РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Механізм правового регулювання ВСТУП

ПРАВО ЯК ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Закономірності розвитку соціального регулювання

1 снування і розвиток соціального регулювання, його місце і функції у
суспільстві характеризуються певним рядом закономірностей:

По-перше, кожне історично конкретне суспільство об’єктивно вимагає
певної міри соціального регулювання, інакше неможливо запобігти
виникненню негативних наслідків для соціальної системи її
неорганізованість, або надмірна регламентація. Ця міра залежить від
вимог конкретного суспільства, етапу його розвитку, рівня організації.

По-друге, в процесі розвитку у суспільстві все більш зростає питома вага
соціального (високосоціального). Не втрачаючи зв’язку з
загальнобіологічними факторами людської поведінки, регулювання все
більше звільнюється від стихійно-природних елементів і сторін, і все
більше пов’язується з потребою вираження і забезпечення об’єктивних
соціальних інтересів в поведінці людей.

По-третє, закономірною тенденцією розвитку соціально-правового
регулювання є формування відносно незалежних, автономних регулятивних
механізмів та засобів. Визначальна роль економіки, форми власності на
всіх етапах розвитку суспільства залишається вирішальним фактором
правового регулювання і завжди присутня у всіх проявах і різновидах. Ці
процеси розвиваються навіть більш інтенсивніше у зв’язку з тим, що на
певному етапі значення самостійної і вагомої сили отримують влада і
ідеологія, а також у зв’язку з необхідністю забезпечення глобального
процесу розвитку свободи у суспільстві.

В-четвертих, по мірі розвитку соціального життя відбуваються

процеси зміни якості регулювання — ускладнення, удосконалення
регулятивних засобів і механізмів, їх диференціація і інтеграція.
Створюється у поєднанні з усією системою регулятивних факторів своєрідна
інфраструктура регулятивних механізмів. Інфраструктура-це відповідь
соціального регулювання на потреби суспільної системи, іі економіки,
політичної влади, ідеології, суспільного розвитку. Інфраструктура — це
не просто розподіл на . види, типи, а об’єктивно обумовлена будова цієі
структури, що знаходить вираз у стійкій моделі нормативно-організаційних
форм, від яких залежить безпосередньо і розвиток, і саме функціонування
цього регулювання.

Треба розрізняти ідеальну і фактичну інфраструктуру соціального
регулювання. Перша — це така модель основних організаційно-нормативних
форм суспільних регуляторів, яка об’єктивно зумовлена даним соціальним
устроєм. Фактична інфраструктура — це реальне положення
організаційно-нормативних форм соціальних регуляторів, яка існує у
даному суспільстві і в даний час, тобто це існуюча реальність, даність
номативно-організаційних форм.

Основні форми соціального регулювання

Регулювання у суспільному житті виступає у двох основних формах:
індивідуальне і нормативне.

Індивідуальне — це упорядкування поведінки людей за допомогою разових,
персональних регулюючих акцій, що відносяться тільки до даного
конкретного випадку.

Нормативне — упорядкування поведінки людей за допомогою загальних
правил, тобто відомих моделей, зразків, що відносяться.

до всіх випадків даного типа, і котрим повинні підпорядковуватися дії

всіх осіб, що попали у нормативне регламентовану ситуацію.

Індивідуальне — це найпростіше соціальне регулювання, що дозволяє
вирішити загальні життєві проблеми, враховуючи особливості конкретної
ситуації. Для це не економічне, не завжди чітко організоване, не завжди
однакове і систематичне регулювання.

Виникнення нормативного регулювання — перший і найбільш суттєвий пункт у
становленні соціального регулювання. Воно дозволяє запровадити єдиний,
безперервно діючий і разом з тим економічний порядок у суспільних
відносинах, підпорядкувати поведінку людей загальним і однаковим умовам,
що диктуються вимогами економіки, влади, ідеології , усього соціального
життя.

Важливо, що нормативне регулювання впливає на сферу соціальної
свідомості, зв’язується з ним, з існуючою системою цінностей, бо кожна
норма у суспільстві — це масштаб, — критерій оцінки майбутніх форм
поведінки.

Нормативність права

Право, як особливий інститут суспільства, має сукупність певних рис, що
виділяють його з інших суспільних явищ і дозволяють реалізувати його
призначення у суспільстві.

До основних рис права відносяться:

• нормативність;

• формальна певність;

• державна забезпеченість;

• правозобов’язуюча дія;

• системність (структурованість). У кожної з цих рис є свої відмінні
ознаки, які роблять дану рису правовою, бо вони відносяться тільки до
права як особливого соціального феномена.

Вказані риси потрібно розглядати комплексно, враховуючи їх глибинні

взаємозв’язки і взаємообумовленість. Найбільш суттєвим атрибутом права
виступає нормативність. Право під певним кутом зору може бути
охарактеризоване як «система норм», тобто загальних правил, зразків,
моделей поведінки, які мають відношення до всіх випадків такого роду і
згідно з якими повинна будуватися поведінка всіх осіб, що попали в
нормативно-регламентовану ситуацію.

Праву, якщо розглядати його з глибоких інституційних позицій, притаманна
нормативність особливої якості. Це-нормативність, що має загальний
характер. Значення загальної, загальнообов’язкової нормативності полягає
у наступному.

Нормативність такого роду має значний регулятивний і демократичний
потенціал. Феномен норми полягає у тому, що з її допомогою у суспільне
життя вносяться суттєві елементи рівності, принципової однаковості:
порядок, введений і підтримуваний певними нормами, в рівній мірі
стосується всіх учасників суспільних відносин. Звідси і бере початок не
тільки значний регулятивний, але й демократичний потенціал закону,
реальне втілення діючих юридичних норм.

Нормативність — це юридичне більш глибоке поняття, тому що вона за
допомогою загальних правил реалізує потребу суспільства у затвердженні
нормативної бази. У зв’язку з необхідністю забезпечення такої
нормативної бази, суспільство і право постають у вигляді цілісної
нормативної регулюючої системи, що має глибокий правовий зміст. Тобто
ключовим моментом правового регулювання є загальнодозвільна його
спрямованість. З цієї точки зору правове регулювання виступає як
найбільш адекватна вимога цивілізації, вираз нормативної бази
суспільства, що має забезпечувати чинний рівень організованості і
впорядкованості суспільних відносин.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Поняття, предмет, прийоми і типи правового регулювання.

Регулюючий вплив права на суспільні відносини полягає у тому, що воно у
своїх нормах конструює модель обов’язкової або дозволеної поведінки
різних суб’єктів цих відносин. Це знаходить своє відображення у наданні
одним суб’єктам суспільних відносин певних прав і в накладанні на інших
певних обов’язків, пов’язуючи їх тим самим взаємними правами і
обов’язками. При цьому можливості права в регулюванні суспільних
відносин не свавільні і не безмежні. Правове регулювання обумовлено
деякими об’єктивними та суб’єктивними чинниками. Такими чинниками
виступають наступні фактори:

• рівень економічного розвитку суспільства;

• соціальна структура суспільства;

• рівень зрілості, стабільності суспільних відносин;

• рівень правової культури громадян і посадових осіб;

• рівень визначеності предмета, засобів і методів
правового

регулювання.

Потрібно мати на увазі, що у реальному житті вплив права на суспільні
відносини не обмежується юридичною стороною. Право також має виховне та
інформаційне значення. Ось чому потрібно розрізняти два явища: правовий
вплив і правове регулювання. Ці явища різняться, по перше, за предметом
своєї спрямованості. Предмет правового впливу є значно ширшим, ніж
предмет правового регулювання, Це, зокрема, є коло економічних,
політичних, соціальних та інших відносин, що

безпосередньо правом не регулюються, але на які воно впливає. По-друге,
вони різняться за своїм механізмом. Якщо правове регулювання
здійснюється за допомогою виключно юридичних засобів, то правовий вплив
— за допомогою і неюридичних (соціальних, ідеологічних, психологічних та
інших) механізмів. Тобто правовий вплив — це дія права на широке коло
суспільних відносин, свідомість і поведінку людей за допомогою не
правових (соціальних, ідеологічних, психологічних та інших) механізмів.
При цьому діє не право, як сукупність норм, безпосередньо, а скоріше
«дух права».

Правове регулювання — це дія на суспільні відносини за допомогою певних
юридичних засобів, насамперед норм права. В умовах формування в Україні
основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних
відносин набуває особливої актуальності. Адже головною ознакою моделі
держави, що характеризується як правова, виступає саме ознака високої
правової урегульованості суспільних відносин. Тому питання підвищення
ролі права постають у центрі уваги і відображуються у найважливіших
державних і громадських документах.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини, які
характеризуються такими ознаками:

• Право регулює відносини, що виникають між людьми та іх об’єднаннями.
Не є предметом правового регулювання явища об’єктивної дійсності, що
розвиваються за законами природи -фізичні, хімічні, біологічні процеси,
стихійні явища землетруси, повені, тощо. Однак, деякі з цих явищ, або іх
наслідки можуть враховуватися як юридичні факти (наприклад, порядок
виплати страхових сум за збитки, що завдані землетрусом чи іншими
стихійними явищами).

• Право регулює відносини, суб’єкти яких є свідомими і вольовими їх
учасниками. Право не може регулювати дії, що не залежать від свідомої
волі людини — психічно-хворих, або людей, які знаходяться під гіпнозом.

• Право регламентує найважливіші суспільні відносини, які мають
принципове значення для держави, об’єднань людей чи конкретних осіб.
Коло таких людей не постійне. Воно змінюється залежно від конкретних
умов того чи іншого етапу розвитку суспільства.

• Право регулює ті відносини, що об’єктивно потребують і піддаються
юридичній регламентації. Дружба, любов, особисті почуття, що виникають
між людьми, не можуть підлягати правовому регулюванню і підпадають під
дію інших соціальних норм — моралі, звичаїв.

Таким чином, предметом правового регулювання є найважливіші для держави
та об’єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об’єктивно
потребують і піддаються юридичному регулюванню і сторони яких виступають
їх свідомими та вольовими учасниками.

Слід мати на увазі, що з розвитком суспільства змінюється і предмет
правового регулювання. Одні відносини відмирають і тому виходять зі
сфери правового регулювання (наприклад, відносини, що пов’язані з
існуванням спадкової монархії), інші — починають активно впливати на
життя суспільства, і тому виникає потреба в їх правовому врегулюванні
(взаємовідносини з навколишнім середовищем, використання ЕОМ та ін).
Структура (устрій) правового регулювання характеризується перш за все
методами та заходами регулювання. Методи правового регулювання — це
конкретні заходи юридичного впливу, що характеризують використання в тій
чи іншій сфері суспільних відносин певного комплексу юридичних прийомів
впливу. Методи субстанціональні, невід’ємні від правової матерії. Вони
виражають зміст того чи іншого юридичного режиму регулювання.
Розглядаючи методи правового регулювання як реальні юридичні явища,
необхідно вказати на деякі первинні методи, які визначають головне в
правовому статусі суб’єктів, в їх юридичних позиціях. А саме:

• централізоване імперативне регулювання (метод субординації), при
якому регулювання зверху донизу виконується на
владно-імперативних І засадах, юридична енергія надходить тільки
зверху, від державних органів і, відповідно, положення суб’єктів
характеризується відношеннями субординації;

• децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації), при
якому правове регулювання також визначається і внизу, на його процес
впливає активність всіх учасників правових відносин, їх правомірні дії
також виступають як індивідуальне джерело юридичної енергії і,
відповідно, положення суб’єктів характеризується відношеннями
координації, наданням конститутивного юридичного значення їх поведінці.

В юридичній сфері ці первинні методи і залежності від характеру
регулюємих відносин виступають у різних комбінаціях, варіаціях, але з
перевагою одного з них в найбільш чистому вигляді. Вказані первинні
методи знаходять вираз в адміністративному праві (централізоване
регулювання — метод субординації) і в цивільному праві (децентралізоване
регулювання-метод координації).

Щодо конкретних суспільних відносин, правове регулювання здійснюється за
допомогою таких прийомів або заходів:

1. Дозвіл — тобто надання суб’єкту права на здійснення певних дій. Це
ключовий елемент правового регулювання, який визначає правовий засіб, що
забезпечує соціальну свободу і активність людини. З юридичного боку
дозволи знаходять вираз у суб’єктивних правах на особисту активну
поведінку. Юридичні дозволи виражаються в законах, в інших нормативних
актах. Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього
засобу може бути будь-яка правова норма, що надає суб’єкту право на
одержання тих або інших благ.

2. Зобов’язання — це юридичне закріплена необхідність
певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах. Наприклад,
покладення обов’язку забезпечення обвинуваченому права на захист,
обов’язок своєчасного виконання договірних зобов’язань.

3. Заборона — це юридична необхідність утримуватись від певної
поведінки. Це необхідний, важливий засіб забезпечення організованості
суспільних відносин, охорони прав і законних інтересів громадян,
громадських організацій, суспільства у цілому, створення «бар’єра» для
небажаної, соціальне шкідливої поведінки. Для юридичних заборон
характерна фіксуюча функція і тому з юридичного боку заборони знаходять
вираз у юридичних зобов’язаннях пасивного змісту. Таким чином, заборона
в праві — це юридичний обов’язок. Своєрідність змісту заборон, що
виражаються у пасивній поведінці, тобто відсутності дій тих чи інших
осіб по відношенню до певних питань ставить заборони в особливе
становище. Це передумовлює особливості багатьох юридичних засобів і
механізмів, зокрема їх гарантію за допомогою юридичної відповідальності,
їх реалізацію в особливій формі — у формі додержання. Заборони в праві
несуть заряд юридичної відповідальності — кримінальної,
адміністративної, цивільної. Як приклади заборони можуть бути положення
норм права про заборону пропаганди війни, національної чи расової
переваги одних народів над іншими. Норми Особливої частини Кримінального
кодексу також фактично є заборонами, адже, встановлюючи відповідальність
за певні дії, вони тим самим їх забороняють.

Наведені засоби так чи інакше пов’язані з суб’єктивними правами.
Причому, у випадку дозволу суб’єктивне право (включаючи право вимоги)
складає самий зміст цього засобу правового регулювання, тоді як у
випадку зобов’язання чи дозволу право вимоги належить іншим особам, його
зміст полягає у тому, щоб забезпечити виконання активного
(зобов’язуючого) чи пасивного (забороняючого) юридичного обов’язку.

Засоби правового регулювання (дозвіл, зобов’язання, заборона) з
найбільшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному
взаємозв’язку. Так, дозвіл суб’єкту певної поведінки буде реальним лише
за наявності обов’язків інших суб’єктів задовольняти потреби, які в
цьому зв’язку виникли в уповноваженого суб’єкта. Крім засобу правового
регулювання визначають і його типи, під якими розуміють особливості
загального порядку регулювання того, на чому базується правове
регулювання в даному конкретному випадку: — дозволу чи заборони.
Відповідно до цього існують такі випадки правового регулювання:

• Загальний дозвіл — це тип правового регулювання, який базується на
своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Виняток
становлять випадки прямої заборони законом тих або інших дій. Отже, цей
тип правового регулювання виходить з формули: дозволено все, окрім того,
що прямо заборонено законом.

• Звільнення від заборони — це тип правового регулювання, основу якого
складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється
конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної
заборони. В цьому типі правового регулювання реалізується принцип:
заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом.

Вступ

Україна ставши на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і
незалежної країни , неухильно орієнтуючись на визнані світовою
спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю
між народні стандарти, приступила до формування державних інституцій,
місцевого самоврядування, системи національного права . Конституція
України, прийнята 28 червня 1996 р., визначає Україну як суверенну і не
залежну, демократичну соціальну, правову державу . Основними принципами
такої держави об’єктивно виступають верховенство. Права, першочергова
соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст . З
Конституція України підкреслює, що «Людина , її життя і здоров’я, честь
і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною
цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави . Держава відповідає перед людиною за свою діяльність
. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави». Частина ж перша ст. 8 Основного Закону нашої держави
проголошує : » В Україні визнається і діє принцип верховенства права» .

Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та
права вимагає організації і здійснення діяльності держави , її органів і
посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами . Ці ж
вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житі кожного
громадянина.

1. Поняття механізму правового регулювання . Загальні та специфічні
ознаки права як регулятора суспільних відносин

1.1.Поняття правового регулювання

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи шляхом
використання влади, а право — шляхом нормативного регулювання . З самого
початку воно покликане бути стабілізуючим та примирюючим фактором
дякуючи заключним у ньому принципам свободи та справедливості.

Правове регулювання — це здійснюване державою при допомозі права і
сукупності правових засобів у порядкування соціальних відносин ,їх
юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Ознаки правового регулювання:

1. Правове регулювання — різновид соціального регулювання;

2. За допомогою правого регулювання відносини між суб’єктами набувають
певної правої форми , що з самого початку носить державне — владний
характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої і
належної поведінки;

3. Правове регулювання має конкретний характер, так як завжди пов’язане
з реальними відносинами;

4. Правове регулювання має цілеспрямований характер — направлене на
задоволення законних інтересів суб’єктів права;

5. Правове регулювання гарантує доведення норм право до їх виконання;

6. Правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які
забезпечують його ефективність.

Правовий вплив — це взятий в єдності і багатоманітності весь процес
впливу права на громадське життя, на свідомість і поведінку людей за
допомогою як правових, так і не правових засобів .

Правовий вплив на людину здійснюється по двом каналам:

1) Інформаційний — за допомогою правових норм до учасників
доводиться позиція держави про дозволену, належну або заборонену
поведінку;

2) Цінносно — орієнтаційно — за допомогою права здійснюється
засвоєння суспільством його цінностей напрацьованих людством і спадково
пере ходячих з покоління в покоління.

Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі
права, посилити яку може пропаганда правових знань, система широкої
юридичної освіти.

1.2. Механізм правового врегулювання

Особливість правового регулювання полягає в тому, що воно має
специфічний механізм. Поняття механізму правового регулювання
використовується в теорії для розкриття взаємодії різних елементів
правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на
суспільні відносини з ціллю їх упорядкуванню.

Механізм правового регулювання — взята в єдності система правових
засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права
переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються
інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок
(«належне» в праві стає «сущним»).

Основні риси механізма правового регулювання:

1. Являється складовою частиною механізму соціальне регулювання. Його
правова діяльність супроводжується політичною, економічною, етичною і
другими видами механізму соціального регулювання, переплітається з ними;

2. Будучи категорією широкою за об’ємом, збирає в єдине всі явище
правової діяльності:

— засоби (норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, рішення
судів, і т. п.; об’єктивовані в правових актах);

— способи (дозвіл, зобов’язання , заборона);

— форми (використання, виконання, додержання,
застосування);

3. Представляє собою систему правових засобів, способів, форм, що
знаходяться у зв’язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового
регулювання знаходиться на своєму місці, виконує специфічні функції.
Якість здійснюваних ними функцій впливає на роботу інших частин і на
результат функціонування механізму в цілому;

4. Являється динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух
виражається у стадіях, яким відповідають власні механізми дії. Як і
правова система суспільства механізм правового регулювання являє собою
цілісність правової дійсності, визначається закономірності еволюції
суспільства, рівнем розвитку економіки, культури. Його призначення
полягає в тому щоб привести в дію необхідні елементи правової системи,
їх «роботу». Від механізму залежить ефективність правового регулювання,
відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам юридичних
норм, їх рух до задоволення своїх інтересів;

5. Результатом його діяльності являється встановлення правопорядку у
суспільстві.

1.3. Загальні та специфічні ознаки права як регулятора суспільних
відносин

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або
визнаних державою в якості регуляторів суспільних відносин, які
формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості у
відповідності з суспільними, груповими та індивідуальними інтересами
(волею) населення країни, забезпечуються всіма мірами легального
державного впливу включаючи примус.

Специфічні ознаки права

1. Вираження міри свободи, рівності і справедливості означає, що право з
достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини визнані
світовою спільнотою. Право являється мірою свободи і рівності людей,
встановленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала
свободу іншого. І ця міра є справедливістю. Повної свободи досягнути
неможливо, однак можливо бути вільним в тій мірі, в якій вільні інші. В
праві свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають
обов’язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою
право вимірює, «відмірює» та оформляє саме свободу в людських
взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невід’ємна від
справедливості і складає її основу. Свобода завжди обмежена рамками
(мірою), що не допускають антисуспільних актів «користування свободою».
Це рівність у свободі.

Але не завжди, не у всі історичні часи була рівність у свободі, єдина
для всіх міра свободи. Наприклад, кріпосне право закріплювало положення
неволі селянина. Відбираючи свободу у селянина, воно віддавало свободу
пануючому класу. Міра свободи кріпосного і поміщика — різна. По суті,
кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право
заключає в собі елемент свободи, міру свободи хоча ця свобода може бути
односторонньою, має характер привілеї одного лиця на шкоду іншого. У
такому випадку через право як систему норм, виданих державою,
виражається воля пануючого класу, свавілля панів і неволя селян. Селяни
віднесені не о суб’єктів права. До них не застосовується принцип
правової рівності. Таке право не може бути справедливим, так як не
виражає міру свободи, рівну для всіх. Справедливість — це баланс
інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і
покупця, роботодавця і працівника і т. д. Справедлива міра свободи
характеризує зміст права, а загальнообов’язковість права заснована на
легімітивному примусі, являється його формальною властивістю, що має
суттєвий характер.

Вище суспільне призначення права — забезпечувати в нормативному порядку
свободу у суспільстві, затверджувати справедливість, виключити свавілля
із життя суспільства. Не даремно ще римські юристи писали: — право є
мистецтвом добра і справедливості. З загальносоціальної точки зору право
— це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору право — це
міра свободи і справедливості, яка фактично захищена у цьому
суспільстві

2. Нормативність виявляє зміст і призначення права. Нормативністю права
у суспільне життя вноситься суттєві елементи єдності, рівності,
принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра
(регулятор) поведінка людей. За допомогою норм право регулює
різноманітні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя
політики в державі засобом організації її різносторонньої управлінської
та іншої діяльності. У нормативності є одна суттєва риса: право
виражається у нормативних узагальненнях (загальні дозволи, загальні
заборони, загальні зобов’язання), які встановлюють межі досягнутої волі,
границі між свободою і несвободою на визначеному ступені суспільного
прогресу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,
стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,
постанова і т.п. Досягається це за допомогою правових понять, їх
визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко
знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи,
обов’язки, розмір і вид відповідальності за скоєне правопорушення.
Вираження норм в законах, інших нормативних актах, встановлення
формальної істини — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права заключається у тому, що право — це не просто
сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані і
погоджені. Системність утворюється в праві законодавства. Тільки
системне безпротирічне право вражаюче свою сутність через принципи,
здатне виконати стоячі перед ним завдання. Сьогодні в Україні
найважливіше і невідкладне завдання — відновити і укріпити системність
права, оскільки непогодженість нормативно-правових актів підірвала
системоутворюючі зв’язки з юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження у ньому суспільних, групових та
індивідуальних інтересів означає, що у праві проявляється і втілюється
воля, змістом якої являється інтерес. Право акумулює суспільну, групову
та індивідуальну волю громадян в їх гармонійному поєднанні, згоді та
компромісах. Воля рознизує діяльність людини, його цілеспрямовану
поведінку у всіх, в тому числі і в правовій, сферах життя. Розуміння
волі в праві виключає зведення права до знаряддя насилля держави, засобу
пригнічення ним індивідуальної волі. Складається ілюзія, що право іде
від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих
органів «підносить в ранг закону» суспільні, групові і індивідуальні
інтереси, що відповідають принципам справедливості, свободи, демократії,
рівності, гуманізму.

6. Загальнообов’язковість права виражається в тому що встановлені
правила поведінки являються загальними і обов’язковими для всієї країни.
Загальнообов’язковість праву надає те, що в ньому виражається погоджені
інтереси учасників регулюємих відносин, що воно має нормативний
характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, свідчить про те, що
державна влада, держава вцілому підтримує загальна правила які
визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права виконуються і
дотримуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна
частина населення підкоряється вимогам правових приписів тільки тому, що
за правом стоїть держава. Державна охорона правових норм включає в себе
державний легальний примус, різноманітні організаційні,
організаційно-технічні, виховні та попереджувальні міри державних
органів по дотриманню і виконанню громадянами юридичних норм. До
порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть
застосувати міри юридичної відповідальності — дисциплінарної,
адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує
загальнообов’язковість норм права.

4. Ефективність правового регулювання в сфері оподаткування і шляхи
підвищення його рівня.

Термін «оптимальний» означає «найкращий», «бездоганний», «найбільш
прийнятний». Звідси оптимум — це максимум ефекту при мінімумі затрат при
подоланні перешкод в конкретних умовах часу і простору.

Стремління до оптимізації — закономірність людської діяльності. Воно
виражається і у сфері інформаційно-психологічної дії права, що зв’язано
в кінцевому рахунку з створенням за допомогою юридичних засобів режиму
для найбільшого сприяння правомірних інтересів суб’єктів. Оптимізувати
процеси правового стимулювання і правового обмеження — означає
максимально підвищити їх ефективність при даних умовах і існуючих
перешкодах. Тому оптимальність являться своєрідною кульмінаційною точкою
ефективності правових стимулів і правових обмежень.

У зв’язку з тим, що ефективність правових стимулів і обмежень наступає в
результаті їх боротьби з перешкодами, основні шляхи їх підвищення будуть
залежати від сили і різноманітності останніх. Враховуючи такі загальні
закони управління (кібернетичні по своїй суті) як закон необхідної
різноманітності, закон співвідношення стимулів і «антистимулів»
(перешкод) можна сказати, що тільки більш потужні різноманітні правові
стимули і правові обмеження зможуть стати діючими конкурентами
перешкодами).

Закон співвідношення стимулів і перешкод, відзначається в літературі по
кібернетиці (де стимул, як відомо, розуміється в соціологічному, а не
інформаційно-психологічному змісті, тобто більш узагальнено — у вигляді
суми всіх управлінських впливів — і власне стимулів, і обмежень),
полягає в тому, що в процесі управління при досягненні зазначених
результатів для подолання перешкод керуюча підсистема повинна утворювати
різноманітні стимули, потужність яких повинна перевищувати потужних
перешкод. Цю ж думку можна виразити за допомогою іншої термінології. При
цьому суть залишається незмінною. «Ефективне, оптимальне керування
суспільними процесами, можливе лише на основі використання цінної
інформації і блокування нецінної, шкідливої». Тут під терміном «цінна
інформація» маються на увазі такі інформаційно-психологічні засоби як
стимули і обмеження, а під «нецінною, шкідливою» інформацією — перешкоди
(або як їх ще називають «шуми»). У правових засобах, що володіють
соціальною енергією, як відмічає С.С. Алексеев, «закладені такі
можливості, такі потенції, котрі дозволяють впоратися з труднощами,
подолати перешкоди».

Виходячи з цього оптимізувати процес правового стимулювання і правового
обмеження можливо лише подолавши перешкоди, що стоять на їх шляху, що
одночасно веде і до оптимізації інформаційно-психологічної дії права.

Законодавцю важливо враховувати, що у правового регулювання як і в
любого управлінського процесу, є визначений потенціал подолання
перешкод, який не являється нескінченним. Адже саме правове регулювання
залежить від багатьох факторів — рівня розвитку економіки, культури,
науки та інформаційних технологій, політичних і релігійних особливостей,
самобутності і традицій народу.

Правове регулювання, не може на пряму (безпосередньо) вплинути на
перешкоди зовнішнього середовища, що не піддаються керуванні: стихійні
лиха, кліматичні умови, погодні явища і т.п. Зрозуміло, що не можливо
правовими обмеження стримати (блокувати) снігопад, мороз, потоп на
деякій визначеній території країни, де необхідно освоювати природні
ресурси за допомогою людини не дасть великого ефекту і закріплення в
нормах права обмежень у відносинах людей, примушених діяти (знаходитись)
у вище вказаних умовах, бо примусом, насиллям неможливо вирішити подібні
проблеми, вони вирішуються лише на основі заінтересованості. Тому
впливаючи на людину правовими стимулами, законодавець, знову ж
враховуючи економічні та інші фактори може досягнути поставлених цілей.

Правове регулювання веде постійну боротьбу з тайми перешкодами, як
«тіньове» керування, яке може здійснюватися за допомогою протиправних
стимулів та протиправних обмеженнях. Справа в тому, що в житті якщо не
діють по якимось причинам правові стимули і правові обмеження, діють
протиправні. Шкідливе різноманіття, перешкоди, конкуруючи з правовим
регулюванням, можуть притягувати ті ж інтереси в сферу свого впливу і
тим самим перешкоджати їх повноцінній реалізації, виводити соціальні
зв’язки із стану упорядкованості.

Важливо, щоб несприятливі наслідки від правових рішень були більші, чим
можлива вигода одержувана правопорушником в результаті неправомірних
дій, що необхідно робити, зрозуміло в оптимальних режимах.

Для того щоб правові стимули і правові обмеження були ефективними
правотворчий орган повинен модифікувати їх систему з врахуванням зміни
різних факторів (в першу чергу економічних і соціальних). Важливо
законодавцю враховувати і часове застаріння даних юридичних
інструментів. Так, матеріальне заохочення, якщо воно лишається на одному
і тому ж рівні, то з часо втрачає своє стимулююче навантаження.

Необхідно знати і те, що правові стимули і правові обмеження мають не
тільки «світлі сторони» (наприклад, заохочення, стимулюючи одну дію,
одночасно позитивно обмежує інші, а покарання, обмежуючи одні, одночасно
негативно стимулює інші), які приносять деякий небажаний ефект, але і
«тіньові» сторони з небажаним ефектом (негативний результат). Так
матеріальна заінтересованість без належного поєднання з матеріальною
може не тільки стимулювати добросовісне і чесне відношення до праці але
і при деяких умовах підштовхувати людей на вчинки, що протирічять
інтересам суспільства, законам. Сучасна дійсність, що характеризується
регіональним егоїзмом, зростанням економічної злочинності яскраво
підтверджує це.

Разом з цим зустрічаються правові норми з прямою і зворотною мотивацією.
Це означає, що в деяких випадках заборони, замість стримуючих мотивів
можуть викликати поштовх до конфліктної поведінки.

Однак данні небажанні ефекти не можуть поставити під сумнів необхідність
самих правостимулюючих і правообмежуючих засобів. Мистецтво законодавця
зводиться до того, щоб максимально мінімізувати подібні негативні
результати.

Виходячи з вище вказаного слід зазначити , що серед численних причин
руйнівних процесів, що відбуваються в Україні, та шляхів їх подолання ,
основні вбачають у сфері оподаткуванні . І хоча неварто вважати податки
універсальним засобом усунення всіх хиб та прорахунків у здійсненні
економічної політики, конструктивна податкова діяльність, безумовно, —
один з найефективніших інструментів державного регулювання економіки.
Від її а зваженості та досконалості суттєвою мірою залежить
результативність заходів щодо подолання затяжної, системної кризи.

Створення вітчизняної податкової системи було поставлене у ряд
невідкладних завдань процесами ринкової трансформації економіки України.
За роки незалежності здійсненні необхідні заходи в цьому напрямку.
Сьогодні існує певна правова база для наповнення бюджету податковими
джерелами, контролю за їх надходженнями та використанням. За своїм
складом сформована податкова система відповідає стандартам, властивим
економікам з ринковими методами господарювання.

Водночас вітчизняна податкова система не склалася як єдиний організм, у
якому узгоджені всі функції підсистеми. Загальна оцінка сучасного стану
оподаткування в Україні дозволяє виділити найбільш характерні риси, що
вказують на недосконалість діючою податкової системи. Насамперед, це
спадаюча можливість акумулювати законодавчо встановлений обсяг
податкових надходжень. Звідси — невирішеність податковою системою
покладених на нею фіскальних завдань. Кількість та якість державних
послуг, що відображають виконання державою її основних функцій,
потребують суттєвих покращень.

Ці суперечливі тенденції, які характеризують сучасний стан системи
оподаткування, породжені об’єктивними та суб’єктивними факторами.

Об’єктивні фактори пов’язані з реальним станом системи економічних
відносин. Відсутність глибоких перетворень у відносинах власності,
сферах виробництвах, демонополізації, банкрутств, а також неузгодженість
різних напрямків фінансово-економічної політики.

До ряду факторів суб’єктивного походження, тих, які безпосередньо
пов’язані з рішеннями, діями різних органів рівнів державної влади,
необхідно віднести незадовільну передбачуваність законодавства та інших
заходів у здійснені податкових реформувань, недооцінку факторів
системності, відсутність послідовності в реалізації обраного курсу, а
також чіткого протистояння тиску окремих лобістських та зацікавлених
груп.

В цілому перелічені фактори підривають дохідну базу бюджету, обумовлюють
різке послаблення його здатності до забезпечення функцій держави,
перешкоджають економічному зростанню, і податкова система об’єктивно не
в змозі здійснити класичні для ринкової економіки регулюючі впливи.
Звідси слід зробити принциповий висновок цілісно сформувати та
реалізувати програму заходів щодо вирішення найважливіших проблем, що
нині стоять перед податковою системою в Україні можливо за рахунок
здійснення конкретних заходів, спрямованих не тільки на вдосконалення
складових податкової системи, а що не менш важливо — на виконанню ряду
передумов які справлять важливий вплив на ефективність податкових
реформувань.

Сьогодні розв’язання накопичених у податковій сфері протиріч більшою
мірою пов’язується з розробкою Податкового кодексу. Перспективність
такого підходу очевидна. У практиці багатьох країн податковий кодекс
використовується як інструмент реалізації податкової політики, здатний
забезпечити комплексний підхід до вирішення проблем податкового права.
Однак досягти необхідної ефективності можливо за умов, коли податковий
кодекс не просто об’єднає діючі закони та нормативні акти, але й
ліквідує проблеми, що заважають рухатися вперед. Це відбудеться, коли
шляхи розв’язання таких проблем будуть концентруватися, по-перше, на
грунті виваженої стратегії податкових перетворень, а по-друге —
найтіснішим чином пов’яжуть особливості сучасного, перехідного стану
економічного розвитку з фундаментальними набутками економічної теорії.

Оцінка набутого досвіду виразно ілюструє одну з ключових причин того, що
майже десятирічний період реформувань вітчизняної податкової системи не
дав бажаного результату вона пов’язана з тим, що прийняті рішення
стосовно подолання кризових явищ у податковій сфері приховували у собі
прорахунки стратегічного характеру. Саме тому прийняттю Податкового
кодексу, з яким пов’язуються очікування щодо втілення прогресивної
законодавчої податкової стратегії, повинна передувати розробка та
ухвалення Концепції Податкового кодексу, які поєднав би реформування у
бюджетно-податковій сфері з економічним розвитком держави в цілому.

З огляду на це, при розробці концепції Податкового кодексу принципово
важливо:

— виходити із стратегії економічного розвитку, яка б чітко
висвітлювала місце та значення держави у цих процесах;

— окреслити ціль податкового реформування, які не були сформовані ні
у базовому Законі «Про систему оподаткування», ні у жодному з подальших
доповнень до цього закону. Через їх відсутність сталися помилки і
прорахунки у тих податкових прорахунки які відбулися у новітній історії
України;

— досягти ефективності податкового адміністрування, поєднавши інтереси
держави та пітників податків.

Сьогодні центральне місце у розв’язанні проблем податкової політики
займають суто практичні завдання .разом з тим досягнення якісно нового
рівня оподаткування можливе лише за умови належної теоретичної основи.
Оцінюючи кроки, здійснені у цьому напрямку, стає очевидним, що багато
втрачено саме від неадекватності рівнів практичного та наукового
забезпечення проблем оподаткування. Логічно, що у період розробки і
прийняття Податкового кодексу слід максимально наблизити потреби і
можливості реалізації фундаментальних надбань теорії щодо побудови
податкової системи.

З цією метою у податковому кодексі необхідно відпрацювати головні
теоретичні положення щодо визначень податкової системи, податку, збору,
платежу, платника податків. Недостатньо відпрацьовані вони здатні стати
перешкодою при вирішенні практичних проблем. До стратегічних моментів
слід віднести і необхідність класифікації податків за певними
критеріями. Сьогодні це лише їх детальний перелік, що призводило до
необґрунтованої зміни назви окремих з них та їх структури. Аналогічного
уточнення потребує і визначення принципів побудови податкової системи,
адже податкова система (як і будь-яка система взагалі), є, насамперед,
сукупністю принципів, покладених в основу певного вчення. Набутий досвід
реформування системи оподаткування за період розбудови суверенної
держави переконує, що у практиці не керувались достатньою мірою цим
положенням. Досить проаналізувати перелік принципів які заклались у
кожній нові редакції основоположному закону в галузі оподаткуванні «Про
систему оподаткування». Кількісне зростання цих принципів без
органічного поєднання з механізмом функціонування окремих податків та
системи в цілому не здатне забезпечити ефективність податкового
реформування.

Вкрай важливо у податковому кодекс відпрацювати положення, що дозволяють
посилити значення податкової системи як інструменту ефективного
управління на макро- та мікрорівнях. Досвід господарювання переконує, що
управління ефективністю за допомогою податків не менш важливе, ніж
формування та підтримка оптимальної їх частки. Виробництво повинно
відтворювати податки у всезростаючому обсязі. Нажаль, цей аспект
вдосконалення податкових відносин практично не знаходить відображення у
відповідних нормативно-правових актах. Податки залишаються нейтральними
до виконання стимулюючої розвиток економіки функції. Сформувати систему
стійких стимулів для виробників завдання більш складне, ніж автоматичне
зниження податкових ставок, однак більш перспективних. Звідси один з
ключових аспектів методологічного підходу до проблеми реформування
оподаткування в Україні — це врахування багатовимірності функціонального
призначення складових податкової системи, а також їх взаємодії та
взаємопов’язаного впливу на економіку.

Зважаючи на вищевикладене, слід констатувати, що сьогодні у податковій
сфері є суттєві можливості, які потрібно максимально використати для
удосконалення податкової політики з тим, щоб при мінімальних затратах
податкових надходжень у бюджет досягти і пом’якшення протиріч у
податкових відносинах, і зростання податкової бази.

ВИСНОВКИ

Як уже зазначалось, правове регулювання це дія права на суспільні
відносини за допомогою певних юридичних засобів, через систему яких і
забезпечується розвиток цих відносин у рамках і напрямках, визначених
нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка
суб’єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог її
дозволів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового
регулювання суспільних відносин.

З визначення поняття механізму правового регулювання видно, що це явище
є комплексне, складовими елементами якого є:

1. Норми права — основа механізму правового регулювання. Адже саме з
юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на соціальні
відносини. Якість правового регулювання залежить від того, на скільки
норми права вірно враховують закономірності суспільних відносин, що
регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури
законодавчого корпусу. З цього випливає, що безпосереднім чинником
виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у
прийняття, зміні або відміні певних правових норм.

2. Правові відносини — це суспільні відносини, які відбуваються у межах
визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні
відносини, надає їм юридичної форми, його учасники стають суб’єктами
права, які пов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.
Відтак правові відносини можна уявити як форму, в якій визначена в
правовій нормі модель поведінки суб’єктів набуває свого реального буття.
Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав і обов’язків, що
виходять з норми права, може відбуватися і поза рамками правових
відносин.

3. Акти реалізації прав і обов’язків — це дії суб’єктів щодо здійснення
приписів правових норм. Реалізація прав і обов’язків може відбуватися як
у межах певних правовідносин, так і в окремих актах. Звідси випливає, що
існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес
правового регулювання суспільних відносин. До таких явищ можна віднести:
законність, правосвідомість, правова культура.

Взагалі процес правового регулювання це досить складне і довготривале
явище. Воно має декілька стадій:

• Правова регламентація суспільних відносин — це стадія, на якій
проходить розробка юридичних норм як загальнообов’язкових правил
поведінки.

• Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків — це стан
переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі
поведінки конкретних суб’єктів.

• Реалізація являється фактичним використанням суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків. Крім цього слід зазначити, що в процесі правового
регулювання можлива, але не обов’язкова стадія застосування норм права,
яка виявляється у виданні державне владного акта, що забезпечує
виникнення, зміну або припинення правових відносин.

З вище викладеного випливає, що механізм правового регулювання є взята в
єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких
нормативність права переходить в упорядкованість суспільних відносин,
задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і
забезпечується правопорядок, тобто належне в праві стає сущим.

Похожие записи