Реферат на тему:

Кримінально-правове забезпечення свободи прижиттєвого донорства органів
і тканин людини при трансплантації в Україні

Специфічність методу лікування за допомогою трансплантації органів або
тканин людини полягає в тому, що в орбіту діяльності медичних
працівників утягується донор, якому медична допомога не потрібна (більш
того, медичним утручанням йому завжди заподіюється істотна шкода). У
зв’язку з цим фігура донора здобуває особливого значення. З урахуванням
того, що в даний час застосування штучних органів при лікуванні хворих є
лише перспективним науковим напрямком, варто погодитися з думкою
Стеценко С.Г., що «значимість донора, як основного джерела
трансплантаційного матеріалу, не викликає сумнівів» . Однак при цьому
необхідний максимальний юридичний захист його життя і здоров’я, у тому
числі і кримінально-правовий.

В Україні кримінальна відповідальність за злочини, скоєні в сфері
прижиттєвого донорства, передбачена ст. 143 КК України 2001 року.
Встановлені цією статтею норми для кримінального законодавства є
новелами. З цієї причини в Україні наукових праць з глибоким
кримінально-правовим аналізом даних норм немає. Дана тема не була до сих
пір предметом монографічного або дисертаційного дослідження. Безумовно,
позитивне значення мають пояснення вищезазначених кримінально-правових
норм в перших науково-практичних коментарях та підручниках, що видані
після прийняття нового КК України (П.П.Андрушко, М.І. Бажановим, В.О.
Навроцьким та ін.) Однак, вивчення цих видань виявило різні тлумачення
та спірність ряду питань, що стосуються кримінально-правової
характеристики злочинів вказаної категорії: відносно видів складів даних
злочинів, їх конструктивних ознак, кваліфікації та ін.

Велика увага приділялась правовим проблемам пересадження органів або
тканин людини в юридичній науці в цілому (у роботах М.І. Авдєєва, З.Л.
Волож, М.С. Малєїна, М.М. Малєїної, Н.О. Маргацької та інших).
Кримінально-правові аспекти проблем трансплантації були розглянуті в
роботах С.І. Авербаха, В.О.Глушкова, І.І.Горелика, А.М. Красикова, Г.М.
Красновського. Однак, це роботи періоду, коли кримінальна
відповідальність безпосередньо за злочини в сфері трансплантації органів
або тканин людини не була передбачена зовсім. Останнім часом в РФ видана
монографія С.С. Тихоновою. Однак вона підготовлена на базі КК Російської
Федерації, тому її рекомендації можуть бути використані українською
наукою кримінального права обмежено.

У цілому огляд літератури показує, що проблеми кримінально-правового
регулювання трансплантації органів і тканин людини не піддавалися
системному аналізу та комплексному науковому вивченню. Вищезазначене
засвідчує про актуальність теоретичного аналізу кримінально-правової
оцінки різних видів суспільно небезпечної поведінки у вказаній сфері, у
тому числі й кримінально-правового забезпечення свободи прижиттєвого
донорства органів або тканин в Україні.

Засобом кримінально-правового забезпечення законодавчо закріпленого
порядку вільного ухвалення вольового рішення з приводу вилучення
власного органа чи тканини донора для трансплантації реципієнту виступає
ч.2 ст. 143 КК України. Вона встановлює кримінальну відповідальність за
вилучення в людини шляхом примуса чи обману його органів або тканин з
метою трансплантації.

Предметом цього злочину є тільки органи чи тканини людини, дозволені до
трансплантації Законом України «Про трансплантацію органів та інших
анатомічних матеріалів людині» від 16 липня 1999р.

Конструктивними ознаками об’єктивної сторони складу даного злочину є
дія, спосіб, наслідки і причинний зв’язок. При цьому дія полягає у
вилученні в людини її органів або тканин, тобто їхнє видалення чи
відділення з організму хірургічним шляхом.

Способом здійснення таких дій є примус чи обман. Хоча названі способи
різні по своєму зовнішньому прояву, вони є однопорядковими по ступеню
впливу на потерпілого. Тому з достатніми до того підставами Н.И. Панов
виділяв їх в окрему групу .

Юридичне поняття примуса означає поводження, що виявляється у фізичному
і психічному впливі однієї людини на іншу, що зазіхає на право особистої
недоторканності останньої з метою змусити її вчинити потрібним для
винного чином. Авторами Науково-практичного коментарю до КК України під
ред. М.И. Мельника і М.И. Хавронюка примус визначається як дії,
пов?язані із застосуванням психічного чи фізичного (у тому числі такого,
що потягло наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень) насильства до
потерпілого і спрямовані на те, щоб у такий спосіб схилити його до
надання згоди на певні дії або бездіяльність .

Термін «примус» стосовно до диспозиції ч. 2 ст. 143 КК України означає
надання шляхом застосування психічного чи фізичного насильства або
погрози його застосування, впливу на особу з метою змусити її дати
згоду на вилучення її органів чи тканин.

Фізичне насильство – найбільш небезпечний різновид примуса. Воно завжди
свідчить про більшу зухвалість злочинця, його агресивність, надмірну
рішучість на здійснення таких дій, коли він може розраховувати на
протидію з боку потерпілого .

Під фізичним примусом донора до експлантації варто розуміти застосування
до особи фізичного насильства з метою вилучення органів і тканин,
незалежно від наявності чи відсутності згоди донора. Дії, пов’язані з
фізичним примусом можуть бути двох видів. По-перше, дії, що позбавляють
особу можливості діяти і тим самим протидіяти вилученню органів
(унаслідок зв’язування, заподіяння тілесних ушкоджень, які призвели до
утрати свідомості, уведення лікарських препаратів, що паралізують волю і
свідомість та ін.). По-друге, дії, спрямовані на те, щоб зламати
психологічну відсіч особи і змусити її дати згоду на експлантацію.

Психічний примус, що ставить своєю метою вилучення органів чи тканин для
трансплантації, може бути виражений: (1) у погрозі застосування
відповідного фізичного насильства, у тому числі з застосуванням зброї;
(2) у застосуванні чи погрозі застосування насильства до рідних,
близьких, інших осіб, доля яких є важливою для особи, що примушується до
вилучення органів; (3) у знищенні чи погрозі знищення майна, що належить
донору, його рідним, близьким, іншим особам, доля яких є важливою для
особи, що примушується до вилучення органа; (4) у погрозі поширення
відомостей, які особа бажає зберегти в таємниці; (5) вплив на психіку
особи за допомогою гіпнозу або іншим подібним способом.

У залежності від форми вираження психічне насильство може бути
словесним, письмовим, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації
зброї, інших дій, спрямованих на примус особи до вилучення його органів
чи тканин).

Відмінність вилучення органів чи тканин людини шляхом обману від
психічного примуса полягає в тому, що в обмані відсутні основні ознаки
психічного примуса – відсутня інформація про можливість застосування
насильства при невиконанні необхідного, а є свідомо помилкова
інформація, засвоєння якої тягне неадекватне реальній дійсності
сприйняття її потерпілим. Кримінальним правом Німеччини обман
розглядається як повідомлення неправильних фактів чи їхнє
перекручування, або приховування справжніх фактів, що вводить в оману
потерпілого і підтримує цю оману. B деяких країнах обман розглядається
як обставина, що обтяжує кримінальну відповідальність, наприклад у КК
Іспанії.

Українськими вченими обман розглядається як повідомлення потерпілому
неправдивих відомостей або умисне замовчування фактичних обставин, які
винний зобов?язаний був повідомити і повідомлення яких мало б суттєве
значення для поведінки. Тут необхідно додати, що замовчування повинне
бути навмисним і у відношенні тих обставин, про які винний зобов’язаний
був повідомити потерпілому.

Обман може носити активний характер, коли потерпілому повідомляються
неправдиві відомості про певні факти, обставини, події. Наприклад, обман
може полягати в помилковому повідомленні потерпілому про необхідність
ампутації певного органа, вилучення тканини для лабораторних досліджень.
Обман може носити і пасивний характер, коли навмисно замовчується
юридично значима інформація, наприклад, факт вилучення органа чи
тканини, що потім будуть використовуватися для трансплантації, чи
замовчуються відомості про кількість тканини, що вилучається для
трансплантації.

Створення в особи невірного уявлення про доцільність певного
оперативного втручання, яке насправді має на меті вилучення органа,
частини органа чи тканини потерпілого, повинне розглядатися як створення
медичними працівниками умов для здійснення незаконного вилучення органів
чи тканин і кваліфікуватися як готування до здійснення злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 143 КК України.

Закінченим даний злочин буде в тому випадку, якщо кінцева мета примуса
досягнута – органи чи тканини донора втрачені в результаті дій винного.
Тому злочин можна розглядати як злочин з матеріальним складом .

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. Умисел
при цьому прямий, про що свідчить наявність спеціальної мети (вилучення
в людини органів чи тканин здійснюється з метою їхньої трансплантації).
Мотиви такого поводження (кар’єристські, корисливі спонукання, бажання
зробити допомогу близькому – реципієнту – за рахунок іншої особи і т.д.)
не мають значення для кваліфікації і повинні враховуватися при
призначенні покарання. Якщо вилучення органів і тканин здійснюється без
мети трансплантації, то діяння підлягає кваліфікації по інших статтях
Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за заподіяння
тілесних ушкоджень. При цьому навмисне заподіяння тілесного ушкодження,
що відбувалося з хуліганських мотивів і супроводжувалося знущанням над
особою і вилученням у неї органів чи тканин, утворює сукупність
злочинів, передбачених ст. 296, і, у залежності від наслідків ушкоджень
– ст. ст. 121, 122 чи 125 КК України .

Оскільки вилучення органів чи тканин людини неможливе без участі осіб,
які мають медичну освіту (лікарі, медсестри), то необхідно відзначити,
що відповідальність за злочини проти здоров’я донора відповідно до ч. 2
ст. 143 КК України зазначені особи будуть нести тільки в тому випадку,
якщо їм було відомо про примус особи до дачі згоди на відповідне
оперативне втручання, або якщо вони брали безпосередню участь у його
примусі.

У випадку, коли неправомірне вилучення органа чи тканини, вилучення яких
не повинно було спричинити смерть потерпілого (наприклад, вилучення
одного з парних органів), по необережності призводить до смерті
потерпілого, цей злочин варто кваліфікувати за ч. 2 ст. 143 і ч. 2 ст.
121 КК України (навмисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть
потерпілого).

Незаконне вилучення органів чи тканин у людини шляхом примуса або обману
з метою трансплантації, поєднане з порушенням установленого законом
порядку трансплантації органів чи тканин людини, утворює сукупність
злочинів, передбачених ч.2 ст. 143 і ч.1 ст. 143 КК України .

Ч. 3 ст. 143 КК України встановлює кваліфікуючою ознакою вилучення в
людини шляхом примушування чи обману її органів або тканин вчинення
його щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або матеріальній чи
інший залежності від винного. Ця норма покликана запобігти можливості
вилучення органів чи тканин в осіб, залежних від реципієнта чи від його
близьких.

У російських джерелах зустрічається визначення безпорадного стану як
низького ступеня орієнтації особи в практичних життєвих ситуаціях і
слабкій волі. Можна погодитися з думкою Тихонової С.С., що «у такому
вигляді визначення безпорадності має не стільки правовий, скільки
соціально-психологічний, моральний зміст» .

Уведення кваліфікуючої ознаки в ч. 3 ст. 143 КК України спрямоване на
те, щоб підсилити відповідальність за злочинні зазіхання у відношенні
осіб, що знаходяться, зокрема, у безпорадному стані. При цьому винна
особа повинна розуміти, що використовує для досягнення своїх цілей
безпорадний стан потерпілого. Тому для визначення безпорадного стану
доцільно використовувати поняття безпорадного стану, запропонованого
авторами Науково-практичних коментарів до КК України. В них безпорадний
стан визначається як обумовлений об’єктивними і суб’єктивними факторами
стан особи, у якому вона не може чинити опір злочинцеві або уникнути
злочинного посягання в силу фізичного чи психічного стану. До
об’єктивних факторів, що обумовлюють безпорадний фізичний стан особи,
відносяться малолітній вік, фізичні вади, хворобливий або непритомний її
стан. До об’єктивних факторів, що обумовлюють психічний стан особи,
відносяться розлад душевної діяльності, у результаті яких особа не могла
розуміти характер і значення здійснюваних з нею дій.

Кримінально-правове значення поняття матеріальної залежності у
літературі визначається по-різному. Так, Тихонова С.С. матеріальну
залежність визначає як такий вид залежності, при якій від винного в силу
різних обставин (одержання матеріальної допомоги чи перебування на
повному утриманні винного, аліменти, борги, проживання на житлової площі
винного і т.п.) істотно залежить поліпшення чи погіршення матеріального
становища потерпілого . У той час, Грищук В.К. дає визначення
матеріальної залежності в більш вузькому, конкретному змісті – як таке
становище винного, при якому він повністю або частково перебуває на
утриманні особи, яка схилила його до вчинення злочину . Якщо особа,
використовуючи матеріальну залежність потрепілого, примушує його до дачі
згоди на вилучення органів чи тканин, то ці дії повинні бути
кваліфіковані за ч. 3 ст. 143 КК України.

Поняття службової залежності означає залежність потерпілого від винного
в силу підпорядкованості йому за посадою чи виконуваною роботою, що
грунтується на його побоюванні бути звільненим з роботи, пониженим у
посаді, позбавленим премії тощо, або на його очікуванні підвищення в
посаді, матеріальної або іншої винагороди .

Поняття іншої залежності може включати будь-який інший вид залежності,
яка виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої він відчуває
собі зобов’язаним перед такою особою в силу сімейних відносин,
релігійних, партійних, навчальних, чи, як указують Грищук В.К. і
Тихонова С.С., такою, що походить із ситуаційної залежності. До
ситуаційної залежності зазначені автори відносять, наприклад, ситуацію,
коли особа зобов’язана іншій особі рятуванням життя своєї дитини, або їй
відомі свідомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці, чи
залежність особи, що знаходиться на лікуванні, від медичного персоналу;
залежність особи, що знаходиться у виправній чи виховній установі і т.п.

З питанням кримінально-правового забезпечення свободи прижиттєвого
донорства пов’язане питання про можливість примусової реалізації
відносин донорства в стані крайньої необхідності. У відповідності зі ст.
39 КК України не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у
стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що
безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини
або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо
небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо
при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Згідно
з ч.2 цієї статті перевищенням меж крайньої необхідності є умисне
заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, якщо така шкода є більш
значною, ніж відвернена шкода. Стосовно медичної сфери, підставою для
здійснення акта крайньої необхідності (джерелом небезпеки) є реальні
патологічні процеси в організмі людини, що ставлять під загрозу її життя
чи здоров’я.

Можлива ситуація, коли врятувати життя чи відновити здоров’я одного чи
декількох хворих неможливо інакше, як здійснивши їм пересадження органа
чи тканини від конкретного донора, але без його згоди. Вилучення органа
чи тканини не є нешкідливим для донора, тобто такими діями йому завжди
заподіюється шкода. Якщо шкода, заподіяна при цьому донору, не буде
більшою, ніж шкода відвернена, то, таким чином, мають місце всі
зазначені в кримінальному законі ознаки крайньої необхідності. Це може
служити обґрунтуванням правомірності вилучення органів чи тканин у
донора без його згоди. Подібне рішення питання можна поширити і на
випадки примуса потенційного донора до згоди на вилучення його органів
чи тканин для порятунку життя іншої людини.

Однак ще І.І.Горелік розглядав як основу правового регулювання
правовідносин у сфері прижиттєвого донорства принцип оптимальної турботи
про інтереси донора. Дана позиція знаходить розвиток та закріплення і у
теорії сучасного права, орієнтованого на людину, її права і свободи як
вищу цінність. Надання права розпорядження долею й анатомічною
цілісністю організму людини іншим особам (нехай навіть і із найкращими
намірами), є неприпустимим: «…нікому не дозволено робити узяття крові,
тканин чи органа людини без її згоди, хоча б таке втручання і було
єдиним засобом для порятунку життя і здоров’я іншої людини» .

Таким чином, захист законних інтересів хворого-реципієнта шляхом
насильницького чи облудного заподіяння шкоди таким правоохоронюваним
благам, як життя і здоров’я іншої людини, не повинна виправдовуватись
посиланнями на стан крайньої необхідності, а розглядатися як суспільно
небезпечне і кримінально каране діяння. Практичне рішення питання про
здійснення трансплантації в стані крайньої необхідності повинне
відповідати вимогам Закону України «Про трансплантацію органів та інших
анатомічних матеріалів людині».

Література:

Закон України від 5 квітня 2001 р. «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України стосовно посилення відповідальності за
порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності” // ВВР України. –
2001. — №23. – Ст.117.

Бондаренко С. Захист авторського права і суміжних прав у національному
законодавстві // Інтелектуальна власність. 2001. — №9-10. – с.28-31.

Карпухина С.И. Защита интеллектуальной собственности и патентоведение.
М.: Центр экономики и маркетинга, 2002. – 352с.

Птушенко А. Правовая защита интеллектуальной собственности//
Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. 2002. —
№2. – с.44-54.

Івченко А.О. Тлумачний словник української мови. Х.: Фоліо, 2000. –
с.147.

Воеводин Л.В. Юридические гарантии конституционных прав и свобод
личности в социалистическом обществе: Учебник. М., 1987. – с.91.

PAGE 1

Похожие записи