Реферат на тему:

Кримінально-правове забезпечення свободи прижиттєвого донорства органів
і тканин людини при трансплантації в Україні

Специфічність методу лікування за допомогою трансплантації органів або
тканин людини полягає в тому, що в орбіту діяльності медичних
працівників утягується донор, якому медична допомога не потрібна (більше
того, медичним втручанням йому завжди заподіюється істотна шкода). У
зв’язку з цим фігура донора набуває особливого значення. З урахуванням
того, що в даний час застосування штучних органів при лікуванні хворих є
лише перспективним науковим напрямом, варто погодитися з думкою
С. Г. Стеценко, що «значимість донора як основного джерела
трансплантаційного матеріалу не викликає сумнівів». Однак при цьому має
бути забезпечений максимальний юридичний захист його життя і здоров’я, у
тому числі і кримінально-правовий.

В Україні кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у сфері
прижиттєвого донорства, передбачена ст. 143 Кримінального кодексу
України 2001 року (далі — КК України). Встановлені цією статтею норми
для кримінального законодавства є новелами. З цієї причини в Україні
наукових праць з глибоким кримінально-правовим аналізом даних норм
немає. Ця тема не була до сьогодні предметом монографічного або
дисертаційного дослідження. Безумовно, позитивним є видання після
прийняття нового КК України перших науково-практичних коментарів та
підручників, (П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, В. О. Навроцький та ін.), в
яких було дано пояснення зазначених кримінально-правових норм. Проте
вивчення цих видань виявило різні тлумачення та спірність ряду питань,
що стосуються кримінально-правової характеристики злочинів вказаної
категорії: стосовно видів складів даних злочинів, їх конструктивних
ознак, кваліфікації та ін.

Велику увагу було приділено правовим проблемам пересадження органів або
тканин людини в юридичній науці в цілому (у працях М. І. Авдєєва,
З. Л. Волож, М. С. Малєїна, М. М. Малєїної, Н. О. Маргацької та ін.).
Кримінально-правові аспекти проблем трансплантації було розглянуто
С. І. Авербахом, В. О. Глушковим, І. І. Гореликом, А. М. Красиковим,
Г. М. Красновським. Однак це дослідження періоду, коли кримінальна
відповідальність безпосередньо за злочини у сфері трансплантації органів
або тканин людини взагалі не була передбачена. Останнім часом в Росії
видана монографія С. С. Тихонової, але вона підготовлена на базі
Кримінального кодексу Російської Федерації, тому її рекомендації можуть
бути використані українською наукою кримінального права обмежено.

Огляд літератури показує, що проблеми кримінально-правового регулювання
трансплантації органів і тканин людини не піддавали системному аналізу
та комплексному науковому вивченню. Сказане засвідчує актуальність
теоретичного аналізу кримінально-правової оцінки різних видів суспільно
небезпечної поведінки у зазначеній сфері, зокрема кримінально-правового
забезпечення свободи прижиттєвого донорства органів або тканин в
Україні.

Порядок вільного прийняття вольового рішення донора з приводу вилучення
власного органа або тканини для трансплантації реципієнту законодавчо
закріплено у ч. 2 ст. 143 КК України. Цією статтею встановлена
кримінальна відповідальність за вилучення в людини шляхом примушування
чи обману його органів або тканин з метою трансплантації.

Предметом цього злочину є тільки органи і тканини людини, дозволені до
трансплантації Законом України «Про трансплантацію органів та інших
анатомічних матеріалів людині» від 16 липня 1999 р.2

Конструктивними ознаками об’єктивної сторони складу даного злочину є
дія, спосіб, наслідки і причинний зв’язок. При цьому дія полягає у
вилученні в людини її органів або тканин, тобто їхнє видалення з
організму чи відділення хірургічним шляхом.

Способом здійснення таких дій є примус чи обман. Хоча названі способи
різні за своїм зовнішнім проявом, вони є однопорядковими за ступенем
впливу на потерпілого. Тому з достатніми до того підставами Н. І. Панов
виділяв їх в окрему групу.

Юридичне поняття примусу означає поводження, що виявляється у фізичному
і психічному впливі однієї людини на іншу, яка посягає на право
особистої недоторканності останньої з метою змусити її діяти потрібним
для винного чином. Автори Науково-практичного коментаря до КК України
під ред. М. І. Мельника і М. І. Хавронюка примус визначають як дії,
пов’язані із застосуванням психічного чи фізичного (у тому числі такого,
що потягло наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень) насильства до
потерпілого, і спрямовані на те, щоб у такий спосіб схилити його до
надання згоди на певні дії або бездіяльність.

Термін «примус» відповідно до диспозиції ч. 2 ст. 143 КК України означає
надання шляхом застосування психічного чи фізичного насильства або
погрози його застосування, впливу на особу з метою змусити її дати згоду
на вилучення її органів чи тканин.

Фізичне насильство — найбільш небезпечний різновид примусу. Воно завжди
свідчить про велику зухвалість злочинця, його агресивність, надмірну
рішучість на вчинення таких дій, незважаючи на імовірну протидію з боку
потерпілого

Під фізичним примусом донора до експлантації слід розуміти застосування
до особи фізичного насильства з метою вилучення органів і тканин
незалежно від наявності чи відсутності згоди донора. Дії, пов’язані з
фізичним примусом, можуть бути двох видів. По-перше, дії, що позбавляють
особу можливості діяти і тим самим протидіяти вилученню органів
(внаслідок зв’язування, заподіяння тілесних ушкоджень, які призвели до
втрати свідомості, уведення лікарських препаратів, що паралізують волю і
свідомість, тощо). По-друге, дії, спрямовані на те, щоб зламати
психологічний опір особи і змусити її дати згоду на експлантацію.

Психічний примус, що має своєю метою вилучення органів чи тканин для
трансплантації, може виявлятися: 1) у погрозі застосування відповідного
фізичного насильства, у тому числі із застосуванням зброї; 2) у
застосуванні чи погрозі застосування насильства до рідних, близьких,
інших осіб, доля яких є важливою для особи, яку примушують до вилучення
органів; 3) у знищенні чи погрозі знищення майна, що належить донору,
його рідним, близьким, іншим особам, доля яких є важливою для особи, яку
примушують до вилучення органа; 4) у погрозі поширення відомостей, які
особа бажає зберегти в таємниці; 5) вплив на психіку особи за допомогою
гіпнозу або іншим подібним способом.

Психічне насильство залежно від форми вираження може бути словесне,
письмове, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї, інших
дій, спрямованих на примушування особи до вилучення його органів чи
тканин).

Відмінність вилучення органів чи тканин людини шляхом обману від
психічного примусу полягає в тому, що при обмані відсутні основні ознаки
психічного примусу — відсутня інформація про можливість застосування
насильства при невиконанні необхідного, а є завідомо неправдива
інформація, засвоєння якої тягне неадекватне реальній дійсності
сприйняття її потерпілим. Кримінальним правом Німеччини обман
розглядається як повідомлення неправильних фактів чи їх перекручування,
або приховування справжніх фактів, що вводить в оману потерпілого і
підтримує цю оману. B деяких країнах обман розглядається як обставина,
що обтяжує кримінальну відповідальність, наприклад у КК Іспанії.

Українськими вченими обман розглядається як повідомлення потерпілому
неправдивих відомостей або умисне замовчування фактичних обставин, які
винний зобов’язаний був повідомити і повідомлення яких мало б суттєве
значення для поведінки. Тут необхідно додати, що замовчування повинно
бути умисним і щодо тих обставин, про які винний зобов’язаний був
повідомити потерпілому.

Обман може мати активний характер, коли потерпілому повідомляються
неправдиві відомості про певні факти, обставини, події. Наприклад, обман
може полягати в помилковому повідомленні потерпілому про необхідність
ампутації певного органа, вилучення тканини для лабораторних досліджень.
Обман може носити і пасивний характер, коли умисно замовчується юридично
значима інформація, наприклад, факт вилучення органа чи тканини, що
потім використовуватимуть для трансплантації, чи замовчуються відомості
про кількість тканини, що вилучається для трансплантації.

Створення в особи хибного уявлення про доцільність певного оперативного
втручання, яке насправді має на меті вилучення органа, частини органа чи
тканини потерпілого, повинне розглядатися як створення медичними
працівниками умов для здійснення незаконного вилучення органів чи тканин
і кваліфікуватися як готування до вчинення злочину, передбаченого ч. 2
ст. 143 КК України.

Закінченим даний злочин буде в тому випадку, якщо кінцева мета примусу
досягнута — органи чи тканини донора втрачені в результаті дій винного.
Тому злочин можна розглядати як злочин з матеріальним складом.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. Умисел
при цьому прямий, про що свідчить наявність спеціальної мети (вилучення
в людини органів чи тканин здійснюється з метою їхньої трансплантації).
Мотиви такого поводження (кар’єристські, корисливі спонукання, бажання
допомогти близькому — реципієнту — за рахунок іншої особи і т. ін.) не
мають значення для кваліфікації і повинні враховуватися при призначенні
покарання. Якщо органи і тканини вилучають не з метою трансплантації, то
діяння підлягає кваліфікації за іншими статтями Кримінального кодексу,
які передбачають відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень. При
цьому умисне заподіяння тілесного ушкодження, що було вчинено з
хуліганських мотивів і супроводжувалося знущанням над особою та
вилученням у неї органів чи тканин, утворює сукупність злочинів,
передбачених ст. 296, і, залежно від наслідків ушкоджень, — ст. ст. 121,
122 чи ст. 125 КК України.

Оскільки вилучення органів чи тканин людини неможливе без участі осіб,
які мають медичну освіту (лікарі, медсестри), то необхідно зазначити, що
відповідальність за злочини проти здоров’я донора відповідно до ч. 2 ст.
143 КК України такі особи нестимуть тільки в тому випадку, якщо їм було
відомо про примус особи до дачі згоди на відповідне оперативне
втручання, або якщо вони брали безпосередню участь у його примусі.

У випадку, коли неправомірне вилучення органа чи тканини, вилучення яких
не повинно було спричинити смерть потерпілого (наприклад, вилучення
одного з парних органів), через необережність призводить до смерті
потерпілого, цей злочин треба кваліфікувати за ч. 2 ст. 143 і ч. 2 ст.
121 КК України (навмисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть
потерпілого).

Незаконне вилучення органів чи тканин у людини шляхом примусу або обману
з метою трансплантації, поєднане з порушенням установленого законом
порядку трансплантації органів чи тканин людини, утворює сукупність
злочинів, передбачених ч. 2 ст. 143 і ч. 1 ст. 143 КК України.

Ч. 3 ст. 143 КК України встановлює кваліфікуючою ознакою вилучення в
людини шляхом примусу чи обману її органів або тканин вчинення його щодо
особи, яка перебувала в безпорадному стані або матеріальній чи інший
залежності від винного. Ця норма покликана запобігти можливості
вилучення органів чи тканин в осіб, залежних від реципієнта чи від його
близьких.

У російських джерелах зустрічається визначення безпорадного стану як
низького ступеня орієнтації особи в практичних життєвих ситуаціях і
слабкій волі. Можна погодитися з думкою С. С. Тихонової, що «у такому
вигляді визначення безпорадності має не стільки правовий, скільки
соціально-психологічний, моральний зміст».

Введення кваліфікуючої ознаки в ч. 3 ст. 143 КК України спрямоване на
те, щоб підсилити відповідальність за злочинні посягання щодо осіб, які
знаходяться, зокрема, у безпорадному стані. При цьому винна особа
повинна розуміти, що використовує для досягнення своїх цілей безпорадний
стан потерпілого. Тому для визначення безпорадного стану доцільно
використовувати поняття безпорадного стану, запропоноване авторами
Науково-практичних коментарів до КК України. В них безпорадний стан
визначається як обумовлений об’єктивними і суб’єктивними факторами
фізичний чи психічний стан особи, перебуваючи в якому, вона не може
чинити опір злочинцеві або уникнути злочинного посягання. До об’єктивних
факторів, що обумовлюють безпорадний фізичний стан особи, відносять
малолітній вік, фізичні вади, хворобливий або непритомний її стан. До
об’єктивних факторів, що обумовлюють психічний стан особи, відносять
розлад душевної діяльності, внаслідок чого особа не може розуміти
характер і значення вчинюваних з нею дій.

Кримінально-правове значення поняття матеріальної залежності у
літературі визначається по-різному. Так, С. С. Тихонова матеріальну
залежність визначає як такий вид залежності, при якій від винного з
огляду на різні обставини (одержання матеріальної допомоги чи
перебування на повному утриманні винного, аліменти, борги, проживання на
житловій площі винного і т. ін.) істотно залежить поліпшення чи
погіршання матеріального становища потерпілого. У той самий час В. К.
Грищук дає визначення матеріальної залежності більш вузько, конкретно —
як таке становище винного, при якому він повністю або частково перебуває
на утриманні особи, яка схилила його до вчинення злочину. Якщо особа,
використовуючи матеріальну залежність потерпілого, примушує його до дачі
згоди на вилучення органів чи тканин, то ці дії повинні бути
кваліфіковані за ч. 3 ст. 143 КК України.

Поняття службової залежності означає залежність потерпілого від винного
в силу підпорядкованості йому за посадою чи виконуваною роботою, що
ґрунтується на його побоюванні бути звільненим з роботи, пониженим у
посаді, позбавленим премії тощо, або на його очікуванні підвищення в
посаді, матеріальної або іншої винагороди.

Поняття іншої залежності може включати будь-який інший вид залежності,
яка виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої потерпілий
відчуває себе зобов’язаним перед такою особою в силу сімейних відносин,
релігійних, партійних, навчальних, чи, як зазначають В. К. Грищук і С.
С. Тихонова, такою, що походить із ситуаційної залежності. До
ситуаційної залежності згадані автори відносять, наприклад, ситуацію,
коли особа зобов’язана іншій особі рятуванням життя своєї дитини, або їй
відомі відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці, чи
залежність особи, яка знаходиться на лікуванні, від медичного персоналу;
залежність особи, яка перебуває у виправній чи виховній установі і т.
ін.

З питанням кримінально-правового забезпечення свободи прижиттєвого
донорства пов’язано питання про можливість примусової реалізації
відносин донорства в стані крайньої необхідності. Відповідно до ст. 39
КК України не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у
стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що
безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини
або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо
небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо
при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Згідно
з ч. 2 цієї статті перевищенням меж крайньої необхідності є умисне
заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш
значною, ніж відвернена шкода. Стосовно медичної сфери підставою для
вчинення акту крайньої необхідності (джерелом небезпеки) є реальні
патологічні процеси в організмі людини, що ставлять під загрозу її життя
чи здоров’я.

Можлива ситуація, коли врятувати життя чи відновити здоров’я одного чи
декількох хворих неможливо інакше, як здійснивши їм пересадження органа
чи тканини від конкретного донора, але без його згоди. Вилучення органа
чи тканини не є нешкідливим для донора, тобто такими діями йому завжди
заподіюється шкода. Якщо шкода, заподіяна при цьому донору, не
перебільшуватиме шкоду відвернену, то, таким чином, мають місце всі
зазначені в кримінальному законі ознаки крайньої необхідності. Таке
обґрунтування правомірності вилучення органів чи тканин у донора без
його згоди можна поширити і на випадки примусу потенційного донора до
надання згоди на вилучення його органів чи тканин для порятунку життя
іншої людини.

Однак ще І. І. Горелік розглядав як основу правового регулювання
відносин у сфері прижиттєвого донорства принцип оптимальної турботи про
інтереси донора20. Дана позиція знаходить розвиток та закріплення і в
теорії сучасного права, орієнтованого на людину, її права і свободи як
на вищу цінність. Надання права розпоряджатися долею та анатомічною
цілісністю організму людини іншим особам (навіть і з найкращими
намірами) є неприпустимим: «Нікому не дозволено робити узяття крові,
тканин чи органа людини без її згоди, хоча б таке втручання і було
єдиним засобом для порятунку життя і здоров’я іншої людини».

Отже, захист законних інтересів хворого-реципієнта шляхом насильницького
чи оманного заподіяння шкоди таким правоохоронюваним благам, як життя і
здоров’я іншої людини, не повинен виправдовуватися посиланнями на стан
крайньої необхідності, а має розглядатись як суспільно небезпечне і
кримінально каране діяння. Практичне вирішення питання про здійснення
трансплантації в стані крайньої необхідності повинно відповідати вимогам
Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних
матеріалів людині».

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Похожие записи