Реферат на тему:

Місцеве оподаткування в Україні

Місцеве оподаткування  має в Україні конституційний рівень закріплення
[1, ст. 143] і розглядається як один із найголовніших атрибутів
місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 7 Конституції України у
державі визнається і гарантується місцеве самоврядування. Це положення
міститься в „Основних засадах” Конституції України [1, ст. 7], а основні
положення щодо статусу місцевого самоврядування розвинено в розділі ІХ
Основного Закону. Необхідно зазначити, що Європейська Хартія місцевого
самоврядування не вимагає обов’язкового закріплення положення про
місцеве самоврядування на рівні Конституції, вказуючи, що „принципи
місцевого самоврядування визнаються в національному законодавстві і, по
можливості, в Конституції”. Це конституційне положення безпосередньо
пов’язане зі здійсненням народовладдя в Україні, оскільки носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування [1, ст. 5], діяльність яких потребує необхідної
матеріально-фінансової бази, що існує у вигляді належного їм майна та
фінансових ресурсів, перш за все – бюджету. Що ж до місцевих податків і
зборів, то здійснення державної влади передбачає певною мірою управління
ними на місцевому рівні.

Місцеве самоврядування є правом „територіальної громади – жителів села
чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл,
селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в
межах Конституції і законів України” [1, ст. 140]. Закон України „Про
місцеве самоврядування в Україні” визначає місцеве самоврядування як
„гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади
– жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів
кількох сіл, селища та міста, самостійно або під відповідальність
органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання
місцевого значення в межах Конституції і законів України” [2].

Районні та обласні ради Конституцією розглядаються як органи місцевого
самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад
сіл, селищ та міст. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною
громадою в порядку, встановленому законом як безпосередньо, так і через
органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх
виконавчі органи.

Найважливіше значення для діяльності органів місцевого самоврядування
мають його основи – економічні, соціальні, фінансові, правові та інші
можливості та умови, сукупність яких утворює базис діяльності місцевого
самоврядування.

Стаття 142 Конституції України визначає, що матеріальною і фінансовою
основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи
місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також
об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних
і обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть
об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також
кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного
фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ,
створювати для цього відповідні органи і служби.

Зміст права комунальної власності розкриває стаття 60 Закону України
„Про місцеве самоврядування в Україні”: територіальним громадам сіл,
селищ, міст належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме
майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси,
підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові
товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий
фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони
здоров’я, науки, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до
закону, як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані
від їх відчуження.

Основи прав місцевого самоврядування в сфері фінансів закріплено в
статті 143 Конституції України, яка визначає, що територіальні громади
села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи
місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній
власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного
розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;
встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; вирішують
інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої
компетенції. Обласні та районні ради затверджують районні і обласні
бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного
розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних
проектів і з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів
для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та
контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до
їхньої компетенції.

Стаття 6 Конституції встановлює, що державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і
що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів
України. Це положення має величезне значення у справі управління
місцевими фінансами. Право затвердження місцевого бюджету належить раді
відповідної адміністративно-територіальної одиниці, але роботу зі
складання бюджету і підготовки інших фінансово-правових питань на
розгляд рад проводять органи державного управління, які на районному та
обласному рівнях не підпорядковані місцевим радам. У результаті цього
місцевий бюджет на практиці має двох „господарів”, які належать до
різних гілок влади і не знаходяться в якомусь адміністративному
підпорядкуванні. Згідно із Законом України „Про місцеві державні
адміністрації”, одним із принципів діяльності цих органів є поєднання
державних і місцевих інтересів [3], у той час як завдання місцевого
самоврядування дещо інше. На першому місці у ньому стоять завдання
виражати інтереси місцевого населення. Органи місцевого самоврядування з
питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади
підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Відповідно до статті 95 Конституції України „бюджетна система України
будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які
видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове
спрямування цих видатків” [4, С. 95].

Це положення має велике значення для встановлення і справляння місцевих
податків і зборів. На нашу думку, принцип справедливості повинен знайти
своє втілення в тому, що місцеві податки і збори повинні існувати в
такому розмірі, який би повністю забезпечував місцеві ради коштами,
необхідними для задоволення їх власних потреб, а всі делеговані і
передані повноваження мають бути профінансовані за рахунок передачі
частини доходів центральної влади.

Місцеве оподаткування є однією з точок перетину двох різних систем:
складаючи частину системи оподаткування держави, місцеві податки і збори
є атрибутом місцевого самоврядування. У світовій економічній і правовій
думці місцеві фінанси та місцеве оподаткування можуть розглядатися як
структурна ланка в державному управління фінансами країни або як
природне право територіальних общин (громад) та ін. [7, С. 13–111; 4, С.
176–196]. Водночас Європейська хартія про місцеве самоврядування
розглядає місцеві податки і збори як необхідний атрибут, потребу і в
певному розумінні ознаку місцевого самоврядування. Тому необхідною
передумовою розгляду питання про місцеві податки і збори є розгляд
питання про місцеве самоврядування, його природу, а також про
співвідношення загальнодержавного управління і місцевого самоврядування
як основи для наступної побудови всіх фінансових відносин у місцевій
ланці.

Питання про поняття і суть місцевого оподаткування тісно пов’язане із
питанням про природу місцевого самоврядування і відноситься до питань
конституційного значення.

Місцеве самоврядування навіть при поверхневому розгляді його суті може
поставати як самоврядна організація місцевого населення, як організація,
інститут публічної влади, що певним чином співвідноситься з єдиним
централізованим загальнодержавним управлінням суспільними справами, в
тому числі й фінансами. Відтак постає питання про природу і суть
місцевого самоврядування, що в кінцевому результаті є вихідним питанням
при створенні єдиної ідеології побудови місцевих фінансів, зокрема
правового регулювання місцевих податків і зборів. Слід мати на увазі, що
питання про місцеве самоврядування історично завжди пов’язувалося із
питанням про власну фінансову базу самоврядування, без чого саме його
існування практично неможливе.

Місцеве оподаткування органічно випливає з природи місцевого
самоврядування, яке пройшло складний шлях становлення і розвитку, разом
з яким формувалась політична, ідеологічна і наукова думка про цей
суспільний інститут. Потреба в місцевому самоврядуванні виникла як
потреба територіальних общин і водночас як потреба держави. У зв’язку з
цим один із основоположників фінансового права В.О. Лебедєв писав, що
„местное самоуправление является не только хозяином в выполнении
потребностей местного благоустройства и хозяйства, но и помощником
государственной власти по распределению и сбору некоторых
государственных налогов. Так что органы местного самоуправления, с одной
стороны, самостоятельно заведуют известною областью местных дел
посредством выборных и пополняют своею деятельностью деятельность
государственного управления. Нуждаясь в средствах для выполнения своих
задач, эти союзы и должны иметь свое финансовое хозяйство, а
следовательно, и право на собирание себе доходов, так что они могут
иметь свои самостоятельные финансовые системы. Словом, это такое же
финансовое хозяйство, как и государственное, только в малом виде. С
другой стороны, эти учреждения могут являться помощниками, или
посредниками, в государственном финансовом управлении” [9, С. 144].

У результаті цього можна зробити висновок, що місцеве самоврядування і
державна влада взаємно потрібні одне одному: для громадян місцевої
адміністративно-територіальної одиниці місцеве самоврядування потрібне
для захисту їх інтересів, перш за все, головних життєвих потреб людини,
тобто інтересів соціально-культурного та економічного характеру,
оскільки найважливіші засади політичного, оборонного та іншого характеру
споконвічно були справою держави. Для громадян потреба в місцевому
самоврядуванні – це потреба в органах, здатних „забезпечити їх основними
соціальними послугами і незалежною інфраструктурою для підтримки
розвитку підприємництва і житлового сектора” [9, С. 1; 6, С. 124].

Необхідність місцевого самоврядування для держави зумовлюється,
щонайменше, двома причинами: 1) для проведення в життя єдиної державної
політики через місцеві органи; 2) для управління тими ділянками
економіки і соціальної сфери, які не можуть управлятися з центру, а за
своєю природою складають коло об’єктів, якими мають керувати на місцях.
Така двояка потреба в місцевому самоврядуванні врешті-решт сформувалася
в реальній дійсності в місцеве самоуправління (самоврядування), яке,
природно, вимагало необхідного фінансового забезпечення для здійснення
своїх завдань і функцій, у тому числі власних дохідних джерел. Таким
чином, потреба в місцевому самоврядуванні існує і як потреба держави, і
як потреба населення територіальних громад; саме це визначає
співвідношення між державною владою і місцевим самоврядуванням та коло
предметів компетенції останнього.

Місцеві податки і збори повинні втілювати в собі ту частину дохідної
бази місцевих бюджетів, щодо якої центральні органи влади не мають
жодних повноважень відносно вилучення і навіть урахування в складі
доходів при складанні проектів місцевих бюджетів. Ці кошти повною мірою
повинні бути власністю місцевого самоврядування, на яке вони опираються
при виконанні своїх завдань і функцій.

У той же час місцеве самоврядування визначається не лише місцевими
потребами та інтересами, але і тим, що розподіл завдань, функцій і
компетенції між центральною та місцевою владою повинен здійснюватися
найбільш доцільно. В.М. Твердохлєбов щодо завдань місцевої влади писав,
що „предполагается тесное сотрудничество между центральной властью и
местными органами и распределение между ними разнообраных функций
управления по принципу целесообразности: та или иная задача должна
возлагаться на тот союз, который лучше и экономнее может осуществить её”
[10, С. 5]. М.А. Сірінов, у свою чергу, підкреслював, що „справи між
державою та общинами розподіляються за принципом доцільності, який
базується на переконанні, що вказане коло завдань буде обслуговуватися
краще і повніше, якщо його доручити общинам, оскільки вони в них більш
зацікавлені, ніж держава, що й виправдовує передачу їх на місця” [11].* 
Подібна думка звучить і нині в економічній літературі щодо розподілу
завдань і функцій між центральною і місцевою владою на засадах
доцільності та найбільшої ефективності: завдання або функція повинні
покладатися на той рівень влади, який їх виконає краще, економніше й
ефективніше [7, С. 41; 4, С. 178].

Викладене вище дозволяє зробити висновок про те, що розглядати місцеве
самоврядування відокремлено від єдиного загальнодержавного управління
суспільством методологічно неправильно: повна автономія і самоуправління
на місцях відокремлено від єдиної державної влади не існують на практиці
і навряд чи це може бути в майбутньому – адже первинною клітинкою
суспільства є держава. Це має велике значення для розгляду теоретичних
питань фінансової діяльності місцевого самоврядування, яку в будь-якому
випадку не можна розглядати відокремлено від фінансової діяльності
держави; місцеві ж податки і збори в цьому випадку виступають як
складова частина державної системи оподаткування. Водночас головна
особливість полягає в тому, що вони вводяться за рішенням місцевих
органів влади, а тому не дають ніякої політичної влади центральним
органам держави.

Література:

1. Конституція України. Прийнята ВРУ 26 червня 1996 р. // Відомості ВРУ.
– 1996. – № 30.

2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня
1997 № 280-97ВР // Відомості ВРУ. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

3. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999
р. № 586-ХІV // Відомості ВРУ. – 1999. — № 20–21. – Ст. 190.

4. Василик О.Д. Теорія фінансів. – К.: НІОС, 2000. – С. 416.

5. Вишновецький В.М. Система фінансового права України в умовах переходу
до ринкової економіки: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2001. –
22 с.

6. Воон Роджер. Фінансування органів місцевого самоврядування в Україні
/ Зб. ”Проблеми фінансового права”. – Вип. 2. – Чернівці.: Рута, 1996. –
С. 124–134.

7. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посібник. – К.: Знання,
1999. – 487 с.

8. Кофлан В.М. Співвідношення загальнодержавного і місцевого регулювання
місцевих податків і зборів // Держава і право: Збірник наукових праць.
Юридичні і політичні науки. – Випуск 14. – К.: Інститут держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 284–291.

9. Лебедев В.А. Финансовое право. Учебник. – М.: Статут (в серии
„Золотые страницы финансового права России”), 2000. – 461 с. – Т. 2.

10. Твердохлебов В. Местные финансы. – Одесса: Изд-во А.А. Ивасенко,
1919. – 304 с.

11. Сиринов М.А. Местные финансы. – М. – Л.; Б.и, 1926. – 216 с.

Похожие записи