РЕФЕРАТ
на тему:
Методи державного управління
Поняття методів державного управління. У загальноприйнятому розумінні
термін «метод» означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь.
Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти
способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення
поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. Використовуючи цю
теоретичну конструкцію, можна сформулювати визначення методів державного
управління:
Методи державного управління — це, різні способи, прийоми та засоби
цілеспрямованого, організуючого впливу суб’єктів управління на об’єкти,
які віднесені до їх ведення.
Саме методи управління виражають змістовий бік управлінського впливу.
Вони й є волею держави, конкретизованою відповідним управлінським
органом у межах наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи
державного управління, як правило, фіксуються в адміністративно-правових
актах.
Узагальнення та наукове осмислення усього масиву відомих практиці
методів державного управління дає можливість визначити їх конкретне
призначення, а саме:
Встановлення правил поведінки у сфері державного управління, тобто
встановлення обов’язкових для учасників управлінських відносин
нормативів. Наприклад, вважати боротьбу зі злочинами проти особи,
злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та
банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на
транспорті головними напрямами в діяльності правоохоронних органів.
Видання індивідуальних приписів на адресу конкретних учасників
управлінських відносин. Наприклад: Міністерству внутрішніх справ України
терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки
підозрюваних осіб.
Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи
керованих об’єктів. У цьому разі йдеться про вирішення, припустимо,
питань, для розв’язання яких МВС звертається до Кабінету Міністрів
України, наприклад, підтримати ініціативу МВС України щодо вдосконалення
контролю за пересуванням автотранспортних засобів.
Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлінських відносин, тобто
брати під особливий контроль розвиток певних ситуацій.
Застосування стимулюючих заходів впливу на керовані об’єкти:
забезпечувати виділення коштів для заохочення працівників правоохоронних
органів і представників громадськості, які відзначились у виявленні,
знешкодженні злочинних угруповань та затриманні злочинців і т. ін.
Застосування за потреби офіційних заходів примусового характеру з метою
забезпечення належного порядку у сфері державного управління відповідно
до законодавства України і т. ін.
Таким чином, методи характеризують управління з якісного боку, тому
вдосконалювати й підвищувати ефективність управління — це значить
удосконалювати й підвищувати ефективність його методів.
Методи державного управління численні та різноманітні. Пояснюється це,
по-перше, багатоманітністю усієї системи суб’єктів державного
управління; по-друге, багатоманітністю функціонального призначення і
змісту діяльності кожного із суб’єктів; по-третє, багатоманітністю
об’єктів управлінського впливу.
Проте хоч би якими різноманітними в конкретних виявах вони не були, є
особливості, характерні як для всієї системи методів державного
управління, так і для окремих їх видів.
Особливості методів державного управління в цілому полягають у такому:
вони реалізуються у процесі державного управління;
вони виражають управлінський (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління
на об’єкти управління, становлять зміст цього впливу і завжди мають
своїм адресатом конкретний об’єкт (індивідуальний чи колективний);
в методах державного управління завжди міститься управлінська воля
держави. Вони і є державно-владними приписами органів управління. В них
виражаються повноваження юридичне владного характеру, що належать цим
органам;
вони використовуються суб’єктами державного управління як засіб
реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила
методів завжди знаходиться у межах повноважень того органу, який їх
використовує;
методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження.
Засобом зовнішнього вираження методів державного управління є форми
державного управління.
Проблема методів державного управління нині надзвичайно актуальна. Це
пов’язано з активними спробами прискорити перехід до цивілізованих
відносин ринкового типу й тими змінами, які у зв’язку із цим
відбуваються в механізмі державного управління. Серйозні зміни
спостерігаються в організаційно-правовому статусі як суб’єктів, так і
об’єктів управління, а також у зв’язках між ними. Значне ослаблення, а в
багатьох
випадках й усунення прямої залежності між підприємствами й
міністерствами, зміщення центру ваги в бік господарських структур нового
типу (концерни, корпорації), підвищення значущості регіональних
управлінських структур цілком слушно поставили питання про межі
використання в управлінській роботі односторонніх юридично-владних
приписів і ролі загальнорегулюючих засобів впливу на економіку та інші
галузі життя суспільства.
Проте це зовсім не означає повної відмови від властивої
державно-управлінській діяльності владності. Без неї не обійтись і за
нових, ринкових умов, формування яких викликають великі труднощі.
Спроби позбутися бюрократичних перекручень у державному управлінні
призвели, на жаль, до інших перекосів — прагнення усунути з цієї сфери
будь-яке адміністрування, водночас і адміністрування як нормальний
управлінський вплив адміністративно-правовими методами.
Саме адміністративно-правові методи через недостатнє розуміння їх
об’єктивної необхідності за будь-якої системи управління замість
очищення їх від бюрократичних нашарувань були оголошені неприйнятними за
наших умов. У засобах масової інформації пропагувались ідеї ліквідації
адміністративної системи, тобто управлінського апарату взагалі. Початок
боротьби з цією системою (з 60-х років) проводився під гаслом повної
відмови від адміністративних, тобто суто управлінських важелів державної
діяльності, які були оголошені бюрократичними, ненауковими,
волюнтаристськими, примусовими, руйнівними тощо.
Негативне ставлення до адміністративно-правових методів державного
управління не подолано й нині, раз за разом звучать слова щодо загрози
«панування адміністративно-командної системи». До того ж сама проблема
методів управління значною мірою має суто публіцистичний характер, що не
відображає наукові підходи до організації державно-управлінської
діяльності за нових умов. Водночас об’єктивні наукові дослідження
проблем державного управління й виконавчої влади свідчать, що
ігнорування адміністративно-правових методів стало однією з причин
виникнення й поглиблення кризових явищ у громадському й державному
житті.
x z ¶
?
z ?
?????же бути витіснене цивільно-правовими категоріями договірного типу.
Саме ці методи відіграють вирішальну роль у забезпеченні належного
правового порядку, рівня державної дисципліни.
Методологічно-орієнтуючим документом з цього приводу є Послання
Президента України до Верховної Ради України 2002 р. «Європейський
вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального
розвитку України на 2002—2011 роки». Саме у цьому посланні Президент
України зазначає, що у процесі поглиблення реформ слід подолати штучне
протиставлення держави і ринку, виходити з того, що основним
суб’єктом політики економічного зростання, подальшої демократизації
суспільства та поглиблення інтеграційних процесів є держава. Звідси
випливає об’єктивна необхідність істотного зміцнення її дієздатності.
Види методів державного управління. Різноманітність конкретно
використовуваних у державному управлінні засобів (методів) реалізації
завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх
класифікації.
У зв’язку з тим, що конкретних прийомів, які застосовуються для впливу
на керовані об’єкти, дуже багато, проблема класифікації методів полягає
у визначенні критеріїв, ґрунтуючись на яких можна звести ці прийоми до
однорідних груп.
Враховуючи, що вибір критерію багато в чому залежить від мети і завдань,
які стоять перед дослідником, в юридичній літературі можна знайти
різноманітні варіанти класифікацій. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві
групи: позаекономічного (прямого) й економічного (непрямого) впливу; А.
Лунєв — на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні,
адміністративно-директивні; Г. Атаманчук — також на чотири:
морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні, адміністративні.
Український адміністративність А. С. Васильєв бачить методи стимулюючого
й імперативно-владного впливу. Існують й інші підходи, серед яких
вирізняють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані тощо.
Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати
засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей у
процесі державного управління. Тому вони, безумовно, корисні й, до
певної міри, ефективні. Проте необхідність впливу не є за своєю природою
суб’єктивістською чи довільною. Вплив завжди здійснюється через
необхідність задоволення об’єктивних потреб. Тому і засоби, які
використовуються для такого задоволення, об’єктивно зумовлені.
Отже, потреби процесу управління є важливим критерієм класифікації
методів управління. У найзагальнішому вигляді потреби можна поділити на
три види: переконання, заохочення, примус.
Потреба переконання вимагає використання економічних, політичних,
моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних, психологічних
засобів.
Потреба заохочування передбачає використання цих самих (економічних,
політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних,
психологічних) засобів.
Потреба примушування також вимагає використання саме цих засобів
(економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних,
організаційних, психологічних).
Відмінність полягає тільки у цільовій спрямованості у разі конкретного
застосування того чи іншого прийому та в інтенсивності використання тієї
чи іншої групи прийомів.
Отже, йдеться про три найзагальніші, найуніверсальніші, а в теоретичному
розумінні — найкраще визначені й детерміновані методи державного
управління: переконання, заохочення і примус.
Правильне застосування саме цих методів у процесі здійснення державного
управління забезпечує найбільшу й максимальну ефективність управлінської
діяльності, раціональне функціонування всіх адміністративно-правових
інститутів, непохитність правових устоїв у галузях управління.
Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління
застосовуються для того, щоб забезпечити:
цілеспрямованість управлінської діяльності;
правомірність поведінки учасників управлінських відносин;
функціонування й захист встановленого державою режиму, за якого б
неухильно виконувалися правові приписи усіх ланок управлінської системи;
нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.
Для того, щоб ці завдання були виконані, методи переконання, заохочення
й примусу, що є визначальними методами управління й боротьби з
правопорушеннями, мають розумно поєднуватися, тобто не протистояти одне
одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням керівного
впливу.
Правильне розуміння принципу розумного поєднання методів переконання,
заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних
результатів у процесі здійснення державного управління.
При цьому поєднання методів переконання, заохочення й примусу має бути
гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва
неухильно призводить до соціальних дисонансів, до порушення норм
законності. Гарантією правильного поєднання є визнання головної ролі
методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на
свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в
системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів,
що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських
відносин.
Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу
функціонування апарату державного управління.
При здійсненні державного керівництва господарством,
соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також
у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління
використовують різноманітні прийоми і способи переконання і заохочення
як методи цілеспрямованого впливу.
Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то виявиться, що органи
держави найчастіше використовують:
правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики
держави;
постійне інформування населення щодо стану справ у галузі охорони
громадського порядку;
стимулювання ініціативи громадськості стосовно надання правоохоронним
органам допомоги щодо забезпечення правопорядку;
забезпечення поширення позитивного досвіду в боротьбі з порушеннями
правопорядку;
проведення профілактичних заходів щодо недопущення антигромадських
проявів;
заохочення громадян, які активно виявили себе в боротьбі з
правопорушеннями.
Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання
й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських
управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування,
невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
