні питання охорони
громадського порядку, доручення місцевій міліції по реагуванню на
звернення громадян чи по забезпеченню громадського порядку під час
проведення масових заходів, розпорядження на розгляд виконавчими
органами ради питань віднесених регламентом до його компетенцій.
Виконавчі органами — це їх виконавчі комітети, департаменти, управління,
відділи та інші виконавчі структури створювані радами.

Виконавчі комітети мають право попереднього розгляду проектів місцевих
програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм
з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної ради, в тому числі,
і з питань охорони громадського порядку.

Органи місцевого самоврядування своїми рішеннями можуть створювати або
сприяти створенню громадських органів правоохоронного характеру —
добровільних об’єднань громадян і юридичних осіб, з метою сприяння
правоохоронним органам в охороні громадського порядку. Такими органами
можуть бути соціально-профілактичні центри в населених пунктах, чи в
окремих мікрорайонах, ради профілактики на підприємствах, в установах,
колективних господарствах, акціонерних товариствах і інших організаціях,
незалежно від форм власності, добровільні народні дружини, робітничі
загони сприяння міліції та інші види громадських формувань.

IV. Висновки

Аналіз українського закнонодавства стосовно компетенції органів
місцевого самоврядування з питань охорони громадського порядку показує
необхідність розширення їх повноважень в напрямках:

— створення громадських об’єднань правоохоронної спрямованості;

— розробка, прийняття і реалізація місцевих програм по профілактиці,
токсикоманії і алкоголізму;

— ліцензування окремих видів діяльності з питань охорони громадського
порядку (приватні охоронні відомства, детективні бюро, утримання
спортивних клубів, культивуючих силові та агресивні види спорту і
т.ін.);

— здійснення ряду заходів протипожежної безпеки;

— діяльність по профілактиці безнаглядності і правопорушень
неповнолітніх, шляхом створення постійних комісій у справах
неповнолітніх;

— освітлення та благоустрій громадських місць з масовим перебуванням
громадян;

— забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів
(демонстрацій, мітингів, страйків і т.ін.);

— фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності
самодіяльних громадських об’єднань з охорони громадського порядку;

— створення цільових бюджетних фондів для додаткового фінансування
державних правоохоронних структур та структур, створених місцевим
самоврядуванням (місцева міліція, приймальники-розподільники для
адміністративно-затриманих та адміністративно-арештованих, дитячих
приймальників).

Органи місцевого самоврядування виконують широкі і різноманітні завдання
по забезпеченню життєдіяльності територіальної громади. Принципами
місцевого самоврядування є:

— піклування про людину;

— виробництво, підприємництво і створення умов для вільної діяльності
громадян в сфері економіки;

— використання, збереження та примноження спільної (колективної)
власності;

— об’єднання громадян за інтересами для спільної діяльності;

— достатня фінансова база, формуємо переважно за рахунок власних джерел,
доходів і, частково, із державних дотацій;

— спільна діяльність громадян і державних органів в формуванні органів
місцевого самоврядування;

— залучення громадян до вирішення питань місцевого значення;

— входження місцевого самоврядування в єдину систему управління
суспільством і державою;

— взаємодія місцевого самоврядування і державних органів влади;

— діяльність органів місцевого самоврядування в межах законів;

— залежність місцевого самоврядування від територіальної громади і
суспільства.

Але головний пріоритет в функціонуванні місцевого самоврядування має
належати захисту прав і свобод людини і громадянина від протиправних
посягань і в цьому аспекті місцеве самоврядування має виступати як
інструмент реалізації конституційних прав людини.

Література:

1. Конституція України.

2. Закон України «Про місцеве самоврядування».

3. Європейська Хартія місцевого самоврядування.

4. Конституційне право України : підручник. — К, 2002. — Розділ 23. — С.
485-518.

5. Зырянов Й.В. Административно-правовые основы участия органов местного
самоуправления в обеспечении правопорядка : канд. дис. / Й.В. Зырянов.
-Тюмень, 2005.

6. Батинов О. Функції Територіальних громад як специфічних суб’єктів
конституційного права / О. Батинов // Право України. — 1998. — № 8.

7. Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні /
О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін. — Х., 2002.

8. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 2, с. 85-88

Похожие записи