Реферат на тему:

Кримінально-виконавчі установи і громадські організації: партнери чи
опоненти?

Майже одинадцять років Україна є незалежною та суверенною державою. За
цей час відбулись значні зрушення у соціальному, економічному та
політичному положенні її органічних складових-державних органів і
установ. Не обійшли зміни стороною і кримінально-виконавчі установи. При
цьому, як відзначено на шостому засіданні Координаційного комітету по
реформуванню системи виконання покарань України, що відбулося, у м.
Страсбурзі (Франція) 17 – 18 грудня 2001 року, наша держава дещо
просунулась у виконанні Спільної програми Комісії Європейських
співтовариств та Ради Європи з цих питань, але проблем вистачає [1].
Однією із них є порушення прав ув’язнених та засуджених у місцях
позбавлення волі.

Як зазначено у пункті 4 розділу «С» Висновків та рекомендацій Комітету
ООН проти катувань від 21.11.2001р., 30% ув’язнених України є жертвами
катування [2], Якщо керуватись офіційними даними, згідно яких у слідчих
ізоляторах України (CI3О) станом на 01.01.02 р. трималось 41 тис. 87
заарештованих, то картина повсякденного тюремного життя видається просто
жахливою [З]. До речі, по даних Державного департаменту України з питань
виконання покарань (ДДУПВП) щорічно через СІЗО проходить більше 700 тис;
осіб [4].

Як у будь-якій проблемі причин такого стану є багато. Про них говорять
політики, практики, вчені. Більшість із них в їх основі бачить неналежне
місце та роль громадянського суспільства у процесі виконання
кримінальних покарань і, у першу чергу, у відсутності ефективного
громадського контролю за діяльністю держави у цілому та її інститутів
зокрема [5].

Важко з цим не погодитись, тим більше, коли навіть у високо розвинутих
країнах світу вона є нагальною та не менш болючою. Створивши формальні
умови для участі громадськості у кримінально-виконавчому процесі,
державні органи і установи у реальному житті досить жорстко та в
односторонньому порядку її нівелюють і звужують. Варто, наприклад, дати
критичну оцінку діяльності адміністрації тюрми, як остання обмежує, а
нерідко розриває стосунки з «цивільним» партнером [6].

Не є виключенням у ньому плані й Україна. Тому відносини, що
зароджуються між кримінально-виконавчими установами і громадськими
організаціями, у даний час носять у більшій мірі односторонній
благодійно-меценатський характер, а не ділово-партнерські двосторонні
стосунки. Саме тому й пояснюється відсутність реакції останніх на
випадки порушення прав людини у місцях попереднього ув’язнення та
позбавлення волі.

Ось чому досить проблематично впливати на процеси, що відбуваються в
органах і установах ДДУПВП, не маючи постійного реального правового
статусу суб’єкта виконання покарань.

Чинне кримінально-виконавче законодавство України, включаючи останні
зміни у Виправно-трудовий Кодекс України (ВТК), досить розмито, вузько і
декларативно забезпечує реальним змістом участь громадянського
суспільства в реалізації державою цієї досить важливої соціальної
функції.

Враховуючи, що Україна в ст. 1 Конституції закріпила положення про те,
що вона є соціальною державою, є надія на те, що у новому
Кримінально-виконавчому Кодексі (КВК) будуть закріплені ці та інші
механізми реалізації статусу громадських інститутів у всіх галузях
функціонування держави, включаючи кримінально-виконавчу діяльність.
Деякі підходи у цьому розрізі вчені запропонували у «Доктринальній
моделі Закону про пенітенціарну систему» [7] та в інших виданнях.

Взагалі форми участі науки у реаліях тюремного сьогодення різноманітні.
Серед них особливе місце займає так званий моніторинг
кримінально-виконавчої системи, який час від часу проводять по тих чи
інших аспектах її роботи науковці різних фахових спеціальностей.

Не залишилась осторонь від цього процесу і кафедра кримінального права і
процесу Волинського державного університету імені Лесі Українки (ВДУ),
викладачі якої з участю студентів по спеціально розробленій анкеті
провели анонімне опитування осіб, які проживають в Україні, щодо оцінки
діяльності кримінально-виконавчої системи.

В опитуванні прийняли участь 2414 громадян, у тому числі: 98,75 %
громадян України та 1,25 % – іноземців.

Серед респондентів 52,6 % складали жінки та 47,18 % – чоловіки.

82,35 % – опитуваних були міськими жителями; 2,4 відсотка осіб, які
приймали участь у дослідженні відносились до категорії раніше судимих.

Наймолодшому з респондентів виповнилось 12 років, а найстаршому – 82
роки.

Серед опитуваних жителі Волині склали тільки 5 %.

З 2414 опитуваних громадян були особи 109 професій, у тому числі:

19,26 % – од студента; 8,38 % – безробітні; 7,37 % – вчителі; 6 % –
медичні працівники; 4,68 % – інженери; 4 % – водії; 3,72 % – юристи;
3,35 % бухгалтери; 2,98 % – продавці; 2,44 % – учні; 2,36 % –
військовослужбовці;

менше 2 % – пенсіонери, економісти, підприємці, секретарі, вихователі,
слюсарі, менеджери, токарі, столярі, службовці (відповідно кожна
категорія працюючих від І до 2 %); менше 1 % – це респонденти інших 88
професій.

Як встановлено по 1-му питанню анкети, взагалі нічого не було відомо про
діяльність в Україні системи виконання покарань 19,4 % опитаних
громадян. Ще 67,1 % мали з цього приводу поверхові знання, а 10,7 %
досконало володіли інформацією по суті.

Більшість респондентів (68,3 %) про кримінально-виконавчу систему
України отримали відомості із засобів масової інформації. З розмов
близьких, колишніх засуджених, оточення тощо інформацію про органи
виконання покарань оволоділи 21,8 % громадян, а 9,2 % – з особистого
досвіду.

На думку 52,2 % опитаних, систему правосуддя потрібно вдосконалювати. А
з огляду 38 % громадян, вона є несправедливою. Задоволені роботою
судової системи тільки 10,2 % респондентів.

Байдуже («нейтрально») відносяться до засуджених 59,4 % опитаних;

негативно – 26 %; позитивно – 13 %.

У той самий час, нейтральне відношення до персоналу
кримінально-виконавчої системи теж є домінуючим серед респондентів
(58%); негативне складає 22,2%; позитивне – 18%. А ще 44,5% опитаних
ніколи б не пішли працювати у ці державні органи виконавчої влади. 43 %
громадян погодились би це зробити тільки при виключних обставинах
(безробіття, т.п.). І тільки 19,4 % респондентів виявили бажання служити
в органах і установах виконання покарань.

44,4 % вважають недостатніми зусилля держави по належному утриманню
засуджених у кримінально-виконавчих установах. Ще 41 % громадян
переконані, що це проблеми тільки держави, а 12 % задоволені виконанням
останньою своїх повноважень з цих питань.

Разом з тим, не задоволені вкладом у вирішенні даних проблем з боку
суспільства 43,4 % опитаних, а 40,8 % осіб Переконані, що громадські
інституції не повинні цим займатись, так як це виключні функції держави.
12% респондентів вважають достатніми зусилля суспільства у створенні
належаних умов отримання засуджених.

Переважна більшість громадян переконана у необхідності реформування
системи виконання покарань (71 %). Зворотну думку мають 5,3% опитаних, а
ще 23 % вважають, що це проблеми держави, а не суспільства.

37% опитаних висловили думку про те, що систему виконання покарань
потрібно реформувати «келейно», і це не завдання суспільних інститутів
(36,3%). І тільки 22 % громадян переконані, що реформи без участі
громадськості ефективними не будуть.

Діяльність адміністрації кримінально-виконавчих установ України 40 %
опитаних оцінюють як незадовільну, 14,1 % – позитивно. Майже половина
респондентів (43, 1 %) вважають, що таку «експертизу» повинні проводити
компетентні державні органи.

На запитання чи можливе взаєморозуміння засудженого і працівника системи
виконання покарань ствердно відповіли 36 % громадян. Не вірять таким
стосункам 14 % опитаних. Більшість респондентів переконані, що все
залежиш від.(конкретних людей (51 %).

50 % опитаних вважають, що тільки від засудженого залежить можливість
партнерських відносин з адміністрацією кримінально-виконавчих установ по
вирішенню проблем його виправлення. 28 % громадян вірять у таке
партнерство, а 20%-ні.

Більша половина респондентів переконані у необхідності проведення
заходів психологічного – розвантаження персоналу КВУ (57 %). Заперечують
цей висновок; 10 % її громадян, а 25 % вважають, що таку роботу слід
проводити індивідуально по результатах медичного обстеження персоналу.

І, нарешті, 57 % опитаних думають, що для удосконалення роботи системи
виконання покарань необхідно «покращити» закони. Ще 25% вважають, що для
цього слід покращити підбір кадрів. І тільки 20% заявили, що потрібно
покривити соціальний захист персоналу.

Аналіз результатів проведеного нами дослідження засвідчує про такі
негативні тенденції в оцінці кримінально-виконавчої системи України, що
склалась у певної частини нашого суспільства:

1. Тільки один з десяти опитаних у повному об’ємі володіє інформацією,
як він вважає, про діяльність так званого «тюремного» відомства. При
цьому, пріоритетним джерелом знань з цих питань є засоби масової
інформації. Найбільш поширеними із них є:

газета «Закон і обов’язок», яку видає ДДУПВП;

інформаційний бюлетень «Аспект», який випускає громадська правозахисна
організація «Донецький меморіал»;

телебачення, радіо тощо.

???вa???????¤?$???вa?Викликає сумнів щодо об’єктивності інформації що її
отримують респонденти про органи і установи виконання покарань із вуст
оточення (кожний п’ятий опитаний).

У зв’язку з необхідністю відкритого реформування системи виконання
покарань України, ще більше турбує відмова ДДУПВП у випуску власного
інформаційного бюлетеня, останній з який вийшов у світ у 1 кварталі 2001
року і називався «Про результати оперативно-службової та
фінансово-господарської діяльності органів і установ
кримінально-виконавчої системи України [8]. Це видання об’єктивно
відображало процеси, що відбувалися у місцях позбавлення волі, та
створювало сприятливі умови для наукових досліджень з цього напрямку.

2. 90 % опитаних не задоволені роботою судової системи і глибоко
переконані, що вона потребує негайної перебудови. Більше того,
діяльність судів майже половина громадян вважають незадовільною.

Очевидно, що зміни внесені у чинне, кримінальне-процесуальне
законодавство та у Закон «Про судоустрій», де тільки не оптимізували
відповідні правові відносини, але й ще більше дистанцію вали судову
систему від громадського контролю.

3. Кожний десятий та кожний двадцятий опитаний негативно, тобто вороже,
відноситься до особи відповідно засудженого та представника
адміністрації кримінально-виконавчої установи, що свідчить про наявність
гальмівних елементів суспільства в реформуванні системи виконання
покарань та про суб’єктивність і однобічність висвітлення цих процесів у
засобах масової інформації.

Є й об’єктивне пояснення такої позиції. Практично щорічно в Україні
вчинюється більше 500 тисяч злочинів, жертвами яких стають майже 700
тисяч громадян. При цьому, третина злочинів залишається нерозкритою [9].

З іншого боку, незадовільні умови тримання засуджених в СІЗО та КВУ
формують негативний стереотип оцінки кримінально-виконавчої системи
України не тільки у самих засуджених, їх близьких родичів, адвокатів,
але й в інших зацікавлених осіб.

4. Майже половина опитаних заявила, що при виняткових обставин
(безробіття, низькі заробітки тощо) готова працювати в
кримінально-виконавчій системі. Наявність такої великої частини
«пристосуванців» та осіб, які не за покликанням, а чисто з матеріальних
позицій бажає використати можливості статусу державної служби повинна
насторожити кадрові апарати системи ДДУПВП та створити реальні бар’єри
та механізми якісного підбору кадрів для роботи в органах і установах
виконання покарань України.

Саме тому, на нашу думку, пояснюється така велика кількість молодих
людей у структурі персоналу КВУ (більше 60 % до 30 років) [10].

5. Більше 40 % респондентів вважають, що виконанням покарань та
вирішенням усіх проблем, у тому числі реформуванням системи, повинна
займатись держава.

Ці дані найкращим чином доводять сьогоднішню інертність громадських
інститутів в управлінні держави та її органів. З іншого боку, це
«лакмусовий папірець», який проявляє рівень суспільної правової
свідомості та культури і у цілому стан демократії у нашій країні.

При цьому, більше третини громадян вважають, що ці процеси не повинні
бути гласними, а здійснюватись державою у межах конфіденційності.

Тому, мабуть, пояснюється сьогодні позиція окремих керівників КВУ та
обласних апаратів ДДУПВП, які відкрито не бажають співпрацювати з
громадськими організаціями.

6. Досить тривожною обставиною є те, що майже половина опитаних оцінюють
роботу адміністрації КВУ, як незадовільну. Серед розмаїття причин такої
характеристики слід, на нашу думку, відмітити такі:

історична «спадщина», яку залишив після себе так званий «ГУЛАГ»;

ототожнення діяльності кримінально-виконавчої системи України з роботою
міліції та інших правоохоронних структур, а отже і штучне перенесення їх
недоліків на цілісну оцінку роботи КВУ;

незадовільне висвітлення роботи системи ДДУВПВП у засобах масової
інформації. Більше того, це єдиний орган виконавчої влади, який не має,
на відміну, наприклад, від міліції, підрозділів по зв’язках громадскістю
(так звані ЦГЗ – центри громадських зв’язків.

7. Наявність більше третини респондентів, які заперечують необхідність
соціальної реабілітації та періодичного зняття психологічного
навантаження з працівників органів та установ виконання покарань,
характеризує сьогоднішній стан суспільної та державної психології з цих
питань. Окрім цього, цей фактор пояснює відсутність у системі ДДУВПВП
таких спеціалістів, як психологи по роботі з персоналом КВУ, центрів
психологічного розвантаження тощо.

8. Переважна більшість опитаних переконана у тому, що для удосконалення
роботи системи виконання покарань необхідно «покращити» закони. Це, на
наше переконання, ознака того, що чинне кримінально-виконавче
законодавство, не дивлячись на те, що протягом 1991-2001 p.p. у нього
внесено десятки змін і доповнень, залишається антидемократичним та
таким, що суперечить основним положенням, які закріплені в Конституції
України про те, що людина, її життя, честь і гідність є головною
соціальною цінністю держави.

Позиція кожного четвертого респондента засвідчує і інший бік проблеми:
необхідно кардинально змінити кадрову політику в системі ДЦУПВП. Саме
таким чином, ця категорія опитаних бачить процес видозміни діяльності
кримінально-виконавчої системи.

До речі ця проблема є ключовою у теперішніх наукових розробках і в
практичній діяльності органів та установ виконання покарань, некомплект
персоналу у яких складає майже 33%.

Як відомо, перший моніторинг діяльності кримінально-виконавчої системи
України здійснили у червні-серпні 1996 року експерти Ради Європи,
результати якої вони відобразили у Спільній програмі [11].

У цілому міжнародні спостерігачі досить позитивно оцінили
кримінально-виконавчу систему України. Більше того, розроблені
експертами рекомендації були покладені в основу реформування діяльності
органів та установ виконання покарань, яке здійснюється по теперішній
час.

У подальшому такі «місії» експерти Ради Європи здійснювали щорічно. Як,
результат, в Україні не тільки були створені умови для організації
діяльності громадських інститутів у цьому процесі, але й для співучасті
їх у контролі за виконанням державою такої важливої внутрішньої функції,
як кримінально-виконавча.

З чисто практичної точки зору – велика різниця, хто стурбований станом
кримінально-виконавчої системи: керівник ДДУПВП (при тому, що немає
сьогодні в Україні ідеальної державної структури) чи громадськість. Та й
ще тоді, коли ця тривога ґрунтується на результатах коректно проведених
досліджень. І якщо громадськість вважає, що існує нагальна необхідність
внесення змін у законодавство, що перенаселення кримінально-виконавчих
установ, недостатність фінансування системи несуть небезпеку самому
суспільству, то вірогідність бути почутим все таки є вищою.

Важливим є і такий момент: у результаті проведення досліджень їх
учасники отримали досвід спілкування як з персоналом КВУ, так із
засудженими, їх близькими родичами та те, що вони почули інші відмінні
від них, відповіді.

І такий досвід, а переважна більшість учасників опитування вперше
отримала можливість безпосереднього контакту, безумовно, знадобиться для
подальшого співробітництва з системою виконання покарань: а це і освітні
програми, юридична допомога, реінтеграційні програми, т.д.

Завдання проведеного нами дослідження та його результати ми могли б
обмежити тільки оприлюдненням цифр, відсотків тощо, які, як ми вважаємо,
дають більш-менш реальну оцінку діяльності системи ДДУПВП. Але нам дуже
хотілося б, щоб здійснений нами науковий моніторинг ніс ще і достатню
інформацію, яка стосується як теоретичних розробок, так і практичних
напрацювань системи виконання покарань.

Література

Кримінально-виконавча система України: Рік 2001. // Інформаційний
бюлетень «Аспект». – Донецьк, 2002, – №1 (6). – С. 3-6.

Висновки й рекомендації Комітету ООН проти катувань.

Україна. Розгляд доповідей, поданих державами – учасницями. 21 листопада
2001 р. // «Аспект». – 2002. – №1 (6). – С. 27-28.

Витяг з узагальнення стану прокурорського нагляду за додержанням законів
щодо попередження рецидивної злочинності адміністрацією місць
попереднього ув’язнення та позбавлення волі за підсумками 2001 року:
Вказівка Генеральної прокуратури України від 11. 02. 02 р. №16-38 н/т. –
К., 2002. – 7 с.

Інформаційний бюлетень Державного департаменту України з питань
виконання покарань. – К., 2000. – №4. – С. 17.

Тюрьма и общество. – Донецк, 2000. – 115 с.

Стерн В. Международные механизмы подачи жалоб. // «Аспект». – 2001. –
№4. – С. 43-47.

Доктринальна модель закону «Про пенітенціарну систему України» //
Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Бюлетень КІВС. – К., 1997. –
№2. – C.1-52.

Інформаційний бюлетень ДДУПВП. – К., 2001. – №5. – 87 с.

Дані відділу оперативної інформації УМВС України у Волинській області.

Льовочкін В. Кримінально-виконавча системи України: Рік 2001. //
«Аспект». – 2002. – №1 (6). – С. 3-6.

Див.: Спільна програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи
у галузі реформи правової, місцевого самоврядування та правоохоронної
системи України. – Страсбург: Рада Європи, 1997. – 92 с.

Похожие записи