Контрольна робота

з дисципліни “Кримінальне право”

План

1. Кримінально-правовий захист конституційного права громадян на працю

2. Порушення вимог законодавства про охорону праці

Висновки.

Список використаних джерел

1. Кримінально-правовий захист конституційного права громадян на працю

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, встановлене
міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право
належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі
відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для
себе і своєї сім’ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою
особистість.

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією
прав людини (ООН, 1948р.). Стаття 22 зазначає, що кожна людина, як член
суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення
необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи
прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою
національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до
структури і ресурсів кожної держави. У ст. 23 передбачено, що кожна
людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і
сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без
будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю.
Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка
забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі
необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до
професійних спілок для захисту своїх інтересів. Крім цього, в даному
міжнародно-правовому документі міститься припис також з приводу того, що
кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на
розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.

Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН,
1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР у статтях 6 – 9
передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право
на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти
собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно
погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.

На європейському рівні право на працю встановлено Європейською
соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996р.),
підписаною Україною при вступі до Ради Європи та Конвенціями і
Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких
ратифіковано Україною.

Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції
про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.),
ратифікованій Україною.

Закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне
значення для нашої держави.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість
заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно
погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та
культурні права).

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише
забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю до
праці, обирати собі працю або вільно на таку працю погоджуватися,
обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у сфері
забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а
проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав
світу. Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має
сенс у тому, що обов’язок держави полягає не лише у визнанні цього права
шляхом закріплення в законодавчому порядку, а й, головним чином, у
застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України.
Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава
створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності,
реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Правове
регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України
«Про зайнятість населення» (1991 р.) та положень, інструкцій, прийнятих
для його реалізації.

В ч. 1 ст. 43 закріплене право на працю як можливість заробляти собі на
життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. У
Конституції закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на
працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено обов’язок держави щодо створення умов
для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних
можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації
програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки
кадрів відповідно до суспільних потреб.

Норма про заборону примусової праці, що міститься в ч. 3 ст. 43,
відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Відповідно до цього конституційного положення змінено порядок
переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не
обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою
працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу в
особливих випадках згідно з ч. 2 ст. 33 КЗпП Уперше в Конституції в ч. 4
ст. 43 закріплено право кожного на належні, безпечні й здорові умови
праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилено
гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч. 7 ст. 43
закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю
захищається законом. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від
визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за працю
зведено до рангу конституційних прав.

Вільне обрання праці або вільне погодження на неї проголошене ч. 1 ст.
43 Конституції України у відповідності і» статтею 23 Загальної
декларації прав людини. Вільне обрання праці та цільне погодження на неї
означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися
своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому людина може
обрати той чи інший вид діяльності, рід занять. Вона може, наприклад,
працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або ж самостійно
забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу,
займатись індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно
розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не
займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна
розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої
відповідальності.

Дуже важливою є норма, яка вводиться в дію ч. 2 ст. 43 Конституції. Вона
передбачає обов’язок держави по створенню умов для повного здійснення
громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей у виборі
професії та роду трудової діяльності, реалізації програм
професійно-технічного навчання і підготовки та перепідготовки кадрів.
Комплекс цих обов’язків держави можна, по-перше, розглядати як певний
механізм забезпечення того права, яке передбачене у ч.1 цієї статті.
По-друге, реалізація вказаних обов’язків може привести до порушення
вкрай актуальних питань про приєднання України до ряду конвенцій МОП,
наприклад Конвенції 156 «Про рівне поводження і рівні можливості
працюючих чоловіків і жінок: працівників з сімейними обов’язками» (1981
р.).

Втім, неможливо не звернути увагу на деяку неузгодженість положень
частин першої та другої даної статті. Справа в тому, що у частині першій
мова йде про право кожного (тобто про право людини). Між тим у частині
другій йдеться про обов’язки держави щодо громадян. Це створює враження,
що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової
діяльності, (окрема однакову для всіх можливість просування по роботі на
відповідні більш високі ступені, не торкається іноземців або осіб без
громадянства. Між тим подібне редакційне звуження прана на працю не
відповідає вимогам статей 6 та 7 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборона примусової праці передбачена у статті 8 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права і знайшла своє відображення в Конституції
України. Термін «примусова чи обов’язкова праця» означає всяку роботу чи
службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якого-небудь
покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх
послуг. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна
(невійськова) служба; праця в умовах надзвичайних обставин (стихійною
лиха, аварії, нещасного випадку); робота, яка виконується за вироком
суду, що вступив в законну силу

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на
належні, безпечні і здорові умови праці в процесі трудової діяльності
визначає КЗпП України (ст. 153 — 173і) та закони про охорону праці від
15 грудня 1993 р. Законодавство про охорону праці регулює відносини між
власником підприємства, установи, організації (або його відповідним
уповноваженим) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та
виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони
праці в Україні. Право на заробітну плату не нижче встановленого законом
рівня забезпечується Законом України «Про оплату праці» від 24 березня
1995 р., (окрема розміром мінімальної заробітної плати, яка є державною
соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для
підприємств усіх форм власності і господарювання (ст. 3), обмеженням
розміру відрахувань із заробітної плати (ст. 26) та ін.

Положення Конституції щодо праці жінок та неповнолітніх знаходять
відображення у чинному законодавстві у ст. 174, 190 КЗпП України, якими
забороняється застосовувати працю жінок, осіб молодше 18 років на важких
роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а
також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт для жінок
(нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому
обслуговуванню). Забороняється також залучати вказаних осіб до
підіймання і переміщення речей, вага яких перевищує встановлені для них
граничні норми. Переліки цих робіт затверджуються Міністерством охорони
здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду
за охороною праці.

Чинним законодавством, зокрема ст. 232 КЗпП України, передбачається і
судовий захист громадян від незаконного звільнення. Спори працівників
про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового
договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час
вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників,
розглядаються безпосередньо в районних (міських) судах.

Що стосується винагороди за працю, то її захист, строки і періодичність
сплати, а також інші відповідні питання регулюються Законом України «Про
оплату праці» від 24 березня 1995 р.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зарубіжних держав
серед трудових прав особливе значення надається забезпеченню рівності
прав і заборони дискримінації. Найбільш поширені випадки дискримінації
за ознакою статі. Конституція України у ст. 24 закріплює рівність прав
чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що забезпечують таку
рівність: надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у
громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і
професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальні заходи
щодо охорони праці та здоров’я жінок, встановлення пенсійних пільг;
створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з
материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка
материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та
інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і
неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.
Це також є юридичною гарантією. Традиційно в трудовому законодавстві
передбачається підвищений соціальний захист жінки-трудівниці. Між тим у
сучасному світі до цієї гарантії склалося неоднозначне ставлення.

В Україні трудове законодавство поки що не змінюється в напрямку
скасування гарантій у сфері охорони праці жінок. Насправді ж, слід
визнати, що наявність деяких заборон, встановлених як гарантія для
жінок, дійсно обертається обмеженням доступу жінки до праці, а відтак і
до отримання певного доходу. Як свідчить практика, на шкідливих
підприємствах, у відповідь на дії адміністрації щодо вивільнення
працівниць-жінок мають місце протести та скарги від таких працівниць,
які наполягають на продовженні роботи з тим, щоб набути відповідного
пільгового стажу для пенсії, мати додаткові відпустки, підвищену оплату.
Особливе значення має розв’язання цієї проблеми в сучасних умовах, коли
трапляються непоодинокі випадки простоїв підприємств. Також це питання
стоїть гостро в тих місцевостях, де обмежена кількість робочих місць. За
умови ратифікації Хартії Верховною Радою України, очевидно, має бути
врахований новий підхід до проблеми рівності незалежно від статі в
чинному національному законодавстві.

Право працюючого на відпочинок забезпечується низкою спеціальних
заходів. Зокрема, в законодавстві передбачаються вихідні й святкові дні,
обов’язок роботодавця надати працівникові щорічну та інші відпустки; для
певних категорій працівників законом встановлюється скорочена тривалість
робочого часу тощо.

Стаття 44 Конституції містить гарантії щодо здійснення права на страйк:
порядок здійснення цього права встановлюється законом, і заборона
страйку можлива лише на підставі закону. Водночас ніхто не може бути
примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом
України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)»
(1998 p.).

Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є
відтворенням в ній положень статті 8 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права.

Право на страйк належить лише тим, хто працює, і може бути використане
ними для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що
порушуються роботодавцем, в тому числі і державою. Страйк є крайнім
засобом вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк не
допускається, якщо він створює загрозу життю І здоров ю людей, а також
на підприємствах і в організаціях залізничного і міського громадського
транспорту (включаючи метро), цивільної авіації, зв’язку, енергетики,
оборонних галузей (у підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом
продукції оборонної призначення), у державних органах, па підприємствах
і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню
обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих
виробництвах, зупинення яких пов’язане з тяжкими і небезпечними
наслідками.

Конституція не передбачає можливості страйку працюючих з політичними
вимогами. Тому такий страйк буде незаконним і не може бути допущений.

Брати чи не брати участь у страйку вирішує кожен працівник добровільно.
За примушення до участі або неучасті в страйку винні особи несуть
відповідальність у передбаченому законом порядку.

Рішення про визнання страйку незаконним приймається судом. Таке рішення
зобов’язує трудові колективи припинити страйк і приступити до роботи не
пізніше наступного дня після вручення копії рішення органові, який
очолює страйк.

Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено статтею 24
Загальної декларації прав людини та витікає з вимог статті 7
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У
чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До
речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які
стосуються гарантій використання зазначеного права.

Нормальна тривалість робочого часу працівників у відповідності із ст. 50
КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість
робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах з
шкідливими умовами праці, — не більше 36 годин на тиждень. Скорочена
тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для
окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При роботі у
нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну
годину.

????$??$???????6?мінами, яка має бути не меншою подвійної тривалості
часу роботи в попередній зміні (ст. 59 КЗпП), а також наданням перерви
для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин (ст. 66
КЗпП), щотижневих днів відпочинку (ст. 67 КЗпП). При п’ятиденному
робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при
шестиденному робочому тижні — один вихідний день. Робота також не
провадиться у святкові та неробочі дні, які встановлені ст. 73 КЗпП
України.

Всім працівникам надаються щорічні відпустки і} збереженням місця роботи
(посади) і середнього заробітку. Щорічна відпустка надається працівникам
тривалістю не менш ніж 15 робочих днів. Працівникам молодше вісімнадцяти
років щорічна відпустка надається тривалістю один календарний місяць.

Чинне законодавство передбачає також щорічні додаткові відпустки, які
надаються працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці;
працівникам, які зайняті в окремих галузях народного господарства і
мають тривалий стаж роботи на одному підприємстві або в організації;
працівникам з ненормованим робочим днем; працівникам, діяльність яких
відбувається в несприятливих географічних районах та в інших випадках,
передбачених законодавством. Умови та порядок надання щорічних та
додаткових відпусток регулюються ст. 74-84 КЗпП України.

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст.
55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина
захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними,
то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція
надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист
трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні
трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП)
спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.

Ці та інші положення Конституції та законів України мають першорядне
значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.

КЗпП України встановлює низку гарантій забезпечення права на працю та
працевлаштування. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно
проживають на території України: вільний вибір виду діяльності;
безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої
роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей,
професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання
підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо
поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних,
професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних
нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі
державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно
до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу
в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у
прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у
збереженні роботи.

З 1 січня 2001 р. введено в дію Закон України «Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня
2000р., який передбачає систему прав та обов’язків між застрахованими
особами, страхувальниками і страховиками в рамках такого страхування.
Створено Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування
на випадок безробіття, який здійснює діяльність щодо збору та
акумулювання коштів на соціальне страхування та фінансування соціальних
виплат та послуг безробітним.

7 березня 2002 р. Законом України затверджено Державну програму
зайнятості населення на 2001—2004 роки, де вперше на рівні закону
встановлено обов’язок держави щодо створення 1,5 млн. робочих місць і
поступового зменшення чисельності безробітних.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих
категорій населення. Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо
працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які
потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на
ринку праці.

15 липня 1999 р. прийнято Закон України «Про прожитковий мінімум», а 5
жовтня 2000 р. — Закон України «Про державні соціальні стандарти і
державні соціальні гарантії», упровадження яких сприятиме забезпеченню
прав людини, у тому числі у сфері праці. В законі до числа основних
державних соціальних гарантій включено мінімальний розмір заробітної
плати, який поступово має наближуватися до прожиткового мінімуму.

2. Порушення вимог законодавства про охорону праці

Стаття ККУ 271:

1. Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про
охорону праці службовою особою підприємства, установи, організації або
громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності, якщо це порушення
заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого,— карається штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі
наслідки,— карається виправними роботами на строк до двох років або
обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк
до семи років, з позбавленням права обіймати певні посади чи .займатися
певною діяльністю на строк до двох років або без такого.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є конституційне право людини
і громадянина на безпечні умови праці. Додатковим обов’язковим об’єктом
виступає здоров’я особи.

2. Потерпілим від злочину може бути особа, яка має постійний або
тимчасовий зв’язок з даним підприємством, установою, організацією чи з
виробничою діяльністю громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності,
тобто учасник виробничого процесу.

Визнання особи потерпілим не залежить від того, перебуває особа в
трудових відносинах з об’єктом, де стався нещасний випадок на
виробництві, чи пов’язана з ним Іншими відносинами — адміністративними
(учні, студенти-практиканти, відряджені), цивільно-правовими. Водночас
не можуть визнаватися потерпілими від цього злочину особи, не пов’язані
з даним виробництвом, зокрема представники контролюючих органів,
громадяни, які випадково опинилися на території підприємства, установи,
організації, де з ними стався нещасний випадок, замовники продукції чи
послуг, особи, ^які мешкають поблизу підприємства. Заподіяння шкоди
таким особам у зв’язку з діяльністю виробничого підрозділу залежно від
конкретних обставин справи дає підстави кваліфікувати вчинене як злочин
у сфері службової діяльності, злочин проти життя та здоров л особи,
проти довкілля.

З, Об’єктивна сторона характеризується: 1) діянням (дією або
бездіяльністю); 2) наслідками у вигляді шкоди здоров’ю (ч, 1 ст 27! і
або загибелі людей чи Іншими тяжкими наслідками (ч, 2 ст. 271). 3)
причинним зв’язком між діянням і наслідками, а також 4) місцем вчинення
злочину

Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових архів про
охорону праці шляхом дії полягає у вчинках, які заборонені відповідними
правилами (наприклад, вказівка про проведення певних робіт у шкідливих
для здоров’я умовах чи з використанням неналежного обладнання,
інструментів). Переважно цей злочин характеризується бездіяльністю, що
має місце при невиконанні дій, які особа повинна була вчинити відповідно
до існуючих нормативних вимог (наприклад, незабезпечення індивідуальними
засобами захисту, відсутність контролю за проведенням робіт і
дотриманням , при цьому правил безпеки праці підлеглими працівниками,
допуск до роботи осіб, які не мають відповідної підготовки чи не
проінструктовані з питань охорони праці).

Під законодавчими та іншими нормативно-правовими актами про охорону
праці, вимоги яких порушуються при вчиненні цього злочину, слід розуміти
Закон України “Про охорону праці”, КЗП. інші закони України, міжнародні
договори, укази Президента України, постанови КМ, відомчі
нормативно-правові акти (інструкції, положення, правила), а також
нормативні акти підприємств (накази, розпорядження керівників
підприємств, установ, організацій з питань охорони праці), Ст, 271
охоплюється порушення так званих загальних правил охорони праці — тих,
які стосуються всіх працівників і спрямовані на попередження заподіяння
шкоди будь-яким особам, пов’язаним з виробництвом. Порушення спеціальних
правил безпеки (які стосуються виконання робіт з підвищеною небезпекою,
діють на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах,
ядерної або радіаційної безпеки) цією статтею не охоплюються і, за
наявності підстав, потребують кваліфікації за ст. ст. 272-274.

Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 271 сконструйована як бланкетна, то при
застосуванні цієї статті слід встановлювати не лише те, які саме
нормативно-правові акти порушено при вчиненні цього діяння, а й
конкретно визначити, вимоги яких саме статей, пунктів, параграфів не
дотримано винним, а також розкрити суть допущеного порушення.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є місце його
вчинення. Ним є місце, де здійснюється виробництво,— підприємство,
установа, організація або підприємницька діяльність громадянина —
суб’єкта такої діяльності. Про поняття такого місця див. коментар до ст.
272

Наслідки у вигляді шкоди здоров’ю потерпілого мають місце при заподіянні
особі легкого або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Про поняття
таких тілесних ушкоджень див, коментар до ст, ст. 122, 125. Аналогічні
порушення за відсутності передбачених ст 271 наслідків тягнуть
адміністративну відповідальність за ч. 2 ст 41 або за ст. 93 КАП.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння шкоди здоров’ю
потерпілого,

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Крім загальних ознак суб’єкта злочину,
він наділений ще й спеціальними ознаками, а саме: 1) є службовою особою
підприємства, установи, організації або громадянином — суб’єктом
підприємницької діяльності. Про поняття службової особи див. примітки 1
і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини
КК; 2) несе спеціальні обов’язки а охорони праці. Такі обов’язки
покладаються на службових осіб спеціальними наказами адміністрації,
посадовими інструкціями, випливають із займаної посади чи в зв’язку із
попередньою діяльністю. Наприклад, такі обов’язки має керівник
підприємства, який особисто взявся керувати виконанням певних робіт.
Громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності несуть обов’язки з
охорони праці найнятих ними працівників на підставі закону.

Порушення вимог законодавства про охорону праці службовими особами, на
яких не покладено спеціальні обов’язки по охороні праці, чи службовими
особами, які працюють у невиробничій сфері (в освіті, науці, медицині),
за наявності підстав слід кваліфікувати за відповідними статями розділу
XVII Особливої частини КК. , Якщо ж такі порушення допущено рядовими
працівниками (не службовими особами), то вони, за наявності відповідних
наслідків та інших обов’язкових ознак, можуть бути кваліфіковані за
статтями про злочини проти життя та здоров’я особи.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується, як правило, складною
формою вини: до самого порушення вимог законодавства про охорону праці
особа ставиться умисно (інколи — необережно), а до його суспільне
небезпечних наслідків — тільки необережно.

У випадку, коли особа не передбачала можливості настання наслідків,
вказаних у ч. ч. І і 2 ст. 271, у справі має бути доведено, що вона
повинна була і могла їх передбачати (наприклад, була своєчасно
ознайомлена з новими стандартами щодо охорони праці).

6. .Кваліфіковані види злочину (ч. 2 ст. 271) мають місце тоді, коли
порушення вимог законодавства про охорону праці спричинило: 1) загибель
людей; 2) інші тяжкі наслідки.

Поняття загибель людей означає смерть хоча б однієї особи. До інших
тяжких наслідків належить заподіяння потерпілому тяжкого тілесного
ушкодження.

До інших тяжких наслідків не належить заподіяння матеріальної шкоди
незалежно від її розміру (якщо порушення вимог законодавства про охорону
праці супроводжується виробничими аваріями), оскільки зі змісту
відповідних нормативних актів випливає, що вони спрямовані на охорону
лише особи, її життя та здоров’я. Заподіяння шкоди майнового характеру
має отримувати самостійну кримінально-правову оцінку.

При встановленні наявності причинного зв’язку слід мати на увазі, що в
ряді випадків нещасні випадки на виробництві можуть бути викликані
порушеннями правил безпеки чи інших вимог охорони праці самими
потерпілими (використання заборонених знарядь праці чи прийомів
виконання певних робіт для їх полегшення чи прискорення). Це може
вказувати на відсутність причинного зв’язку між діяннями службової особи
чи громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності і шкодою, яка
настала внаслідок цього. Водночас злочин, передбачений ст. 271, має
місце і у вказаних випадках, якщо службова особа чи підприємець були
зобов’язані контролювати виконання робіт і попередити порушення
виконавців робіт.

КЗП (глава XI).

Закон України “Про охорону праці” мід 14 жовтня 1992р.

Постанова ПВС № бвід Южовтня 1982р. “Про практику застосування судами
України законодавства у справах, пов’язаних з порушенням вимог
законодавства про охорону праці” (п. п. 6—10).

Висновки.

Отже, право на працю належить до групи соціально-економічних прав
людини, і ця подвійність — економічна та соціальна складові — свідчить
про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом,
оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути
засоби до існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього
права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у
тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини.

Соціальність права на працю виявляється у тому, що здійснюючи його,
особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а
також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї
сім’ї. Соціальність полягає також у тому, що держава встановлює коло
соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути
дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має
бути закріплений обов’язок роботодавця своїми внесками брати участь у
соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності,
безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості
тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних
доходів і направляти їх на соціальний розвиток працівників — на охорону
праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення
соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров’я. Нарешті
соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено
умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними
групами в суспільстві — найманими працівниками і роботодавцями, від
діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак —
забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти,
охорони здоров’я, соціальної допомоги непрацездатним тощо.

Список використаних джерел

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К., 1996. – 111 с.

Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2001
р. – 240 с.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. — К.,
Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. М.І.Бажанова,
В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2003. – 496 с.

Кримінальне право України. Особлива частина./ За ред. М.І.Мельника,
В.А.Клименка. – Київ: Юридична думка, 2004. – 656 с.

Кримінальне право України. Особлива частина / За редакцією М.І.Бажанова
та ін. – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К.,
2001.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під
загальною редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. – К.: «Форум»,
2004., у 2-х ч. – Ч.2. – 984 с.

Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття» від 2 березня 2000р.

Закон України „Про охорону праці” від 15 грудня 1993 р.

Похожие записи