Курсова робота

Механізм держави, як система державних організацій ЗМІСТ

Вступ 4

1. Механізм держави, як система державних організацій 5

2. Поняття, структура державного апарата 8

2.1. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави 8

2.2. Принципи організації і діяльності державного апарата 12

3. Органи держави України. 14

3.1 Види органів держави. Поділ влади, як принцип організації

роботи державного апарата 14

3.2 Загальна характеристика трьох галузей влади 17

3.3 Система «утримань і противаг» органів законодавчої,

виконавчої і судової влади 21

3.4 Керування в адміністративно-територіальних одиницях.

Місцеве самоврядування 22

3.5 Професійна і державна служба 28

3.6 Державна податкова адміністрація України як

механізм держави 33

Висновок 35

Список використаних джерел 36

ВСТУП

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх задач і реалізації
функцій повинне створювати різні державні організації, що у юридичній
науці називають механізмом держави.

Механізм держави — це система всіх державних організацій, що здійснюють
її завдання і реалізують функції. З цього погляду соціальне призначення
держави здійснюється її механізмом, що складається з органів держави,
державних підприємств і державних установ, що є різновидом державних
організацій. Частина державних організацій (органи держави) наділяються
владними повноваженнями, за допомогою яких здійснюється керування в
суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина
відображається окремими спеціальними поняттями, яким є поняття апарата
держави.

Державні підприємства й установи — це організації, що під керівництвом
державних органів (апарата держави) практично здійснюють функції держави
в сфері виробничої діяльності, безпосередньо зв’язаної зі створенням
матеріальних цінностей (державні підприємства), чи діяльності, зв’язаної
зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи). Про державні
підприємства й установи як складові частини системи державних
організацій варто сказати, що вони виявляють собою організовані державою
трудові колективи працівників і службовців на чолі з призначеним і
діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. У
відмінності від державного апарата, зміст діяльності підприємств
складається в створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних
інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Для державних установ
типової є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових
досліджень, проектуванні, навчально-виховної,
утворювальної-духовно-освітньої роботи.

Метою написання даної курсової роботи є вивчення функціонування
механізму держави, взаємодії його органів, з’ясування складу державних
органів, структури державного апарата.

Механізм держави, як система державних організацій.

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що
здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою
яких виконуються задачі і функції держави.

Ознаки механізму держави:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах
субординації і координації. Політико-організаційну основу системи
складають органи держави, територія держави, збройні сили й інші
державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, що має єдині
принципи побудови і єдиних задач і мети діяльності. Кожний із суб’єктів
механізму держави як його системний елемент органічно обумовлений всіма
іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це система, що має чітку структуру з визначеними зв’язками між її
елементами. Первинними елементами є державні органи.

Як механізм годин складається з різних елементів, так і механізм
держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і
навіть самостійні галузі влади: законодавчу, виконавчу, судову. У цій
розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їхні
блоки, підсистеми займають неоднакове місце в державному механізмі, але
усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем
держави утворять вищі органи держави: представницький, виконавчі, глава
держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради і їхні виконкоми,
державні адміністрації і їхні глави. Особливою підсистемою є судова, а
також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки
й ін.;

4) це система, що володіє єдиної бюджетної, грошовий, банківської
системами, державною власністю, що складають її організаційно-економічну
основу;

5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою
якої функціонує держава, здійснюється керування суспільством (по суті,
механізм держави створюється для виконання його функцій).

У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарата» держави.
Тим часом поняття механізму держави ширше поняття державного апарата по
складу і структурі. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у
функціонуванні — із усіма зв’язками, що існують і виникають між його
частинами.

Механізм держави повинний розглядатися не як проста сукупність складових
його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система
цих елементів, функціонально сумісних, погоджених між собою і системою в
цілому, що знаходяться в постійному відновленні з метою підтримки своєї
основної функції — керування.

Варто розрізняти державні органи, що мають владні повноваження, і
державні підприємства й установи, що не мають владних повноважень. За
цим критерієм можна розмежувати механізм держави й апарат держави, що
тільки у своїй основі збігаються.

Під «державним апаратом» розуміється система органів, що безпосередньо
здійснюють управлінську діяльність і наділених для цього
державно-владними повноваженнями. У поняття «механізм держави»
включаються державні підприємства і державні установи, що під
керівництвом апарата держави практично здійснюють функції держави в
сфері виробничої діяльності, зв’язаної зі створенням матеріальних
цінностей держави (державні підприємства) і нематеріальних цінностей
(державні установи). Для державних установ типової є невиробнича
діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, проектування,
навчально-виховної, утворювальної-духовно-освітньої роботи і т.п.

Чому державні підприємства і державні установи не можна віднести до
державних органів? Тому що вони відрізняються від державних органів
поруч ознак:

(1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної
влади;

(2) безпосередньо створюють матеріальні чи духовні блага;

(3) мають специфічну організаційну структуру: являють собою організовані
державою трудові колективи робітників та службовців на чолі з
відповідальним керівником, що діє на основі єдиноначальності;

(4) мають строго позначене коло повноважень: адміністрація підприємств і
установ здійснює управлінські функції винятково в сфері своєї
діяльності, у границях чи підприємства установи;

(5) керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до
законодавства.

Таким чином, державні підприємства і державні установи варто відрізняти
від органів держави, але їх не можна протиставляти один одному, оскільки
усі вони відносяться до державним організаціям, що діють у єдності і
взаємозв’язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави
завдяки діяльності підприємств і установ, який керує.

2. Поняття, структура державного апарата.

2.1. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави

Апарат держави — частина механізму держави.

Апарат держави — юридично оформлена система всіх державних органів, що
здійснюють безпосередню практичну роботу з керування суспільством,
виконанню задач і функцій держави.

Можливо двояке розуміння апарата держави: у вузькому і широкому змісті.

Апарат держави (у вузькому змісті) — власне управлінський чи апарат
апарат виконавчої влади, що складається з чиновників і очолюється
виконавчими вищими органами.

Апарат держави (у широкому змісті) — поряд із власне управлінським
апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи керування,
збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном
і ін.

Ознаки апарата держави:

1) система державних органів, що представляє собою налагоджену
структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності
кінцевої мети, взаємодії й орієнтовану на забезпечення реалізації
функцій держави;

2) система юридично оформлених державних органів, тобто наділених
компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною
відповідальністю) і суспільства, що займаються керуванням, на
професійній основі як носіїв влади;

3) система державних органів, у рамках якої діяльність державних
службовців строго відмежована від «власності», що належить їм як
суб’єктам;

4) система органів, кожний з який має матеріально-технічні кошти для
здійснення цих функцій;

5) система органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади
на законодавчі, виконавчі і судові;

6) система органів, що здійснює свою діяльність по керуванню
суспільством і виконанню функцій держави у формах безпосередньо
управлінських і правових.

Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апарата не мають
юридичного характеру.

Їхньої функції:

• організаційно-регламентуюча — розробка наукових рекомендацій,
підготовка проектів документів, організація виборів і

ін.;

• хазяйновита-господарча-організаційно-господарська — бухгалтерський
облік, статистика, постачання й ін.;

• організаційно-ідеологічна — роз’яснення нормативних актів, формування
суспільної думки й ін.

Правові форми діяльності державного апарата мають юридичний характер:
правотворча, правозастосувальна, правоохоронна, контрольно-наглядова,
установча.

Правотворча діяльність — форма діяльності компетентних органів держави
по встановленню, чи зміні скасуванню правових норм. Ця діяльність
містить у собі підготовку проектів нормативних юридичних актів, їхнє
прийняття і видання.

Правозастосувальна діяльність — форма діяльності компетентних органів
держави по реалізації правових норм. Ця діяльність містить у собі
організацію і контроль над дотриманням правових норм.

Правоохоронна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави
по попередженню правопорушень і залученню правопорушників до юридичної
відповідальності. Вона здійснюється з метою охорони і захисту правових
норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників

Державні органи є структурними ланками державного апарата.

Орган держави — частина державного апарата — група чи осіб одна особа,
що володіє юридично визначеною державно-владною компетенцією’ для
виконання задач і функцій держави. Кожен орган держави створюється для
здійснення визначеного виду державної діяльності, тобто має свій предмет
ведення, задачі і функції.

Структура органа держави:

Апарат, безпосередньо Допоміжний апарат виконуючий задачі і функції
держави — володіє державно- — не має державно-владні повноваження
владними повноваженнями

Апарат, безпосередньо

виконуючий задачі і функції

держави

— володіє державно-

владними повноваженнями Допоміжний апарат

— не має державно-владні повноваження

Ознаки органа держави:

1) формується чи державою безпосередньо народом (наприклад, парламент)
відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені чи конституцією іншими законами спеціальні функції,
що він здійснює від імені держави;

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому робити юридично
обов’язкові дії:

а) видає нормативні й індивідуальні акти;

б) здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог,
передбачених цими актами;

в) забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування мір
виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби — державного
примуса;

4) функціонально взаємодіє з іншими органами в процесі реалізації своїх
повноважень, керуючись принципом «дозволено тільки те, що прямо
передбачено законом». Принцип «дозволене усе, що не заборонено законом»
не відноситься до діяльності державних органів. Цей принцип діє в сфері
майнових відносин громадян, юридичних осіб;

5) складається зі службовців, що знаходяться в особливих правовідносинах
один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних
повноважень установлюються законом і одержують конкретизацію в посадових
інструкціях, штатних розкладах і ін.

6) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його
оперативному керуванні; свій рахунок у банку; джерело фінансування —
державний бюджет;

7) має організаційну структуру (будівля по видах окремих служб і
чисельному складу), територіальний масштаб діяльності, систему службової
підзвітності і службову дисципліну.

Інститут держави — відносно відособлена частина державної структури, що
володіє визначеною автономією.

У відповідності зі структурно-функціональним принципом інститути держави
можна розділити на:

— організаційні (інститут президента, інститут парламенту);

—функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного
контролю, інститут державної влади). Види інститутів держави по ступені
складності:

— прості (елементні) — не можуть бути розділені на більш дрібні
інститути (інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного
контролю, інститут референдуму, інститут відповідальності уряду);

— комплексні — складаються з декількох педінститутів, що у свою чергу
можуть бути інститутами для спадного дроблення (інститут форми держави
включає педінститути: форми правління, форми пристрою, форми режиму;
інститут державного суверенітету: повнота і верховенство усередині,
незалежність і рівноправність зовні; інститут представника держави на
місцях: губернатор, префект і ін.). Види інститутів держави по
пріоритетності положення.

— основні (напр., інститут державної влади);

— що примикають — приналежні першим (напр., інститут державного
суверенітету, інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»: інститути
законодавчої влади (парламент, референдум і ін.) інститути виконавчої
влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях і ін.);

інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні
суди, судова відповідальність, судовий контроль і ін.).

Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі
інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з’являються
(участь громадян у керуванні державою). Специфічні інститути існують
мусульманських країнах (маджиліс — порядок звертання до правителя члена
мусульманської громади), в Ізраїлі (кібуци особлива форма місцевого
самоврядування) і ін.

2.2. Принципи організації і діяльності державного апарата

Для державного апарата вимагаються спеціально підготовлені кадри
чиновників-керівників, що володіють необхідною кваліфікацією і
професіоналізмом. Шар люді зайнятих на роботі в апараті держави,
визначають як бюрократію (бюрократ — грец. столоначальник). Даний термін
використовують і для негативної характеристики таких проявів у
діяльності державного апарата, як формалізм, тяганина, кар’єризм,
прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей і їх
нестатків.

Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і
стиль роботи, ціла система спеціально розроблених, реально діючих мір і
механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні
такі міри, як заміщення посадових посад по конкурс переклад
управлінського апарата на роботу з контракту, позбавлення державних
службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасне
встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова
захищеність), що забезпечує зацікавленість у чесній службі.
Управлінський апарат повинний бути інструментом орган влади, обраних і
контрольованих народом.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарата
необхідно, щоб в основі організації і діяльності знаходилася система
принципів.

Принципи організації і діяльності державного апарата — відправні
початки, незаперечні вимоги, пропоновані до формування і функціонування
державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарата.

1) пріоритет прав і воль людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в
суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяного їхніми
незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність — підпорядкованість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і
посадових осіб;

7) сполучення виборності і призначаємості;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) сполучення колегіальності і єдиноначальності;

11) гласність і облік суспільної думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

14) право рівного доступу до державної служби.

3. Органи держави України.

3.1. Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи
державного апарата

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути розділені по
різних підставах:

— По способі утворення:

виборні (представницькі органи);

призначувані (напр., органи прокуратури, виконавчо-розпорядницькі
органи);

наслідувані (спадкоємний монарх).

— За часом функціонування:

— постійні — створюються без обмеження терміну дії;

— тимчасові — створюються для досягнення короткострокових цілей.

— По території дії:

— загальні (загальфедеральні у федеративній державі) — поширюються на
всю територію держави;

— суб’єктів федерації — у федеративній державі);

місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиницях;

— По характері компетенції:

— органи загальної компетенції — уряд;

— органи спеціальної компетенції — міністерства і т.п.

— Один по одному здійснення компетенції:

— колегіальні — парламент (Верховна Рада);

— єдиноначальні — президент.

— По правових формах діяльності:

— правотворчі;

— правозастосувальні;

— правоохоронні;

— контрольно-наглядові;

— установчі.

— За принципом «поділу влади»:

— законодавчі;

— виконавчі;

— судові.

— По характері і змісту діяльності:

— законодавчі (парламент);

— виконавчі (уряд);

— правоохоронні (міліція, органи безпеки);

— судові (суди — вищі і місцеві);

— контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Підрозділом держави є його глава (президент у республіці, монарх у
конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією
до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою
особою держави. Фактично він є і главою держави і главою виконавчої
влади. Дане фактичне положення має потребу в конституційному
закріпленні.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію
і традиційно зв’язується з ім’ям французького вченого Ш.Л. Монтеск’є
(1689— 1755). Особливість його поглядів на «три влади» полягає в тому,
що кожна з них з’являлася самостійної і незалежний. Тим самим
виключалася узурпація влади якою-небудь чи особою окремим органом
держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск’є містилися
початки стримування їхній один одним, що пізніше в США при створенні
Конституції 1787 р. було названо системою «утримань і противаг».

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.Л.Монтеск’є були спроби («Пакти і
Конституції» Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний проект
незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їхньої єдності і
взаємодії: законодавча влада — обирає Генеральна Рада; виконавча влада —
гетьман, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку;
судова влада. «Пакти і Конституції» Ф. Орлика, написані під впливом
західноєвропейського парламентаризму, заклали основні принципи
республіканської форми державного правління.

Принцип поділу влади включає систему вимог:

1) розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами
відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення визначеної самостійності кожного органа влади при
здійсненні своїх повноважень, неприпустимість втручання в прерогативи
один одного і їхнє злиття

3) наділення кожного органа можливістю протиставляти своя думка рішенню
іншого органа і виключення зосередження всієї повноти влади в однієї з
галузей;

4) наявність в органів влади взаємного контролю дії один одного і
неможливість зміни компетенції орган держави позаконституційним шляхом.

Принцип поділу влади не абсолютний. З однієї сторони існує потреба
узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних галузей
влади. З іншого боку — здійснення судового контролю над законністю
діяльності управлінського апарата означає порушення принципу розподілу
влади, тому що подібним чином судова влада втручається у виконавчу.
Таким чином, принцип поділу влади не можна реалізувати цілком.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу областей залежать від
національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної
ситуації.

Влада в демократичній державі у виді її трьох галузей (законодавчої,
виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи
«розділеної», влада в державі повинна залишатися цілісної, цільної, тому
що мова йде про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не
тільки про поділ, але і взаємодії даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає в тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідної для
здійснення функцій і виконання задач держави;

2) різні органи держави не можуть наказувати (їм і тим же суб’єктам при
тих самих обставин взаємовиключні один одного правила поведінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як твердий
регулятор у процесі реформування державної влади України.

3.2. Загальна характеристика трьох галузей влади: законодавчої,
виконавчої, судової

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у
парламенті(Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сейму, Фолькетінге,
Альтингу й ін.) державна влада, що володіє виключним правом приймати
закони. Згідно ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої
влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Назва галузі влади
«законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності
(законодавча функція), представницькі органи не виконують ніякої іншої
діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, котра
реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни. Мається
установча функція, що здійснюється через участь парламенту у формуванні
вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву «утримань і
противаг» служить контроль, здійснюваний законодавчим органом за роботою
уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція).
Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські
розслідування служать могутніми стимулами парламентського контролю.
Однак ведучою особливістю організації і діяльності парламенту є його
представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого
загальнонародного представництва.

Таким чином, варто виділити такі укрупнені функції парламенту;

— представницька,

— законодавча,

— фінансова,

— установча,

— контрольна.

Виконавча влада — влада, що володіє правом безпосереднього керування
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду
встановлюється Конституцією і законодавством. Найчастіше уряд має
офіційна назва — чи Ради Кабінети міністрів. Наприклад, у Швейцарії —
Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює
уряд глава. Як правило прем’єр-міністр (наприклад, у Франції). Чи —
голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний міністр
(Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду
є безпосередньо президент. Разом із главою уряду в його склад входять
заступник (віце-прем’єр), міністри, що очолюють відділ міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів і актів законодавчої влади,
відповідально перед нею, підзвітне і підконтрольне їй. Однак виконавча
влада вичерпується одним тільки «виконанням законів». Вона кликана
відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів, займатися поточним
керуванням, здійснювати розпорядницьку діяльність. У цих цілях із усіх
питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти
(розпорядження й ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади керування, що включає:

— виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами
законодавчої влади;

— розпорядницьку діяльність — здійснення керування шляхом видання
підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на всій території держави (на
відміну від законодавчої і з ний), спирається на людські, матеріальні й
інші ресурси здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією і т.п. Це
створює основу для можливої узурпації всієї повноти дарчої влади саме
виконавчими органами. важливі діючі механізми «утримань і противаг з
боку законодавчої (через розвите законодавство і контроль), так і з боку
судової влади (через суді контроль і конституційний нагляд).

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у
суперечці про право, відправляє правосуддя.

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не
тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення
суду є акт правосуддя по захисту порушеного чи права, що заперечується.
Ефективність діяльності судів має три доданки: швидкість і оперативність
дозволу споровши, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення
їхнього виконання.

Судова влада здійснюється одноосібно суддею (при розгляді незначущих
правопорушень) чи судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії
судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звертання в
суд, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись тільки законом,
правом. Він не повинний залежати від суб’єктивного впливу законодавчої
чи представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке
втручання в діяльність судів і судових засідателів по здійсненню
правосуддя є неприпустимим і спричиняє передбачену законом
відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де визнана
судовий прецедент як ведуче джерело права, суди беруть участь у
правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі функції
законодавчої чи виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а
також присвоєння цих функцій іншими чи органами посадовими особами не
допускається (ст. 124 Конституції України 1996 р.). Це не означає, що в
Україні, як і в інших правових системах романо-німецького типу, судовий
прецедент не може бути допоміжним джерелом права. Роль судової влади
складається в стримуванні двох інших галузей влади в рамках права і
конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і
судового контролю над ними.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у
державі.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (над іншими галузями влади). Розмежування
законодавчому, виконавчої і суді ний влади є розподілом державної влади
по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усі» органами і
посадовими особами, що належать до тієї чи іншої галузі влади.

Конституція України (ст. 147) визначає Конституційний Суд України
основний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням
Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як
Основного Закону держави на всій території держави.

Необхідно відзначити, що Конституційний Суд як спеціалізований орган
конституційної юрисдикції має як загальні так і відмінні риси від судів
загальної юрисдикції. Діяльність Конституційних судів здійснюється у
визначених процесуальних формах, що зближає їх із судами загальної
юрисдикції. Загальними для них є більшість принципів судочинства. Закон
про Конституційний Суд України (ст. 4) передбачає, що діяльність
Конституційного Суду базується на принципах верховенства права,
незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти
і всеосяжності розгляду справ і обґрунтованості прийнятих їм рішень.

Відрізняються конституційні суди від судів загальної юрисдикції по
способі їхнього формування, складом і, головним чином по характері
справ, що вони розглядають. Предметом розгляду конституційних судів є
конституційні питання.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, що призначаються по
6 Президентом України, Верховною Радою і з’їздом суддів України.

Відповідно до Конституції України (ст. 150, 151), Законом про
Конституційний Суд України (ст. 13) до повноважень Конституційного Суду
відносяться прийняття рішень і дача висновків у справах про:

1) конституційність законів і інших нормативних актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України міжнародним договорам України, що
вносяться до Верховної Ради для дачі згоди на їхню обов’язковість;

3) дотримання конституційної процедури розслідування і розгляди справи
про скинення Президента України з посади в порядку імпічменту;

4) офіційного тлумачення Конституції України і законів України.

3.3. Система «утримань і противаг» органів законодавчої, виконавчої і
судової влади

Принцип поділу влади доповнюється системою «утримань і противаг».
Система «утримань і противаг» припускає конкуренцію різних органів
влади, наявності коштів для їхнього взаємного стримування і підтримки
відносної рівноваги сил. «Утримання» і «противаги», з одного боку,
заохочують співробітництво і взаємне пристосування органів влади, а з
іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, що найчастіше
дозволяються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб’єктами системи утримань і противаг по Конституції України є Верховна
Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний суд і Верховний суд.
Данини система виражається, насамперед, через повноваження цих органів,
що включають строго визначені взаємні обмежений.

У Конституції України передбачені наступні інститути системи «утримань і
противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що волоче його зняття з
посади;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, що
волоче його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного суду (призначення
третини складу);

5) контроль Конституційного суду за відповідністю Конституції законів і
інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради по правах людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і воль людини й ін.

3.4. Керування в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве
самоврядування

Територія будь-якої держави поділяється на адміністративно-територіальні
одиниці. Соціальна природа адміністративно-територіальних утворень
різна.

Можна виділити два шляхи їхнього утворення:

• природний — поселення, міста, села, селища виникають внаслідок
історичного природних (общинного) групування людей для спільного життя
(знизу);

• штучний — райони, повіти (районна ланка), області, губернії (обласна
ланка) є результатом видання і реалізації актів державної влади
(зверху).

В адміністративно-територіальних одиницях, що сформувалися природним
шляхом, як правило, обираються органи самоврядування, що займаються
місцевими справами.

В адміністративно-територіальних одиницях, сформованих штучним шляхом,
керування здійснюється агентами держави (губернатором, префектом,
головою районної адміністрації), призначуваними центральною владою —
президентом, урядом. У таких адміністративно-територіальних одиницях
можуть обиратися органи місцевого самоврядування для того, щоб
представити інтереси природних адміністративно-територіальних утворень.

Місцеве самоврядування — особливий вид керування, реалізація
гарантованого законом права територіальних товариств громадян і органів,
що вони обирають, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати всі
питання місцевого значення, діючи в рамках закону і виходячи з інтересів
населення. Тут територіальна спільність (громада, комуна, муніципалітет)
виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування. Її не слід
змішувати з територіальною одиницею (сіло, селище, місто, регіон,
область), що є просторовою основою місцевого самоврядування його
суб’єктом.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кожній державі і
залежить від його пристрою, історичних, національних і інших
особливостей.

Наприкінці XX в. колективна думка про місцеве самоврядування знайшла
утілення в Загальній декларації про місцеве самоврядування і Європейську
хартію про місцеве самоврядування від 15.10.1985 р. Верховна Рада
України ратифікувала Європейську хартію самоврядування, що тепер стала
частиною українського законодавства. Відповідно до цих європейських
документів Конституція України 1996 р. (р. XI) дозволила місцевому
самоврядуванню самостійно вирішувати питання місцевого значення.

Функціонування системи місцевого керування розглядається як
децентралізація і деконцентрація влади. Під централізацією розуміється
передача центром окремих повноважень місцевим виборним органам, а під
деконцентрацієй — делегування повноважень призначуваним з центра органам
місцевої адміністрації. Місцеве самоврядування — це децентралізована
форма керування.

Основні системи місцевих органів самоврядування і керування:

1. Англо-американська система. В адміністративно-територіальних одиницях
для рішення місцевих питань обирається рада, звичайно на 4 роки. Його
склад може бути як обраним, так і найманим. Однак призначуваних
чиновників з центра на місцях немає. Ця система місцевого самоврядування
збереглася в «старих» державах — Англії, Канаді, Австралії й ін. Її
немає в нових країнах, що розвиваються, де створені більш централізовані
системи.

2. Континентальна (романо-німецька) (Франція, Італія, Бельгія й ін.).
При формуванні керування адміністративно-територіальних одиниць
використовується змішаний принцип: виборність і призначаємость. Це
порозумівається розмежуванням самоврядування в громадах і керування в
адміністративно-територіальних одиницях. У громадах — виборні органи
самоврядування, без призначуваних «зверху» адміністраторів. В
адміністративно-територіальних одиницях — як виборні, так і призначувані
чиновники з центра, покликані здійснювати «адміністративний контроль»
над органами самоврядування.

3. Соціалістична система. Хоча це віджила в цілому система, однак її
елементи в ряді країн збереглися до наших днів. Державна система
будувалася на запереченні принципу поділу влади. Місцевим Рад був
органом державної влади на своїй території. Всі інші державні органи
(напр., суди) формувалися Радами і були підлеглі ім. Не було відносної
самостійності місцевого самоврядування стосовно центральних органів.

4. Іберійська система (Іспанія, Португалія, деякі країни Латинської
Америки). Місцеві ради обираються тільки населенням, а глави
адміністрацій — чи населенням, чи радою. В усіх випадках глави
адміністрацій затверджуються органами державної влади. Вони поєднують у
своїх руках публічну владу територіального колективу і державну владу.

5. Гібридні форми характерні для країн Африки. У державах, де маються
кочові племена (Гана, Камерун, Нігер і ін.), функції керування чи
здійснюють вожді одноосібно, чи ради вождів або старійшин. Серед осілого
населення адміністративні функції вождів скасовані, однак по своєму
положенню вони входять до складу органів місцевого самоврядування,
особливо на низовому рівні (Малаві, Свазіленд, С’єрра-Ліоне, Ванутау,
Папуа-Нова Гвінея й ін.).

7. Військові режими (Нігерія, Алжир і ін.). Характеризується винятково
централізованою системою керування. На місця призначаються офіцери, що є
військовими губернаторами, комендантами. Органи місцевого самоврядування
розпускаються. При військових губернаторах і комендантах можуть
створюватися дорадчі ради, куди включаються і цивільні особи.

Риси місцевого самоврядування в Україні:

1. Не є складовою частиною державного механізму керування в країні,
однак, як і держава, здійснює публічну владу, владу народу;

2. Є однієї з форм народовладдя. Здійснюється громадою («місцевим
співтовариством») у межах визначеної території як безпосередньо
(референдум, вибори й ін.), так і через органи місцевого самоврядування;

3. Має особливий суб’єкт — населення, громадяни, що проживають на
визначеній території;

4. Має особливий об’єкт керування — питання місцевого значення;

5. Має самостійність, що виражається в його організаційній
відособленості, у праві на фінансово-економічні ресурси, у виконанні
значної частини суспільних справ у рамках закону й ін.;

6. Несе відповідальність за свою діяльність, що забезпечується різними
формами контролю з боку населення;

7. З’єднує в собі початку інституту цивільного суспільства і державної
влади: баланс державних і місцевих інтересів забезпечується законом.
Значна частина діяльності місцевого самоврядування являє собою рішення
питань, на які держава впливає багатьма способами (правовими,
фінансовими й ін.). Органи місцевого самоврядування можуть наділятися
окремими повноваженнями органів виконавчої влади, брати участь у
здійсненні державних функцій. У цьому випадку державні органи вправі
здійснювати контроль над реалізацією наділених повноважень.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування в Україні є
спонукуване і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,
земля, природні ресурси, що знаходяться у власності територіальних
товариств сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої
загальної власності, що знаходяться в керуванні районних і обласних рад.

Відзначимо, що конституційний поділ державної влади і місцевого
самоврядування в Україні має практичну підставу, хоча і не носить
абсолютного характеру. Важливо, щоб у самоврядуванні сполучалися два
початки — державне і суспільне.

Організаційні форми місцевого самоврядування виражаються через форми
демократії:

• безпосередню (широка особиста участь громадян у керуванні через
суспільні ради, комісії, домовики, вуличні квартальні й інші органи
самоорганізації населення, референдуми, опитування й інші форми, що
допускаються за законом);

• представницьку (наявність представницьких вищих органів на місцях,
обраних посадових осіб і право відкликання їхніми виборцями;
функціонування органів місцевого самоврядування: сільських, селищних,
міських рад і їхніх виконкомів).

Представницька і виконавча частини органа місцевого самоврядування, при
збереженні своєї відносної самостійності, об’єднані в єдине ціле одним
керівником. Цим керівником є голова самих рад.

Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом
територіального громадянства — жителів села, селища, міста — самостійно
вирішувати питання місцевого значення відповідно до Конституції України
і законів України; місцеве самоврядування здійснюється територіальним
товариством безпосередньо і через органи місцевого самоврядування:
сільські, селищні і міські ради і їхні виконавчі органи; органами
місцевого самоврядування, що представляють загальні інтереси
територіальних товариств сіл, селищ, міст, є районні й обласні ради (ст.
140); матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є
спонукуване і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,
земля, природні ресурси, що є у власності територіальних товариств, а
також об’єкти їхньої загальної власності, що знаходяться в керуванні
районних і обласних рад (ст. 142); територіальні товариства й органи,
створені ними, мають власні повноваження, у рамках яких діють
самостійно, під свою відповідальність, а також повноваження органів
виконавчої державної влади, дані (делеговані) їм законом, у рамках яких
вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади (ст. 142, 143);
права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку (ст. 145).

Принцип місцевого самоврядування є однієї з найважливіших ознак
будь-якої демократичної держави.

Відповідно до Конституції України (ст. 140) і Закону про місцеве
самоврядування (п. 2 ст. 2, п. 1 і п. 2 ст. 10), місцеве самоврядування
місцеве самоврядування здійснюється територіальним громадянством сіл,
селищ і міст як безпосередньо, як безпосередньо, так і через органи
місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради і їхні
виконавчі комітети, а також районні й обласні ради, що представляють
загальні інтереси територіальних товариств сіл, селищ і міст.

Система місцевого самоврядування в Україні територіальними товариствами
й органами місцевого самоврядування не вичерпується. Як окремі елементи
цієї системи Закон про місцеве самоврядування називає ще сільського,
селищного, міського голови, а також органи самоорганізації населення. Що
ж стосується міст із районним поділом, те там за рішенням
територіального товариства чи міста міської ради можуть створюватися ще
і районні в місті ради, а ці останні — створювати свої виконавчі органи
(ст. 5).

Відповідно до Закону про місцеве самоврядування, первинним суб’єктом
місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є
територіальне товариство села, селища, міста (п. 1 ст. 6).

Основними формами безпосереднього волевиявлення територіальних
товариств, спрямованими на забезпечення безпосереднього здійснення ними
самоврядування в рамках Конституції і законів України є місцеві вибори,
референдуми, загальні збори громадян по місцеві їхнього проживання,
місцеві ініціативи, цивільні слухання.

3.5. Професійна і державна служба. Державний службовець і працівник
приватного сектора. Посадова особа

Професійна служба — професійна діяльність осіб, що займає посади в
державних органах і їхньому апараті, об’єднаннях громадян, органах
місцевого самоврядування, недержавних структурах по призначенню,
обранню, конкурсу, контракту, що має своїм змістом реалізацію
управлінських функцій.

Професійна служба по ознаці її організації і за курсом проходження може
бути розділена на наступні види:

державна

служба

служба в органах

місцевого самоврядування

служба в комерційних

організаціях

У відповідності зі ст. 38 Конституції України громадяни користаються
рівним доступом до державної служби, а також до служби в органах
місцевого самоврядування.

Державна служба — урегульована законодавством професійна діяльність
осіб, що займає посади в державних органах і їхньому апараті по
практичному виконанню задач і функцій держави і одержующі заробітну
плату за рахунок державних коштів.

Державна служба може бути розділена на два види:

Цивільна

Мілітаризована

— у

державних органах і їх

апараті

(законодавчої,

виконавчої

і судової

влади) — у державних установах і органах керування державними
підприємствами — військова

(у Збройних

силах) — воєнізована (в органах міліції й ін.)

Службовими особами є службовці державних органів, організацій, органів
керування державними підприємствами, органів місцевого самоврядування,
комерційних організацій, що своїми діями створюють юридичні чи акти
здатні породжувати, чи змінювати припиняти конкретні правовідносини.

Службовець — учасник подвійних правовідносин:

— трудових, залежних від професійного особистого положення, трудових
прав і обов’язків, від процесу праці;

— адміністративних, залежних від виконання спеціальних управлінських
функцій (відносин влади).

Державний службовець — працівник державної організації, установи,
підприємства, що здійснює у встановленому законом порядку трудові
функції на професійних початках на основі трудового договору
(контракту), що одержує заробітну плату з державних коштів відповідно до
займаної посади і підлеглий службовій дисципліні.

Власне (безпосередні) державні службовці — особи, що володіють
виконавчо-розпорядницькими повноваженнями від імені держави. У багатьох
країнах даних осіб відносять до чиновників і відрізняють від простих
державних службовців (учителів державних шкіл, працівників пошти,
телеграфу й ін.). З юридичної точки зору розходження між ними кореняться
в нормах галузі права, що визначає їхній спеціальний (службовий)
правовий статус: правовий статус чиновників (безпосередніх державних
службовців) визначається нормами адміністративного права, а правовий
статус простих державних службовців — нормами трудового права (за
допомогою трудового договору). Не однаковими є також порядок їхнього
прийняття на службу (присяга), привілею (незмінюваність) і ін.

У ряді країн, що відносяться до англо-американського типу правових
систем, найбільш численну групу службовців розглядають як публічну
службу, а власне державних службовців — як цивільну, що є різновидом
публічної служби. Крім цивільної служби виділяють ще такі галузі служби:
поліцейську, військову, судову, тюремну й ін.

Ознаки державного професіонала керування, що служить як:

• має інформацію як особливим предметом праці, за допомогою якої впливає
на керованих ( що обслуговуються);

• працює з відплатою (одержує заробітну плату);

• працює в інтересах тих, хто оплачує роботу;

• працює на професійній основі, займаючи посади відповідно кваліфікації
і досвіду.

Обсяг і порядок використання державним службовцем владних повноважень
фіксується в юридичному документі — посадової інструкції, штатному
розкладі й ін.

У залежності від характеру здійснюваних функцій державних службовців
можна розділити на; керівників; фахівців; технічний персонал; допоміжний
персонал.

Працівники комерційних організацій зайняті в частці торі; їхні колективи
називають, як правило, персоналом.

Особа, що здійснює трудові функції на основі трудового договору
(контракту) у приватному секторі, одержує оплату за свою працю в
залежності від прибутку недержавної, комерційної організації.

Усі працівники комерційної організації стосовно власності на її майно
поділяються на двох категорій.

Наймані робітники (службовці)

— виконують роботу за винагороду , розмір і умови

якої визначають відповідні договори наймання;

Працюючі власники

— володіють частиною майна коштів

підприємства й одержують

винагороду у вигляді прибутку,

що залишився в

розпорядженні підприємства.

Якщо предметом інтересу найманих робітників є підвищення заробітної
плати, то працюючих власників прагнення більше інвестувати, тобто
вкладати, з тим чим розширити виробництво і надалі одержати більший
доход по дивідендах.

Особливою групою державних органів, що служать, підприємств, установ,
працівників недержавних (комерційних) організацій є посадові особи.

Посадова особа — фахівець з керування, що займає посаду в державному
органі, підприємстві, установі, комерційній організації, що чи постійно
змінно виконує організаційно-розпорядницькі й ін функції, зв’язані з
владним впливом на підлеглих здійсненням юридично значимих дій,
спрямованих на породження, чи зміну припинення правовідносин.

Ознаки державної посадової особи:

1) виконує функції публічного характеру;

2) юридично наділений державно-владними повноваженнями;

3) має право видавати правові акти, обов’язкові для інших осіб
(підлеглих і/чи не підлеглих по службі);

4) виступає носієм і представником державної влади;

5) може бути притягнутий до підвищеної юридичної відповідальності.

У Законі України «Про звертання громадян» від 02.10.1996 р. закріплене
право громадян на оскарження дій посадових осіб державних органів і
громадських організацій. У ст. 55 Конституції України підкреслено, що
кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, чи дій
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб.

Класифікація посадових осіб держави може бути різної.

Категорії посадових осіб у залежності від їхнього статусу:

1. Не державні службовці, що займають державні посади і володіють
владні-розпорядницькі повноваження у відношенні осіб, не підлеглих по
службі (представники влади). Це — вищі посадові особи (суддя, прокурор і
ін.). Їхній статус визначається Конституцією й іншими законами;

2. Державні що служать, тобто особи, що знаходяться на службі в
державних органах і їхньому апараті. Вони діють відповідно до Закону
України «Про державну службу», іншими законами про організацію і
діяльність окремих державних органів;

3. Керівні посади, що займають, в органах керування державних органів і
організацій (глави міністерств, відомств і

ін.);

4. Маючи виборчий мандат (депутати, Президент).

Посадовими особами в комерційних організаціях (господарчих товариствах)
України не можуть бути:

• члени виборних органів громадських організацій

• військовослужбовці;

• посадові особи органів прокуратури, суду, служб: державної безпеки,
внутрішніх справ, арбітражного державного нотаріату;

• посадові особи органів державної влади керування, покликані
здійснювати контроль над діяльністю комерційних організацій.

Вищою посадовою особою в Україні є Президент.

3.6 Державна податкова адміністрація України як механізм держави

У своїй повсякденній діяльності , жодна держава не може існувати без
органу який може і повинен збирати податки — як фізичних так і юридичних
осіб, бо нам всім відомо , що найбільшу частину надходжень до державного
бюджету кожної країни становлять податки. В сучасній Україні такий
апарат державного механізму збирання податків наявний, і наділений
необхідними повноваженнями. Це державна податкова служба України/ ДПСУ/.
до системи державної податкової служби належать: Державна податкова
адміністрація України, державні податкові адміністрації у місті Київ та
Севастополь окремо/ об ласті, районі.

У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні
спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями /
податкова міліція/.

Державна податкова адміністрація України залежно від кіль кості
платників податків та інших місцевих/ умов може утворювати міжрайонні,
об’єднані державні податкові Інспекції та у їх складі відповідні
підрозділи міліції. Державна податкова адміністрація України е
центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації з
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києва та Севастополя/ Крим
них — районах об’єднані міжрайонні та об’єднані державні податкові
Інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим
адміністраціям в автономній республіці Крим, областях містах Києві та
Севастополі .

Органи державної податкової адміністрації України координують свою
діяльність з фінансовими органами, і органами державного казначейства
України, органами служби безпеки , внутрішніх справ, прокуратури ,
статистики , державними митно та контрольне ревізійною службами, іншими
контролюючими органа ми, банками, а також з іншими податковими службами
інших держав.

Державна податкова адміністрація України, державні податком ві
адміністрації України в містах , областях та районах, в автономній
Республіці Крим е юридичними особами, мають печатку із зображення гербу
України та своїм найменуванням , інші печатки і штампи, відповідно
рахунки в банках, відповідні бланки. Тобто це є великий механізм який
здатний виконувати свої функції по всій території України та автономній
Республіці Крим.

Висновки

Отже, виконавши курсову роботу, було з’ясовано, що механізм держави це
система всіх державних організацій, що здійснюють її завдання і
реалізують функції. Були з’ясовано які організації підпадають під
категорію державних.

В другому розділі даної роботи було розглянуто, яка роль у механізмі
держави відведена апарату держави, що входить в апарат. Апарат держави —
це система всіх державних органів, що організують здійснення завдань,
виконання відповідних її функцій у межах своєї компетенції.

У третьому розділі був розглянутий орган держави, його види. Орган
держави це структурований і організований чи державою безпосередньо
народом колектив державних службовців (чи депутатів Рад), що наділена
державними владними повноваженнями.

Також було з’ясовано, що в Україні державна влада представлена трьома
галузями: законодавчої, виконавчої і судовий. Було розглянуто, які
органи входять у кожну з цих галузей.

В останньому пункті третього розділу було розглянуте місце і компетенція
органів внутрішніх справ у реалізації механізму держави як представника
виконавчої галузі влади.

Список використаних джерел

Конституція України.К:. 1996 –

Закон України «Про звертання громадян» К1995

Закон України «Про державну службу» К:. 1998

«Кодекс честі працівника органів внутрішніх справ» К: 1994

Конституційне право України. Під ред. В.Ф. Погорелка. — К., 1999

Загальна теорія держави і права. Під ред. В.В. Копейчикова. — К., 1997

Основи держави і права. Під ред. А.М. Колодія й А.Ю. Олейника. -К., 1997

Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. — К., 1994

Скакун Теорія держави і права — X., 2000

Теорія держави і права. Під ред. В.В. Копейчикова. — К., 199

Комаров С. А. Общая теория государства й права: Учебник. — 4-е изд.,
переобработаное и дополненое.- М.: Юрайт, 1998.-416с.

Теория государства й права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова й
А.В.Малько.-М.: Юрист, 1997.-672 с.

Загальна теорія держави і права / За ред. Академіка АПрН України,
доктора юридичних наук, професора В.В.Копєйчикова.-К.: Юрінком,
1997.-320с.

PAGE

PAGE 4

Похожие записи