.

Місце і роль альтернатив кримінальному переслідуванню в системі засобів боротьби зі злочинністю (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
129 2382
Скачать документ

Реферат

на тему:

Місце і роль альтернатив кримінальному переслідуванню в системі засобів
боротьби зі злочинністю

У зв’язку з невпинним зростанням злочинності постає запитання: чи можна
і чи доцільно виокремлювати певні аспекти в боротьбі зі злочинністю і,
не намагаючись “охопити неосяжне”, зосередити зусилля на тому, що
характеризує злочинність, визначає її суспільну небезпеку? [1, с. 86].
Це питання актуальне не лише для України, але й для розвинених країн. У
1987 році Комітет міністрів Ради Європи прийняв Рекомендацію № R (87) 18
щодо спрощення кримінального правосуддя, в преамбулі якої йдеться про
наступне: беручи до уваги збільшення кількості справ, що належать до
кримінального правосуддя, зокрема, тих справ, “учасники” яких підлягають
незначному покаранню, а також проблеми, пов’язані з тривалістю
кримінального розслідування; зважаючи на те, що запізнення прийняття
кримінальних вироків і ухвал дискредитує кримінальне правосуддя і
перешкоджає нормальній роботі кримінальної системи; з огляду на те, що
можливо знайти засіб проти повільності кримінального правосуддя не лише
за допомогою властивих йому засобів і методів їх використання, але і
кращим визначенням пріоритетів у кримінальній політиці.

Приклади такого підходу зустрічаються у практиці багатьох країн і
неодноразово висвітлювалися у процесуальній літературі [2, с. 201; 3, с.
23]. Це, наприклад, визначення суми збитку при крадіжці, у рамках якої
розслідування не провадиться; виключення з провадження безперспективних
для розслідування справ; встановлення спрощеної процедури розслідування
у справах, що не створюють особливої суспільної небезпеки; можливість
компромісу з правосуддям і т. ін.

Нами з цієї проблеми було проведено опитування практичних працівників,
яке представлене у зведених даних таблиці.

Таблиця

Дані анкетування практичних працівників (у %)

 

з/п

Запитання Начальники Слідчі  

МВС

МВ-РВВС ВКР і ВДСБЕЗ Слідчих підрозділів

 

Кількість  

301 78 66 752  

1 2 3 4 5 6

1. Стаж роботи в правоохоронних органах:

а) до 3 років

2,3

1,6

2,0

27,7  

  б) від 3 до 7 років 6,0 12,4 12,7 42,4  

  в) від 7 до 15 років 23,4 26,2 46,1 21,7  

  г) понад 15 років 68,3 59,8 39,2 8,2  

2. Чи необхідно і припустимо виділення пріоритетних (кращих) напрямків
при боротьбі зі злочинністю:

 

  а) так 95,2 93,5 96,1 87,6  

  б) ні 2,3 4,9 1,0 8,4  

  в) важко відповісти 2,5 1,6 2,9 4,0  

3. Якщо так, то в чому це може виражатися:          

  а) у розширені диференціації процедури розслідування різних по
небезпеці категорій кримінальних справ – особливо тяжкі злочини, тяжкі,
середньої тяжкості, невеликої тяжкості (у тому числі протокольної форми
підготовки матеріалів); 94,2 90,4 83,7 89,6  

  б) у встановленні по майнових злочинах конкретних розмірів суми
збитку, нижче якого події реєструються але не розслідуються; 93,9 88,6
84,7 82,5  

  в) у скасуванні проведення робіт щодо безперспективних для
розслідування кримінальних справах (крім особливо небезпечних злочинів);
79,1 89,5 78,6 86,3  

  г) в оцінюванні роботи структури (а не окремого працівника) на основі
результативності діяльності по виявленню, розкриттю та розслідуванню
особливо небезпечних злочинів і діянь зі значними матеріальними та
іншими наслідками; 91,7 84,2 77,6 63,7  

  д) не ставити за мету виявлення та розслідування всіх вчинених
обвинувачуваним злочинів, якщо його провина у вчиненні деяких з них
встановлена і доведена; 71,4 80,7 75,5 73,7  

  е) у встановленні можливості примирення сторін (крім справ про
вбивство) при повному відшкодуванні матеріального і морального збитку на
будь-якій стадії розслідування або судового розгляду кримінальних справ;
89,6 77,2 79,6 67,9  

  є) передбачити процедуру висновку “компромісу зі слідством” (угоди
сторін про обсяг і характер відповідальності). 85,7 61,4 81,6 62,7  

4. При позитивній відповіді на п.п. “в” і “д” попереднього запитання,
хто повинен визначити безперспективність розслідування кримінальних
справ і необхідний обсяг роботи по них:

а) дізнавач, слідчий, який проводить роботу по даних справах;

б) керівництво;

в) прокурор 13,8

59,0

34,7 29,8

64,0

14,0 28,6

51,0

37,8 44,9

47,2

11,9  

 

Подібні заходи мають сприяти виокремленню в боротьбі зі злочинністю
головного і зосередженню зусиль саме на тому, щоб усунути розпорошення
сил, витрату їх на другорядне, на шкоду тому, що є основною загрозою
інтересам особи і держави [4, с. 127].

За останні десятиліття багато країн розв’язують цю проблему через
розвиток альтернатив кримінальному переслідуванню. Суть і призначення
цих заходів полягає в обмеженні масштабів традиційної класичної реакції
держави на злочин [5].

Зрозуміло, що при зародженні зазначеної ідеї її головним двигуном не
було збільшення навантаження на систему правосуддя, це було скоріше
осмислення значення і доцільності кримінального покарання. А.А.
Жижиленко на початку минулого століття зазначав, що Кримінальний кодекс
має точно вказувати, що боротьба зі злочинністю не зводиться лише до
застосування покарань і що поряд з покаранням або замість нього доцільно
застосовувати й інші заходи [6, с. 317]. Канадський професор А.Г. Пирес
розвиває цю думку: “чи треба усе ще говорити, що кримінальне право має
тільки регулювати і визначати межі покарань?.. Чому б не сказати, що
кримінальне право має так само знайти більш цивілізовані способи для
втілення різних суспільних цінностей і регулювання конфліктів, що
потрапляють на його орбіту, а також для витіснення зі своїх активів
покарання тоді, коли це стає можливим” [5, с. 12].

У таких країнах, як Англія, Франція, Німеччина, Італія, Японія та інші
уже багато зроблено як на теоретичному, так і практичному рівнях для
витіснення зі сфери дії кримінального права покарання, коли це можливо і
доцільно.

У пункті 2.3 статті 2 Кодексу Королівських обвинувачів Англії й Уельсу
зокрема зазначається, що королівські обвинувачі повинні завжди діяти в
інтересах правосуддя, а не тільки з метою домогтися засудження злочинця.
А ми завзято йдемо традиційним шляхом – створенням ілюзії реагування на
всі злочинні вияви з нашими особливостями – маніпулюванням цифрами й
прихованням злочинів від обліку [7, с. 65]. Причому, як правильно
зазначається, між сформованою реальною ситуацією і показниками стану
злочинності діє закон зворотної пропорційної залежності: “чим гірше –
тим краще” [8, с. 45]. Так безкінечно продовжуватися не може, тому ми
маємо вивчати і брати на озброєння зарубіжний досвід регулювання заходів
боротьби зі злочинністю на основі доцільності*.

Альтернативні кримінальному переслідуванню заходи різні за своїм
характером і обсягом дії в різних країнах, але єдині у тому, що
необхідно вибірково обмежувати застосування кримінального покарання на
досудових стадіях. У західній юриспруденції для характеристики
альтернативних заходів найчастіше використовують англійський термін
diversion (відхилення, відхід), оскільки їх суть полягає у прагненні
розв’язати кримінально-правовий конфлікт поза рамками класичної
кримінальної юстиції, без кримінального переслідування, кримінальної
відповідальності та покарання.

У другій половині XX ст. тема прискорення кримінального процесу стала
лейтмотивом усіх програм з його реформування** HYPERLINK
“http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/13text/” \l “_ftn2” \o “” . Середні
строки провадження з кримінальних справ (від моменту вчинення злочину до
вирішення справи у суді) стали справжнім “головним болем” для більшості
держав. Наприклад, у Нідерландах, де юстиція далеко не сама “повільна”,
ці строки перевищують один рік. У Франції середній строк лише досудового
слідства становив у 1968 р. – 5,9 міс., у 1977р. – 8,5 міс., у 1993р. –
12,4 міс. Л.В. Головко зазначає, що реакція на зростання рівня
злочинності та пов’язану з цим перевантаженість не занадто до того ж
економічно забезпеченої кримінальної юстиції, постійне розширення прав
учасників процесу, реалізація яких при усій своїй позитивності має один
явно негативний аспект – збільшення реальних строків руху кримінальної
справи [5, с. 37].

Крім “навантажувального” аспекту, це положення безпосередньо пов’язане
із захистом прав особи, зокрема, права на вирішення кримінальної справи
“у розумний строк”, що випливає з тексту ст. 9–3 і 14-3 Пакту про
цивільні і політичні права 1966 р. і ст. 5-3 і 6-1 Європейської
конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. Невипадково,
що “затримання під час розв’язання правових суперечок – тема переважної
більшості скарг, що направляються до Європейського суду з прав людини”
[5, с. 38]. Тому розумне прискорення кримінального процесу є однією з
гарантій забезпечення прав його учасників.

Як справедливо зазначає Л.В. Головко, швидкий розгляд справи справ не
будучи, а priori антиподом його якісному розглядові, є не менш цінною
(важливою) гарантією прав особи, ніж кожна з інших гарантій, за долю
яких тривожаться противники цього напряму кримінально-процесуальної
політики [5, с. 236].

У розв’язанні проблеми прискорення кримінального процесу є два головні
напрями: а) заходи для удосконалювання (у плані прискорення)
процесуального порядку вирішення кримінальних справ і б) заходи для
скорочення кримінального процесу. До першого належать такі, як інститут
суворих процесуальних строків; поширення одноособового розгляду
кримінальних справ; часткова відмова від обов’язкової мотивації
процесуальних рішень; створення особливих процесуальних правил
розслідування у справах про “очевидні” злочини; допущення заочного (під
час відсутності підсудного або потерпілого) розгляду кримінальних справ
і т. ін. Ці заходи не скасовують складові частини
кримінально-процесуальної процедури, а модернізують їх з метою
скорочення строків розслідування і судового розгляду.

Для другої групи заходів характерне забезпечення прискорення
кримінального процесу через його скорочення – скасування однієї зі
стадій або одного з етапів усередині стадії. При цьому замість частини
судочинства, що скасовується, створюються “процесуальні конструкції, що
є альтернативними способами вирішення кримінально-правових конфліктів
або альтернативами кримінальному переслідуванню” [5, с. 41].

У першій групі заходів внаслідок розвитку нашого законодавства
відбувалися певні зміни, які не відрізнялися логічністю і послідовністю,
особливо з прагненням розширювати забезпечення прав правопорушника. При
цьому слід зазначити не лише тупцювання (стояння) на одному місці, але й
відступ від того, що є дієвим і раціональним. Це, наприклад, відмова
(поки ще не цілковита) від протокольної форми досудової підготовки
матеріалів, що “була введена з метою зменшення навантаження слідчих, щоб
вони могли зосередити свої зусилля на розслідуванні найбільш тяжких
злочинів” [9, с. 598]. У спрощенні процедури розслідування, що,
звичайно, не рівнозначно відмові від необхідних правових гарантій, як
вважають деякі вчені, перебуває необхідність і можливість усунення
багатьох наявних недоліків у діяльності з розкриття і розслідування
злочинів. На відміну від України, у багатьох країнах у процесі прийняття
нового кримінально-процесуального законодавства протокольна форма за
кількістю охоплюваних складів злочинів розширюється, і приймаються нові
положення, спрямовані на удосконалення процедури проходження
кримінальних справ. Так, новим КПК Республіки Молдова суди позбавлені
права повертати за своєю ініціативою кримінальні справи на додаткове
розслідування. Якщо поданих доказів недостатньо для винесення вироку
(обвинувального або виправдувального), то на прохання прокурора може
бути оголошено перерву строком до одного місяця, а потім судовий розгляд
продовжується у тому ж складі суду. Це, по-перше, підвищує
відповідальність як суду, що раніше міг знайти будь-який привід, щоб
позбутися складної або “патронованої справи”, так і прокурорів, які
могли направити до суду “сиру справу”, щоб забезпечити автоматичне
продовження строків розслідування, по-друге, – це спрямоване на
скорочення строків перебування обвинувачуваних (у тому числі невинних)
під вартою, поки справи “гуляли” із суду в суд [10, с.44–45].

Але нас у цьому випадку цікавить друга група заходів – альтернатив
кримінальному переслідуванню.

Нині у багатьох країнах діє принцип доцільності кримінального
переслідування, тобто безпосередньої відмови від порушення кримінального
переслідування (у нашому розумінні – порушення кримінальної справи) або
заміни традиційного розслідування заходами, не пов’язаними з
кримінальним покаранням. Найбільш чітко цей принцип відбито у
законодавстві Франції, що надає органу, уповноваженому на порушення
кримінального переслідування, право самому розв’язувати питання: “чи
знаходить він придатним, доречним і доцільним порушити кримінальне
переслідування або вважає за більш слушне для нього утриматися” [5, с.
27]. Крім того, в Англії у разі непорушування кримінального
переслідування не потребується винесення жодного юридичного акта, а
рішення про порушення кримінального переслідування (у їхньому
трактуванні – пред’явлення обвинувачення) контролюється й оцінюється
Королівською службою обвинувачення [5, с. 54–55]. Таким чином, справа на
шляху вирішення питання про порушення кримінального переслідування
проходить подвійне “сито” – поліції та прокуратури.

У цьому варіанті публічний інтерес розглядається не як обов’язковість в
усіх без винятку випадках вдаватись до кримінального переслідування, а
як вибірковість необхідних варіантів: утриматися від витрати часу й
енергії на переслідування дрібного правопорушника і зосередитися на
найбільш небезпечних, складних і замаскованих злочинах або продовжувати
гонитву за “розкриттям”. При цьому принцип доцільності не
протиставляється принципові законності, а є засобом його реалізації [5,
с. 27]. У 1992 році у Франції у 77,8 % кримінальних справ прокурорами
було відмовлено в порушенні кримінального переслідування.

У нашій правовій доктрині та законодавстві наявне однобоке трактування
співвідношення цих принципів – доцільно лише те, що законно, а
доцільність законів в їх практичній реалізації лише допускається.
Причому, склалося так, що принцип законності безроздільно панує у нас на
стадії порушення кримінальної справи, де “доцільність” цілком виключена,
тобто справу має бути завжди порушено при виявленні ознак злочину, що не
означає обов’язкового засудження і покарання особи, навіть у тих
випадках, якщо її вина встановлена і не викликає сумнівів [5, с. 249].

Законність у діях французького прокурора, який прийняв рішення не
порушувати кримінального переслідування за наявності доказових ознак
злочину з мотивів простої недоцільності, визначається відповідністю його
дій загальним ідеям і принципам законодавства, а законність дій нашої
правомочної особи полягає в обов’язку “у кожнім випадку виявлення ознак
злочину” порушити кримінальну справу відповідно до вимог ст. 4 КПК
України або, наприклад, ст. 21 КПК РФ.

Однозначність рішень і відсутність не лише доцільності, але й логіки,
характерне для багатьох положень і норм, що регламентують діяльність
наших правоохоронних органів. Прикладом нашого розуміння “торжества
справедливості” у позбавленому будь-якої доцільності вигляді може
послугувати наступний. Злочинець, який вчинив кілька злочинів,
засуджений і відбуває покарання. У цей момент з’ясовується, що він
вчинив ще кілька аналогічних злочинів. Знову починається розслідування
за його участю і знову триває наступний судовий розгляд. А саме навіщо і
заради чого? Для підвищення показників розкриття? Для покарання
злочинця? Але навіть вид його покарання не зміниться, і він лише отримує
“перепочинок” від одноманітності перебування в місцях позбавлення волі.
А скільки засобів і зусиль буде витрачено на виконання марної роботи!
Скільки обвинувачуваних будуть сидіти в ІТЧ в очікуванні, що суди
зможуть зайнятися їх справами. А скільки не викритих злочинців
радітимуть, що в оперативних працівників і слідчих не знайшлося часу для
їхнього виявлення. Заперечення проти марності подібної роботи звичайно
пов’язані з тим, що за нерозслідуваними злочинами будуть залишатися
потерпілі з їх порушеними правами й інтересами. Зрозуміло, цей аспект є
дуже важливим, але практика доводить те, що не відшкодовуватимуться
збитки і тим потерпілим, справи яких уже розслідувані.

Є ще один принциповий аспект заперечення: хто вирішить питання про те,
що особа винна, якщо суд не ухвалив свій вирок? Усі наші біди виникають
з того, що ми (держава, закон) не довіряємо тим, кого уповноважуємо на
боротьбу зі злочинністю, не віримо ні слідчому, ні прокуророві, якого
називають “охоронцем законності”. Дуже чітко, але, як часто, нелогічно,
це виявилося в передачі санкцій на арешт, обшук і т. ін. від
зацікавленого прокурора незацікавленому судуві. “Зацікавлений” прокурор
міг тільки просити про призначення того або іншого покарання, а
“незацікавлений” суд вирішує справу по суті, попередньо висловивши свою
думку щодо правомірності арешту, обшуку, прослуховування телефонних
переговорів, виїмки поштово-телеграфної кореспонденції. Як він у цих
умовах може залишатися “незацікавленим”? [11, с. 29].

Американські вчені, виходячи з шкоди, спричиненої злочинністю,
підкреслюють необхідність рахувати витрати на боротьбу зі злочинністю
для зменшення витрат суспільства від злочинності і боротьби з нею,
оскільки можливості суспільства і держави не безмежні, і вони змушені
вирішувати і за рахунок чого скорочувати ці витрати – економії на
юстиції, суворості покарання, виходу “з підпілля” окремих видів нині
кримінальної діяльності. Наше керівництво, як і, раніше обирає
найпростіший і дешевий шлях – економію на юстиції, ігноруючи те, що цей
шлях надалі вимагатиме суттєвих додаткових витрат для виправлення
наявного складного становища. Тобто, збільшення витрат, про що, зокрема,
свідчить кількаразове збільшення штатів правоохоронних органів після їх
численних скорочень.

Прикладом доцільності й економії є, на наш погляд, “угода з правосуддям”
у США, коли “торг” обвинувачення із захистом полягає у тому, що визнання
особи винною у вчиненні одного зі злочинів (звичайно, з найбільшою
кількістю доказів) виключає пред’явлення підозрюваному обвинувачення в
інших вчинених ним злочинах за принципом: “нам не потрібно всі, нам
досить головного”, у даному випадку – залучення винного до
відповідальності.

Новий КПК РФ (ст. 314) зробив конкретний крок у цьому напрямі,
установивши право обвинувачуваного при згоді з пред’явленим
обвинуваченням клопотатися про постанову вироку без судового розгляду, і
передбачивши гарантоване пом’якшення покарання [12]. Однак, інформації
про те, як спрацював принцип доцільності, ми не отримали, і говорити про
наше долучення до нього поки ще зарано.

Ще один приклад того, що ми не вміємо і не бажаємо рахувати витрати на
боротьбу зі злочинністю. Відсоток повернення кримінальних справ на
додаткове розслідування досить високий, а ось яка частина знову
повертається в суд, який відсоток з них завершується винесенням
обвинувального вироку? Якби предметно вивчили цей аспект і ефективність
дослідування, то, очевидно, дійшли б до переконання відмовитися від
цього інституту, якого немає в багатьох країнах, що, по-перше, підвищило
б відповідальність органів дізнання і наслідки за якість і результати
їхньої діяльності, по-друге, суттєво скоротило б непродуктивні витрати
сил і засобів [13, с. 7, 72].

Особливий інтерес у плані прискорення кримінального процесу становлять
так звані альтернативи кримінальному злочину. Ці заходи різні за своїми
цілями, обсягом і порядком їх реалізації.

Першим таким заходом є попередження. Спочатку цей захід застосовувався
стосовно неповнолітніх правопорушників, а потім був застосований і до
повнолітніх. Про темпи розвитку цього інституту свідчить те, що в 1995
р. в Англії й Уельсі було винесено 120 тисяч офіційних попереджень
стосовно неповнолітніх. При цьому із загальної кількості неповнолітніх
64 % юнаків і 84 % дівчат були піддані офіційному попередженню замість
кримінального переслідування [5, с. 61].

В Англії діє три різновиди попередження: а) неформальне попередження, що
полягає в усному попередженні поліцейським винного без складання будь-
якого документа, не спричинює жодних процесуальних наслідків; б)
формальне попередження – попередження, що заноситься до протоколу, але
також не має процесуальних наслідків; в) офіційне попередження – зі
складанням протоколу, що заноситься до спеціального реєстру поліції і
розглядається судом при призначенні покарання за здійснення наступного
злочину як попередня судимість особи. Обов’язковою умовою застосування
попередження повинно бути “чітке і безперечне” визнання винним своєї
провини. Нині в Англії майже 20 % кримінальних справ дорослих
завершується винесенням поліцією офіційного попередження без судового
розгляду [5, с. 62].

Цим заходом одночасно розв’язується кілька проблем:

а) здійснюється реакція на вчинене правопорушення;

б) особа, особливо неповнолітній, не підлягає кримінальному покаранню;

в) заощаджуються сили і засоби кримінальної юстиції.

Слід зазначити, що англійськими вченими питання про співвідношення
попередження з принципом презумпції невинуватості не ставиться і не
обговорюється, а просто констатується, що особа, яка попереджається,
залишається невинуватою [5, с. 63].

Ми вже писали про необхідність введення в Україні інституту офіційного
попередження, що дозволяло б висловлювати державі свою “реакцію на
“зашкалюючі” нормативи поводження громадян без залучення їх одразу до
кримінальної відповідальності, але з наступним преюдиційним значенням у
випадку повторних правопорушень. Зазначене могло б використовуватися у
боротьбі з такими, наприклад, злочинами, як хабарництво.

Ухвалення рішення про попередження не пов’язане з відшкодуванням шкоди
потерпілому і не є його умовою. Поліція не може примушувати до
відшкодування шкоди, а думка потерпілого про звільнення його “кривдника”
від кримінального переслідування не є обов’язковою. Потерпілий має право
самостійно порушити кримінальне переслідування в суді у порядку власного
(особистого) обвинувачення.

Наступним альтернативним заходом є медіація (примирення), суть якої
полягає у спробі примирення винного і потерпілого з дозволу
уповноважених органів за посередництвом третіх осіб (найчастіше –
представників громадських організацій, орієнтованих на попередження
злочинності або боротьбу з нею [5, с. 71]. “Загладжування” шкоди можливе
у формі вибачення, сплати грошової суми, виконання громадських робіт,
лагодження ушкодженого майна і т. ін.

Процедура примирення поділяється на судову і поліцейську. Судова означає
можливість врегулювати конфлікт на будь-якій стадії кримінального
процесу, у тому числі після винесення вироку. Поліцейська полягає у
тому, що перед ухваленням рішення про порушення кримінального
переслідування матеріали справи можуть бути передані в службу медіації
(включає іноді й поліцейських), що проводить процедуру примирення. Якщо
воно досягнуто, поліція, звичайно, обмежується формальним або офіційним
попередженням.

У такий спосіб звільнення від кримінального переслідування є “фіскальним
штрафом”, прийнятим у Шотландії. Суть його полягає у тому, що прокурор –
фіскал, отримавши відомості про вчинення злочину і не вважаючи за
необхідне порушувати кримінальне переслідування, має право запропонувати
винному сплатити в державну казну штраф у єдиній твердій сумі. Якщо
штраф сплачений, то кримінальне переслідування виключається, якщо ж
оплата не надійшла, питання про порушення провадження у справі
вирішується на загальних засадах [5, с. 87].

У Голландії перелік умов, що замінюють традиційне кримінальне
переслідування, ширшим, крім штрафу, він включає:

а) відмову від права на арештовані і підлягаючі конфіскації предмети;

б) передачу державі підлягаючих конфіскації предметів або виплату їх
вартості;

в) виплату державі грошей, щоб позбавити винного набутих в результаті
вчинення злочину коштів;

г) повну або часткову компенсацію заподіяного злочином збитку.

Відповідно до Кодексу кримінального слідства Бельгії “згода особи, яка
вчинила діяння, на трансакцію (аналог “фіскальному штрафові” – авт.)
означає безумовну (безперечну) презумпцію його провини” (§ 4 ст. 216
bis). У Швеції “вважається небажаним” застосування подібного заходу,
якщо особа, яка підлягає кримінальному переслідуванню, заперечує свою
провину при поліцейському допиті [5, с. 164].

Правове регламентування і практичне застосування альтернатив
кримінальному переслідуванню усе більше розповсюджується у західних
країнах, у зв’язку з чим говорять про “західну” модель “альтернативної
юстиції” [5, с. 175]. Нині починає формуватися “східна” (країни
колишнього СРСР) модель “альтернативної юстиції”, що відрізняється за
своїми цілями від “західної”. Якщо у “західної” моделі головна мета
обмежити “зайве” залучення до кримінальної відповідальності, то “східна”
спричинена тотальним зростанням злочинності, насамперед організованої, –
створенням умов для боротьби з нею шляхом звільнення від
відповідальності через викриття співучасників.

Якщо для західної моделі альтернатив характерна спрямованість на
попередження заповнення в’язниць, то у нас склалася чітко виражена
система практики звільнення в’язниць від перевантаження через зниження
фактичного строку відбування покарання, необхідного для
умовно-дострокового звільнення, широкого застосування помилувань і
амністій (у тому числі таких “екзотичних” видів покарань як “7–8 років
позбавлення волі умовно”). Все це часто дозволяє злочинцям не
виправлятися, а швидко повертатися на волю і знову вдаватися до свого
злочинного “промислу”, вчинюючи, як правило, більш тяжкі та зухвалі
злочини, ніж до цього. Рецидив вчинення убивств особами, які відбули
покарання, умовно достроково звільненими, помилуваними і амністованими
(цікаво б довідатися, за якими підставами і як амністують убивць, якщо в
кожному акті про амністії зазначається, що на цю категорію амністія не
поширюється?), за нашими вибірковими спостереженнями (природно,
недостатньо репрезентативними), становить майже 20 % (якби хтось
спеціально і предметно порахував це). На нашу думку, це свідчить про
відсутність доцільності у вирішенні питань відповідальності щодо убивць.
Ми, зрозуміло, не ратуємо за відновлення страти (хоча до деяких
категорій убивць, вона не була б зайвою), але категорично проти
будь-яких дострокових звільнень убивць від покарання, що гіпотетично та
практично дозволяє їм вчинювати нові убивства.

Англосаксонська “угода про визнання провини”, що має на меті спрощення
(скорочення) процедури судового розгляду, особливо широко
використовується у США, не є альтернативним заходом кримінальному
переслідуванню, оскільки не звільняє від покарання. Однак, введення
цього в наше право і практику є досить необхідним і доцільним через
значне зниження навантаження на кримінальну юстицію, що сприяло б
зосередженню зусиль на головному і найбільш небезпечному в сучасній
злочинності. У США майже 90 % кримінальних справ розглядаються судами на
підставі угоди про визнання провини.

Таким чином, альтернативи кримінальному переслідуванню спрямовані на
одночасне вирішення автономних цілей класичної тріади (держава – винний
– потерпілий): держава заощаджує час, засоби, кадри, пов’язані з
розслідуванням, судовим розглядом, виконанням вироку; винний уникає
кримінальної відповідальності і тягаря кримінального процесу; потерпілий
одержує максимально швидку компенсацію заподіяної йому шкоди, якщо це
передбачене альтернативним заходом [5, с. 304]. Отже, альтернативи – це
не гра на користь винної особи (блага для неї), а пошук того, що краще
для усіх.

У західній літературі із широким розвитком і застосуванням альтернатив
кримінальному переслідуванню висловлюються побоювання – чи не витіснять
ці заходи класичну кримінальну юстицію? [5, с. 227–228]. Зрозуміло, ні
про яке витіснення традиційної юстиції не може бути й розмови; ці заходи
мають бути лише її необхідним локальним доповненням.

Наша проблема поки полягає у зворотному – необхідності взяти на
озброєння альтернативи кримінальному переслідуванню для удосконалення
механізмів реагування держави на злочинні прояви. Доцільність,
логічність і ефективність повинні стати наріжним каменем кримінальної
політики нашої держави, реалізованої через законодавство і його
практичне здійснення, якщо ми бажаємо, щоб у боротьбі зі злочинністю
настали позитивні зрушення, щоб наші громадяни при соціологічних
опитуваннях не ставили на одне з перших місць, у числі особливо
засмучуючих їх причин, кримінальну загрозу.

 

Список використаних джерел

1. Ларин А.М. Преступность и раскрываемость преступлений // Государство
и право. – 1999. – № 4.

2. Образцов В.А. Выявление и изобличение преступника. – М., 1997.

3. Бахин В.П. Следственная практика: проблемы изучения и
совершенствования. – Киев, 1991.

4. Лунеев В.В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские
тенденции. – М., 1997.

5. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном
праве. – СПб., 2002.

6. Жижиленко А.А. Задачи текущего момента в области русского уголовного
законодательства: Отчет о состоянии и деятельности Императорского
Петроградского университета за 1915 год.– Петроград, 1916.

7. Бахин В.П. Криминалистика. Проблемы и мнения (1962–2002 гг.). – Киев,
2002.

8. Акатуев Р.М. Некоторые аспекты борьбы с искусственно-латентной
преступностью // Государство и право. – 1999. – № 3.

9. Міхеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний
коментар кримінально-процесуального кодексу України. – К., 1995.

10. Корецкий Д. Адекватны ли меры борьбы с преступностью ее состоянию?
// Законность. – 2003. – № 2.

11. Номоконов В.А. Новый УПК для вчерашней преступности? // Реагирование
на преступность: концепции, закон, практика. – М., 2002.

12. Закорецький О.В. Деякі аспекти повернення справ на додаткове
розслідування // Слідча практика України. – К., – 2000. – Вип. 2.

13. Бахин В.П., Карпов Н.С., Цымбал П.В. Преступная деятельность:
понятие, характеристика, принципы, изучение. – Киев, 2001.

Н.С. Карпов. Місце і роль альтернатив кримінальному переслідуванню в
системі засобів боротьби зі злочинністю. “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 13’2006.

* Слід зазначити, що в ст. 4 а КПК РСФСР 1923 р. було положення про те,
що прокурор і суд мають право відмовити в порушенні кримінального
переслідування, “якщо порушення кримінального переслідування і подальше
провадження справи є явно недоцільним”. У 1926 р. це положення КПК було
анульовано, точніше, замінене ст. 8 КК РСФСР про те, що заходи
соціального захисту не повинні застосовуватися, якщо діяння “втратило
характер суспільно небезпечного” або особа,  яка його вчинила, перестала
бути суспільно небезпечною. Це трактування має принципову відмінність
від ідеї альтернативних заходів, оскільки альтернативи кримінальному
переслідуванню застосовуються в надії на те, що їх буде достатньо для
реакції держави на вчинюване, а для нас  необхідно, щоб діяння й особа
втратили суспільну небезпеку.

** У зв’язку з цим слід зауважити, що в новому КПК РФ (ст. 6) не
згадується про швидкість розслідування злочинів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020