КУРСОВА РОБОТА:

на тему

Кримінально-процесуальні гарантії

ПЛАН

Вступ

РОЗДІЛ 1: Поняття і значення процесуальних гарантій

РОЗДІЛ 2: Система процесуальних гарантій

2.1 Процесуальна форма

2.2 Заходи процесуального примусу

РОЗДІЛ 3: Принципи кримінального процесу

Висновок

Використана література і нормативні акти

ВСТУП

Теоретична значимість питання щодо гарантій кримінального процесу
обумовлена наступним. По-перше, тією увагою, яка звернена сучасною
теорією держави і права, теорією прав людини, конституційним правом,
теорією кримінального процесу на становище особи та її інтересів у
«структурі цінностей» держави і на переорієнтацію правозастосовчої
практики на природно-правові цінності. По-друге — запитом законотворчої
практики на розроблення системи гарантій прав особи і механізму їх
реалізації при здійсненні правосуддя. Такий «запит» може бути
сформульований тільки там, де значення окремої особи «виведено» у ряд
найважливіших державних та суспільних цінностей. Дане становище
характерно для країн, чия правова політика визначається завданням
формування правової держави. Правова політика, як особлива форма
вираження державної політики, спосіб юридичної легітимації, закріплення
і здійснення політичного курсу держави, волі її офіційних лідерів і
владних структур, реалізується, у першу чергу, в конституції, законах,
інших основних нормативно-правових актах. Саме це визначає
нормативно-правовий аспект розгляду джерел гарантій прав особи у
кримінальному судочинстві. Найважливішим тут є положення конституційного
права про нормативність Конституції України, включаючи конституційні
настановлення та принципи. Результат нормативності перших (утому числі
ст. 1 Конституції України) — юридичне закріплення правових орієнтирів,
цільових настановлень для організації правового регулювання і
правозастосовчої діяльності. У свою чергу, нормативність конституційних
принципів (у тому числі її ст. 3) обумовлює націлюючий вплив на правову
систему і надає їм статус конституційно-правових принципів, якими
повинні керуватися всі правотворчі та правозастосовчі органи, громадяни
та інші суб’єкти конституційно-правових відносин.

РОЗДІЛ 1: Поняття, значення і система процесуальних гарантій.

Процесуальні гарантії, які багато вчених розглядають як засоби
забезпечення досягнення мети кримінального процесу взагалі, так і прав
учасників процесу зокрема, відіграють важливу роль у забезпеченні
законності і справедливості кримінального судочинства. В зв’язку з цим
виділяють процесуальні гарантії прав окремих суб’єктів і правосуддя в
цілому, між якими існують співвідношення цілого і частини.

Процесуальні гарантії, на думку М. М. Михеєнка, — це передбачені
кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завдань
кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які
беруть у ньому участь. Але процесуальні гарантії не окремі розрізнені
засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують
правосуддя.

Процесуальні гарантії — закладена в процесуальній формі система правових
засобів, які забезпечують встановлення об’єктивної істини й
справедливість правосуддя, можливість усіма суб’єктами кримінального
процесу реалізувати свої права, свободи й обов’язки, досягнення мети й
виконання завдань кримінального судочинства.

Систему процесуальних гарантій складають:

Процесуальна форма;

Принципи кримінального процесу;

Процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального процесу;

Заходи кримінально-процесуального примусу (в тому числі
кримінально-процесуальна відповідальність).

У теорії кримінального процесу виправдано буде розглядати такі,
характеризовані співвідношенням цілого й частини, поняття, як «гарантії
правосуддя», «гарантії встановлення об’єктивної істини», «гарантії
захисту прав і свобод людини».

Встановлення об’єктивної істини — головна передумова справедливості
кримінального судочинства, здійснення правосуддя. Справедливий судовий
вирок чи інше процесуальне рішення можливі тільки у справі, щодо якої
встановлена істина — висновки відповідають тому, що мало місце в
дійсності. Висновки будуть відповідати істині, якщо вони засновані на
достовірних фактичних даних як доказах Для забезпечення одержання саме
таких доказів і направлені процесуальні гарантії встановлення істини,
виражені в процесуальній формі провадження слідчих й інших процесуальних
дій.

Гарантіями встановлення об’єктивної істини виступає як процесуальна
форма в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципи
кримінального процесу, доказове право, інститути слідчих дій, інститут
судового слідства і судових дебатів тощо.

Водночас, у процесі встановлення істини (збирання, дослідження,
перевірки доказів) слідчий, орган дізнання, прокурор, суд, захисник
вступають у правовідносини з іншими учасниками процесу та громадянами.
Наприклад, для одержання доказів виникає потреба в освідуванні людини,
проведенні обшуку, виїмки поштової кореспонденції. Де межі втручання в
сферу особистого життя людини, в права й інтереси громадянина? Це одне з
найскладніших питань.

Кримінально-процесуальна діяльність повинна бути направлена не тільки на
захист інтересів людини, суспільства й держави від злочинних посягань, а
й захищати самі права і свободи людей. Права і свободи людини мають
найвищу соціальну й юридичну цінність, а їх захист визначає
направленість діяльності держави.

Права людини являють собою комплекс природних і непорушних свобод і
юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в
цивілізованому суспільстві та одержали юридичне закріплення.

Свобода — юридична можливість людини поводитись відповідно до своїх
волевиявлень, робити все, що бажається, але тільки те, що не заборонено
законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Абсолютна
свобода — це свобода робити все, що бажається, дійсна правова свобода —
свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі й правам інших
людей.

Право виступає як мірою й засобом забезпечення свободи, так і засобом
обмеження свободи й влади, які неузгоджені з суспільством і уявленнями
людей про справедливість.

У значній мірі право взагалі, а процесуальне в особливості виступають
засобом обмеження й урегулювання влади.

Очевидно, що процесуальна форма повинна включати таку систему гарантій,
яка забезпечувала б як встановлення істини, так і захист прав і свобод
людини.

Тут може мати місце конкуренція цінностей і конфлікт інтересів. Для
забезпечення істини нерідко виникає необхідність обмеження окремої
людини в її правах і свободах. При цьому важливо визначитися, що є
важливішим — встановлення істини чи недоторканність окремих прав.

У виняткових випадках закон допускає можливість застосування засобів
процесуального примусу для збирання доказів і встановлення істини. В
останньому випадку обмеження прав і свобод повинно мати характер
крайньої необхідності: здійснюватися для розкриття злочину й усунення
небезпеки, що загрожує інтересам людини, суспільства чи держави, якщо цю
небезпеку за даних обставин неможливо було б усунути іншими засобами, і
якщо заподіяні негативні наслідки є меншими, ніж відведена шкода.

Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі —
особливий вид гарантій, які виступають засобом їх забезпечення:
реалізації в процесі кримінального судочинства, захисту від
безпідставного втручання, відновлення порушених прав. Якщо право — це
можливість відповідної поведінки, то процесуальні гарантії представляють
собою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм
попередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав і
свобод людини.

Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає такі
елементи: юридичне визначення самих прав і свобод; недопустимість
звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом;
визначення процедури їх реалізації; роз’яснення учасникам процесу прав і
свобод та порядку їх реалізації; надання реальної можливості для
самореалізації; утримання від порушень прав і свобод людини з боку інших
учасників процесу; надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання,
прокурора, захисника і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками
процесу; попередження порушень прав і свобод та покладання обов’язку
здійснення заходів щодо їх попередження на осіб, які ведуть кримінальне
судочинство чи виконують функцію процесуального контролю й нагляду;
захист прав і свобод — встановлення перешкод, які б виключали їх
порушення; відновлення порушених прав і свобод; повну реабілітацію й
відшкодування завданої шкоди.

Оптимальне співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій
захисту прав і свобод людини і є системою гарантій правосуддя.

Співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій захисту прав і
свобод людини характеризується взаємодією різних об’єктивних
закономірностей гносеологічної діяльності та юридичних принципів, які,
маючи однакову мету, створюють єдину, доцільну і надійну процесуальну
форму як систему гарантій правосуддя.[12, ст.91-93]

РОЗДІЛ 2: Система процесуальних гарантій.

2.1 Процесуальна форма.

У період становлення України як правової, демократичної держави питання
удосконалення кримінально-процесуальної форми є не тільки актуальним, а
й особливо гострим в аспекті забезпечення конституційних прав людини і
громадянина. Ця форма — найважливіша процесуальна гарантія захисту прав
та законних інтересів суб’єктів кримінального процесу. Поліпшенню її
якості сприяє наукове обгрунтування встановленого законом порядку
здійснення кримінального судочинства і приведення його у відповідність з
вимогами Конституції України та положень міжнародних документів з прав
людини.

Процесуальна форма є однією з фундаментальних категорій кримінального
процесу, від чіткості визначення поняття якої значною мірою залежить
вирішення низки теоретичних і практичних проблем.

У більшості підручників процесуальна форма визначається як порядок
провадження і оформлення процесуальних дій, умова виникнення, зміни і
припинення кримінально-процесуальних відносин; структура, умова,
послідовність вчинення процесуальних дій та закріплення їх у правових
актах.

Наведені погляди мають як спільні риси, гак і певні відмінності. Однак
розмаїття думок ще раз підкреслює неоднозначність і складність проблеми
визначення даної категорії.

Якщо розглядати процесуальну форму у філософському аспекті, її
можна.уявити як оболонку, що наповнюється певним змістом, а отже,
визначає ті межі, в яких здійснюється кримінально-процесуальна
діяльність. Однак складність полягає в тому, що остання відбувається у
різних площинах і має багатогранну структуру.

У кримінально-процесуальному законодавстві містяться вимоги до підстав,
послідовності, порядку, умов і строків прийняття процесуальних рішень та
вчинення процесуальних дій. Сукупність цих вимог окреслює межі або,
іншими словами, форму, в якій відбувається кримінальний процес як
комплекс прийнятих процесуальних рішень та вчинених процесуальних дій.
Між зазначеними вимогами існує внутрішній зв’язок. Вони є структурними
елементами процесуальної форми, кожен з яких має свої виміри і
характеристику.

Прийняття будь-якого процесуальною рішення і вчинення будь-якої
процесуальної дії мають грунтуватися на певних підставах, по суті, це
початок реалізації врегульованих законом правовідносин. Можна виділити
фактичний та юридичний аспекти цих підстав. Фактичний аспект — це певні
життєві обставини, які існують або складаються. А юридичний аспект
передбачає вказівку на ці обставини у законі, яка дає суб’єктам
правовідносин можливість реалізовувати окремі норми права. У деяких
випадках формулювання підстав міститься безпосередньо в законі
(наприклад згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України підставою до порушення
кримінальної справи є існування достатніх даних, які вказують на
наявність ознак злочину. В інших випадках підстави не конкретизуються, а
випливають із конституційних засад (наприклад, коли особа звертається до
державних органів за захистом своїх прав у разі вчинення злочину).

Відображенням кримінально-процесуальної діяльності ( певний порядок,
іншими словами, визначена процедура її здійснення. Прийняття
процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій регламентуються
законодавством. Його приписи чітко визначають поведінку суб’єктів
кримінально-процесуальних відносин. І будь-яке відхилення від нього
призводить до порушення процесуальної форми. Наприклад, недодержання
слідчим під час проведення впізнання положення ч. З ст. 174 КПК (щодо
надання особі, яка пред’являється для впізнання, можливості обрати
будь-яке місце серед інших таких осіб) зводить нанівець результати цієї
слідчої дії.

Крім того процесуальні рішення повинні прийматися, а процесуальні дії
вчинятися у визначеній законом послідовності, тобто прийняття або
вчинення одних має передбачати наявність інших Так. пред’явленню особи
для впізнання повинен передувати допит особи, яка буде впізнавати.
Проведення слідчих дій, за винятком огляду місця події, не може мати
місця без порушення кримінальної справи. Недодержання послідовності
здійснення цих логічно пов’язаних між собою дій закон не допускає.
Кримінально-процесуальна діяльність законодавством умовами, тобто
додатковими вимогами до підстав прийняття процесуальних рішень та
порядку вчинення процесуальних дій. Так, поряд з переліченими у ч. 1 ст.
106 КПК підставами затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, у
ч. 2 цієї статті зазначено, що підозрюваного може бути заттримано за
наявності інших даних про його причетність до вчинення злочину лише в
тому разі, коли він намагався втекти, не має постійного місця
проживання, або коли не встановлено його особу. Відповідно до ч. 4 ст.
177 КПК слідчий має право провести обшук, за винятком житла чи іншою
володіння особи, без санкції прокурора у невідкладних випадках з
наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук
та його результати).[2, ст.106-177]

Кримінальний процес не може бути безмежним, він має часові рамки, свій
початок і кінець. Визначені законом проміжки часу, що відводиться для
прийнятя процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій, утворюють
струнку систему логіко-причинних і логіко-наслідкових зв’язків у певних
часових межах. Вони дозволяють розглядати кримінальний процес як
цілісне, завершене і обмежене в часі явище.

Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави у сфері
правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод людини. Якщо в
правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея —
«дозволено все, що не заборонено законом», то стосовно учасників
процесу, які мають розпорядчі повноваження, повинен діяти принцип —
«дозволено лише те і лише в такій формі, що і як передбачено законом».
Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і в кримінальному
процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері правосуддя.[7,
ст.138-139]

Удосконалення процесуальної форми знаходиться у прямому зв’язку з
визначенням її структурних елементів. Кожен з них має важливе значення і
впливає на правовий статус учасників кримінального го процесу. Можна
стверджувати, що захист їх прав та законних інтересів залежить від
оптимального законодавчого врегулювання зазначених више вимог.

Процесуальна форма — це відповідні змісту й принципам кримінального
процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови,
послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації
ними своїх прав, свобод і обов’язків, процедура здійснення окремих
процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим
документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити
розв’язання завдань і досягнення мети кримінального процесу.

Процесуальна форма повинна відповідати вимогам: доцільності
(забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти
(бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності
(гарантувати досягнення істини й справедливості); толерантності
(забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та
етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності
особи, захисту прав і свобод людини.

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:

• визначає стабільну та юридичне доцільну процедуру судочинства;

• оптимізує й активізує діяльність щодо розв’язання завдань
кримінального процесу;

• надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;

• створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту
прав і свобод людини та забезпечення справедливості;

• забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя
й створює необхідний для цього режим законності;

• забезпечує виховний вплив кримінального процесу.

Процесуальна форма — це не пуста формальність, а абсолютно необхідна
умова правильності розслідування та розв’язання кримінальних справ. Вона
є гарантією встановлення істини, безпомилковості застосування
кримінальної репресії. Одна з умов надійності правосуддя —
документування всієї процесуальної діяльності.

Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. На
підтвердження цього наведемо такі аргументи.

1. Про обставини скоєного злочину робляться висновки на підставі
зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині),
необхідно у доказуванні використовувати тільки достовірні фактичні дані.
Доказування є встановленням істинності будь-яких суджень за допомогою
аргументів (доказів), істинність яких встановлена. Достовірність доказів
забезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. При
цьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бути
законними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісного
смислу й змісту отриманих фактичних даних). Допустимість та
достовірність інформації може бути підтверджена в переважній більшості
випадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело та
процес її отримання.

2. Здійснюючи діяльність щодо збирання та дослідження доказів, слідчий,
орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з
іншими учасниками процесу й повинні вживати заходи до захисту їх прав та
законних інтересів. Закон зобов’язує особу, у провадженні якої
знаходиться справа, роз’яснювати учасникам процесу їхні процесуальні
права та надавати реальну можливість для їх реалізації (право заявити
відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо). Про
виконання даних приписів можуть свідчити тільки процесуальні документи,
що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального
процесу.

3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для
того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені
законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування
таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної
справи, включаючи постанови, що мотивують відповідні рішення.

4. Копії основних процесуальних документів (обвинувальний висновок та
вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим
гарантується право обвинуваченого знати, у чому він обвинувачується, і
захищатися від безпідставного обвинувачення, а також право оскаржити
безпідставний вирок. Без процесуальних документів неможливе виконання
вироку, що набрав законної сили.

Процесуальний документ — органічна й невід’ємна частина будь-якої
правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя.

Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до
невиправних помилок.

Наведемо приклад. У справі про шахрайство слідчий пред’явив для
впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення
процесуальної форми в потерпшої попередньо не були з’ясовані прикмети,
за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнання
перебував під вартою, потерпіла бачила, як його доставляли для впізнання
в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як на
особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. Згодом був затриманий
Шмельов, який, як було встановлено доказами, і скоїв вказаний злочин.

Помилка сталася через недотримання слідчим процесуальної форми, а саме —
правил впізнання.

Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та суду
здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та
невід’ємним атрибутом якої є процесуальний документ.

Документи так органічно вплітаються в усі сфери нашого життя, що, по
суті, стають сполучною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім,
об’єднуючи їх у неподільне ціле.

Юридичний документ — це письмовий акт, що встановлює, розвиває, змінює
або перериває певні правовідносини чи фіксує юридично значущі факти та
дії.

Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ,
укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим
для того суб’єктом у зв’язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів
(виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень), в якому засобами
письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності
учасників кримінального процесу.

У сучасній літературній мові та в юридичній науці термін «акт» має два
значення: прояв людської діяльності (дія, подія, вчинок); офіційний
документ — мовне відображення цієї діяльності за допомогою письмової
мови.

У зв’язку з цим слід зазначити, що процесуальний акт являє собою саме
неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це
частини — процесуального документа.

Процесуальний документ — невід’ємний атрибут процесуальної дії або
рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпустимим є
здійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченого
законом процесуального документа й навпаки. Перебуваючи в неподільній
єдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх зміст
і форму, засвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєву
роль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосудця, є
засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів,
слугує гарантією їх захисту.

Процесуальний документ незмінне є найважливішим елементом процесуальної
форми, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесу
юридичне значущі факти, закріпляти та засвідчувати отримані фактичні
дані — докази і цим сприяти встановленню об’єктивної істини, завдяки
чому в самій процесуальній формі законодавче втілився вироблений
людством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасниками
процесу своїх прав та обов’язків; по-третє, бути гарантією забезпечення
законності.

Таким чином, кримінально-процесуальні документи виконують інформаційну,
пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну
функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвого
прокурорського нагляду та процесуального контролю, відіграють
організуючу та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи — необхідна
умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування
процесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності.
Вони виступають складовою частиною процесуальної форми як одного із
гарантів правосуддя.

2.2 Заходи процесуального промусу.

Одним з найважливіших прав людини є право на свободу та особисту
недоторканність, яке гарантоване Конституцією України та багатьма
міжнародними документами, зокрема Загальною декларацією прав людини,
Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про
захист прав людини та основних свобод.

Згідно з частинами 2 та 3 ст. 29 Конституції України ніхто не може бути
заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити
уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи
під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого
протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа
негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту
затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під
вартою.

Ці конституційні положення реалізовані Законом України від 21 червня
2001 р., яким були внесені зміни та доповнення у главу 13 КПК «Запобіжні
заходи».

Стаття 149 КПК, яка закріплює перелік запобіжних заходів, крім підписки
про невиїзд; особистої поруки; поруки громадської організації або
трудового колективу; застави; взяття під варту та нагляду командування
військової частини тимчасовим запобіжним заходом визнає затримання
підозрюваного.

Вказані запобіжні заходи відповідно до ст. 148 КПК обираються до
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою: 1)
запобігти спробам цих осіб ухилитися від дізнання, слідства або суду; 2)
не допустити, щоб вказані особи перешкоджали встановленню істини у
кримінальній справі; 3) запобігти злочинній діяльності; 4) забезпечити
можливість виконання процесуальних рішень.[8, ст.52-54]

Стаття 148 КПК в новій редакції не містить діючого раніше положення про
те, що запобіжні заходи застосовуються, коли є достатні підстави
вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, продовжуватиме злочинну
діяльність або буде намагатися ухилитися від виконання своїх
процесуальних обов’язків. Виключення з цієї норми словосполучення
«перебуваючи на волі» свідчить про зміну законодавцем акцентів при
вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, орієнтацію органів
досудового слідства та суду на виважений підхід до вибору конкретного
виду запобіжного заходу, відмову від пріоритетного застосування взяття
під варту.

Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні
у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему
главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи
підозрюваного.

$

V

?

?

$

?

`-(!¦#u#»$b$O$?%p’U+Oe-L1¶3:5 8Z98:f;„=RA

Похожие записи