Дипломна робота

Кримінально-правове дослідження cтадій вчинення злочину ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Поняття, види і значення стадій вчинення злочину

Поняття стадій вчинення злочину
6

Закінчений злочин як самостійна завершальна стадія 17

вчинення злочину

Розділ ІІ. Готування до злочину, як вид попередньої злочинної

діяльності і відповідальність за нього

Поняття і форми готування до вчиннення злочину 24

Відмежування готування до злочину від виявлення наміру 41

Відповідальність за готування до злочину
46

Розділ ІІІ. Замах на вчинення злочину

3.1 Поняття, ознаки і види замаху на злочин
56

3.2 Відмежування замаху на злочин від інших стадій

попередньої злочинної діяльності: готування до

злочину та закінченого злочину
75

3.3 Відповідальність за замах на злочин
84

Висновки
92

Список використаних джерел
98

Вступ

Актуальність теми дослідження. Злочин — це історичний феномен, зло, яке
породжується конкретною людиною і направлене проти людини. Він виступає
як наслідок нездатності суб?єктів знайти дозволені форми вирішення
життєвих проблем. Сам термін „злочин” має декілька значень. З однієї
строни цей термін охоплює всі передбачені кримінальним законом
суспільно-небезпечні дії, які в силу їх суспільної небезпеки тягнуть
покарання. З іншої строни, злочин розуміється, як закінчене діяння.
Проте, розуміння злочину є неповним, якщо даним поняттям не охоплюється
незакінчене злочинне діяння, тобто попередня злочинна діяльність. Так, в
чинному законодавстві передбачена (ст.ст. 14, 15 КК України)
незавершеність злочинного діяння та кримінальна відповідальність за неї
(ст. 16 КК України).

Оскільки, боротьба зі злочинною діяльністю є ефективною, коли з нею
боряться не в загальному, а в кожному конкретному випадку вчинення
злочину, незалежно від того чи закінчений злочин, чи незакінчений. Тому,
неостанню роль відіграє вірне визначення в кримінальному законі поняття
незакінченого злочину, стадій вчинення злочину та відповідальності за
попередню злочинну діяльність ( готування до злочину і замах на злочин
).

Для суспільних відносин, що існують на сьогодні в нашій країні,
небезпечним є не тільки завершені в повній мірі злочини, а й умисні дії,
що входять до складу попередньої злочинної діяльності, і які виражаються
у створенні умов для подальшого вчинення злочину ( готування до злочину
), а також і дії, безпосередньо спрямовані на його вчинення ( замах на
злочин ), але, які не призвели до закінчення злочину через певні
причини. З цих причин дії такого роду наділені суспільною небезпечністю
і відповідальність за них, що передбачена в законі, є важливою умовою
дотримання суспільного порядку, прав і свобод людини і громадянина.

Отже, актуальність та доцільність існування кримінальної
відповідальності за попередню злочинну діяльність зумовлена об?єктивною
необхідністю, оскільки діяння особи, навіть перерване на певному із його
етапів, становить певну суспільну небезпечність, а притягнення особи до
відповідальності є виконанням принципу невідворотності кримінальної
відповідальності. З іншого боку, встновлення такого роду
відповідальності спрямовується на привенцію злочинів, відвернення
настання шкоди, що може бути завдана закінченим злочином.

Визначення стадій злочину має дуже важливе кримінально-правове значення
для розмежування закінченого злочину та незакінченого, та
відповідальності за них, що є важливим для правильної кваліфікації
діяння, визначення суспільної небезпечності діяння і особи винного.
Адже, випадки помилкової кваліфікації злочину, пов?язані з неправильним
встановленням стадій його вчинення в судовій практиці ще зустрічаються,
що веде до призначення покарання, що не відповідає ступеню суспільної
небезпечності вчиненого діяння і самого злочинця. А це в свою чергу,
означає пряме порушення принципів права вцілому.

Встановлення кримінальної відповідальності за попередню злочинну
діяльність в кримінальному законі є свідченням того, що вже на
початкових етапах злочинної діяльності особа зазнає кримінально-
правової репресії з метою захисту суспільних відносин від будь-яких
посягань. Це також є свідченням того, що кримінальне право в цілому
виконує свою функціональну роль щодо охорони всіх об’єктів, що
перебувають під його захистом.

Саме ці аспекти і обумовлюють актуальність даної теми та необхідність
даного дослідження.

Ступінь наукової розробки теми. Слід зазначити, що в історії
кримінального права вже почала приділятися значна увага стадіям
попередньої злочинної діяльності та кримінальної відповідальності за них
ще на ранніх етапах розвитку цієї галузі права. Так ще в Соборному
Уложенні 1649 року глава ІІ була присвячена стадіям вчинення злочину і
кримінальній відповідальності за них. Пізніше в „Уложениях о наказаниях
уголовных и исправительных” 1845 року статтями 9-11 також передбачалися
поняття та відповідальність за стадії злочинної діяльності. В радянській
юридичній літературі є багато робіт, в яких приділялась увага різним
аспектам вчення про стадії попередньої злочинної діяльності та
відповідальності за них. Дана тема завжди присутня у навчальній програмі
кримінального права та має місце у всіх підручниках та учбових
посібниках, як радянського, так і сучасного українського кримінального
права.

В підручниках, монографіях, дисертаційних роботах і статтях детально і
грунтоно розробляються актуальні питання стадій вчинення злочину, як
різних етапів попередньої злочинної діяльності. У своїх працях дані
аспекти розглядали: Благов Є.В., Дурманов Н.Д., Іванов В.Д, Караулов
В.Ф. Кузнецова Н.Ф., Лясс Н.В., Піонтковський А.А., Тішкевич І.С.,
Трайнін А.Н., Тихий В.П., Шевчук А.В. та інші. Найбільш відомими працями
даних авторів є „Стадии совершения преступления по советскому уголовному
праву„ (Дурманов Н.Д.), „Стадии совершения преступления„ (Караулов
В.Ф.), „Ответственность за приготовление к преступлению и покушение на
преступление по советскому уголовному праву„ (Кузнецова Н.Ф.),
“Приготовление и покушение по советскому уголовному праву” (Тішкевич
І.С.), „Стадії вчинення злочину „ (Шевчук А.В.), та інші.

Мета і завдання роботи. Метою роботи є розробка на теоретичному рівні
всіх аспектів, що стосуються поняття попередньої злочинної діяльності,
особливостей кожної із стадій вчинення злочину, кримінальної
відповідальності за попередню злочинну діяльність та призначення
покарання за неї. Автором в роботі досліджуються різні погляди на
позиції науковців щодо даної проблеми, а також визначена власна думка
щодо дискусійних питань.

Відповідно до сформованої та поставленої мети, автор намагається
зосередити свою увагу на вирішенні основних завдань даної проблематики :

проаналізувати стан наукової розробки проблеми стадій вчиннення
злочину в кримінальному праві України;

провести детальний юридичний аналіз кожної із стадій попередньої
злочинної діяльності, визначити і дослідити об’ємні і суб’єктивні
ознаки кожної із стадій;

визначити критерії розмежування стадій між собою та їх теоретичне і
практичне значення;

провести дослідження видів готування до злочину та видів замаху на
злочин та визначити їх значення;

визначити підстави і характер кримінальної відповідальності на кожній із
стадій попередньої злочинної діяльності;

визначити характер і ступень суспільної небезпечності діянь, що
припинилися на будь якій стадії злочинної діяльності, а також інші
обставини, що враховуються судом при призначенні покарання за попередню
злочинну діяльність

Об’єктом дослідження — є суспільні відносини, що виникають в процесі
притягнення особи до кримінальної відповідальності на кожній із стадій
попередньої злочинної діяльності.

Предметом дослідження виступають норми чинного кримінального
законодавства, які регламентують стадії вчинення злочину, їх види,
визначають підстави кримінальної відповідальності за них, керівні
роз’яснення Пленуму Верховного Суду України.

Нормативної базою дослідження були Конституція України, діюче
кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство України, Постанови
Пленуму Верховного Суду України.

Структура роботи зумовлена її метою, поставленими завданнями. Робота
складається із вступу, трьох розділів, які об?єднують десять
підрозділів, висновки, списку використаних джерел.

Розділ І.

Поняття, види і значення стадії виникнення злочину

1.1. Поняття стадії вчинення злочину

Здійснювані в об’єктивному світі, скеровані волею вчинки людей,
проходять в процесі їх реалізації окремі етапи. В кримінальному праві,
що має справу з суспільно-небезпечними діяннями, юридичним вираженням
цих етапів людських вчинків є стадії вчинення злочину.

Злочин відповідно до кримінального права є актом зовнішньої
суспільно-небезпечної поведінки людини, що здійснюється в часі,
просторі, проходячи певні стадії від початку і до закінчення. Тому і всі
стадії здійснення злочину є такими ж актами. Ще до початку умисної
злочинної діяльності суб’єкт злочину уявляє собі вже її кінцевий
результат. Це визначає спосіб і характер діяльності суб’єкта,
направленої на реалізацію злочинного умислу.

Таким чином, виокремлення стадії вчинення злочину в кримінальному праві
потрібно визнати відображенням фактів об’єктивної дійсності.

Розуміння такого поняття як стадії злочину неможливе без розуміння і
визначення поняття злочину, під яким розуміють винне
суспільно-небезпечне заборонене діяння (дія чи бездіяльність) вчинене
суб’єктом злочину (ст. 11 КК України). Граматичне тлумачення злочину
дозволяє зробити висновки про те, що мова йде вже про закінчений злочин.
Це ж стосується і всіх статей Особливої частини КК, де відповідальність
за умисний злочин встановлюється при умові вчинення винним всіх дій
(бездіяльності), що утворюють об’єктивну сторону злочину. Проте в
реальній дійсності нерідко буває так, що через певні причини задуманий
особою злочин реалізується не до кінця. Припустимо, що злочинець для
здійснення крадіжки грошей з банку набуває інструментів, отримує
відомості щодо порядку несення служби охороною банку і про систему
сигналізації, складає схему, підбирає співучасників, розподіляє ролі,
але не доводить злочин до кінця, оскільки затримується співробітниками
правоохоронних органів. Або ж, виконавши всі перелічені дії, він
проникає до приміщення банку і пробує відкрити сейф з грошима, але не
зумівши це зробити, тікає з місця злочину. З наведених прикладів видно,
що спочатку особа створює умови для вчинення злочину, потім виконує дії,
що безпосередньо посягають на охоронюваний об’єкт і лише після цього
реалізує злочинний намір. Для правильного вирішення питання про
кримінальну відповідальність за конкретні злочинні дії необхідно
виділити їх в самостійні стадії. Тому обов’язково потрібно наголосити.
Що для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом,
становлять небезпеку не лише закінчені злочини, але й умисні дії, що
виражаються у створенні умов для подальшого вчинення злочину, а також
безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, але які не призвели до
його закінчення з причин, що не залежали від волі винного.

Термін «стадія злочину» (в перекладі з грецької слово «стадія» означає
відому відстань, стародавню грецьку міру довжини) законодавець не вживав
раніше. Проте в нині діючому Кримінальному Кодексі даний термін
використовується, а статті 13–17 Кримінального Кодексу України
присвячені стадіям злочину, тому у назві розділу ІІІ Загальної частини
Кримінального Кодексу і застосовується термін «стадії злочину». Вживання
цього терміну в Кримінальному Кодексі України є одним із позитивних
нововведень, що дозволяє конкретизувати і уточнювати поняття злочину та
визначати особливості відповідальності особи за попередню злочинну
діяльність.

Нерідко термін «стадії вчинення злочину» вживається в подвійному
значенні: 1) для визначення тих етапів, які проходять закінчені злочини;
2) для визначення особливостей відповідальності за злочинне діяння в
залежності від етапу, на якому було припинено вчинення злочину.

В кримінальному праві відіграє важливу роль саме таке розуміння
«стадій». Якщо злочин закінчений, то характер діяння, за загальним
правилом, немає суттєвого значення для відповідальності і кваліфікації
закінченого злочину, при умові. Що ці дії не включають іншого злочину.

Юридичне поняття стадій вчинення злочину передбачає розмежування
завершеної (закінченої) злочинної діяльності і злочинної діяльності,
припиненої на одному із основних етапів підготовки і вчинення злочину.
Та обставина, що дії, спрямовані на вчинення злочину, завершились
невдало, створює специфічні особливості в характері і ступені суспільної
небезпечності діяння, а отже, і особливості відповідальності за ці дії в
порівнянні з закінченим злочином того ж виду.

Тому, коли мова йде про стадії вчинення злочину, то мається на увазі не
процес розвитку конкретного злочину, від готування до закінченого
злочину. Говорячи про стадії, як кримінально-правову категорію,
вказується на різні форми здійснення конкретного злочинного діяння, що
відрізняються одне від одного в залежності від моменту, коли злочинна
діяльність була припинена.

Таким чином, стадії мають самостійне значення для визначення
відповідальності в порівнянні з закінченим злочином і в силу цього
виділяються в законі і в сучасній науці кримінального права.

Що стосується безпосередньо самого поняття стадій злочину, то тут немає
єдиної думки, і ряд учених дають різноманітні визначення.

Під стадіями П.І.Грінаєв розуміє стани підготовки і здійснення умисного
злочину, які розрізняються між собою характером здійснених дій і
моментом припинення злочинної діяльності. На думку Дурманова Н.Д.,
стадіями вчинення злочину є визначенні етапи підготовки і
безпосереднього вчинення умисного злочину, що суттєво розрізняються між
собою за характером суспільно-небезпечних дій і їх наслідків, за
ступенями реалізації винним злочинного наміру. Н.А. Беляєв і М.І.
Ковальов стадіями злочину визначають певні етапи в розвитку умисного
злочину, які полягають в готуванні до вчинення злочину, в замаху на його
вчинення і в здійсненні закінченого злочину. З цього приводу професор
Станин В.В. висловлюється так: стадії вчинення злочину – це етапи
здійснення умисного злочину, які відрізняються за характером дій і
ступенем їх суспільної небезпеки. Н.В.Чернишов, М.В. Володько і М.А.
Хазін вважають, що стадії вчинення злочину – це етапи навмисного
злочину, які він може проходити від моменту задуму до повного
завершення.

М.Й. Коржанський визначає поняття стадій злочину як здійснення
злочинного наміру в декілька етапів, які різняться ступенем реалізації
цього наміру, ступенем закінченості злочину. А.Н. Ігнатов, Ю.А. Красинов
під стадіями навмисного злочину розуміють визначені етапи його
підготовки і безпосереднього здійснення (етапи розвитку злочинної
діяльності). На думку Б.В. Здравомислова, стадії злочину є ні що інше,
як етапи реалізації злочинного умислу, намір винного вчинити конкретне
злочинне посягання.

Так, Шевчук А.В. досліджуючи дану проблему, визначив стадії злочину, як
сукупність етапів, що мають самостійне юридичне значення, які проходять
злочин ступенево в своєму розвитку по вихідній від моменту задуму чи
підготовчих дій до моменту реалізації злочинного наміру, до закінченого
злочину, тобто до моменту вчинення злочину з формальним складом або до
моменту настання суспільно-небезпечних наслідків, що вказані у законі
для матеріальних складів, і які відрізняються між собою характером дій і
ступенем їх суспільної небезпеки, а також моментом припинення (чи
закінчення) злочинної поведінки. На думку В. Тихого, стадії злочину – це
передбачені КК, суспільно-небезпечні етапи, які істотно різняться між
собою ступенем реалізації злочинного наміру, тобто характером діяння і
моментом його закінчення (припинення), а тим самим – і ступенем тяжкості
вчиненого особою діяння.

Ще цілий ряд учених дають найрізноманітніші визначення поняття «стадії
злочину». Всі дефініції є, звісно, правильними, і всі вони в тій чи
іншій мірі відрізняться одна від одної. Проте для всіх визначень
спільним є те, що стадії вчинення злочину – це етапи, які проходить
злочин від початку до кінця злочинної діяльності суб’єкта злочину.

Кримінально-правове поняття злочинної діяльності відповідає розвитку
злочину в реальній дійсності, воно відображає цей об’єктивний процес.
Умисна злочинна діяльність може проходити 3 етапи: готування, замах і
закінчений злочин. Відповідно і розрізняють три стадії умисної злочинної
діяльності:

стадія готування до вчинення злочину;

стадія замаху на вчинення злочину;

закінчений злочин.

Перші дві стадії у теорії кримінального права прийнято об’єднувати
поняттям «попередня злочинна діяльність», оскільки вони мають місце до
закінчення злочину, тобто передують його завершенню і здійснюються не як
самоціль, а для успішного його завершення. Ці дві стадії називають ще
незакінченою злочинною діяльністю.

Сутність кожної з трьох стадій вчинення злочину зводиться до такого:
готування до злочину в загальній формі являє собою створення реальних
умов для наступного вчинення злочину; замах – дія (в окремих випадках
бездіяльність), що безпосередньо спрямована на вчинення злочину, тобто
це часткове виконання об’єктивної сторони конкретного злочинного
посягання, якщо злочинець не доводить злочин до кінця з причин, які від
нього не залежать; закінчений злочин – діяння, що містить усі ознаки
конкретного складу злочину в повному обсязі.

В теорії кримінального права висловлювались й інші позиції щодо
найменування й кількості стадій злочину. Автори ряду підручників із
загальної частини кримінального права вважали стадіями злочину виконання
складу злочину і настання злочинних наслідків (Г.А.Кригер,
Н.Ф.Кузнецова). Ця позиція перш за все не відповідає закону, який не
називає таких стадій. Крім цього, найменування, які пропонуються,
недоцільні, бо за своєю сутністю виконання злочину є не що інше, як
замах, тобто часткове виконання об’єктивної сторони. Настання наслідків
не може бути стадією, оскільки в злочинах з формальним складом (яких
майже половина в КК) наслідки не є ознакою складу злочину. А що ж
стосується матеріальних складів злочину, то настання наслідків веде до
закінченого злочину.

Також варто наголосити, що деякими авторами, наприклад А.А.
Пионтковським, до стадій вчинення злочину відносять і виявлення умислу.
З цим не погоджуються більшість науковців, які вважають, що у
відповідності із законом злочином може бути визнана лише
суспільно-небезпечна дія, а не думка, не певний стан свідомості. А тому
за українським кримінальним правом можна говорити про стадії вчинення
злочину тільки в тих випадках, коли в наявності акт зовнішньої
поведінки. Без цього акту взагалі не може бути мови про встановлення тих
чи інших процесів, що протікають в свідомості людини. Тому не є стадіями
вчинення той або інший стан свідомості особи, і думки, формування
намірів, їх прояв, виявлення тощо. Це ще не є діянням, у якому
об’єктивується умисел. Тільки суспільно-небезпечні діяння можуть бути
заборонені кримінальним законом під загрозою покарання, тільки вони
можуть розглядатися, як стадії вчинення злочину.

Розмежування стадій в кримінальному праві засновано на розкритті
об’єктивно існуючих а не привнесених свідомістю меж між цими стадіями.

А.Н. Трайнін в опублікованому ним в 1929 році підручнику з загальної
частини кримінального права стверджував, що межі між готуванням і
замахом можуть бути встановлені лише в конкретному випадку. Визначення
цих кордонів А.Н. Трайнін відносив вцілому до компетенції судді, а не
законодавця, рахуючи, що попередньо фіксувати ці межі неможливо.
Пізніше, в кінці 1953 року, А.Н. Трайнін стверджував, що одне й те ж
діяння чи одні й ті ж дії можуть в різній обстановці бути то готуванням,
то замахом.

З цим не можна погодитись. Оскільки стадії, як відрізняються між собою
відображають реально існуючі в об’єктивній дійсності етапи в розвитку
цілеспрямованого діяння, вони можуть бути визначені законодавством,
юридичною наукою і судовою практикою з достатньою чіткістю. Це
визначення стадій подано як в законі, так і в науці кримінального права.

Діяння, що по суті є готуванням, не стнуть іншими і в інших обставинах.

А.Н. Трайнін в якості ілюстрації невизначеності та непостійності в
залежності від обставин меж між готуванням і замахом наводить приклад
зламу злочинцем дверей для вчинення вбивства чи крадіжки. В першому
випадку буде готування до вбивства, в другому, при тих же самих діях, —
замах на крадіжку.

Проте, в цих випадках різкий характер стадій залежить не від обставин, а
від характеру об’єкта, на який вчиняється посягання, і від характеру
вчинюваних винним суспільно-небезпечних дій. Злам дверей для вчинення
крадіжки завжди буде замахом на крадіжку, в яких обставинах ці дії не
були б вчинені, а той же злам дверей з ціллю вчинення вбивства в любих
обставинах не стане замахом на вбивство, а залишиться готуванням. Таким
чином, межі між стадіями в принципі визначаються зразу ж, і суддя не діє
за своїм переконанням, а виходить з наявного в законодавстві, науці і
судовій практиці визначення стадій і їх ознак.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами
реалізації злочинного наміру і тому можуть мати місце тільки у
злочинах, вчинених з прямим умислом. Ступінь реалізації умислу
виражається в різноманітних діяннях, які характеризують кожну стадію
вчинення злочину з об’єктивно існуючими між ними достатньо чіткими
межами. Чим більшою мірою реалізований умисел, тим більшою мірою
реалізований злочин, тим більшу шкоду можу заподіяти чи заподіює винний.
Так, ступінь реалізації злочинного умислу при готуванні здійснюється в
такій поведінці, з допомогою якої створюються умови, що полегшують
вчинення злочину в майбутньому. Більшим ступенем реалізації злочинного
умислу характеризується замах, при якому задуманий злочин уже починає
здійснюватись, отримує деякий розвиток його об’єктивна сторона. Повна
реалізація злочинного умислу наступає на стадії закінченого злочину при
досягненні бажаного злочинного результату. Тому, визначаючи ступінь
суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити,
зокрема, і зі стадії вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину відрізняються між собою і моментом закінчення
злочинного діяння. Нерідко особа відразу реалізує свій злочинний намір,
вчиняючи закінчений злочин, і тоді питання про стадії не виникає. Іноді
винний виконує або першу стадію (готування), або другу (замах), і на
цьому його злочинні дії зупиняються через причини, які не залежать від
волі винного. Але навіть і тоді, коли злочин проходить всі три (дві)
стадії, самостійне кримінально-правове значення набуває лише остання
стадія. В цьому відношенні судова практика виходить з того, що кожна
попередня стадія поглинається наступною. Таким чином, стадія замаху
поглинає готування, а закінчений злочин – дві попередні стадії (і
готування, і замах на злочин). Відповідно стадії готування і замаху на
злочин набувають самостійного кримінально-правового значення тільки лише
у випадку, коли злочинне діяння обмежується першою чи другою стадією. В
зв’язку з цим статті КК України про караність не тільки закінченого
злочину, але й стадій попередньої злочинної діяльності, визначають
підстави кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, якими є
встановлення в діянні особи складу незакінченого злочину і
кваліфікуються, як замах чи готування до злочину.

Отже, визначивши поняття стадій злочину, на основі дослідженої проблеми
можна визначити і значення стадій злочину. Встановлення вказаних стадій
необхідно для вирішення питання про кримінальну відповідальність і
покарання особи, що вчинила ті чи інші діяння (дії чи бездіяльність), що
не утворюють складу закінченого злочину. Визначення стадій злочину
дозволяє відрізнити злочинну поведінку від незлочинної. Діяння, що
утворюють стадії, характеризуються різним ступенем суспільної небезпеки,
чим ближче та чи інша стадія до закінченого злочину, тим небезпечніше
вчинене особою діяння, що звичайно повинно враховуватись при призначенні
покарання.

Стадії злочину, як інститут кримінального права мають також значення для
застосування багатьох норм КК, зокрема, про добровільну відмову від
злочину, момент вчинення злочинного посягання і чинності кримінального
закону в часі, в тому числі і його зворотньої дії, про місце вчинення
злочину і чинність кримінального закону в просторі, про співучасть у
злочині, повторність та сукупність злочинів, звільнення від
кримінальної відповідальності, при призначенні покарання тощо.

Отже, стадії вчинення злочину є дуже важливим та необхідним інститутом
кримінального права.

1.2. Закінчений злочин як самостійна завершальна стадія

вчинення злочину

Основне розчленування злочинів в залежності від стадій їх вчинення – це
поділ їх на закінчені злочини та незакінчені.

Особлива частина кримінального права безпосередньо пов’язує
відповідальність саме з закінченими злочинами.

Поняття закінченого злочину характерне для всіх злочинів, як з умислом,
так і з необережною формою вини. Разом з тим, при вчиненні необережного
злочину немає необхідності називати діяння закінченим злочином,
наприклад закінченим необережним вбивством, оскільки необережні діяння
не передбачають попередньо злочинної діяльності. Необережні злочини не
можуть бути незакінченими злочинами.

У закінченому злочині існує єдність об’єктивної та суб’єктивної сторін.
Це завершальна (остання, підсумкова) стадія вчинення злочину. Вона
поглинає попередні стадії вчинення злочину, і останні не мають значення
для кваліфікації, якщо не утворюють склад іншого злочину, адже всі
стадії одного й того ж самого злочину мають єдиний (один і той самий)
об’єкт посягання.

Закінченому злочину як самостійній стадії злочинної діяльності
притаманна повна реалізація злочинного умислу, що виражається в
виконанні всіх запланованих суспільно-небезпечних діянь (дій чи
бездіяльності) і в настанні всіх бажаних суспільно-небезпечних
наслідків, що складають об’єктивну сторону складу злочину (частина перша
статті 2 КК України).

Отже, відповідно до частини 1 ст. 13 КК закінченим злочином визнається
діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною
статтею Особливої частини КК України.

Оскільки в Особливій частині КК конкретні склади злочинів сформульовані
як закінчені злочини, момент закінчення злочину є різним залежно від
конструкції складу злочину, від опису ознак злочинного діяння в законі.

Тому, об’єктивна і суб’єктивна сторони складу злочину визначають момент
закінчення злочину. Разом з тим, необхідно розрізняти момент закінчення
злочину і момент закінчення складу злочину, оскільки ці поняття не
співпадають. Злочин прийнято визначати закінченим з моменту вчинення
суспільно-небезпечного діяння чи настання шкідливих наслідків діяння,
тобто з моменту вчинення ознак об’єктивної сторони. Але це не означає,
що в діянні особи наявні всі ознаки складу злочину, адже часто
реєструються злочини, коли ще не встановлений ні суб’єкт, ні тим більше
його вина.

За моментом закінчення злочини поділяються на три види (злочини з
матеріальним складом, злочини з формальним складом та злочини з усіченим
складом).

Злочини з матеріальним складом – це такі злочини, для об’єктивної
сторони яких КК потребує наявності, як діяння (дії або бездіяльності),
так і настання або створення небезпеки (загрози) заподіяння
суспільно-небезпечних наслідків. Тому злочин з матеріальним складом
вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції
статті Особливої частини КК суспільно-небезпечний наслідок або
небезпека його заподіяння. До злочинів з матеріальним складом
відносяться вбивство (ст. 115 – 119 КК), крадіжка (ст. 185 КК), грабіж
(ст. 186 КК) та багато інших суспільно-небезпечних посягань. Так,
крадіжка, грабіж або пошкодження майна є закінченим з моменту
спричинення майнової (матеріальної) шкоди власності, вбивство – з
моменту заподіяння смерті іншій людині, тілесні ушкодження – з моменту
різної тяжкості шкоди здоров’ю людини та інші.

У злочинах з матеріальними складами, якщо не настали зазначені в
диспозиції статті КК суспільно-небезпечні наслідки, у тому числі
наслідок у вигляді створення небезпеки (загрози) заподіяння певної
майнової шкоди, то може йтися про незакінчений злочин (готування до
злочину або замах на злочин) або ж про відсутність злочину.

Злочини з формальним складом – це такі злочини, для об’єктивної сторони
яких КК передбачає наявність тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому
злочин з формальним складом визначається закінченим з моменту вчинення
самого діяння незалежно від настання суспільно-небезпечних наслідків.
Так, розголошення державної таємниці (частина перша статті 328 КК)
вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять
державну таємницю.

Настання чи ненастання злочинних наслідків при вчиненні злочинів з
формальним складом не впливає на факт наявності закінченого злочину, але
має враховуватися при призначенні покарання винному.

Злочини з усіченим складом – це різновид злочинів з формальним складом,
тому вони є закінченими також з моменту вчинення самого діяння.
Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину переноситься
законодавцем на попередню (більш ранню) стадію, коли винний ще не
виконав усіх дій для заподіяння шкоди об’єкту. По суті, в усічених
складах законодавець передбачає в Особливій частині КК відповідальність
за замах на злочин, а інколи – за готування до злочину, як за окремі
самостійні закінчені злочини.

Але тут створення умов (небезпеки) заподіяння шкоди об’єкту
кваліфікується як закінчений злочин. До такої конструкції законодавець
вдається щодо найнебезпечніших діянь з метою посилення боротьби з ними
на ранніх стадіях. Так, розбій (стаття 187 КК) є закінченим злочином з
моменту нападу з метою заволодіння чужим майном; бандитизм закінчений з
моменту створення стійкої озброєної групи незалежно від того, чи були
вчинені заплановані бандою злочини; вимагання (стаття 189 КК) – з
моменту, коли пред’явлена вимога передачі чужого майна чи права на майно
або вчинення будь-яких інших дій майнового характеру.

Створення усічених складів дає можливість запобігти пом’якшенню
покарання за вчинене готування до злочину чи замах на злочин і
розглядати стадію готування до злочину як замах на злочин, а замах на
злочин – як закінчений злочин.

При вчиненні злочину з усіченим складом винна особа, як правило, не
зупиняється на стадії юридично закінченого злочину, не припиняє його, а
виконує подальші діяння, як охороняються цим же складом злочину,
спрямовані на той же об’єкт, спричиняють йому шкоду і тому не
потребують додаткової кваліфікації. Розбіжність між юридичним і
фактичним закінченням злочину має значення при вирішенні ряду питань,
зокрема про визнання своєчасності необхідної оборони, коли юридично
злочин закінчено, а фактично посягання продовжується, а також про
можливість співучасті у злочині аж до завершення посягання на об’єкт,
який знаходиться під охороною закону, тощо.

При визначенні злочину як закінченого чи незакінченого необхідно
враховувати також особливості законодавчого конструювання деяких складів
злочинів, що є різновидом злочинів з формальним складом. Такі склади
злочинів в юридичній літературі називають складами небезпечності. До них
можна віднести, наприклад, завідоме поставлення іншої особи в
небезпечність зараження ВІЛ-інфекцією та інші.

Ці злочини визначаються закінченими з моменту вчинення діяння (дії чи
бездіяльності), створюючого загрозу настання передбачених кримінальним
законом тяжких наслідків.

В юридичній літературі розглядаються злочини, момент закінчення яких
відіграє важливу кримінально-правову роль. Тому деякі особливості
притаманні моменту закінчення злочинів, що тривають, та продовжуваних
злочинів.

Злочин, що триває – це діяння (дія або бездіяльність), ознаки якого
передбачені однією статтею або частиною статті КК, і яке безперервно
здійснюється (триває) протягом невизначеного часу. Тут має місце дія або
бездіяльність, які пов’язані з наступним тривалим виконанням обов’язків,
накладених на винного законом, під загрозою кримінального
переслідування. Прикладом таких злочинів можуть бути: ухилення від
сплати аліментів на утримання дітей (стаття 164 КК), ухилення від
призову на строкову військову службу (стаття 935 КК), втеча з місце
позбавлення волі або з-під варти (стаття 393 КК), носіння, зберігання
вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин без
передбаченого законом дозволу (частина перша статті 263 КК),
дезертирство (стаття 408 КК) тощо. Склад даних злочинів закінчений з
моменту вчинення суспільно-небезпечного діяння, але злочин
продовжується. Злочини, що тривають, є закінченими з моменту припинення
діяння або моменту настання події, яка виключає його вчинення
(наприклад, добровільне виконання винним своїх обов’язків, явка з
повинною, затримання органами влади, тощо).

Продовжуваний злочин – це діяння, ознаки якого передбачені однією
статтею або частиною статті КК і яке складається з двох або більше
тотожних злочинних дій, що мають єдиний злочинний намір (єдиний умисел
та загальну мету) і утворюють у сукупності єдиний злочин (частина друга
статті 32 КК), наприклад, крадіжка майна частинами, декількома
прийомами).

Продовжуваний злочин є закінчений з моменту вчинення останнього
злочинного діяння та досягнення злочинного наміру.

Як відомо, злочинність суспільно небезпечних діянь визначається як
нормами Особливої частини Кримінального кодексу, так і всією сукупністю
норм його Загальної частини. Але склади конкретних закінчених злочинів
сформульовані в диспозиціях статей Особливої частини КК, про що і
йдеться в частині 1 ст. 13 КК України.

Саме тому закінчені злочини необхідно кваліфікувати лише за відповідними
статтями Особливої частини КК.

Пропозиція кваліфікувати їх ще й додатково а нормою Загальної частини
КК, яка визначає загальне поняття стадії закінченого злочину, не
випливає з закону і не поділяється практикою.

Розділ ІІ.

Готування до злочину, як вид попередньої злочинної

діяльності і відповідальність за нього

2.1. Поняття і форми готування до вчинення злочину.

Кримінальне право з перших років свого існування використовує інститут
кримінальної відповідальності за вчинення готувальних дій для
припинення, придушення в зародковому стані посягань на основи
суспільного устрою, для придушення найбільш тяжких злочинів вже в момент
їх виникнення.

Готування до вчинення злочину – це діяльність по створенню умов для
вчинення злочину.

Готування до вчинення злочину за своїми фактичними властивостями не
відрізняється від готувальних дій, свідомо спрямованих на досягнення
будь-якого не суспільно-небезпечного результату. В усіх випадках
готувальні дії створюють умови для подальшої діяльності.

Як вказувала Н.Ф.Кузнєцова: “Умови – це сукупність обставин, що готують
і визначають можливість існування явища”.

При будь-яких готувальних діях немає ще самого здійснення дій, що
безпосередньо призводять до результату, досягнення якого було ціллю в
певному визначеному випадку. Розуміється, в дісності, особливо коли дія
створюється декількома людьми, коли використовуються складні механізми,
коли дії є лише ланкою в цілому ланцюзі дій, межі між готувальними діями
і безпосереднім здійсненням діяння по досягненню цілі, як правило, не
виразні і не завжди можуть бути з точністю встановлені.

В якості дій, спрямованих на створення умов для вчинення злочину,
готування дії в кінцевому рахунку можуть призвести до одного із
слідуючих наслідків, що мають різне юридичне значення:

до закінченого злочину;

до замаху на злочин, коли, почавши безпосереднє вчинення злочину, особа
не здійснює його за обставин, що не залежать від його волі;

до припинення готувальних дій з причин, що не залежать від волі винного;

до припинення злочинно. діяльності до її завершення актом добровільної
відмови від вчинення злочину.

Саме, коли мова йде в кримінальному праві про відповідальність за
готування до злочину, мається на увазі саме третій випадок (результат),
тобто, коли ці дії були припинені за обставин, що не залежать від волі
винного до того, коли особа приступила безпосередньо до вчинення
злочину.

Так, сутністю готувальних дій до вчинення злочину є те, що вони є
умовами вчинення злочину, вміщають в себе реальну можливість настання
злочинного результату, яка внаслідок подальших дій виконання не
реалізується в реальний злочинний результат за обставин, що не залежать
від полі винного. Саме в створенні реальної можливості вчинення злочину
і настання злочинного результату виявляється суспільна небезпечність
готування до вчинення злочину.

Виходячи із сутності готувальних дій до вчинення злочину можна
встановити наступні ознаки готування до злочину:

Реальна можливість якого-небудь явища є реальністю об’єктивного світу.
Тому в кожному конкретному випадку караності готувальних дій передусім
повинно бути встановлено наявність в цих діях реальної можливості
настання злочинного результату. Якщо дії настільки віддалені від
вчинення злочину, що з них не витікає закономірна спрямованість їх на
вчинення певного злочину, то не можна говорити про наявність в цих діях
реальної можливості вчинення злочину. Їх навіть неможливо назвати
готуванням. Наприклад, якщо особа купує взуття на легкій підошві, яке
збирається використати для крадіжки майна, то самі вказані дії настільки
віддалені від самої крадіжки, що не можна говорити про наявність в них
реальної можливості настання злочинного наслідку, а тому карати особу за
такі дії ще не можна.

Особливості вчинення готування до злочину в часі мають суттєве значення
для визначення наявності, а також характеру і степені суспільної
небезпечності. Так, готувальні дії, що продовжуються систематично
протягом тижнів, місяців, характеризують за загальним правилом, більш
значиму суспільну небезпечність діяння і особи, що його вчинення. Отже,
готувальні дії в часі передують безпосередньому вчиненню злочину.
Проте, невірним є твердження деяких авторів, що злочинець приступає до
вчинення злочину, тільки тоді, коли він закінчив готувальні дії.

Готування, як будь-яка можливість, має значення не саме по собі, а лише
у відношенні до того злочину, умови вчинення якого воно створює. Ми
завжди говоримо, що особа вчинила “готування до того чи іншого злочину”,
а не просто, що особа вчинила, які-небудь самостійно карані абстрактні
готувальні дії. Тому, зміст готувальних дій, так як і їх суспільна
небезпечність визначаються в першу чергу складами злочинів, умови
виконання яких вони створюють. готування до вбивства різко відрізняється
від крадіжки.

В винному створені готувальними діями умов для виконання злочину, в
реальності можливість настання злочинного наслідку полягають умови
кримінальної відповідальності за готування до злочину.

Готування до злочину, як будь-яка можливість, за своєю природою є
двоякою. В готувальних діях міститься не одна тенденція необхідного
настання результату, як це має місце в подальших діях злочинця, а дві –
настання і ненастання злочинного результату. Можливість настання
злочинного результату в готувнні до злочину може перетворитися лише
внаслідок вчинення злочину, але може перетворитися і в неможливість його
настання.

Проте, про реальну можливість настання злочинного результату можна
говорити лише в тому випадку, коли закономірна тенденція до спричинення
злочинного результату в готувальних діях є основною і вирішальною. Суд
робить висновок про суспільну небезпечність готування в тих випадках,
коли встановить, що, якщо б не втручання зовнішніх обставин, то
послідувало б вчинення (виконання) злочину і реальна можливість настання
злочинного результату, що міститься в готувальних діях була б
перетворена в дійсний злочинний результат. Так, наприклад, в діях особи,
що цілиться в іншу особу, з наміром вбити, безспірно, міститься реальна
можливість настання злочинного результату.

Готувальні дії до вчинення злочину дії можуть створювати більшу чи меншу
можливість для вчинення злочину. Так, наприклад, набуття пістолету
створює певну можливість для вбивства, бо без нього неможливо вчинити
вбивство вогнепальною зброю. Але купівля пістолету створює меншу
можливість для вбивства, ніж дії особи, що прицілилась в свою жертву.
Найбільшу можливість настання злочинного результату містять готувальні
дії, що забезпечують всі необхідні умови для його настання. Наступним
актом повинно бути уже саме виконання (вчинення) злочину. Тому, реальна
можливість вчинення злочину залежить від суттєвості даних готувальних
дій для настання злочинного результату, наближеності готування до
злочину до вчинення самого злочину, від серйозності перешкод, які має
подолати особа, від суб’єкту злочину.

Готування не рівнозначне закінченому злочину, коли злочинний результат
став уже реальним. Тому, як правило, суд призначаючи покарання за
готування визначає нижчу міру покарання, ніж за закінчений злочин.

Реальна можливість ніколи не може сама по собі перетворитися в
дійсність. Так, дії по готуванню, що створюють лише реальну можливість
для настання злочинного результату, самі по собі, без дій по виконанню
не можуть вчиняти злочинний результат. Для того, щоб можливість настання
результату, що містяться в готувальних діях, перетворити в дійсне
настання, потрібна діяльність суб’єкта злочину, що спричинить такий
результат такою діяльністю є вчинення злочину, дії замаху на злочин. Дії
по виконанню злочину по мірі звичайного наростання закономірно і
необхідно призводять до злочинного результату.

Готування до злочину на відміну від дії по вчиненню злочину, як правило,
віддаленні в просторі від конкретного об’єкта посягання. Наприклад,
готувальні дії до вчинення вбивства, такі як набуття зброї і засобів
вчинення злочину, можуть мати місце за десятки і сотні кілометрів від
місця знаходження жертви. Внаслідок, готувальні дії можуть бути
розпочаті і завершені без безпосереднього зіткнення з об’єктом посягання
і навіть на значній відстані від нього.

В статті “О составе преступления” Т.В.Церетелі та В.Г.Макашвили, ставили
в ряд цікавих питань про суспільну небезпечність при здійсненні
готування і замаху на злочин, дещо перебільшують значення віддаленості
готувальних дій в часі і в просторі від вчинення злочину. Вони пишуть,
що, оскільки дії пов’язані з готуванням до злочину в просторовому і
часовому відношенні знаходяться ще далеко від задуманого особою
злочинного результату, це відкриває широку можливість для втручання
різних сил та обставин. Готувальні дії, вказують вони, створюють лише
дуже віддалену можливість настання суспільно-небезпечних наслідків.

Проте, як стверджує Дурманов Н.Д., що в такій загальній формі це
твердження не може бути прийнято. Деякі готувальні дії за характером їх
вчинення і їх значенню для скоєння злочину можуть представляти значну
небезпеку і свідчити про стійкість умислу, не дивлячись на їх значну
віддаленість в часі і просторі.

Таким чином, готування знаходиться в такому відношенні до злочинного
результату і воно створює умови, реальну можливість настання злочинного
результату. Готування розв’язується із злочинними результатами
обумовленими зв’язками. Без подальшої злочинної діяльності готування
(дії, що його становлять), як будь-яка можливість, скільки б не
збільшувались, ніколи не зможуть призвести до злочинного результату.

Готування до злочину є початковою стадією вчинення злочину, одним із
видів незакінченого злочину. При готуванні до злочину дії винного ще
безпосередньо не спрямовані на об’єкт і не ставлять його в безпосередню
небезпеку. Суб’єкт ще не виконує діяння, яке є необхідною ознакою складу
злочину.

Як зазначала Кузнєцова Н.Ф., що відповідно до закону, готування створює
умови для вчинення злочину, тобто дії, що його складають поза самим
вчиненням злочину. Як правило, готування знаходиться поза складом
злочину, що передує виконанню злочину. Проте, цього твердження не
потрібно робити висновок про те, що готування взагалі не пов’язано з
складом злочину.

Як уже вказувалось, зміст готування та дії, що його становлять і їх
суспільну небезпечність визначає склад злочину, умови виконання якого
вони створюють. Саме склад злочину поновлює дії, що становлять готування
конкретним змістом, саме він визначає видове поняття готування –
готування до вбивства, готування до грабежу та інші види готування до
конкретних злочинів.

Готування є небезпечним своїм зв’язком зі складом злочину. Так, Наумов
А.В., вказує, що готування його складові дії мають свої особливості
порівняно зі складом закінченого злочину, і що специфіка відноситься до
об’єктивних ознак і суб’єктивної сторони готування:

при готуванні до злочину ще відсутнє безпосереднє посягання на об’єкт
задуманого злочину;

будь-яке готування до злочину утворюють об’єктивну сторону готування до
злочину, проте, дані дії не входять в об’єктивну сторону злочину, що
готується.

Таким чином, склад готування до вчинення злочину характеризується
власною (самостійною) об’єктивною стороною.

Для того, щоб визначити особливості готування необхідно розглянути
детально його співвідношення зі складом злочину.

Об’єкт злочину самим безпосереднім чином впливає на зміст готувальних
дій. За об’єктом злочину ми можемо визначити до якого злочину вчиняється
готування. Життя та здоров’я особи потребують одних готувальних дій для
посягання на них, винність обумовлює необхідність в інших. Дурманов Н.Д.
також вказує, що вчинення готувальних дій конкретний об’єкт і предмет
посягання в ряді випадків може бути ще точно не визначений, наприклад,
особа, що готується до вчинення крадіжки, як правило, ще тільки в самих
загальних рисах передбачає майбутній злочин, винний ще не знає, чи
вчинить він крадіжку державного чи особистого майна та ін.

Проте об’єкт не тільки визначає зміст готувальних дій, але й їх
суспільну небезпечність. Порівняно невелика цінність до злочину
невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності
(ст.14 ч.2 КК України).

Велике значення для визначення наявності в діях суб’єкта готування до
того чи іншого злочину має об’єктивна сторона складу злочину: спосіб
дії, передбачувана суб’єктом шкода. Предмету і знаряддя злочину, а також
обстановка вчинення злочину.

З об’єктивної сторони готування до злочину може проявитися у
різноманітних діяння, але загальним для них є те, що всі вони
передбачають створення умов для вчинення конкретного закінченого
злочину. Це витікає також із законодавчого визначення готування до
вчинення злочину (ч.1 ст.14 КК України), оскільки кримінальний закон
перераховує лише активні форми даної стадії вчинення злочину. Очевидно,
що ні одна з цих форм злочинної поведінки не може бути реалізована
шляхом бездіяльності. Специфіка об’єктивної сторони готування до злочину
полягає і в тому, що злочин при цьому не був доведений до кінця через
причини, що не залежали від волі винного. При цьому потрібно враховувати
два моменти:

готування та дії, що його складають не повинні утворювати самостійний
закінчений злочин;

необхідно, щоб злочинна діяльність особи по підготовці задуманого особою
злочину не була доведена до кінця незалежними від особи обставинами. Це
значить, що злочинна діяльність обмежилась готуванням до злочину, будучи
перерваною не по волі винного.

Різноманітні готувальні дії суттєво відрізняються за їх значенням для
майбутнього вчинення злочину. В ряді випадків ця обставина має суттєве
значення для визначення наявності, характеру і степені суспільної
небезпечності готування та дій, що його складають.

В одних випадках вчинення певних готувальних дій є обставиною, без якої
неможливо чи по крайній мірі, дуже ускладнене вчинення злочину. В інших
випадках готувальні дії не мають суттєвого значення для вчинення
злочину.

В тих випадках, коли той чи інший спосіб дії чи застосування тих чи
інших засобів належить до ознак складу даного злочину, набуття чи
пристосування відповідних засобів є обставиною, що має суттєве значення
для виникнення злочину.

В дуже багатьох випадках дії, що утворюють готування не є необхідними
для вчинення злочину, останнє може бути вчинено і без актів готування.
Ці акти відіграють вторинну і випадкову роль у вчиненні злочину.
Наприклад, набуття мішків для виносу викрадених речей, як правило, не
має суттєвого значення для подальшого злочину.

Таким чином, в одних випадках готування є необхідною ланкою в ланцюгу
дій по здійсненню злочину; без вчинення даних дій злочинець не може
здійснити злочин. В других випадках злочин може бути вчинений і без
готування, воно лише в деякій мірі прискорює чи полегшує вчинення
злочину.

При розгляді готування до злочину необхідно враховувати також його
наближення до моменту вчинення злочину і ступінь виконання готувальних
дій, що створюють умови вчинення злочину.

В одних випадках особа вчиняє тільки віддалені від вчинення злочину дії,
що деколи називаються готуванням до готування. В других випадках
готування безпосередньо передує вчиненню злочину.

На рахунок суб’єкту злочину, то суб’єктом готування може бути тільки та
особа, яка є суб’єктом злочину. Тому, якщо закон вимагає посадового
положення суб’єкта чи певного відношення до жертви (опікун) та інше, то
такі ж правила про суб’єкт злочину поширюються і на суб’єкта готування
до злочину.

Із суб’єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим
учасником, тобто винний усвідомлює, що він створює певні умови з метою
вчинення злочину або бажає створити такі умови. Особа, вчиняючи
готування до злочину, усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій,
передбачає можливість чи необхідність вчинення з їх допомогою задуманого
чи спланованого нею злочину і бажає вчинення злочину. При цьому винний
має намір не обмежуватися лише підготовкою до злочину, яка може бути
закінченою чи незакінченою, а вчинити дії, що призведуть до закінчення
злочину, але йому не вдається реалізувати свій умисел, зробити це,
довести злочин до кінця з причин, що не залежали від його волі.
Відповідальність за готування до злочину може мати місце лише в тому
випадку, коли умислом винного охоплюється вчинення конкретного злочину і
винний усвідомлює, що після вчинення готувальних дій, якими створюються
умови вчинення злочину, він вчинить і цей злочин.

Стаді готування завжди передбачає наявність прямого умислу у відношенні
суспільно-небезпечного наслідку, на спричинення якого спрямована
діяльність винного. Говорити про підготовку умов вчинення злочину можна
лише в тому випадку, коли воля винного прямо спрямована на досягнення
суспільно-небезпечного наслідку. Не можна готуватися до спричинення
наслідків, настання яких особа не бажає, а тільки допускає їх
можливість.

В монографіях та підручниках з кримінального права нічого не вказується
про особливості умислу при готуванні, тим самим передбачається, що
умисел при готуванні не має яких не будь специфічних рис в порівнянні з
умислом при закінченому злочині. Проте та обставина, що діяльність
особи переривається на першій, дуже ранній стадії розвитку злочину,
знаходить своє відображення в характері умислу.

При конкретизованому умислі (визначеному) простому умислі особа
передбачає точку мету і ціль, на досягнення яких і спрямовує свої дії.

В багатьох (в більшості) випадках при готуванні умисел має нерозвитий,
неконкретизований чи не в повній мірі визначений характер. Наприклад,
суб’єкт вирішив вчинити крадіжку, готується до вчинення цього злочину,
але він ще не знає де і коли, яке майно і яким шляхом він вкраде.
Конкретизація умислу нерідко має місце після завершення стадії
готування, коли винний вирішує, в залежності від створених ним умов, —
вчинити певний злочин чи відмовитись від нього.

В ряді випадків умисел при готуванні має нестійкий характер. В
особливості це можна сказати про готування до готування, чи про
готування, що виражається в набутті чи пристосуванні засобів та
предметів побуту.

Як вказує Кузнєцова Н.Ф., мотиви та цілі злочину також впливають і на
спрямованість готувальних дій. Так, в залежності від цілей чи мети, якщо
вони є обов’язковими елементами суб’єктивної сторони складу злочину, то
будуть відрізнятися і дії, що становлять готування до злочинів.

Отже, саме нерозривному зв’язку із складами конкретних злочинів і прямій
залежності від них, готування до злочину зобов’язане своїм існуванням,
як інститут кримінального права. Склад злочину визначає зміст і
суспільну небезпечність готування до злочину.

Питання про суспільну небезпечність готування не може бути вирішений в
абстрактній формі. Необхідно враховувати різноманітність дій, що входять
до складу готування. Різноманітність готувальних дій потребує
диференційованого підходу до них. В ряді випадків дії, що входять до
складу об’єкту посягання. Відповідно до ч 1 ст. 14 КК України готуванням
до злочину є підшукування, або пристосування засобів чи підшукування
співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також
інше умисне створення умов для вчинення злочину. Отже готування
виявляється в таких формах:

а) підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

б) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

в) підшукування співучасників;

г) умова щодо вчинення злочину;

д) усунення перешкод;

е) інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину – це будь-які дії
щодо придбання, отримання, тимчасового запозичення, купівлі, пошуку
знайдення засобів чи знарядь для вчинення злочину. Спосіб підшукування
може бути, як правомірним, так і неправомірним, в тому числі і
злочинним, наприклад особа може викрасти вогнепальну чи холодну зброю,
що необхідна особі для реалізації іншого злочину.

Під засобами вчинення злочину розуміють предмети матеріального світу,
які застосовуються при вчиненні злочину для його полегшення чи
прискорення. Наприклад, підроблені документи для шахрайства, відмички
або ключі для проникнення у житло з метою крадіжки, одурманюючі речовини
для зґвалтування тощо.

Знаряддя вчинення злочину – це предмети, які безпосередньо
використовуються для виконання об’єктивної сторони складу злочину,
зокрема для заподіяння суспільно-небезпечних наслідків. Так, наприклад,
зброя. При так званому посередньому вчиненні злочину своєрідними
знаряддями можуть визнаватися особи, які через певні психічні хвороби
або недосягнення певного віку кримінальної відповідальності не несуть.
Транспортні засоби можуть бути віднесені знаряддями злочину не тільки
тоді, коли вони використовувались для безпосереднього вилучення майна чи
заволодіння ними, а й коли без їх використання вчинення злочину було б
не можливим чи надто складним. Автомобіль або інший транспортний засіб
може визнаватись знаряддям викрадення майна, якщо він був одним із
необхідних засобів вчинення виправдання, коли значна кількість майна
могла бути вилучена і переміщена тільки за його допомогою.

Якщо при провадженні досудового слідства не визнано знаряддями злочину
предмет, використаний для досягнення злочинної мети, дане питання
вирішується судом на стадії віддання обвинуваченого до суду.

Засоби та знаряддя вчинення злочину можуть бути призначені тільки для
злочинної мети, наприклад, виготовлена отрута для вбивства, або так
само можуть використовуватись для інших цілей, наприклад, папір та фарби
– для виготовлення фальшивих грошей та предметів живопису.

Приготування засобів чи знарядь до вчинення злочину – це такий вплив
винного на матеріальні предмети, внаслідок якого вони стають придатними
або більш зручними для застосування при вчиненні злочину. Наприклад,
виготовлення обрізу мисливської рушниці, ремонт несправної вогнепальної
зброї.

Поняттям пристосування охоплюється також виготовлення засобів і знарядь
вчинення злочину. У разі, коли дії з придбання, виготовлення чи
пристосування відповідних предметів самі по собі є злочинними, вони
потребують самостійної правової оцінки, а все вчинене – кваліфікації за
сукупністю злочинів. Наприклад, купівля пістолета з метою вчинити
вбивство утворює готування до вбивства і склад незаконного поводження зі
зброєю (ст.263 КК України).

Підшукування співучасників – це будь-які дії щодо притягнення, залучення
до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора,
підмовника або пособника.

Як готування до злочину кваліфікуються і невдалі підмова та пособництво.
Так, невдалу підмову та пособництво Н.Д.Дурманов виділяє як спеціальний
вид готування до злочину.

Змова на вчинення злочину – це попередній зговір, досягнення угоди між
двома або більшою кількістю осіб, яким притаманні ознаки суб’єкта
злочину, спільними зусиллями вчинити конкретний злочин (ч.2 ст.28 КК
України).

У випадках, що передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу
України, такі види готування, як підшукування співучасників та змова на
вчинення злочину можуть утворювати самостійні склади злочинів.

Усунення перешкод – це дії чи бездіяльність, які полягають в усуненні
перепон, що заважають реалізації злочинного наміру.

Інше умисне створення умов для вчинення злочину – це найрізноманітніші
дії, що створюють можливість для вчинення злочину. Наприклад, підготовка
місця здійснення злочину, сховища для приховування викраденого,
влаштування засідки, підготовка алібі, розробка плану вчинення злочину
тощо.

Підшукування або пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину,
підшукування співучасників, змова на вчинення злочину, усунення перешкод
– ці дії також охоплюються поняттям створення умов для вчинення злочину,
бо є їх різновидами, але враховуючи їх поширення, законодавець виділяє
їх у самостійні види готування злочину.

Крім вказаних форм готування до злочину Н.Д. Дурманов виділив і
спеціальні види готування до вчинення злочину. Він відзначив, що деякі
види готування відрізняються суттєвими специфічними особливостями. Це
більшим чином, готувальні дії, пов’язані зі співучастю в злочині і
готувальні дії, що утворюють склад іншого закінченого злочину. Саме в
якості таких видів готування він розглядав:

невдале підмовництво та пособництво як види готування до злочину;

закінчений злочин, що являє собою готування до вчинення іншого злочину.

Невдале підмовництво та пособництво має місце в тих випадках, коли особа
не сприймає, відкидає пропозицію підмовника, чи посібника вчинити
злочин, чи добровільно відмовляється від вчинення злочину.
А.А.Піонтковський вірно вважає, що дії підмовника та пособника в таких
випадках потрібно розглядати як готування до злочину, оскільки вони
своїми діями намагалися створити умови для вчинення злочину. Таку ж
точку зору підтримував і А.Н.Трайнін, Тішкевіч І.С.

На сьогодні, таку точку зору підтримує Тихий В., який вважає, що така
діяльність підмовника або підсобника являє собою створення умов для
вчинення злочину у вигляді підшукування співучасників.

Підмовництво та пособництво мають багато спільних рис з готуваннями до
злочину. Проте, особливістю підмовництва та пособництва є те, що вони
створюють умови не безпосередньо для самого акта вчинення злочину, а для
майбутніх дій виконавця. Це створення умов виражається головним чином у
вигляді впливу на свідомість виконавця. Такі дії підмовника чи пособника
викликають чи укріплюють рішучість виконавця.

Як вказує науковець Шевчук А.В. із передбаченими в законі значний
теоретичний і практичний інтерес має розгляд питання про підготовчі дії,
які самі по собі утворюють склад іншого злочину. Нерідко трапляється, що
готування до вчинення одного злочину уже містить у собі всі ознаки
іншого закінченого злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої
частини КК України.

Також, на думку Шевчука А.В. доцільно було б охарактеризувати такі
суспільно небезпечні, антисуспільні фонові явища, зокрема, як
проституція, наркоманія, бродяжництво та гомосексуалізм, які створюють
підгрунтя для вчинення злочинів у майбутньому. Окремі види поведінки,
які утворюють ці явища нині, самі собою представляють значний ступінь
суспільної небезпеки, проте діючим законом передбачені частково. Шевчук
А.В. вказує, що існування фонових явищ та діяльність осіб чи злочинних
організацій в цій сфері є також спеціальним різновидом готування для
вчинення злочинів у майбутньому.

Досліджуючи дану проблему Шевчук А.В. вказує, що поряд із передбаченими
в КК України формами готування до злочину та виділеними науковими
спеціальними формами готування доцільно було б передбачити на
законодавчому рівні такі форми, як мотивація та планування злочину,
вибір об’єкту та мети, оскільки ці складові в умовах сьогодення є
невід’ємною частиною більшості умисних тяжких чи особливо тяжких
злочинів.

Мотивація злочинної поведінки – це стимули, як зовнішні так і внутрішні,
які зумовлюють прагнення вчинити конкретні суспільно-небезпечні діяння.
Саме ці стимули, які можуть бути різними, породжують різні мотиви
вчинення злочину – користь, помста, заздрість. Однак, слід зазначити, що
не завжди мотивація підпадає під ознаки готування, а лише тоді, коли
прагнення особи об’єктивовані назовні, знаходять свій прояв в конкретних
актах поведінки.

Вибір мети та об’єкту безпосередньо пов’язані з плануванням конкретного
посягання. Обгрунтовуючи дані форми готування, Шевчук А.В. вказує, що
детально плануються корисливі злочини, насильницькі злочини, це
поведінка складова організованої злочинності.

Отже, в процесі дослідження готування до злочину, його ознак та форм
можна дати таке узагальнене визначення готування до вчинення злочину –
це окрема самостійна стадія вчинення злочину, яка характеризується
сукупністю таких форм, як підшукування або пристосування засобів чи
знарядь, підшукування співучасників, або змова на вчинення злочину,
усунення перешкод, інше умисне створення умов для вчинення злочину, а
також мотивація злочину та його планування, вибір мети та об’єкту
злочинного посягання.

2.2. Відмежування готування до злочину від виявлення наміру

Кримінальне право проводить чітке розмежування між караною і некараною
діяльністю особи спрямовано. На вчинення злочину. До сфери некараної,
такої, за яку не можна притягнути до кримінальної відповідальності,
діяльності особи відноситься будь яке виявлення наміру, не пов’язане з
вчиненням дій, що направлені на здійснення та реалізацію злочинного
наміру („голий умисел”).

Якщо історично спостерігати розвиток даного положення, то можна
відмітити, що виявлення та формування умислу (або злий умисел) підлягало
покаранню згідно Соборного Уложення 1649 р., де вказувалось, що
виявлення умислу караються смертю. В відповідності до Уложення про
покарання кримінальні та виправні 1845 р. каралось виявлення наміру,
під яким розумілось виявлення наміру, під яким розумілось виявлення на
словах чи письмово, чи іншою будь-якою дією наміру вчинити злочин.

Проте, один із перших російських юристів А.П.Куніцин рішуче виступив
проти караності виявлення наміру по кримінальному праву. Як на початку
ХІХ століття віл стверджував, що: „Одно намерение, за котрым еще не
последовало никакого вредного действия, не дает властителю права
употреблять наказание, або права других нарубают не помышления, а дела”.

Сучасне кримінальне право не вважає злочинними виявлення наміру.
Закріплений УКК підхід про безкарність виявлення наміру ґрунтується на
відомих ще реальному праву тезах:nulluv cvimensine actus (немає злочину
без вчинення дії); cogitationis poenam nemo patitur (думки не
караються; сформований на постулатах французьких просвітителів ХУШ
століття, так Ш.Монтесьє стверджував: „Закони повинні карати одні лише
злочинні дії”; враховує сучасні конституційні положення про право
кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань.

Під виявленням наміру (умислу) розуміється зовнішній прояв тим чи іншим
способом (усно, письмово, шляхом конкретних дій тощо) наміру особи
вчинити злочин, проти без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього
наміру.

Єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину, в якому
однією із обов’язкових ознак є суспільно-небезпечне діяння. Таке діяння
повинно бути небезпечним у своєму зовнішньому прояві, тобто небезпечним
для інтересі особи, суспільства чи держави в цілому. Тому, відповідно,
все, що не виражене у діянні (дії або бездіяльності) знаходиться поза
сферою кримінально-правового регулювання, є байдужим для кримінального
права і не може тягнути кримінальну відповідальність.

Виникнення злочинного наміру і його вольове опосередкування у вигляді
прийнятого рішення вчинити конкретне посягання – це процес, що протікає
в свідомо-вольовій сфері і передуючий цілеспрямованим діям. Тому
формування умислу не може бути етапом злочинної діяльності з допомогою
якої об’єктивуються, перетворюються в реальність злочинні наміри. В свою
чергу виявлення умислу хоч і виражається зовні в словесній чи іншій
формі, також не може бути віднесено до стадії вчинення злочину, тому що
зовнішні форми його прояву ще не утворюють суспільно-небезпечного
діяння, що посягає на суспільні відносини.

Разом з тим, необхідно відмітити, що не всі науковці поділяли саме таку
точку зору. Деякі автори вважають виявлення умислу початковою стадією
умисного злочину. Так, Кузнєцова Н.Ф. вказує, що першою стадією розвитку
злочину. Стадія формування умислу є стадією потенційного розвитку
злочину, на якій суб’єкт створює необхідні психологічні та
інтелектуальні передумови вчинення в подальшому злочину. Разом з тим,
вона далі вказує, що наявність умислу не втілено в діянні дій
кримінального права значення не мають, бо кримінальне право основним
своїм завданням має охорону суспільного порядку та відносин від
суспільно-небезпечних посягань. Не будучи спрямованим на злочин,
виявлення умислу не є стадією злочину.

Отже аналізуючи працю Кузнєцової Н.Ф. варто відмітити, що вона
розмежовує формування умислу і визначає його, як стадію розвитку
злочину.

Виявлення умислу на зовні, усно чи письмово або в будь-якій іншій формі
не вважається стадією вчинення злочину, оскільки воно не зв’язано із
злочином, не є умовою ні причиною. Настання злочинного результату, не є
суспільно-небезпечним і не посягає на об’єкти, що охороняються
кримінальним законом.

З критикою позиції, що вчинення умислу є стадією вчинення злочину
виступали Дурманов Н.В, Д.І.Тішкевич И.С., які вказують, що базуючись на
матеріальному розумінні злочину, як суспільно-небезпечного діяння (дії
чи бездіяльності) виявлення умислу не може бути визнане стадією розвитку
злочину, а тому виявлення умислу ніколи не може тягнути кримінальної
відповідальності.

Отже, доведено та встановлено, що виявлення наміру не кримінально
караним, проте, Кримінальне право України вказує кримінально караними
суспільно-небезпечнимі підготовчі дії, тому гостро постає питання про
відмежування некараного виявлення наміру від караного готування.
Відмежувати готування від виявлення наміру означає провести межу між
караною підготовчою діяльністю, яка являє собою незакінчений злочин і
діяльністю, хоча і пов’язаною з наявністю у суб’єкта злочинного наміру,
але яка є незлочинною і некараною. Цю межу встановити досить легко. Це
межа між думкою і дією, між наміром особи вчинити злочин і його
реалізацією. Початок вчинення злочину є суспільно-небезпечне діяння, що
спрямоване на реалізацію злочинного наміру. Почавши вчинення такого
діяння, суб’єкт переступає межу між некараною і караною діяльністю.

Інакше кажучи, на етапі виявлення наміру, особа ще не почала діяти, а на
стадії готування вже вчиняє відповідне діяння. Таким чином межа між
„голим” умислом та готуванням чітко визначена – це межа між словом і
ділом, між наміром вчинити злочин і діями, які безпосередньо направлені
на вчинення суспільно-небезпечного діяння.

Практика свідчить, що злочинець задумуючи вчинення тяжкого злочину,
попередньо обдумує де, коли і як вчинити злочин, щоб досягти бажаного
результату. Але якщо ця діяльність не виходить за рамки „дій в думках” –
обдумування плану вчинення злочину, то вона не є здійсненням злочинного
наміру і не може бути визнана готуванням до злочину. Така діяльність ще
не має характеру вираженого зовні суспільно-небезпечного діяння. Стан
змінюється, якщо обдумування плану вчинення злочину здійснюється спільно
декількома особами – співучасниками. Така діяльність набуває характеру
конкретної зовнішньої поведінки по реалізації злочинного наміру і є не
виявленням наміру, а початковою стадією вчинення злочину.

Повідомлення іншій особі про наявність злочинного наміру є некараним
виявленням наміру, якщо воно не поєднано з пропозицією прийняти участь в
вчиненні злочину. Якщо навіть така пропозиція зроблена, наявне
підшукування співучасників, що є готуванням до злочину, незалежно від
того чи успішне підшукування.

Саме створення злочинної організації, сам факт згоди на вчинення
злочинів в ряді випадків розглядається законодавством в якості
самостійних злочинів незалежно від того, чи почала організація свою
злочинну діяльність.

У всіх випадках не є караним виявлення умислу, що якісно відрізняється
від готування, що є караним в певних випадках. Різниця між ними – це
різниця між караною і некараною діяльністю особи, що бажає вчинити
злочин. Тому правильне проведення межі між виявленням умислу і
готуванням до злочину є важливою умовою дотримання законності в
судочинстві. Змішання цих різних понять може стати причиною помилок
судово-прокурорської практики, що може потягти за собою засудження
невинних осіб, що мають намір вчинити злочин, але таких, що не
приступили до реалізації злочину чи виправдання винних осіб, що вчинили
суспільно-небезпечні підготовчі дії.

Необхідно також зазначити, що існує різниця між виявленням наміру та
погрозою, оскільки погроза – це дії, які пов’язані із впливом на психіку
людини і тому вони є караними за чинним законодавством України, як
самостійні закінчені склади злочинів. У цих випадках карається не сам
умисел, а суспільно-небезпечне діяння (погроза), навіть якщо у того, хто
погрожує, не було наміру в подальшому реалізувати погрозу, бо тут
спричиняється безпосередня шкода безпеці життя, здоров’ю, громадські
безпеці, безпеці осіб, зазначених у законах тощо.

Також не є виявленням наміру передбачені КК діяння формою вчинення яких
є різноманітні публічні заклики (ч.2 ст.109, ст.ст. 110, 436). Такого
роду діяння утворюють самостійні посягання на об’єкти
кримінально-правової охорони.

2.3. Відповідальність за готування до злочину

Важне теоретичне і практичне значення має питання про те, які підготовчі
дії повинні підлягати кримінальній відповідальності, де початок
відповідальності особи за вчинення умисної злочинної діяльності на
першому етапі.

Відповідно до діючого кримінального законодавства незакінчений злочин, в
тому числі і готування, тягне за собою застосування тих же мір
покарання, які призначені кримінальним законом за “даний вид злочину”.
Кримінальний закон не містить вказівок на обов’язковість пом’якшення
покарання за готування порівняно з караністю закінченого злочину і
встановлює принцип факультативного пом’якшення покарання за незакінчену
злочинну діяльність (ст.68 КК України).

Застосування за готування такого ж покарання, як і за закінчений злочин,
по кримінальному законодавству може мати місце в окремих рідких
випадках, коли готування не прирівнюється по своїй кваліфікації до
закінченого злочину і карається як початкова стадія вчинення злочину.
Так, відповідно до ст.ст. 14, 16 КК України готування до злочину
кваліфікується за статтею Особливої частини КК України, що передбачає
відповідальність за відповідний закінчений злочин, до якого розпочате чи
завершене готування з обов’язковими посиланнями на статтю 14 КК України
та її частини.

Пом’якшення ж покарання за попередню злочинну діяльність за кримінальним
законом є правом суду, а не його обов’язком. Принцип обов’язкового
пом’якшення покарання за незакінчений злочин суперечив би і деяких
випадках завданню максимальної індивідуалізації покарання відповідно до
тяжкості вчиненого злочину і особи злочинця. Необхідність такої
індивідуалізації може потребувати в окремих виняткових випадках
призначення за незакінчений злочин такого ж покарання, що й за закінчене
злочинне діяння. Тому можна також погодитись з Ю.А.Фроловим, який
вказував, що якби суд був пов’язаний з необхідністю завжди пом’якшувати
відповідальність і покарання суб’єкту, що не досягнув з незалежних від
нього причин задуманого злочинного результату в повному об’ємі, то це б
також суперечило принципу індивідуалізації покарання бо суд зобов’язаний
був би пом’якшити покарання всупереч своєму переконанню в тому, що
суспільна безпечність даного злочинця і діяння, яке він планував вчинити
не дозволяє здійснити таке пом’якшення.

Отже, виходячи з принципу факультативного пом’якшення покарання за
незакінчений злочин, при притяганні особи до кримінальної
відповідальності необхідно також враховувати обставини, що пов’язані з
недоведенням злочину до кінця. Такими обставина можуть бути:

Ступінь небезпечності того злочину, який суб’єкт міг вчинити, якщо йому
і вдалося реалізувати свій злочинний намір. Рахування цієї обставини
знаходить своє вираження в тому, що покарання за готування визначається,
як правило, в межах санкції, передбаченої в законі за відповідний
закінчений злочин.

Ступінь здійснення злочинного наміру, тобто стадія вчинення злочину. не
дивлячись на те, що законодавець передбачає караність підготовчих дій
випадки притягнення до відповідальності за готування досить рідкісні.
Карається готування набагато м’якше ніж замах на злочин. Вірно відмічає
Т.В.Церетелі, що готування ще не створює реальної можливості настання
суспільно-небезпечних наслідків. Підготовчі дії ще не досить активні.
Вони лише в незначній степені сприяють реалізації злочинного наміру і
настанню злочинного наслідку, віддалені від нього в часі. Внаслідок
цього відкриваються широкі можливості для впливу різних сил і обставин,
які можуть перешкодити настанню суспільно-небезпечного наслідку.

Ступінь підготовки злочину, тобто об’єм і характер виконаних в межах
стадії готувальних дій, які можуть свідчити про більшу чи меншу
суспільну небезпечність готування. Так, наприклад, влаштування засідки з
метою вбивства повинно суворіше каратися порівняно з одним набуттям для
цієї мети зброї.

Причини, що перешкодили винному довести розпочату злочинну діяльність до
логічного кінця. Характер даних причин має важливе значення для визнання
суспільної небезпечності злочинця, стійкості його умислу і визначення
небезпечності підготовчих дій.

На думку А.В.Шевчука, готування має каратись лише тоді, коли в
залежності від характеру діяння особи і всіх обставин вчинення
підготовчих дій можна із впевненістю вважати, що якщо ці злочинні дії не
були зупинені на стадії готування, то винна особа вчинила б закінчений
злочин.

Оскільки розмір покарання за підготовчі дії не передбачений окремо
законом, то з врахуванням обставин, пов’язаних з недоведенням злочину до
кінця, суди, як правило призначають більш м’яке покарання, ближче до
нижчої межі санкції відповідної статті Особливої частини КК України.
Крім того, досліджуючи ці проблеми Шевчук А.В. пропонує на законодавчому
рівні визначити строки покарання за підготовчі дії. Так, виходячи із
теорії кримінального права та судової практики строк позбавлення волі не
може бути максимальним, винних не можуть засуджувати до виняткової міри
покарання (довічного позбавлення волі), а також строк позбавлення волі
не може бути більшим ніж, за закінчений злочин. Науковець пропонує
визначити строк покарання за готування до злочину, який би не
перевищував половини максимального строку чи розміру найбільш суворого
виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК
України.

В окремих випадках законодавець, враховуючи підвищену небезпечність
деяких злочинів, конструює склади цих злочинів так, що в поняття
закінченого злочину включається в тому чи іншому об’ємі і підготовчі
дії, а саме момент закінчення злочину переноситься на стадію готування.
Шляхом створення таких “усічених” складів злочинів готування визнається
закінченим злочином, а отже і тягне за собою покарання нарівні із
закінченим злочинним діянням. При кваліфікації підготовчих дій визнаних
шляхом створення “усічених” складів злочину, самостійними злочинами, не
слід посилатися ще і на статтю 14 КК України. Подібні діяння повинні
каратися не як стадія в розвитку злочинної діяльності, а як діяльність,
що дорівнює за своєю караністю до закінченого злочину. Що також
враховано в нашому кримінальному законодавстві.

Ще одним досить цікавим аспектом питання кримінальної відповідальності
за готування до злочину є те, що готування до злочину невеликої тяжкості
не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч.2 ст.14 КК України).

Виходячи з цього законодавчого положення, та аналізу практики,
кримінальна відповідальність за готування до злочину обмежується колом
середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких злочинів. Варто
відзначити, що кримінальний закон 1960 р. визнавав кримінально-караним
готування до злочину будь-якої тяжкості. Разом з тим, ще в 1961 році
А.А.Піонтковський виступив з пропозицією про відміну загальної караності
готування до злочину, вказуючи при цьому, що випадки засудження за
готування до злочину в судовій практиці зустрічаються досить рідко, що
пояснюється віддаленістю готувальних дій від закінчення злочинного
посягання і в зв’язку з цим незначною степені їх суспільної
небезпечності. Крім того, готування зазвичай важко довести, так як
вчинення підготовчих дій само по собі не завжди свідчить про злочинний
намір особи, що їх вчиняє. В зв’язку з цим український законодавець
обумовлено відмовився від загальної караності готування до злочину, а КК
України 2001 року пов’язує караність готування до злочину зі ступенем
тяжкості злочину, виключаючи при цьому відповідальність за готування до
вчинення злочину невеликої тяжкості. Таким чином, можна спостерігати
схожість норм, що визначають відповідальність за готування до злочину до
норм ще кримінального законодавства ХІХ століття, а саме до норм
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1945 року, яке передбачало
покарання за готування до злочину лише в декількох спеціально
обумовлених випадках за особливо тяжкі та тяжкі злочини, такі як:
підробка монет та грошових знаків, вбивства, підпал тощо.

Таким чином, практика свідчить, що готування до злочину доцільно карати
лише у відношенні особливо тяжких, тяжких та середньої тяжкості
злочинних посягань. А тому, щоб вірно визначити при вирішенні питання
про те, які підготовчі дії є караними, а які не підлягають кримінальній
відповідальності, необхідно враховувати, як правильно вказує
Т.В.Церетелі та В.Г.Макашвілі наступні моменти:

а) ступінь створеної діями суб’єкта можливості настання злочинного
результату, інакше кажучи, ступінь сприяння цьому злочинному результату;

б) суспільну значимість об’єкта, на який спрямовано посягання;

в) об’єм шкоди, який міг бути спричинений об’єкту посягання.

Всі ці моменти при визначенні ступеня суспільної небезпечності готування
не ізольовано, а в їх сукупності, в їх діалектичній єдності. Крім того,
повинні враховуватися місце і час вчинення злочину, соціально-політична
обстановка, в якій вчинені готувальні дії, особа винного та ряд інших
обставин, що характеризують особу злочинця.

Н.Ф.Кузнєцова в своїх працях вказує, що недостатньо лише встановити в
діях особи ознаки готування, потрібно обов’язково встановити суспільну
небезпечність готувальних дій. На її думку, суспільна небезпечність цих
підготовчих дій визначається в першу чергу об’єктом злочину і злочинною
шкодою. Чим цінніший для суспільства об’єкт, тим більше віддалені від
безпосереднього акту виконання злочину підготовчі дії набувають
суспільно-небезпечного характеру. Наприклад, підготовчі дії до
терористичного акту і до звичайного вбивства зовнішньо подібні, але межі
караності їх різні. В підготовчих діях до терористичного акту межа
суспільно-небезпечних і караних підготовчих дій відчувається набагато
далі, ніж в підготовчій діяльності до звичайного вбивства. Кузнєцова
Н.Ф. Вказує, що на суспільну небезпечність готування впливають також і
об’єктивні властивості самих підготовчих дій, а отже із всіх передуючих
виконанню злочину дій, лише ті є дійсно підготовчими діями до певного
злочину, які спрямовані на нього, створюють умови для його реалізації, в
яких міститься реальна можливість злочинного наслідку.

Суспільна небезпечність готування до певного злочину визначається також
змістовністю і значимістю готувальних дій для вчинення злочину, які
визначаються, по-перше, природою самих підготовчих дій відносно до того
чи іншого злочину, а, по-друге, необмеженістю дій до безпосереднього
виконання злочинного посягання.

Кузнєцова Н.Ф. Вказує, що для визначення наявності та ступеню суспільної
небезпеки підготовчих дій має значення і суб’єкт їх вчинення. Так,
сучасне законодавство також вимагає від суду, щоб він призначенні
покарання враховував особу винного (ст.65 КК України). Також, науковець
зазначає, що характеристика особи має не аби яке значення, адже особа,
яка декілька разів вчиняла злочини, або навіть притягувалась до
адміністративної відповідальності більш здатний перейти від готування до
вчинення злочину, в його діях міститься більше можливостей посягання на
охоронюваний законом об’єкт.

В кримінально-правовій літературі висказано думку, що при вирішенні
питання про караність підготовчих дій необхідно враховувати загальне
призначення предметів і знарядь, що набуває суб’єкт для вчинення
злочину, тобто чи вони є предметами вжитку чи спеціально слугують для
виконання злочинних дій. Дурманов Н.Д. вважає, що набуття або
пристосування предметів побутового вжитку (наприклад, сірників, ножа,
сокири) за загальним правилом ці дії ще не свідчать, що подальші дії
будуть пов’язані із посяганнями на охоронюваний законом об’єкт.Дійсно,
чим далі готування і дії, що його формують знаходяться від стадії
закінченого злочину, тим важче його розпізнати в силу недостатнього
розвитку об’єктивної сторони злочину. При вчиненні цих дій дуже важко
довести наявність злочинної цілі та мети злочинця. Проте, в випадку
доведеності умислу на вчинення злочину підготовчі дії, що полягають в
набутті в якості знарядь злочину предметів домашнього вжитку, можуть
бути визнані суспільно-небезпечними і кримінально-караними з урахуванням
тяжкості злочину, що готувався. Має значення не те чи є предмет чи
знаряддя належністю домашнього вжитку чи не є, а те, яку шкоду
розраховує нанести злочинець, яке злочинне діяння за допомогою цього
предмету чи знаряддя він планує вчинити. Однаково небезпечні готування
до вбивства шляхом набуття з цією ціллю сокири чи ножа або ж набуття
зброї, хоча сам факт набуття зброї є сам по собі кримінально-караними
діяннями. Важливо лиш встановити, що умисел на вчинення злочину уже
склався, що особа і її дії спрямовані на реалізацію злочинного наміру, є
суспільно-небезпечні.

Притягнення до кримінальної відповідальності тільки за
суспільно-небезпечні підготовчі до злочину дії і визначення за них
покарання відповідно до ступеню суспільної небезпечності вчиненого і
особи винного є проявом максимальної індивідуалізації відповідальності.
Все це забезпечує винесення по справах про готування до злочину
правильних і справедливих вироків.

Як вказувалось раніше, готувальні до злочину дії, враховуючи впізнання
їх злочинного характеру і порівняно невелику суспільну небезпечність
караються в рідких випадках при вчиненні тяжких і особливо тяжких
злочинів. Разом з тим необхідно відмітити, що ні серед теоретиків
кримінального права, ні серед практиків не існує прихильників повної
некараності цієї стадії злочинної діяльності.

Спроба відмовитися від відповідальності за готування, що була зроблена в
1922 році не виправдала себе, також не виправдала себе повна караність
готування незалежно від тяжкості злочину. Самим кращим варіантом є
встановлення відповідальності за готування до злочинів особливо тяжких,
тяжких та середньої тяжкості, що передбачений в Кримінальному кодексі
України 2001 року, як ефективний засіб, що забезпечує боротьбу зі
злочинами на найбільш ранній стадії їх вчинення, а також попереджує
настання їх шкідливих наслідків. Це робить боротьбу зі злочинністю більш
ефективною та посилює попереджувальне значення покарання.

Розділ Ш.

Замах на вчинення злочину

3.1. Поняття, ознаки та види замаху на злочин

Після придбання засобів і знарядь необхідних для вчинення злочину чи
виконання інших підготовчих до злочину дій, суб’єкт, як правило, зовсім
не намірений обмежувати свою злочинну діяльність, він розглядає їх, як
виконання лише попередніх дій, що входять в план здійснення задуманого
злочину. Готування забезпечує можливість вчинення в подальшому певного
злочинного діяння. Ціллю злочинця є саме вчинення закінченого злочину.

Тому, якщо продовженню розпочатої злочинної діяльності ніхто чи нікого
не заважає, винний, що не відмовився від свого наміру виконати злочин,
після готувальних дій розпочинає до безпосередньої спроби вчинення
закінченого злочину. Якщо ця спроба виявляється невдалою і всупереч
бажанню суб’єкта злочин не доводиться до кінця, відповідальність настає
за замах на злочин.

Визначення замаху на злочин в науці кримінального права мало свої
складності. Так, варто погодитись з А.А.Герцензоном, що найбільші
складності в розмежуванні стадій злочину містяться в визначення замаху
на злочин. Ці труднощі оцінюються тим, що поняття замаху охоплює
різноманітні за своїм характером діяння, безпосередньо спрямовані на
вчинення злочину, але такі, що не досягли стадії закінченого злочину за
обставин, що не залежать від волі винного.

Замах на злочин – це така незакінчена злочинна діяльність, яка вже
вийшла за межі готування, але не досягла стадії закінченого злочину.

Замах на злочин – це початок його безпосереднього здійснення,
самостійний етап його виконання. Іншими словами це незавершена дія чи
дія, яка не потягнула бажаних для винуватого наслідків. Коротко кажучи,
замах – це початий, але недоведений до кінця злочин.

Вперше визначення замаху на злочин в кримінальному праві було дане в
„Керівних началах по кримінальному праву СРСР” 1919 року. Замах на
злочин тут визначався, як дії спрямовані на вчинення злочину, коли особа
виконала всі, які вона вважала необхідними для реалізації свого умислу,
але злочинний результат не настав, з причин, що не залежали від волі
винного (стаття 18). Разом з тим, таке визначення замаху було досить
вузьким, бо воно не враховувало багатьох випадків замаху.

Ряд теоретиків кримінального права давали свої визначення замаху, які
також мали недоліки.

М.Д.Шаргородський вказує, що під замахом розуміються дії спрямовані
безпосередньо на вчинення злочину і є початком його здійснення. На думку
Н.Д.Дурманова, замах на злочин є дією безпосередньо направленою на
вчинення злочину, на виконання складу злочину, коли винний уже посягнув
на об’єкт.

Проте, подібні розуміння замаху на злочин є неприйнятними, оскільки
початком виконання злочинного діяння, як вказувалось раніше є готування
до злочину.

Б.С.Утевський вказує, що замах має місце в тих випадках, коли особа
вчиняє дії, що безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, але злочин
не доводиться до кінця за тими чи іншими причинами. А.А.Герцензон
визначає замах, як дію, направлену на вчинення злочину, але таку, що не
призвела до злочинного наслідку, в силу причин, що залежать від волі
суб’єкта, так і не залежать від нього. А.А.Трайнін вважав, що замах на
злочин присутній тоді, коли є всі елементи складу злочину, за винятком
одного – наслідку.

Ці дефініції також є неповними, в них відсутні вказівки на те, що при
замаху злочин не доводиться до кінця, з причин, що не залежать від волі
винного.

На думку автора найбільш повним доктринальним визначенням є визначення
поняття замаху на злочин, що було дане Тишкевичем І.С. Він визначав
замах на злочин, як умисне суспільне-небезпечне діяння, безпосередньо
спрямоване на виконання складу закінченого злочину, але таке, що не
досягло цієї мети з причин, що не залежать від волі особи.

Враховуючи законодавчі та доктринальні визначення замаху на злочин,
сучасне законодавче визначення, що дане в ст..15 КК України найбільш
точно і повно закріпила всі ознаки замаху. Так, згідно закону, замахом
на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії чи
бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при
цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її
волі.

Наведене у статті 15 визначення замаху на злочин, порівняно з таким
визначенням яке дав КК 1960 року, містить дві новели:

на законодавчому рівні закріплено, що стадія замаху можлива лише у
злочинах, вчинюваних з прямим умислом;

шляхом використання терміна діяння уточнено, що замах на злочин може
набувати форми, як активних дій, так і бездіяльності.

Законодавче формулювання замаху на злочин дозволяє визначити його
суб’єктивні та об’єктивні ознаки. Більшість науковців виділяють три
характерні ознаки замаху:

дії чи бездіяльність, що безпосередньо спрямовані на вчинення злочину;

не доведення злочину до кінця;

злочин незавершене з причин, які не залежіть від волі винного.

Разом з тим, на думку автора необхідно виділяти ще й четверту ознаку,
яка прямо передбачена в законі: наявність умисної вини, при чому лише у
формі прямого умислу.

З об’єктивної сторони замах посягає у діях безпосередньо направлених на
вчинення злочину. Термін „безпосередньо” означає, що особа почала
виконувати чи фактично виконала об’єктивну сторону конкретного складу
злочину. Саме ці дії чи бездіяльність проявляються у виконанні злочину.
Вони вже прямо направлені на охоронюваний об’єкт, ставлять його в
реальну небезпеку заподіяння шкоди, а в деяких випадках заподіюють йому
шкоди. Так, замах найчастіше виражається у вчиненні такого діяння, яким
може бути виконаний склад певного злочину. Найбільш явним випадком
замаху є безпосередня спроба спричинення того суспільно-небезпечного
результату, який включений в число необхідних елементів об’єктивної
сторони вчиненого злочину. Замах на злочин може також виражатися у
вчиненні лише частини дій, необхідних для настання злочинного
результату. Таким чином, замах безпосередньо спрямований на вчинення
злочину в тому змісті, що дії винного уже можуть створювати, хоч з
причин, що не залежать від волі винного ще не створили склад закінченого
злочину. Саме в цьому міститься сутність замаху на злочин.

Отже, основний зміст цієї ознаки полягає в частковому, неповному
виконанні об’єктивної сторони конкретного злочину, який описаний у
диспозиції однієї із статей Особливої частини Кримінального кодексу
України. Наприклад, особа, яка посягає на життя, стріляє з пістолета,
але промахується, наносить удар ножем, але ніж ламається та ін.

У абсолютній більшості випадків замах здійснюється шляхом злочинних дії
з матеріальним складом (здійснення пострілу, проникнення до житла,
заподіяння удару тощо). Однак, у деяких злочинах з матеріальним складом
замахом може бути визнано і бездіяльність, якщо в ній проявляється воля
особи, яка прагне досягти злочинного результату. Класичним прикладом
бездіяльності є такий, коли мама не годує дитину з метою убивства
останньої.

Замах можливий також і в злочинах з формальним складом, що вчиняється
шляхом дій, коли об’єктивна сторона вчиненого злочину виконана не
повністю, тобто не повне виконання всіх дій, що входять до суб’єктивної
сторони. В злочинах з формальним складом, що вчиняється шляхом без
діяння, вся поведінка особи до моменту вчинення злочину, що виражається
в бездіяльності не має кримінально-правового значення, закінченого
злочину. Наприклад, невиконання вироку, рішення суду – ст..382 КК
України, відмова свідка від дачі показань – ст.385 КК України. Тощо.

Другою характерною ознакою об’єктивної сторони замаху є те, що злочин не
доводиться до кінця, тобто незавершеність кримінального посягання
виражається у відсутності однієї чи декількох ознак, передбачених
відповідною нормою Особливої частини КК України. На цій стадії
об’єктивна сторона злочину виконується лише частково, не досягає свого
повного розвитку. При цьому слід відрізняти злочини з матеріальними і
формальними складами. Для перших ознакою незавершеності є ненастання
(відсутність) того злочинного результату, який є конструктивною ознакою
даного складу злочину (наприклад, при вбивстві – смерть потерпілого).
Разом з тим стадія замаху не означає у всіх випадках відсутності взагалі
злочинного наміру. В деяких випадках він фактично настає, однак ніколи
не може бути тим, який передбачено конкретною нормою Особливої частини
Кримінального кодексу України.

Так, при замаху на вбивство може бути завдана шкода здоров’ю. Вчинене
буде розглядатись не як заподіяння тяжких ушкоджень, а як замах на
вбивство. В даному випадку суб’єктивну завершеність дій винного слід
відрізняти від фактичної незавершеності злочинного діяння (відсутність
передбаченої законом злочинний результат). У випадках, коли передбачений
законом злочинний результат настає не одразу, а через певний проміжок
часу (наприклад, настання смерті через декілька дій після спричинення
потерпілому з метою позбавлення життя травми), злочин визнається
закінченим. Оскільки, з точки зору закону кримінальне діяння вважається
закінченим, якщо наступив спричинений навмисними діями винуватого
злочинний результат, незалежно від того, скільки пройшло часу після
вчинення суспільно-небезпечної дії.

У злочинах з формальним складом незавершеність полягає у неповному
виконанні всіх тих дій, які входять в об’єктивну сторону конкретного
складу злочину. В законі прямо вказано на незавершеність злочину, однак
ця ознака по різному трактувалась науковцями в ряді робіт. Так,
наприклад, Дурманов Н.Д. оспорював положення про те, що при замаху
вчиняються дії, які входять в об’єктивну сторону складу злочину. Для
об’єктивної сторони закінченого злочину характерна наявність дій, які
потягнули злочинний результат.

Однак, цей факт, що злочинний результат в ряді випадків є обов’язковою
ознакою об’єктивної сторони, ні в якому разі не суперечить тому, що при
замаху вчиняються дії, які входять в об’єктивну сторону складу злочину.
Злочинний результат не вичерпує об’єктивної сторони, він є її частиною,
при чому не завжди обов’язковою. При замаху має місце саме суспільно
небезпечне діяння. Отже, у злочинах з формальним складом незавершеність
полягає у вчиненні не всіх тих дій, що утворюють передбачений законом
закінчений злочин.

Саме не повне виконання об’єктивної сторони – це ознака, яка найбільш
чітко відмежовує замах від закінченого злочину: злочинцю не вдається або
досягти злочинного результату, якого він прагнув, або повністю виконати
дії, що є необхідними для завершення злочину.

Третьою ознакою, що характеризує об’єктивну сторону замаху є
незавершеність злочину, яка є вимушеною. вимушеність полягає в тому, що
злочин не доводиться до кінця, з причин, що не залежать від волі
винного. Законодавець спеціально підкреслює, що злочин при замаху є
незакінченим не з волі особи, а з причин, які не залежать від волі
винної особи.

Ці обставини, як об’єктивного та суб’єктивного характеру, які зашкодили
закінчити злочин всупереч докладеним зусиллям особи (наприклад, активний
опір потерпілого, недосконалість знарядь злочину, недостатність фізичних
сил чи досвіду, невміння користуватись зброєю, її несправність,
затримання злочинця тощо). Причини, внаслідок яких особа вимушена
відмовитись від доведення злочину до кінця можуть виникнути під впливом
її власних дій (наприклад, вживання значних доз алкоголю, наркотичних
засобів, випадкове заподіяння самому собі тілесного ушкодження тощо).
Іноді серед цих обставин виділяють непереборні (наприклад, при вчиненні
крадіжки, злочинця затримують власники майна) і так, що роблять
доведення злочину до кінця практично мало реальним (при проникненні
особи до приміщення з митою крадіжки, увімкнулась сигналізація тощо).

При усій різноманітності обставин, які перешкоджають завершеності
злочину, їх об’єднує те, що будь яка з них виникає чи існує незалежно
від винного. Ця ознака також дає змогу відрізнити замах на злочин від
закінченого злочину.

Складніше відокремити, перерваний з незалежних від волі винного
обставин, злочин від добровільної відмови, коли є або виникли обставини,
що не виключають повної можливості доведення до кінця злочинного
посягання, однак суттєво його ускладнюють. Якщо труднощі, які виникли за
переконанням винуватого можливо подолати, хоча для цього й необхідно
доложити певних зусиль, то в наявності добровільна відмова від
закінчення злочину.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 1999 року № 2
“Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних
правил” зазначається, що добровільна відмова можлива на стадії готування
або незакінченого замаху на вчинення злочину, коли особа усвідомлює
можливість доведення злочину до кінця, але з власної ініціативи
відмовляється від цього. В іншій Постанові Пленуму Верховного Суду
України від 27 березня 1992 року № 3 “Про судову практику в справах про
згвалтування та інші статеві злочини” вказується, що суди повинні мати
на увазі, що не може злочину, яка викликана неможливістю дальшого
продовження злочинних дій з причин, незалежних від волі винного.

Кримінальний закон (ч.1 ст.15 КК України) характеризує замах на злочин,
як умисне діяння безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. Тим самим
підкреслюється четверта ознака замаху, що характеризує суб’єктивну
сторону. Таке законодавче формулювання дозволяє стверджувати, що замах
на злочин, є стадією розвитку умисного злочину. Отже, як і попередня
стаді (готування), замах є станом реалізації умислу на вчинення злочину,
тобто навмисною, цілеспрямованою злочинною діяльністю. Винний практично
розпочавши злочин, прагне довести його до кінця. При необережному
злочині особа або передбачає настання суспільно небезпечного результату,
але легковажно розраховує на його відвернення, або взагалі не
передбачає, тобто вольова діяльність особи абсолютно не спрямовується на
вчинення злочину. Тому в необережних злочинах немає і не може бути
стадії замаху оскільки винний не намірений спричинити шкоду.

Специфіка змісту умислу при замаху полягає в тому, що свідомістю особи
охоплюється незавершеність злочину. Здійснюючи замах, винна особа
усвідомлює практично всі елементи певного складу злочину. Проте, це
усвідомлення поєднується з розумінням того, що повна реалізація умислу
при цьому не досягнута.

За суб’єктивними ознаками замах характеризується виною лише у формі
умислу. Як зазначав Крігер Г.А., що ця ознака замаху випливає з цього
сутності, як перерваної всупереч волі винного дії, а також
безпосередньої спрямованості дій на виконання складу злочину.

Судова практика, як і доктрина кримінального права дотримується позиції
згідно якої при замаху на злочин можливий лише прямий умисел. У
Постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2
“Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я
людини” зазначається, що замах на злочин може бути вчинено лише з прямим
умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого
діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх
настання.

Надзвичайно спірним в кримінально-правовій літературі є питання про
можливість стадії замаху при вчиненні злочину з непрямим умислом.
А.А.Жижиленко вважав, що замах можливий однозначно при прямому умислі
так і при непрямому або евентуальному. М.М.Ісаєв, Н.В.Лясс,
А.А.Піонтковський та інші автори в принципі визнають можливість замаху
при вчиненні злочину з непрямим умислом, однак вважають практично
нереальною або взагалі неможливою караність такого умислу досить важко і
злочинець може дуже часто з успіхом заперечувати свідоме допущення ним
настання результату.

А.Н.Трайнін, заперечуючи можливість замаху при евентуальному умислі,
вказував, що не бажаючи результату, особа не може готуватися до вчинення
злочину, ні тим більше здійснювати замах на його вчинення.

Дійсно, при непрямому умислі вольова діяльність суб’єкта не
направляється на досягнення даного наслідку. Вона направлена на
досягнення зовсім іншого результату, який може бути як злочинним так і
не злочинним. Отже, немає і не може бути розгортання вольової діяльності
в напрямку досягнення суспільно небезпечного наслідку. Таким чином,
замах можливий тільки тоді, коли винна особа вчиняє діяння тільки з
прямим умислом. Саме це і було зазначено вперше в Кримінальному кодексі
України 2001 року.

Отже, правильне розуміння ознак замаху, що вказані у визначенні цієї
стадії попередньої злочинної діяльності є необхідною умовою недопущення
помилок в діяльності судово-прокурорських органів.

Замах, як діяння, що безпосередньо спрямоване на виконання складу
злочину більш легко визначається, як злочинне діяння ніж готування.
Проте, в судово-прокурорській практиці мають місце випадки, коли замах
за своїми зовнішніми рисами немає чітко вираженого злочинного характеру.
В цих випадках тільки шляхом встановлення та детального аналізу
необхідно визначити об’єктивні та суб’єктивні ознаки замаху на злочин.

Процес розвитку злочинної діяльності на стадії замаху характеризується
вчиненням суб’єктом дій, які виражають ступінь здійснення злочинного
наміру.

Чинний кримінальний кодекс вперше закріпив розподіл замаху на два
основних види: закінчений та незакінчений в залежності від характеру
вчинених дій та моменту наближення закінчення злочину. При цьому, в
літературі неоднаково вирішується питання про критерії такого поділу.

Професор Герцензон А.А., професор Шаргородський М.Д., а також професор
Кузнєцова Н.Ф. притримувалися об’єктивного критерію поділу замаху на
види. Так, Герцензон А.А. пише, що закінчений замах міститься в
ненастанні злочинного наслідку, хоч і суб’єктом були виконані всі умови
для його настання. Суб’єктивного критерію при розмежуванні видів замаху
притримувались також ряд теоретиків В.Д.Меньшагін, З.А.Вишинская,
Б.С.Утевський, В.Ф.Кіріченко, А.А.Піонтковський.

Так, Піонтковський А.А. по суб’єктивному критерію, визначав, що
незакінченим є такий замах при якому особа не вчинила ще всього того, що
вона вважала необхідним для реалізації свого злочинного наміру;
закінченим є такий замах, при якому особа вчинила все те, що вона
вважала необхідним для реалізації злочинного наміру але результат
внаслідок чого-небудь не настав.

На сьогодні, виходячи із проведених досліджень та аналізу судової
практики, а також виходячи із принципу суб’єктивної відповідальності та
загально прийнятого твердження, згідно якого кримінально-правова оцінка
діяння визначається передусім виною особи, Шевчук А.В. приймав до
висновку, що за основу поділу замаху необхідно брати суб’єктивний
критерій, сутність якого полягає в тому, що вид замаху визначається в
залежності від оцінки ступеня завершеності злочинних дій самою винною
особою. Змістом даного критерію є усвідомлення особою ступеня
завершеності дій, що вчиняються.

Проте, на практиці суб’єктивний критерій, якщо його не поєднати з
врахуванням об’єктивних даних, досить часто визнається не прийнятним,
оскільки дуже важко, а деколи і неможливо довести, що злочинець вважав
свої дії достатніми для спричинення суспільно небезпечного результату.

Між незакінченим і закінченим замахом є суттєві відмінності по їх
об’єктивних органах, по ступеню виконання об’єктивної сторони складу
злочину.

В закінченому замаху відсутній тільки один елемент складу злочину –
суспільно-небезпечний наслідок, що вказаний в диспозиції статті
Особливої частини КК України. Суб’єктом уже вчинене діяння, достатнє для
спричинення наслідку, але він не наступає лише тому, що цьому завадили
обставини, що не залежать від волі винного. При незакінченому замаху не
тільки відсутній злочинний результат, але й саме діяння, що може
викликати його, ще не закінчене.

Загальною, родовою ознакою цих видів замаху є безпосередня спрямованість
діяння на вчинення злочину, так, що воно могло б, при відсутності
перешкод утворити склад закінченого злочину. Відмінність в тому, що при
закінченому замаху таке діяння вчиняється повністю, а при незакінченому
– лише частково.

Іншими словами, при незакінченому злочині злочинний результат, до якого
прагнув винний не тільки не наступає, але й взагалі не може настати,
оскільки особо не закінчено вчинення дій, необхідних для спричинення
цього результату. При закінченому замаху настання злочинного результату
хоч і не мало місця, проте він міг настати в результаті вчинення з цією
ціллю дій, якщо б цьому не зашкодили не залежні від волі винного
обставини.

Необхідність врахування як суб’єктивних так і об’єктивних ознак замаху
при розмежуванні його видів. Із того, що ці ознаки можуть бути
роз’єднані лише мислено, для зручної теоретичного аналізу, в дійсності ж
вони складають одне ціле. Тому, не випадково Н.Д.Дурманов підкреслив, що
об’єктивний і суб’єктивний моменти діяння нероздільні, і що тому
протиставлення цих ознак при визначенні замаху недопустимо.

Розмежування закінченого і незакінченого замаху можливе при вчиненні
злочинів з матеріальним складом. Замах при вчиненні злочину з формальним
складом може визначатися лише в неповному виконанні самого діяння, що
необхідне для реалізації злочинного наміру.

Закінчений замах при рівних умовах є, як правило, більш небезпечний ніж
незакінчений. Підвищена небезпека закінченого замаху посилає в тому, що
він міг потягнути за собою настання злочинного наслідку в результаті
вчинених дій, якщо б цьому не завадили обставини, що не залежать від
волі винного. Крім того, закінчений замах в багатьох випадках
супроводжується спричиненням, не виключених в об’єктивну сторону даного
злочину шкідливих наслідків, які нерідко можуть бути дуже тяжкими.
Прикладами з практики може бути такий, коли громадянин Н. бажаючи вбити
громадянина М. з мотивів ревнощів наніс декілька ножових поранень.
Оскільки поранення були несмертельні, громадянин М. отримав тяжкі
тілесні ушкодження. Дії Н. кваліфікували, як хамах на вбивство.

Різна ступінь суспільної небезпечності закінченого і незакінченого
замаху на злочин враховується при вирішенні питання про можливість
добровільної відмови від вчинення злочину, при індивідуалізації
покарання, а також при визначенні міри покарання. Тому не можна
погодитись з Н.Ф.Кузнєцовою, яка вважає, що поділ замаху на закінчений і
незакінчений немає суттєвого практичного значення.

Отже, можна зробити висновок, що ні на законодавчому рівні, ні в
доктрині кримінального права не можна і не варто відмовлятися від поділу
замаху на закінчений та незакінчений. І підсумовуючи все вище викладене
автор вважає доцільним дати визначення видів замаху, що містяться в КК
України, де законодавець найбільш повно врахував всі ознаки цих видів
замаху.

Так, замах на вчинення злочину є закінчений, якщо особа виконала усі
дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин
не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не
залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для
доведення злочину до кінця.

В науці кримінального права Тішкевич І.С. пропонує поділяти замах на
кваліфікований або складний та некваліфікований.

Кваліфікованим замахом на злочин вважається замах, який одночасно
містить ознаки іншого закінченого злочину. Наявність таких складних
незакінчених злочинів також повинно враховуватись при кваліфікації
замаху і при вирішенні питання про правові наслідки добровільної відмови
від продовження розпочатого злочину.

Науковці в галузі кримінального права проводять поділ замаху на злочин
на придатний та непридатний, останній вид, в свою чергу поділяється на
замах на непридатний об’єкт і замах непридатними засобами.

Даний інститут набрав широкого розповсюдження в останні роки. Крім того
нерідко зустрічаються помилки в слідчо-судовій практиці. А тому, питання
непридатного замаху на сьогодні є достатньо важливим і актуальним,
оскільки кримінальний закон не закріпив ні його поняття, ні його видів,
ні особливостей кримінальної відповідальності за призначення покарання
за даний вид замаху.

Спочатку необхідно розглянути питання замаху на непридатний об’єкт.

Як вказують більшість науковців конструкція замаху на непридатний об’єкт
заснована на помилковості розуміння об’єкту злочину. Замах на
непридатний об’єкт розуміють, як діяння спрямовані на такий об’єкт, який
є непридатним для вчинення над ним злочину чи взагалі відсутній в момент
замаху.

В.Ф.Кіриченко звертає увагу на те, що непридатним є не об’єкт, а предмет
посягання, внаслідок чого воно не може спричинити дійсної шкоди
суспільним відносинам. Непридатність предмета не може викликати
непридатність об’єкта, яким є суспільні відносини. Тому об’єкт не може
бути непридатним, він або є, або його немає.

Уточнення даного виду непридатного замаху проводить Н.В.Лясс, що вказує
на неможливість формулювання замаху на непридатний предмет посягання.
Оскільки, не можна забувати про те, що злочинець посягає не на предмет
речі, а на суспільні відносини, не предметам, а саме цим відносинам,
він намагається нанести шкоду. До того ж об’єкт і предмет посягання
можна розрізнити лише у відношенні до частини злочинних діянь (майнові
злочини, злочини у сфері господарювання та інші). При посяганні на життя
та при вчиненні ряду інших злочинів про предмет говорити не приходиться.
Н.Д.Дурманов, наприклад, вказує, що при посяганні на життя, людину не
можна розглядати як предмет посягання. Н.Д.Дурманов запропонував
використовувати замість поняття замах на непридатний об’єкт поняття
замах на нереальний об’єкт. Проте, якщо об’єкти злочинів не можуть бути
непридатними, то тим більше вони не можуть бути нереальними.

Отже, непридатним для посягання предмет може стати через його
відсутність, а також внаслідок втрати ним своїх попередніх якостей, які
були захищені законом.

Замах на відсутній об’єкт проявляється у тому, що здійснюючи посягання
на життя особи, власність, винний спрямовує своє посягання відповідно
туди, де реально існуюча людина чи майно в даний час відсутня,
наприклад, спроба викрасти майно з сейфа, де насправді він пустий.

Для замах на непридатний об’єкт внаслідок втрати ним своїх попередніх
якостей характерно, що реальний безпосередній об’єкт, на спричинення
шкоди якому спрямований умисел винного, насправді не ставить в
небезпеку. Тільки через місце, наприклад: постріл у труп, що прийнятий
за живу людину та інше.

Таким чином, під замахом на непридатний об’єкт розуміють такі випадки,
коли винна особа посягає на об’єкт (точніше предмет), який в дійсності
відсутній або на предмет (об’єкт), який внаслідок втрати ним своїх
якостей не підпадає під кримінально-правову охорону, а отже із-за
фактичної помилки даної особи не створюється реальна небезпека завдання
чи спричинення шкоди об’єкту.

Іншим видом непридатного замаху є замах з непридатними засобами. Під
засобами в даному випадку розуміють не тільки предмети, які
використовуються для вчинення злочину, але в деяких випадках і дії. Це в
основному відноситься до застосування технічних методів.

Замах з непридатними засобами полягає в тому, що суб’єкт для досягнення
злочинного результату використовує засоби, які не можуть за своїми
об’єктивним властивостями призвести до настання бажаного результату.

Теорія кримінального права розрізняє декілька видів замаху:

коли особа, яка здійснює замах, через помилку використовує непридатний
засіб замість придатного, наприклад, нешкідливий порошок замість отрути;

коли придатний у даному випадку засіб використовується не в тій
кількості, яка необхідна для спричинення шкідливого результату,
наприклад, недостатня кількість отрути для смерті особи;

коли придатний у даному випадку засіб використано не тим способом, який
міг би викликати результат;

коли засіб у даному випадку не був достатньо ефективним.

В останніх трьох випадках ніяких специфічних питань не виникає.
Посягання у більшості випадків не призводить до закінченого злочину саме
внаслідок недостатності чи низької якості засобу, чи невмілого його
використання. Це якраз те, що найбільш характерно для замаху.

Отже, залишається випадок, коли винна особа замість придатного засобу
використовує непридатний. По-перше, при наявності помилки винний
правильно уявляв собі той засіб, який привів би до вчинення злочину,
однак при використанні засобу, він помилково взяв інший, який не міг
спричинити результат. Отже, тут помилка в самому виконання злочину, хоча
план злочину помилки не містив. По-друге, коли винний помилково вважає
придатними засіб для вчинення злочину, хоча об’єктивно цей засіб не може
потягнути злочинний результат. У цьому випадку має місце помилка в плані
вчинення злочину.

В.Ф.Кіріченко розрізняє непридатні засоби на два види:

а) засоби, непридатні в силу об’єктивних особливостей конкретного
випадку, але в інших випадках є в повній мірі придатні для досягнення
злочинного результату;

б) Засоби, непридатні в силу об’єктивної нездатності при будь-яких
умовах спричинити злочинний результат.

На думку В..Кіріченко, лише засоби другого виду є непридатними у
власному сенці слова.

Від непридатного замаху треба відрізняти замах з кінченими засобами,
коли особа внаслідок неуцтва або релігійних забобонів обирає засіб,
об’єктивно неспроможний викликати бажаний злочинний результат,
наприклад, ворожба, закляття. Звернення до вказаних засобів навіть за
умови впевненості особи в їх ефективності розглядається як виявлення
наміру і в кримінальному порядку не переслідується.

Усі прибічники, що визнають існування непридатного замаху, погоджуються
з тим, що даний вид замаху має бути кримінально-караним, проте, факт
непридатності обраних засобів, виходячи з концепції гуманізації
покарань, може бути лише пом’якшуючою відповідальність обставиною.

Непридатний замах має суттєво практичне значення. Він необхідний для
призначення покарання. Хоча судово-прокурорська практика не визнає
такого виду замаху і поняття непридатного замаху у процесуальних актах
не використовується. Однак при “явній” непридатності замаху це
враховується при вирішенні питань про кримінальну відповідальність та
при призначенні покарання.

3.2. Відмежування замаху на злочин від інших стадій попередньої
злочинної діяльності: готування до злочину та закінченого злочину

В науці кримінального права порушувалося ще одне питання: чи є готування
до злочину і замах на злочин двома самостійними стадіями чи єдиною
стадією здійснення злочинної діяльності.

Так, А.Н.Трайнін в своїх працях практично не розмежовував стадії
незакінченого злочину.

Проте, в працях більшості науковців з кримінального права підготовчі дії
та замах на злочин визнавались і визнаються двома самостійними стадіями
попередньої злочинної діяльності.

Розмежування готування та замаху передбачає певні труднощі, але не можна
погодитись з тими науковцями, які надмірно перебільшують ці труднощі.

Готування і замах на злочин якісно відрізняються між собою, як різні за
своїм характером і ступенем суспільної небезпечності стадії вчинення
злочину.

При розмежуванні готування і замаху на злочин необхідно виходити з того,
що юридичні конституції цих стадій незакінченого злочину відображають
існуючі в дійсності етапи вчинення злочинної діяльності.

Заперечуючи необхідність розмежування цих стадій злочинної діяльності
А.Н.Трайнін розробив розгорнуту теорію їх розмежування. Суть теорії
зводилась до того, що діяння, яке створює замах є елементом складу
відповідного злочину, то готування – це дії які є „необхідними актами,
що забезпечують вчинення злочину.”

Співвідношення готування і замаху А.Н.Трайнин визначав в таких формулах:

а) готування = умисел+дії, які не є елементом складу злочину;

б) замах = умисел+дії, що є елементом складу злочину-(мінус) наслідки.

Таким чином А.Н.Трайнін також прийшов до висновку, що готування є
початком вчинення злочинного діяння, воно лише забезпечує його
можливість в майбутньому. Характерною ж відмінною рисою замаху на злочин
він визначив початок виконання складу злочину.

З такою позицією А.Н.Трайніна погодитись неможливо, бо стадії готування
та замаху є необхідними етапами попередньої злочинної діяльності, на
яких виконується склад злочину. Тому, неправий і М.І.Ковальов, який
вважає теорію А.Н.Трайніна ясною і досить чіткою.

Важко погодитись із точкою зору Н.Д.Дурманова, який вказує, що від
готування замах відрізняється тим, що вольові дії винного безпосередньо
спрямовані на вчинення злочину, тобто на виконання складу злочину, що
виражається в безпосередньому посяганні на об’єкт, яке має місце при
безпосередньому взаємодії суб’єкта з об’єктом. Дана позиція є невдалою
для розмежування стадії злочинної діяльності оскільки, по-перше,
безпорядна взаємодія (дотикання) об’єкта з суб’єктом практично важко
уявляється, а, по-друге, така позиція вносить ще більшу неясність при
розмежуванні готування та замаху.

Замах на злочин відрізняється від підготовчих дій тим, що він є діянням,
безпосередньо спрямованим (об’єктивно і суб’єктивно) на вчинення
закінченого злочину. Винний здійснює спробу вчинити саме закінчений
злочин, у нього є намір довести початий злочин до кінця і при тому, як
правило, в даний момент і в даному місці. Для цього суб’єкт вчиняє або
починає вчиняти таке діяння, яке могло утворити (хоч з причин, що не
залежать від волі винного і не створило) склад закінченого злочину. За
своїми зовнішніми рисами діяння, що утворюють замах, схожі з тими, за
допомогою яких створюється склад закінченого злочину. Різними є ступінь
втілення в цих діяннях об’єктивної сторони злочину.

Підготовчі ж дії є лише першою підготовчою стадією, що створює умови для
виконання складу злочину. В цьому змісти, вони також направлені на
вчинення злочину. Маючи умисел на вчинення злочину, винний ще не ставить
перед собою завдання довести злочин до кінця саме в даний і в даному
місці, він ще не починає виконувати суб’єктивну сторону складу
закінчення злочину. Самі ж по собі готувальні дії, які б вони не були
успішні для злочинця не здатні викликати злочинний результат.
Виключенням є випадки, коли законодавець шляхом створення усічених
складів злочину визнає готування самостійним закінченим злочином.

Отже, для відмежування замаху на злочин і готування до нього, необхідно
встановити, чи є вчинене особою діяння складовою частиною об’єктивної
сторони того чи іншого злочину.

При замаху на вчинення злочину винна особа знаходиться ближче і
реальніше до поставленої мети, ніж при готуванні до злочину. Якщо при
готуванні особа лише створює ті чи інші умови для вчинення злочину в
майбутньому, то при замаху вона вже безпосередньо вчиняє злочин,
виконуючи суб’єктивну сторону злочину, хоча і не доводить його до кінця
з причин, що не залежать від волі винного.

Характерною особливістю замаху, яке відрізняє його від готування є те,що
при замаху об’єкт злочину ставиться під безпосередню загрозу спричинення
йому шкоди. Небезпечність настання суспільно-небезпечних наслідків чи
повного завершення дій стає реальною. При замаху в діях особи вже
містяться ознаки передбаченого законом суспільно-небезпечного діяння,
які утворюються склад незакінченого злочину: об’єкт, наявність дій, які
входять в об’єктивну сторону злочину, наявність умислу, ознаки суб’єкту
злочину.

Отже, в більшості випадків розмежування готування і замаху на злочин не
є складним. Проте не завжди так легко провести межу між двома стадіями
незакінченого злочину. Певні труднощі деколи виникають в тих випадках,
коли злочинцем вчинені не всі, а лише частина дій, з допомогою яких він
може виконати склад закінченого злочину, особливо якщо ці дії
безпосередньо слідують за готуванням до злочину.

Як вже вказувалось, що одні й ті ж дії можуть бути різними за своїм
змістом та своєю спрямованістю, не в залежності від обставин, як
вказував А.І.Транін, а в залежності від характеру об’єкту посягання та
характеру злочинного посягання, тобто бути чи приготуванням до злочину,
чи замахом на нього. Так, можна навести ряд прикладів, коли одна й та ж
дія в залежності від характеру посягання може бути різною стадією
вчинення злочину. Так, приготування травленого плову задовго до вчинення
самого отравлення людини, з наміром в подальшому винити посягання на її
життя суттєво якісно відрізняється від таємного підкидання отрути в
напій потерпілого безпосередньо коли потерпілий вживає напій. Ці дії
відмінні, як за своїми об’єктивними властивостями, так і за ціллю, яку
собі ставив злочинець при їх вчиненні.

В першому випадку – це готування до вбивства бо ближньою ціллю винного є
підготовка до вчинення злочину. Між підготовчими діями і досягненням
злочинного результату є розрив у часі, вони не визначаються винним.

В другому випадку наявний замах на вбивство, оскільки ціллю винного є
смерть потерпілого, тобто досягнення злочинного наслідку. Ціль та дії
винного на досягнення злочинного результату стають єдиним діянням, не
тільки внаслідок відсутності розриву між ними в часі, а й в силу
особливого суб’єктивного відношення до них винної особи.

Аналогічно можна визначити придбання зброї з метою вбивства особи
задовго до вбивства (готування) в приведення зброї в бойову готовність з
ціллю зразу же вистрілити в особу (замах на злочин).

Отже, при розмежуванні готування до злочину та замаху на злочин
необхідно враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні ознаки діяння в
їх взаємному і нерозривному зв’язку. Тільки при такому підході до
визначення стадій вчинення злочину можна уникнути помилок, як в доктрині
кримінального права так і судово-слідчій практиці.

Відмежовуючи з однієї сторони готування до злочину від замаху, а з іншої
сторони від закінченого злочину дає змогу краще визначити сутність
замаху на злочин.

Отже, ще одним важливим аспектом є відмежування замаху від закінченого
злочину.

Так, замах на злочин відрізняється від закінченого злочину неповним
виконанням об’єктивної сторони злочину. За об’єктом, суб’єктом та
суб’єктивною стороною замах повністю співпадає із закінченим
злочином.

Отже, при замаху, на відміну від закінченого злочину, немає деяких ознак
об’єктивної сторони злочину – злочинного наміру, вказаного у відповідній
етапі Особливої частини Кримінального кодексу чи повного завершення всіх
дій, які утворюють об’єктивну сторону злочину.

У злочинах з формальним складом завжди відсутній наслідок – злочинний
результат. Проте, як вказувалося раніше, замах не завжди є
безрезультатним злочинним діянням, оскільки може потягнути за собою
настанні тих чи інших шкідливих наслідків. Такими наслідками можуть
бути, наприклад, тяжкі пошкодження – при замаху на крадіжку, фізичні чи
моральні страждання потерпілої при невдалій спробі зґвалтування. Проте,
настання подібних наслідків не перетворює вчинений замах в закінчений
злочин, бо для визнання закінченим наведених злочинних дінь, закон
вимагає обов’язкового настання не будь-яких наслідків, а лише тих, які є
необхідними елементами об’єктивної сторони конкретних складів злочинів,
що передбачені Особливою частиною КК України. При замаху відсутні саме
ті наслідки, які включені законодавством в число елементів складу
відповідного злочину.

При розмежуванні замаху та закінченого злочину, на практиці часто
виникає питання, як кваліфікувати злочин, якщо злочинний наслідок, до
досягнення якого прагнув злочинець, настав не зразу, а на протязі
певного часу. Наше законодавство не встановлює ніяких строків, по спливу
яких настання злочинного наслідку не може розглядатися як елемент
закінченого злочину. З точки зору закону кримінальне діяння вважається
закінченим, якщо наступив спрчичинений навмисними діями винуватого
злочинний результат, незалежно від того скільки пройшло часу після
вчинення суспільно-небезпечного діяння. Цьому підтвердження і судова
практика. В Постанові Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003
року № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя і
здоров’я людини (п.22) зазначається те, що якщо винний діяв з умислом на
вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до
настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину, як умисного
вбивства значення не має.

Сам по собі факт настання чи ненастання злочинного наслідку, також час
його настання можуть бути єдиним критерієм розмежування замаху на злочин
чи закінчений злочин лише у злочинах з матеріальним складом. Разом з
тим, необхідно пам’ятати, що для наявності закінченого складу багатьох
злочинів настання наслідків або взагалі не вимагається, або недостатнє є
лише можливості спричинення шкідливих наслідків. Як правильно вказував
Н.Д.Дурманов, включення в об’єктивну сторону закінченого злочину в
якості необхідного елементу складу того чи іншого наслідку, як правило,
має місце лише в випадках, коли такий наслідок може бути точно
встановлено, якщо при цьому за будь якими причинами немає необхідності в
перенесенні моменту закінчення злочину на більш ранню стадію. В ряді
випадків законодавець не включає настання тих чи інших наслідків в число
ознак складу злочину, тому що настання чи ненастання наслідків суттєво
не змінює характеру і ступеню небезпечності винного і вчиненню ним
злочинного діяння.

Також, не може бути визнано від межувальною ознакою замаху і закінченого
злочину повне виконання плану злочину суб’єктом. Так злочин може бути
закінченим і до повного виконання цього плану, якщо об’єктивна сторона
злочину отримала розвиток, достатній для наявності складу закінченого
злочину. Особливо це видно на прикладі „усічених „ складів злочину, для
яких саме і характерно, що при їх вчиненні суб’єкти зовсім не думають
обмежитися тільки тою діяльністю, яка відповідно до закону визнається
достатньою для кваліфікації вчиненого, як закінченого злочину.

Закінчений злочин є і в тих випадках, коли злочинний результат, заради
спричинення якого суб’єкт вчинив злочин, настав не в тому об’ємі, який
був бажаний для винного. Маються на увазі випадки, коли шкода, що
спричинена злочином може бути поділена і наявність хоча б частини такої
шкоди достатня для визнання злочину закінченим. Наприклад, умисне
знищення чи пошкодження житла (ст..194 КК України) вважається закінченим
злочином, якщо знищено чи пошкоджено лише частину того майна, на
знищення чи пошкодження якого був спрямований умисел винного.

Отже, не повне виконання об’єктивної сторони – це ознака, яка найбільш
чітко відмежовує замах від закінченого злочину: злочинцю не вдається або
досягти злочинного результату, якого він прагнув, або повністю виконати
дії, що є необхідними для завершення злочину.

На відміну від закінченого злочину, діяння що утворює замах на злочин не
було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі винного.
Незавершеність діяння при замаху є головною ознакою, що відрізняє замах
як злочинне посягання, яке не було закінчене, перерване в результаті
прийнятого злочинцем рішення про припинення розпочатого злочину,
внаслідок різних обставин за умови, що вони не залежать від волі
винного, від закінченого злочину.

Отже, розмежовуючи замах і закінчений злочин, необхідно враховувати:

а) конструкцію складу злочину, яка впливає на момент його закінчення;

б) зміст умислу винної особи.

Крім того, правильне розмежування даних понять можливе лише на сонові
загального вчення про стадії злочинної діяльності з обов’язковим
врахуванням вищевказаних обставин, що дозволить уникнути помилок в
теорії кримінального права та на практиці.

3.3. Кримінальна відповідальність за замах на злочин

Відповідно до законодавства вчинення замаху на злочин є кримінально
караним діянням. Підставою для відповідальності особи за замах на злочин
є склад незакінченого злочину, ознаки якого зафіксовані у статті 15 КК
України та відповідній статті Особливої частини КК України.

Відповідно до законодавства замах на злочин тягне за собою застосування
таких мір покарання, як і закінчений злочин. Цей основний принцип
випливає з характеру суспільної небезпечності замаху. Діяння винного
об’єктивно і суб’єктивно спрямовується на вчинення злочину, але наслідок
не настає з причин, що не залежать від волі винного. Отже, характер і
ступінь суспільної небезпечності цієї стадії попередньої злочинної
діяльності в основному наближені до характеру і ступеню суспільної
небезпечності закінченого злочину, на вчинення якого були спрямовані дії
винного.

Проте, це ніяк не означає ідентичності характеру і ступеню суспільної
небезпечності, оскільки при замаху суттєво відрізняється об’єктивна
сторона злочину і перш за все відсутній злочинний наслідок.

Відповідно до ст..16 КК України кримінальна відповідальність за замах на
злочин настає за тією статтею Особливої частини КК України, яка
передбачає відповідальність за закінчений злочин, з обов’язковим
посиланням на ст..15 Загальної частини КК України. Це є юридичною
підставою кримінальної відповідальності особи, що вчинила замах на
злочин, незалежно від ступеня тяжкості злочину.

Статті Особливої частини КК України визначаючи склади закінчених
злочинів містять імперативну норму про застосування відповідних мір
покарання до осіб, що вчинили закінчений злочин. Самі по собі статті
Особливої частини КК України не містять підстав для відповідальності за
замах на злочин. Тому при відсутності в Загальній частині норми, що
карає за замах на злочин, він залишався б некараним. Отже, посилання на
ст..15 КК України поряд із застосуванням статті Особливої частини КК
України є обов’язковим.

Положення закону, що замах карається як і вчинений закінчений злочин,
означає лише, що замах карається за тією ж статтею, що і закінчений
злочин і в межах санкції статті, що передбачає це злочин, зазначиав
в.Д.Меньшагін.

Кримінальне законодавство при притягненні особи до кримінальної
відповідальності за замах і при призначенні покарання вимагає
призначення також покарання, як і за закінчений злочин, враховуючи ряд
причин:

а) деякі злочини настільки суспільно-небезпечні на всіх стадіях їх
вчинення, що замах на них в ряді випадків близько перебуває за ступенем
своєї тяжкості до закінченого злочину;

б) суспільна небезпечність замаху, як останньої стадії незакінченого
злочину наближається до небезпечності закінченого злочину в силу
безпосередньої наближеності до стадії закінченого злочину;

в) відсутність злочинного результату, що є необхідною ознакою
об’єктивної сторони злочину, не означає, що при замаху завжди відсутні і
інші, не вказані в законі шкідливі наслідки, які можуть бути дуже
тяжкими.;

г) вчинення дій, що утворюють замах може бути поєднане з обтяжуючими
обставинами, що пом’якшення покарання протирічило б завданню загальної і
спеціальної привенції злочинів.

Ці причини є основою відмови кримінального законодавства від принципу
обов’язкового пом’якшення покарання за замах на злочин. Оскільки можна
привести ряд прикладів, де детально продумані і організовані тяжкі
злочини не закінчуються лише в силу випадкових моментів. Так,
спеціальний рецидив, в ряді випадків настільки посилює характер
суспільної небезпечності діяння і особи, що його вчинила, що одного
факту не завершення злочину недостатньо для пом’якшення покарання. Також
варто врахувати і ту обставину, що не досягнувши своєї мети, злочинець
може причинити шкоду об’єкту посягання.

Отже, кримінальне право при призначенні покарання використовує принцип
факультативного пом’якшення покарання, цей принцип закріпив КК України
2001 року в статті 68.

При призначенні покарання за замах на злочин суд в такій же мірі як і
при призначенні покарання за закінчений злочин, керується положеннями
статті 65 КК України, обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання,
разом з тим враховують і ряд обставин пов’язаних з не доведенням злочину
до кінця – специфічних тільки для замаху на злочин.

До таких обставин відносять:

ступінь суспільної небезпечності діяння та особи, що його вчинила;

ступінь здійснення злочинного наміру;

наближеність настання злочинного результату;

причини, в силу яких злочин не був доведений до кінця.

Доцільно розглянути кожну обставину детально.

Ступінь небезпечності вчиненого та особи є обставиною, що вливає на
караність злочину в будь-якій стадії. Ступінь небезпечності вчиненого
визначається важливістю та значимістю тих об’єктів на які посягає
злочинець. Для визначення ступеня небезпечності особи суттєве значення
мають такі обставини, як мотивів винного, повторність вчинення злочину,
наявність судимостей за інші злочини чи навпаки вчинення злочину вперше,
поведінка особи після спроби вчинення злочину, стійкість умислу особи.

Ступінь здійснення злочинного наміру або підготовленості злочину
визначається перш за все стадією злочину на якість було зупинено його
вчинення. Також на стадії замаху визначається вид його – закінчений чи
незакінчений замах. Проте, суд не може обмежувати лише вказівкою на
стадію злочину, він повинен оцінити всі вчинені злочинцем дії, що
складають суб’єктивну сторону злочину, щоб визначити ступінь
підготовленості.

На ступінь здійснення злочинного наміру також впливає і суб’єктивне
ставлення винного до вчиненого ним злочинного діяння. Оскільки, замах
здійснюється тільки умисно, то свідомістю особи охоплюється
незавершеність злочину, усвідомлення того, що повна реалізація умислу
при цьому не досягнута. Нереалізованість умислу, що є суттєвою впливає
на правову оцінку вчиненого. Так, якщо при умислі службової особи на
одержання хабара у великому або особливо великому розміри нею було
одержано з причин, що не залежали від її волі лише частину обумовленого
хабара, вчинене належить кваліфікувати як замах на одержання хабара у
розмірі, який охоплювався її умислом.

Наближеність настання злочинного результату тісно пов’язана з ступенем
підготовленості злочину і визначається двома моментами: наскільки далеко
зайшло посягання на об’єкт і в якій мірі діяння реально загрожувало
спричиненням шкоди, тобто наскільки близько в дійсності було настання
злочинного результату і взагалі чи міг він настати при даних діяннях.
Перший момент характеризується також стадією вчинення злочину і видом
стадії. Другий момент потребує врахування того, наскільки реальним в
даних конкретних умовах було настання наслідків в результаті дій
винного, враховуючи стан об’єкта, характер плану тощо.

Так, Церетелі Т.В., Шаргородський М.Д. заначали, що замах на злочин має
бути більш суворо покараний, ніж готування до злочину, бо знаходиться
ближче до настання злочинного результату.

При визначенні покарання важливе значення має встановлення того чи був
замах закінчений чи незакінчений. Це необхідно тому, що закінчений замах
більш небезпечний ніж незакінчений: за ступенем своєї небезпечності він
наближений до закінченого злочину і тому в ряді випадків, особливо коли
шкідливі наслідки замаху є тяжкими, повинен каратися так, або майже так,
як закінчене злочинне діяння.

Причину, в силу яких злочин не був доведений до кінця. Ці причину можуть
бути найрізноманітніші. Особливо важливо для характеристики суспільної
небезпечності діяння і особи встановити, залишалось злочинне діяння
незакінченим в силу випадкових причин, наприклад: через вмішування
сторонньої людини чи дії сил природи, хоч план і характер дій неминуче
повинні були призвести до закінченого злочину чи сам план вчинення
злочину, дій, що складали замах були непридатними до настання наслідків
при чому ця обставина в даних випадках відображала характер суспільної
небезпечності діяння.

Необхідно також зупинитися ще на одній обставині, що має важливе
значення в практиці – на ступені нанесення шкоди.

Так, при замаху на відміну від закінченого злочину не спричиняється
шкода, на досягнення якої було направлено вольові дії винного. В ряді
випадів винний може нанести меншу але тяжку шкоду.

Про значення злочинного результату при призначенні покарання
В.Д.Меньшагін вказував, що при призначення покарання має дуже важливе
значення питання про те, чи спричинена діяннями винного та чи інша шкода
інтересам держави, суспільства чи людини і які розміри шкоди. Він
вказував, що суд, як правило, назначає неоднакове покарання за
закінчений злочин і за замах на вбивство. Це зрозуміло, для суду не може
бути байдужим спричинена людині смерть в результаті дій винного чи
людина, не дивлячись на всі спроби суб’єкта, залишилась жива.

Для призначення покарання за замах значення також має настання тих
наслідків, які хоч і не входять в об’єктивну сторону злочину, замах на
вчинення якого здійснено, але були спричинені таким діянням. Для
кваліфікації діяння вони значення не мають, проте можуть впливати на
розмір покарання. Так, замах на вбивство повинен каратися суворіше у
випадку нанесення потерпілому тяжкого тілесного ушкодження порівняно з
замахом, що не спричинив ніякої шкоди.

Оскільки, вже визначили існування непридатного замаху та його видів, то
всі прибічники існування непридатного замаху погоджуються з тим, що за
загальним правилом, він повинен бути кримінально караними, оскільки
володіють усіма ознаками „придатного” замаху і закінчити злочин особі не
вдається лише через допущену помилку, тобто з причин, що не залежать від
волі винного. Так, судова практика поняттям придатного замаху не
користується, проте в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 26
квітня 2002 року № 3 „Про судову практику у справах про розкрадання,
виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими
припасами або вибуховими речовинами” вказується, що якщо винна особа
незаконно заволоділа непридатними до використання вогнепальною зброєю,
бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями,
помилково вважаючи їх такими, що можуть бути використання за
призначенням, вчинене належить розцінювати, як замах на заволодіння цими
предметами і кваліфікувати за ст..15 та відповідною частиною ст.262 КК
України.

В той же час спеціальні особливості непридатного замаху можуть бути
підставою для пом’якшення покарання і розглядатися, як обставина, що
пом’якшує покарання.

Отже безпідставними є твердження І.С.Тішкевича, що негідний замах не є
караним.

В доктрині та законодавстві достатньо добре висвітлені питання, що
визначають обставини та підстави притягнення особи до кримінальної
відповідальності проте, зовсім не вказується про строк чи розмір
покарання. Досліджуючи ці аспекти Шевчук А.В. зазначив, що доцільно в
кримінальному законі зазначити – строк чи розмір покарання за замах на
злочин не повинен перевищувати трьох четвертей максимального строку чи
розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого за відповідний
закінчений злочин.

Отже, встановлення відповідальності за замах на злочин має практичне і
теоретичне значення. Оскільки, відмова від караності таких злочинних
діянь призвела б до того, що суспільно-небезпечні діяння, які складають
замах на злочин є дуже близькими за своїми суб’єктивними і об’єктивними
ознаками від закінченого злочину, що є дуже суспільно-небезпечним,
залишалися б непокараними, що є неприпустимими для кримінального права,
основним завданням якого є охорона суспільних відносин від посягань.

Висновки

Досліджуючи поняття, види і значення стадій вчинення злочину автор
підходить до таких висновків.

Злочин, відповідно до кримінального права, в процесі своєї реалізації
проходить ряд етапів, які в науці кримінального права називаються
стадіями вчинення злочину. В більшості випадків вчинення злочину
суб‘єкт спочатку створює умови для вчинення злочину, потім виконує дії,
що посягають на охоронюваний об’єкт і лише після цього повністю
реалізує злочинний намір. Отже, стадії злочинної діяльності можна
визначити як певні етапи розвитку злочинної діяльності від її початку і
до досягнення кінцевого результату, що є відображенням фактів
об’єктивної дійсності.

Термін “стадії злочину” вживається в подвійному значенні: 1) для
визначення етапів, які проходять закінчені злочини ; 2)для визначення
особливостей відповідальності за злочин в залежності від етапу, на
якому було припинено вчинення злочину. Юридичне поняття стадій вчинення
злочину передбачає розмежування закінченої злочинної діяльності і
злочинної діяльності на одному з її етапів. Стадії злочину як
кримінальної правова категорія, це різні форми здійснення конкретної
злочинної діяльності, що відрізняються одна від одної в залежності від
моменту, коли злочинна діяльність була припинена, що визначає і
особливості відповідальності за незакінчену злочинну діяльність. Разом
з тим, немає однозначної дефініції самого поняття стадій злочину.
Науковці визначають дане поняття по-різному, враховуючи таке загальне
розуміння стадій злочину як певні етапи, що проходить злочин від початку
і до кінця злочинної діяльності суб’єкта злочину.

Відповідно до етапів, які проходить злочинна діяльність в об’єктивній
дійсності виділяють і три стадії злочинної діяльності: 1) стадія
готування до злочину; 2) стадія замаху на вчинення злочину та 3) стадія
закінченого злочину. У теорії кримінального права перші дві стадії
об’єднуються поняттям “попередньої злочинної діяльності”. В доктрині
цієї галузі права немає однозначного підходу, щодо кількості та
найменування стадій , так, ряд науковців до стадій злочину відносили
виявлення наміру, виконання складу злочину , настання злочинних
наслідків, тощо. Дані позиції науковців є недоцільними, що
обгрунтовується в роботі. Отже, правильним є виділення лише трьох
стадій злочинної діяльності , межі між якими можна встановити з
достатньою чіткістю.

Ще однією особливістю попередньої злочинної діяльності є здійснення її
лише з прямим умислом, ступінь реалізації якого на різних стадіях
різний, і чим ближче вчинене особою діяння до настання злочинних
наслідків, тим більший ступінь суспільної небезпечності злочину, і тим
більше реалізується злочинний умисел.

Стадії вчинення злочину мають і теоретичне, і практичне значення,
оскільки їх встановлення дозволяє відмежувати злочинну поведінку від
незлочинної та визначити особливості кримінальної відповідальності за
неї, крім того стадії злочину мають значення для застосування багатьох
норм КК України , а тому є необхідним інститутом кримінального права.

Враховуючи особливості незакінченої злочинної діяльності, кримінальна
відповідальність за неї має також особливості. Так, як і для
закінченого злочину єдиною підставою кримінальної відповідальності за
попередню злочинну діяльність є склад злочину. А отже, принцип
караності лише тих дій, які містять склад злочину, зберігає свою силу
і у випадках притягнення до відповідальності за незакінчений злочин.

Готування, як інститут кримінального права, виник дуже давно для
зупинення злочинної діяльності на зародковому етапі. Готування – це
діяльність по створенню умов для вчинення злочину, при якій ще не
виконується об’єктивна сторона злочину. Саме створення умов для вчинення
злочину і наявність реальної можливості настання злочинного результату є
сутністю готування до злочину на основі чого і науковці виділяють ознаки
готування.

Під виявленням наміру розуміють зовнішній прояв у будь-якій формі наміру
особи вчинити злочин, але без подальших дій спрямованих на реалізацію
цього наміру.

Відмежування готування від виявлення наміру простежується досить чітко.
Так при готуванні починається злочинна діяльність, є склад злочину, який
є необхідною і єдиною умовою кримінальної відповідальності. Виявлення
наміру не утворює складу злочину та суспільно-небезпечного діяння, що
посягає на об’єкти охоронювані законом. Отже виявлення наміру також не є
стадією вчинення злочину, хоч необхідно зазначити, що деякі вчені
вважали виявлення наміру початковою стадією вчинення злочину. Автор
праці притримується позиції згідно якої виявлення умислу не є
кримінально караними, а також є стадією вчинення злочину.

Велике теоретичне і практичне значення має інститут відповідальності за
готування до злочину. Відповідно до законодавства готування до злочину
тягне за собою застосування тих же мір покарання, які призначені
кримінальним законом за “даний вид злочину”. Так відповідальність за
готування настає за тією ж статтею Особливої частини, що і закінчений
злочин із обов’язковим посиланням на статтю 14 КК України.

Пом’якшення покарання за готування, як вид попередньої злочинної
відповідальності є правом, а не обов’язком суду, оскільки принцип
обов’язкового пом’якшення покарання в певних випадках суперечив би
завданню максимальної індивідуалізації відповідальності і покарання
відповідно до тяжкості злочину і особи злочинця.

Виходячи із принципу факультативного пом’якшення покарання при
притягненні особи до відповідальності суду необхідно також враховувати
ряд обставин, що пов’язані з не доведенням злочину до кінця; ступінь
суспільної небезпечності злочину та злочинцю; ступінь здійснення
злочинного наміру; ступінь підготовки злочину; причини, що перешкоджали
винному довести розпочату злочинну діяльність до логічного кінця.

Замах характеризується суб’єктивними та об’єктивними ознаками, які мають
свої властивості. З об’єктивної сторони замах це суспільно-небезпечне
діяння, що безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, ця
безпосередність полягає в тому, що дії винного можуть створювати, але ще
не створили, з причин, що не залежать від волі винного склад закінченого
злочину, а отже основний зміст замаху в неповному, частковому виконанні
об’єктивної сторони складу злочину. Другою ознакою об’єктивної сторони є
незавершеність злочину, яка полягає в відсутності однієї або декількох
ознак передбачених відповідною статтею Особливої частини КК України. При
дослідженні даної ознаки автор вказує, що необхідно розмежовувати
незавершеність злочинів із формальним складом — де незавершеність
виявляється у неповному виконанні всіх дій, які входять в об’єктивну
сторону конкретного злочину та матеріальним складом, де незавершеність
злочину – це відсутність намірів вказаних у статті Особливої частини.

Третя ознака – обставини через які злочин не доводиться до кінця, що не
залежить від волі винного, можуть бути як суб’єктивного так і
об’єктивного характеру. З суб’єктивної сторони замах на злочин
характеризується лише умисною формою вини. Причому судова практика, як і
доктрина права притримується позиції, згідно якої при замаху на злочин
можливий лише прямий умисел. Разом з тим, деякі науковці стверджують, що
теоретично замах можливий і з непрямим умислом, але одночасно вказують,
що практично довести умисел злочину на вчинення нереально, або взагалі
неможливо. Проте, автор погоджується з позицією тих науковців, які
стверджують, що замах можливий лише з прямим умислом. Отже, правильне
розуміння та виділення ознак замаху на злочин дозволяє уникнути помилок
в практичній діяльності.

Оосбливу увагу слід приділяти також відмежуванню статей попередньої
злочинної діяльності: замаху від готування до злочину та від закінченого
злочину. Так, замах на злочин і готування – це дві самостійні стадії
злочинної діяльності, які відрізняються за своїми об’єктивними ознаками,
ступенем і характером суспільної небезпечності. Оскільки при замаху
безпосередньо починає виконуватися об’єктивна сторона злочину, а при
готуванні, дії, що його утворюють ще не входять до об’єктивної сторони:
при замаху наявна безпосередня загроза настання злочинного наслідку, або
вже настали певні наслідки, а при готуванні дана загроза настання дуже
відділена від злочинного наслідку і практично не створює загрози його
настання для об’єкту, що охороняється законом. Отже, при готуванні до
злочину створюються умови для подальшого вчинення злочину, а при замаху
на злочин безпосередньо вчиняється злочин, виконується суб’єктивна
сторона злочину. Отже, в більшості випадків розмежування цих стадій не є
складними, але при цьому обов’язкове врахування об’єктивних і
суб’єктивних ознак готування до злочину та замаху на злочин.

Сутність замаху на злочин визначається і відмежуванням його від
закінченого злочину. Основною ознакою розмежування також виступає
об’єктивна сторона злочину. Замах на злочин характеризується неповним
виконанням об’єктивної сторони, що може проявлятися у відсутності
вказаного злочинного наслідку для злочинів з матеріальним складом, та у
неповному виконанні всіх дій, які утворюють об’єктивну сторону у
злочинах з формальним складом. Ще однією важливою ознакою розмежування є
незавершеність злочину, з причин, що не залежать від волі винного. Отже,
розмежовуючи замах на злочин і незакінчений злочин, обов’язково
враховується спрямованість умислу винної особи та конструкцію
конкретного складу злочину, а також основи загального теоретичного
вчення про стадії злочинної діяльності.

Відповідальність за замах визначається за тією статтею Особливої частини
КК України, яка передбачає відповідальність за певний злочин, з
обов’язковим посиланням на ст.15 Загальної частини КК України і
обов’язковим визначенням також і відповідної частини ст.15 КК України.
Кримінальна відповідальність за замах настає незалежно від ступеню
тяжкості злочину, на відміну від готування, при якому караним є
підготовчі дії до тяжких чи особливо тяжких злочинів.

При притягненні особи до кримінальної відповідальності за замах на
злочин сучасне кримінальне право притримується принципу факультативного
пом’якшення покарання. Ця позиція також підтримується автором, оскільки
принцип обов’язкового пом’якшення покарання за замах в певних випадках
суперечить принципу максимальної індивідуалізації покарання відповідно
до тяжкості та суспільної небезпечності вчиненого діяння та особи
злочинця.

Особливу увагу слід приділити інституту кримінальної відповідальності за
непридатний замах. Автор притримується позиції, що даний вид замаху має
бути кримінально караним, оскільки володіє усіма ознаками “придатного
замаху”, а специфічні особливості непридатного замаху можуть
розглядатися як обставина для пом’якшення покарання.

Список використаних джерел

Кримінальний кодекс України // Кримінальний кодекс України.
Кримінально-процесуальний кодекс України. Кримінально-виконавчий кодекс
України. – К.: Істина. – 2004. – 440 с. – С. 5-168.

Андреев М.А. Подстрекательство как приготовление к преступлению. //
Рабочий суд. – 1928, №21.

Асланов Р.М. Деятельное раскаивание и его правовое значение. // Вестник
Ленинградского университета. — Ленинград. – 1989. – Вып. 2

Афанасьев Н.Н., Пушкин А.В. Особенности добровольного отказа от
совершения преступления некоторых участников преступных групп. //
Проблемы борьбы с преступностью, охраны прав и законных интересов
граждан в условиях перехода к рыночной экономике. – Москва. – 1996.

Ахмедова М.М. К вопросу о мотивах добровольного отказа от доведения
преступления до конца // Проблемы совершенствования мер борьбы с
преступностью. – Ташкент. – 1986.

Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолно, 1999.

Благов Е.В. Особенности назначения наказания за неоконченное
преступление. – Ярославль, 1994.

Большая советская энциклопедия. // Советская энциклопедия. – 1970.

Васильев-Южин М.И. Приготовление и покушение на преступление. // Вестник
Верховного Суда СССР. – 1928. – № 1. – С.3-6.

Вопросы совершенствования уголовно-правовых норм на современном этапе. –
Свердловск, 1986.

Волков Б.С. Значение мотива и цели для разграничения стадий совершения
преступления. – М., 1980.

Волков Г.И. Угроза // ВСЮ. – 1925.- №12. – 125 с.

Гедеонов Н.И. Приготовление к покушению по новейшим уголовным кодексам и
проектам // Право и жизнь. – 1924, №7/8. – С.23-25.

Головцев Г. Оконченное преступление или покушение // ВСЮ. – 1925, —
№ 9. – С.85-87.

Гришанин П.Ф. Стадии совершения умышленных преступлений в свете задач
предотвращения и пресечения преступности. – Изд-во ВШМВД. – М., 1960. –
С. 26.

Гродзинский М.М. Негодное покушение в советском уголовном праве //
Революционная законность. – 1926, — №15. – С. 17-19.

Дагель П.С. О косвенном умысле при приготовительной преступной
деятельности // Вопросы государства и права. – Ленинград, 1964. –
С.187-202.

Демидов Ю. Понятие оконченного преступления // Советская юстиция. –
1966. — №18. – С. 21-23.

Дубовик О.Л. Принятие решений о механизме преступного поведения.
Автореф. диссер. на соискание ученой степени канд. юрид. наук. – М.,
1986. – 16 с.

Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному
праву М.,1955. – 212.

Дядько Д. Е. Добровольный отказ соучастников преступления //
Социалистическая законность. – 1974, — №2. – С. 63-64.

Дядько Д.Е. Добровольный отказ от совершения преступления по советскому
уголовному праву. Автор. диссер. на соискание ученой степени канд. юрид.
наук. – Харьков, 1974. – 21с.

Дьяков С. Добровольный отказ от совершения преступления //
Социалистическая законность. – 1973. — №10. – С.51-52.

Зелинский А. Ф. Добровольный отказ от преступления // Советская
юстиция. – 1968. — №8. – С.10-11.

Зелинский А.Ф. Добровольный отказ от преступления. – М., 1968.

Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы. – М: Юридическая
литература, 1972. – 110 с.

Иванов В.Д. Добровольной отказ от совершения преступления при соучастии
// Советская юстиция. – Москва. — 1992. — №23/24.

Иванов В.Д. Ответственность за покушение на преступление. – Караганда.,
1974. – 117 с.

Иванов В.Д. Ответственность за покушение на совершение преступления по
советскому уголовному праву: Автореф. диссер. на соискание ученой
степени канд. юрид. . – М., 1968. – 16 с.

Иванов В.Д. Понятие добровольного отказа от начатой преступной
деятельности // Правоведение. – Ленинград. – 1992. — №1.

Иванов В.Д. Понятие и виды стадий преступной детальности //
Правоведение. – Санкт-Петербург. – 1992. — № 6. –86-89.

Исаев М.М., Пионтковский А.А. Вопросы уголовного права, уголовного
процесса и военного уголовного процесса в судебной практике Верховного
Совета СССР. – М., 1947. – 389 с.

Кадырова М.М. Понятие добровольного отказа и характеристика его
объективных признаков // Совершенствование мер борьбы с преступностью и
ее профилактика. – Ташкент, 1989.

Каплун И.З. Приготовление и покушение в советском уголовном праве. –
Свердловск., 1947. – 120 с.

Караулов В.Ф. Добровольный отказ от совершения преступления // Ученые
записки ВЮЗИ. – 1969, — Вып.18. – С.66-84.

Караулов В.Ф. Стадии совершения преступления. Учебное пособие. – М.,
1982. – 59 с.

Карпец И.И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. –
М., 1961.

Караулов В.Ф. Уголовно-правовая борьба с покушением на преступление по
советскому уголовному праву: Автор. диссер. на соискание ученой степени
канд. юрид. наук. – М., 1969.- 16с.

Ким В.А., Иванов В.Д. Добровольный отказ при соучастии по действующему
законодательству Казахской ССР. – Изд. АН КазССР, Серия общественных
наук, 1972. — №3. – с. 69-71.

Кириченко В.Ф. Значение ошибки по советскому уголовному праву. – М.,
1951. – 198 с.

Кобзаренко П.В., Герасимчук Л.В. Межі добровільної відмови від
вчинення злочину // Вісник Київського університету. – Київ. – 1987. –
випуск 28.

Ковалев М. Ответственность за подготовительные к преступлению действия
// Социалистическая законность. –1954.- №8. – С. 20-28.

Козаченко И. Я., Курченко В.Н. Отграничение оконченного преступления от
покушения: теория и практика // Российский юридический журнал. –
Екатеринбург. – 1995. — № 4.

Козлов А.П. Стадии и неоконченное преступление . – М., 1993.

Коколев М.И. Соучастие в преступлении. – Свердловск, 1962.

Колодкин Л.М. Стадии преступления и предупреждение преступлений: Автор.
диссер. на соискание ученой степени канд. юрид. наук. – Ленинград, 1970.
– 18 с.

Колодкин Л.М. Стадии преступления и предупреждения преступлений. – К.,
1974.

Коломеец В. Явка с повинной: новая трактовка // Российская юстиция. –
1997. — №10. – С. 35-36.

Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. ред.
Доктора юридических наук, Председателя Верховного Суда РФ В.М.Лебедева и
доктора юридических наук, профессора Ю.И. Скуратова. – 4-е изд.,
перераб. Доп. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА –
ИНФРА –М), 2002. – 960 с.

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996. – К., 1996.

Кородков В.Ф. Стадии совершения преступления. Учебное пособие. – М.,
1982.

Крастыньш У.Я. Стадии совершения преступления: конспект лекций. /
Латвийский ун-т, кафедра уголовного права, уголовного процесса и
криминалистики. – Рига, 1990. – 26 с.

Краткий юридический словарь. – М., 1945. – 484 с.

Кримінальна справа № 1-11. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1999.

Кримінальна справа № 1-5. // Архів Чернівецького обласного суду. — 1998.

Кримінальна справа № 1-9. // Архів Чернівецького обласного суду. – 1999.

Кримінальна справа № 2 –11. // Архів Чернівецького обласного суду.
–1996.

Кримінальна справа № 2-17. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1992.

Кримінальна справа № 2-2. // Архів Чернівецького обласного суду. – 1997.

Кримінальна справа № 2-20 // архів Чернівецького обласного суду. – 1996.

Кримінальна справа № 22-63. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1997.

Кримінальна справа № 2-27. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1995.

Кримінальна справа № 2-41. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1995.

Кримінальна справа № 2-49. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1997.

Кримінальна справа № 2-5 // Архів Чернівецького обласного суду. — 1992.

Кримінальна справа № 2-50. // Архів Чернівецького обласного суду. —
1995.

Кримінальна справа № 2-8. // Архів Чернівецького обласного суду. — 1995.

Кримінальна справа №1-3. // Архів Чернівецького обласного суду. — 1999.

Кримінальне право України. Загальна частина. / за ред.
П.С. Матишевського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 506 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів
юрид. спец. / за ред. П.С. Матишевського. – К.: Юрінком Інтер,
2000. – 271 с.

Кримінальне право і законодавство України. Частина загальна. Курс
лекцій. / За ред. М.Й. Коржанського. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.

Кримінальне право України (Загальна частина): Наочний посібник /за ред.
Боровенко В.М. – Національна академія Служби безпеки України. – К.,
1999. – 60 с.

Кримінальне право України. Загальна частина. /за ред.
П.С. Матишевського, П.П.Андрушка, С.Д.Шапченка. – К.: Юрінком
Інтер, 1997. – 512 с.

Кримінальне право України. Загальна частина.: Підручник для студентів
юридичних вузів і факультетів. /за ред. М.І. Бажанова. – Харків: Право,
1997. – 368 с.

Кримінальне право України. Посібник для студентів та курсантів
юридичних учбових закладів. /за ред. Н.В.Чернишова, М.А. Хазіна,
М.В.Володько — К.: Наукова думка, 1995. – 454 с.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів
юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. Професорів М.І. Бажанова,
В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. –
416 с.

Кримінальний кодекс України. – К.: АСК, 2000.

Кримінальний кодекс України. – К: “Право” — 2001.- 172 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. – К: Юрінком Інтер, 1997.

Кришанин П.Ф. Стадии совершения умышленных преступлений в свете задач
предотвращения и пресечения преступности. – Изд-во ВШМВД. – М., 1960.

Кудрявцев В.М. Популярная криминология. – М.: Спарк, 1998.

Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление и покушение на
преступление по советскому уголовному праву. Автор. диссер. на соискание
ученой степени канд. юрид. наук. – М., 1953. – 21 с.

Кузнецова Н.Ф. Добровольный отказ от преступления в советском уголовном
праве // Вестник Московского университета. – 1955. — № 3. – С. 99-109.

Кузнецова Н.Ф. Историко-сравнительный анализ неоконченного преступления
и соучастия // Вестник Московского университета. – Москва. – 1993. — №5.

Кузнецова Н.Ф. Некоторые вопросы ответственности за приготовление и
покушение по советскому уголовному праву. // Советское государство и
право. – 1955. — № 5. – С. 116-123.

Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление и покушение по
советскому уголовному праву. – М., 1953.

Курс советского уголовного права в шести томах /под ред.
А.А.Пионткоского. Том 2. Преступление. – М., 1970.

Курс уголовного права. Общая часть // Н.Ф.Кузнецова, И.М. Тяжкова. –
Том. 1. – М.: Зерцало: 1999. – 592 с.

Ленов Очерк диалектического и исторического материализма. – М., 1948.

Лившиц С. Неосуществленное преступное намерение. // Советская юстиция. –
1937. — № 15.- С. 30-31.

Лясс Н.В. Добровольный отказ от совершения преступления // Советская
юстиция, 1963. — №22. – С.17.

Лясс Н.В. Понятие основания наказуемости приготовления и покушения //
Сборник уголовного права и процесса. – Ленинград: ЛГУ.- 1956. – 316 с.

Лясс Н.В. Стадии преступной деятельности по советскому уголовному праву.
Автор. диссер. на соискание ученой степени канд. юрид. наук. –
Ленинград, 1952. – 18 с.

Меньшагин В.Д. Усиление охраны личной собственности граждан. М.,1948.

Мишунин П.Г. Очерки по истории советского уголовного права 1917-1918
гг. – М., 1954.

Мишунин П.Г. Первые декреты о советском суде и основные вопросы
уголовного права в период проведения Великой Октябрьской
социалистической революции. – М., 1950.

Мокринский С.П. Покушение и приготовление в советском уголовном праве
// Советское право. – 1927. — №1. – С. 56-81.

Мокринський С.П. Приготовление и покушение по новейшим уголовным
кодексам и проектам // Право и жизнь. – Москва. – 1924. — №78. – С.12.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс
лекцій. – К.: Т-во Знання, КОО, 2000. – 771с.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред.
С.С Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – 936с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. –
1104 с.

Никулин С.И. Деятельное раскаяние и его значение для органов внутренних
дел в борьбе с преступностью. Учебное пособие. – М.: МВШМ МВД СССР,
1985. – 64 с.

Павлова О.К. Институт деятельного раскаяния по советскому уголовному
праву. – М, 1986.

Панченко П.Н. Стадии совершения преступления. Лекция. — Н-Новгород:
Нижегородский юрид. институт МВД РФ, 1995. – 42 с.

Панько К.А. Добровольный отказ от преступлении по советскому уголовному
праву. Автор. диссер. на соискание ученой степени канд. юрид. наук. –
Саратов, 1972.- 16 с.

Панько К.А. Добровольный отказ от преступления по советскому уголовному
праву. — Воронеж., 1972. – 243 с.

Паше-Озерский Н.Н. К вопросу о покушении на преступление. // ВСЮ. –
1924. — №1. – С. 51-54.

Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву.
– М., 1961.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12
“Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної
власності”. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 –
1995 р.р.) у2 частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во
Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 року №1 “Про
судову практику у справах про злочини проти життя і здоров’я людини”.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1995 р.р.)
у2 частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 року №7
“Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого на
подолання пияцтва і алкоголізму, викорінення самогоноваріння”. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1995 р.р.) у2
частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року “Про
практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут
підроблених грошей чи цінних паперів.”// Постанови Пленуму Верховного
судуд України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних
справах станом на січня 1999 року. / Відповід. редактор В.Т.
Маляренко, Київ6 ЮРінком – Інтер, 1999. – 717с.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №22
“Про практику призначення судами кримінального покарання”// Збірник
постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1995 р.р.) у2
частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 року №2.
Із змінами, внесеними Постановою пленуму Верховного Суду України від 13
січня 1995 року №3 “Про судову практику в справах про злочини, пов’язані
з порушенням режиму відбування покарання у місцях позбавлення волі” //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1995 р.р.) у2
частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 1999 року №2
“Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних
правил”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №4
“Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві
злочини”. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 –
1995 р.р.) у2 частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во
Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 1998 року № 3
“Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з наркотичними
засобами, психотропними речовинами та прекурсорами.” // Постанови
Пленуму Верховного суду України із загальних питань судової діяльності
та в кримінальних справах станом на 1 січня 1999 року. / Відповід.
редактор В.Т. Маляренко, Київ: ЮРінком – Інтер, 1999. – 717с.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 квітня 1977 року №2
“Про практику призначення судами додаткових мір покарання у вигляді
конфіскації майна або позбавлення права займати певні посади чи
займатися певною діяльністю в справах про розкрадання державного або
колективного майна” // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України
(1963 – 1995 р.р.) у 2 частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.:
Вид-во Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 жовтня 1994 року № 12
“Про судову практику у справах про хабарництво”. // Збірник постанов
Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1995 р.р.) у2 частинах. Київ:
Українська Правнича Фундація.: Вид-во Право.- 1995.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 липня 1994 року №6 “Про
судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та
інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими
речовинами.” // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963
– 1995 р.р.) у2 частинах. Київ: Українська Правнича Фундація.: Вид-во
Право.- 1995.

Практика судів України в кримінальних справах. // Бюлетень законодавства
і юридичної практики України.-К., 1993.- № 4.

Проект нового Кримінального кодексу // Українське право. – 1997. — №2.

Пронин В.А. Явка с повинной. – М.: Юридическая литература., 1985. – 111
с.

Рішення Верховного Суду України в кримінальних справах. // Вісник
Верховного Суду України. — К., 1997.

Российское уголовное право. Общая часть: Учебник. / под ред. В.Н.
Кудрявцева, А.В. Наумова. – М.: Спарк, 1997.

Русское уголовное право: Лекции. Часть общая в 2-х томах. Т.1. / Под
ред. Н.С. Таганцева. – М., 1994.

Сабитов Р.А. Квалификация поведения лица после совершения им
преступления. Учебное пособие. – Омск: ОВШМ, 1986. – 117 с.

Сабитов Р.А. Посткриминальное поведение (понятие, регулирование,
последствия) /МВД СССР, ОВШМ. – Томск: Изд-во Томского университета. –
1985.- 193 с.

Сабитов Р.А. Уголовно-правовое значение пост криминального поведения:
Лекция. – Омск, 1985. – 37 с.

Савкин А.В. Деятельное раскаивание – свобода от ответственности. //
Российская юстиция. – 1997. — №12. – с. 35-37.

Савкин А.В. Сущность и правовое значение деятельного раскаивания. //
Проблемы предварительного следствия и дознания. – Москва. – 1993.

Саврасов Л. О степени осуществления преступного намерения. // Рабочий
суд. – 1926. — № 45/46. – С. 54-56.

Сафронов А.Д. Добровольный отказ от совершения преступления и деятельное
раскаивание преступника. Автореф. диссер. на соискание ученой степени
канд. юрид. наук.- М., 1977. – 22 с.

Сафронов А.Д. Об одном аспекте профилактического действия криминального
закона (добровольный отказ) // Вестник МГУ. Право. – 1976. — №4. – с.
71-77.

Сахаров А. Ответственность за приготовление и покушение. Добровольный
отказ. // Советская юстиция. – 1961. — №21. – С. 10-12.

Сахаров А. Ответственность за приготовление и покушение. – М., 1969.

Сахаров А. Ответственность за приготовление и покушение. // Советская
юстиция. – 1969. — №7.– С.18-19.

Светлов А.Я. Ответственность неотвратима. – К., 1989.

Святохин П., Панько К. О добровольном отказе от преступления при
оконченном преступлении. // Советская юстиция. – 1974. — №6.- С. 20-21.

Селезнев М. Неоконченное преступление и добровольный отказ. //
Российская юстиция. – 1997. — №11. – С. 20-21.

Сергеева Т.Л. Вопросы виновности и вины в практике Верховного Суда по
уголовным делам. – М., 1950.

Сергеева Т.Л. Уголовно-правовая охрана социалистической собственности в
СССР. – Москва, 1954. – 113 с.

Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания
наказания. – К., 1987. — 96 с.

Слуцкий И.И. Обстоятельства исключающие общественную опасность деяния
по советскому уголовному праву. Автор. диссер. на соискание ученой
степени доктора юрид. наук. – Ленинград, 1954. – 16 с.

Слуцкий И.И. Обстоятельства, исключающие общественную опасность деяния
по советскому уголовному праву. – Ленинград, 1954.

Советское уголовное право. Общая часть. / Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф.
Кузнецовой. – М.: Издательство МГУ, 1988.

Советское уголовное право. Общая часть. / Под ред. Г.А. Кригера. – М.,
1988.

Советское уголовное право. Общая часть / Под ред. П.И. Гришаева. – М.:
Юридическая литература. – 1982. – 439 с.

Советское уголовное право. Общая часть. / Под ред. Н.А. Беляева, М.И.
Ковалева. – М.: Юридическая литература, 1977.

Советское уголовное право. / Под ред. В.Д. Меньшагина. – М., 1950.

Советское уголовное право. Часть общая. – М., 1952. – 470 с.

Советское уголовное право. Часть общая. – М., 1966.

Соколов Н.В. Значение института добровольного отказа от преступления в
укреплении социалистической законности. – Ташкент, 1966.- С. 68-83.

Стадии совершения преступления. Учебное пособие. / Под ред. Караулова
В.Ф. – М., 1982.

Судебные приговоры. Практика Верховного Суда Украины. Киев,
ЮРинком,-1995.

Сухарев Е., Куликов А. Предварительная преступная деятельность. //
Советская юстиция. – Москва. – 1992. — №21/22.

Тарарухин С.А. Преступное поведение. Социальные и психологические черты.
— М., 1974.

Тер-Акопов А.А. Добровольный отказ от совершения преступления. – М.:
Юридическая литература, 1982. – 96 с.

Тихий В.П. Стадії вчинення злочину: Конспект лекцій. — Харків 1996. –
56 с.

Тишкевич И.С. Понятие и наказуемость покушения по советскому уголовному
праву. – Ученые записки (Белорусский государственный университет), Вып.
32, 1957. – 125 с.

Тишкевич И.С. Понятие приготовления и покушения в советском уголовном
праве. Автор. диссер. на соискание ученой степени канд. юрид. наук. –
Минск, 1953. – 24 с.

Тишкевич И.С. Понятие приготовления к преступлению в советском уголовном
праве. – Ученые записки (Белорусский государственный университет), Вып.
25, 1955. – С. 137-158.

Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному праву.
– Москва. – 1958. – 260 с.

Ткаченко В. Возможны ли приготовление и покушение при совершении
преступлений с внезапно возникшим умыслом? // Советская юстиция. – 1976.
— №21. – С.9-10.

Ткаченко В. Понятие и виды покушений на преступление. // Советская
юстиция. – 1975. — №16.

Ткаченко В. Приготовление к преступлению и покушению на него. //
Советская юстиция. – 1975. — №16.– С. 7-8.

Ткаченко В. Квалификация покушений на преступления. – Москва, 1981.

Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – Москва. – 1957.

Трайнин А.Н. Основные принципы социалистического уголовного права. //
Советское государство и право. – Москва. – 1947. – №10.

Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. Москва,
1951. – 508 с.

Трайнин А.Н. Специальные вопросы учения о соучастии. – М., 1940 .

Трайнин А.Н. Уголовная ответственность за приготовительные к
преступлению действия // Социалистическая законность. – 1953. — №12. –
С. 28-33.

Тишкевич И.С. Понятие и наказуемость покушения по советскому уголовному
праву. // Ученые записки (Белорусский государственный университет). –
Выпуск 32. – 1957.

Уайтхед А. Избранные вопросы по философии. – М., 1990.

Уголовне право України. Частина Загальна. /за ред. М.Й. Коржанського. –
К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. – 336 с.

Уголовное право Общая часть. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – С.142.

Уголовное право России. Общая часть: Учебник. /под ред. Б.В.
Здравомыслова. – М.: Юристь, 1996. – 512 с.

Уголовное право России. Учебник для вузов. Т.1. Общая часть. /под ред.
А.Н. Игнатова, Ю.А. Красикова. – М: Норма-Инфра, 1998.

Уголовное право Российской Федерации. Общая часть. / Под ред.
Здравомыслова Б.В. – М: Юристь, 1999.

Уголовное право УССР / Под ред. В.В. Сташиса – К.: Вища школа, 1984. –
380 с.

Уголовное право УССР до издания первого уголовного кодекса / Под ред.
Я.М. Брайнина. – Киев: Научные записки КГУ им. Шевченко. Т.13. Выпуск
VII. // Юридический сборник. — №3. – 1948.

Уголовное право. Общая часть / Под ред. И.Я. Казаченко, З.А. Незнамовой.
– М.: Норма-Инфра, 1998.

Уголовное право. Общая часть. / Под ред. А.А. Пионтковского. – М., 1938.

Уголовное право. Общая часть. Учебное пособие для слушателей ВЮА. / под
ред. А.А. Герцензона. – М., 1948. – 460 с.

Уголовное право. Общая часть: Учебник. / Под ред. М.П. Журавлева, А.И.
Рарога. – М.: Институт международного права и экономики, 1996.

Уголовное право. Общая часть: Учебник. / Под ред. В.Н. Петрашева. – М.:
ПРИОР, 1999.

Уголовное право. Общая часть: Учебник. / Под ред. Н.И. Ветрова, Ю.И.
Ляпунова. – М.: Новый юрист, КноРус. – 1997.

Уголовный кодекс. Часть общая. / Под ред. А.А.Жижиленко. – М., 1924.

Узагальнення судової практики в справах про посадові злочини, зокрема
про хабарництво. — К., 1999.

Уложения о наказаниях уголовных и исправительных 1885 года /
Под ред. Таганцева Н.С.- Петроград: Государственная типография, 1915.-
1290 с.

Устинова Т.Д. О назначении наказания за неоконченное преступление. – В
кн.: Повышение эффективности деятельности органов прокуратуры, суда и
юстиции по борьбе с преступностью в свете решений ХХV съезда КПСС,
Москва, 1978. – С. 65-67.

Устинова Т.Д. О совершенствовании уголовного законодательства об
ответственности за приготовление. // Тр. ВНИИСЗ. – 1977. — №9. —
С.214-217.

Утевский Б.С. Вина в советском уголовном праве. – М., 1950. – 310 с.

Худяков Е.А. Понятие стадий совершения преступления и их
профилактическое значение. // Труды Моск. ВШМ МВД СССР. – 1978. – Вып.
2. – С. 77-82.

Худяков Е.А. Понятие стадии совершения преступления и их
профилактическое значение. – М.: Юридическая литература, 1978.

Див.: Шевчук А.В. Поняття та види стадії вчинення злочину // Науковий
вісник Чернівецького ун-ту. – Чернівці. 2000. Вип. 91 (Правознавство). –
с. 95.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 104.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций.
– М.: Издательство БЕК, 1996. – с. 261.

Див.: Уголовное право России. Общая часть / Под ред. профессора
А.И.Рарога. – М., 1998 – с. 140.

Див.: Уголовное право. Общая часть. – М., 1997. – с. 302.

Див.: Шевчук А.В. Поняття та види стадії вчинення злочину // Науковий
вісник Чернівецького ун-ту. – Чернівці. 2000. Вип. 91. Правознавство. –
с. 95.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 104.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. – с. 11.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. – с. 12.

Див.: Гришаев П.И. Советское уголовное право. Общая часть. – М., 1982.
– с. 193.

Див.: Дурманов Н.Д. Вказана праця. – с. 10.

Див.: Беляев Н.А., Ковалев М.И. Советское уголовное право. Общая часть.
– М.: Юрид. лит-ра, 1977. – с. 234.

Див.: Станин В.В. Уголовное право УССР. – Киев: Вища школа, 1984 – с. –
165.

Див.: Чернишов Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право
України. Посібник для курсантів та студентів юридичних вузів. – Київ:
Наукова думка, 1995. – с. 114.

Див.: Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Загальна. –
Київ, 1996. – с. 233.

Див.: Игнатов А.Н., Красинов Ю.А. Уголовное право России. Учебник для
вузов. Т. 1. Общая часть. – Москва: Норма-ИНФРА, 1998 – с. 205.

Див.: Шевчук А.В. Поняття та види стадії вчинення злочину // Науковий
вісник Чернівецького ун-ту. – Чернівці. 2000. Вип. 91. (Правознавство).
– с.96.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 104-105.

Див.: Уголовное право. Общая часть / Под ред. Н.И.Ветрова,
Ю.И.Мекунова. – М., 1997. – С. 303.

Див.: Кригер Г.А., Кузнецова Н.Ф. Советское уголовное право. Общая
часть. – Москва: Изд-во МГУ, 1988. – с. 164.

Див.: Курс советского уголовного права. В 6 томах. Т. 2.
«Преступление». – М., 1970. – с. 403.

Див.: Герцензон А.А. Уголовное право. Часть общая, учебное пособие для
слушателей ВЮА. — М., 1948. — с. 346.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. – с. 14.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 105.

Див.: Трайнин А.Н. Уголовное право. Часть общая. — М., 1929. — с. 327.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. – с. 11.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 105.

Див.: Уголовное право России. Общая часть / Под ред. профессора
А.И.Рарога. – М., 1998 – с. 143.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций.
– М., 1996. – с. 261.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций.
– М., 1996. – с. 261.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 104.

Див.: Уголовное право. Общая часть / Под ред. Н.И.Ветрова,
Ю.И.Мекунова. – М., 1997. – С. 306.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. – с. 11.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 105.

Див.: Уголовное право России. Общая часть / Под ред. профессора
А.И.Рарога. – М., 1998 – с. 149.

Див.: Уголовное право. Общая часть / Под ред. Н.И.Ветрова,
Ю.И.Мекунова. – М., 1997. – С. 302.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 106.

Див.: Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5
квітня 2001 року / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон,
2001. — с. 146.

Див.: Уголовное право. Общая часть / Под ред. Н.И.Ветрова,
Ю.И.Мекунова. – М., 1997. — С. 306.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 106.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций.
– М., 1996. – с. 261.

Див.: Уголовное право. Общая часть / Под ред. Н.И.Ветрова,
Ю.И.Мекунова. – М., 1997. – С. 307.

Див.: Тихий В. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13, 16 КК
України) // Вісник Конст. Суду Укр. – 2004. — № 2. – С. 107.

Див.: Тихий В.П. Проблеми застосування норм кримінального Кодексу
України про стадії злочину // Новий Кримінальний кодекс України: питання
застосування і вивчення. Матеріали міжнар. наук.-практ. конфер. 25-26
жовт. 2001 р. ред. кол.: Сташис В.В. – К. – Х.: «Юрінком Інтер», 2002. –
с. 56 – 57.

Див.: Уголовное право России. Общая часть: Учебник / Отв. ред. докт.
юрид. наук Б.В.Здравомыслов. – М.: Юристь, 1996. – с. 228.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву (понятие и наказуемость). — М., 1958. — с.36.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М., 1955. — с. 63.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. — М.,
1951.-с.57.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М.,1955. — с. 64.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. — М.,
1958.-с.57.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. — М., 1958.
-с.58.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М., 1955. — с.67.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. — М., 1958. —
с.59.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. — М., 1958. —
с.58.

Див.: Церетели Т.В., Макашвили В.Г. О составе преступления / Советское
государство и право. – 1954. — № 5.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М., 1955. — с.68.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — №3.
-с.70.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.- М., 1996. — с.270.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М., 1955. — с.68.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — №3.
-с.70.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.- М., Изд-во БЕК, 1996.-с.270.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.- М., Госюриздат, 1955.- с.69.

Див.: Вказана праця. — с.70.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.- М., 1996. — с.271.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — №3.
-с.70.

Див.: Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному
праву.-М., 1952.

Див.: Шевчук А.В. Поняття та види стадій вчинення злочину./ Науковий
вісник Чернівецького університету. Вип.91. Правознавство. — Чернівці.
Рута, 2000.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М., 1955. — с.69.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. — М., 1958.
-с.63.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. — 2004. -№3.
-с.70.

Там само. -с.70.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.- М., 1996. -с.266.

Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 р. / За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. -К.: Каннон,
А.С.К., 2003. -с.59.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. -2004. -№3.
-с.71.

Там само. -с.71.

Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 р. / За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. — К.: Каннон,
А.С.К., 2003. -с.59.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. — М., 1955. — с.74.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. -2004. -№3.
-с.71.

Див.: Пионтковский А.А. Уголовное право. — М., 1938. -ст.221.

Див.: Трайнин А.Н. Специальные вопросы учения о соучастии / Ученые
записки ВИЮН, вып.1. — М., 1940. — с.38-40.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву (понятие и наказуемость). — М, 1958. — с.40-41.

Див.: Тихий В. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального
кодексу України) // Вісник Конституційного Суду України. -2004. -№3.
-с.71.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. — с.76.

Див.: Шевчук А.В. Готування до злочину та особливості відповідальності
за готування // Актуальні проблеми держави і права. Вип.11. — Одеса.:
«Юридична література», 2001. -с.539-540.

Див.: Уголовное право России. Общая часть / Под ред. Професора Рарога
А.И. – М., 1998. -с.141.

Див.: Куницин А. Право естественное. — СПб., 1818. -с.34.

Див. Монтескье Ш. О существе законов. -М., 1810. — Ч.2

Див.: Коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. /
За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. -К.: Каннон, А.С.К., 2003. -с.47.

Див.: Шевчук А.В. Готування до злочину та особливості відповідальності
за готування // Актуальні проблеми держави і права. Випуск 11. — Одеса:
„Юридична література”, 2001. — с.540-541.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.-М.: Издательство БЕК, 1996. — с.263.

Див.: Уголовное право России. Общая часть / Под ред. Рарога А.И. — М.,
1998. — с.142.

Див.: Кузнєцова Н.Ф. Отвественность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. – М.,
1958.-с.43-44.

Див.: Кузнєцова Н.Ф. Отвественность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. – М., 1958.
-с.44.

Див.: Вказана праця. — с.56.

Див.: Шевчук А.В. Готування до злочину та особливості відповідальності
за готування // Актуальні проблеми держави і права. Випуск 11. — Одеса:
„Юридична література”, 2001. — с.541.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. — М., 1987. — с.54.

Див.: Тихий В.П. Проблеми застосування норм Кримінального кодексу
України про стадії злочину // Новий Кримінальний кодекс України: питання
застосування і вивчення. Матеріали Міжнародної науково-практичної
конференції 25-26 жовтня 2001 р. ред.кол.: Сташис В.В. –К.-Х.: «Юрінком
Інтер». 2002. — с.56-57.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву (понятие и наказуемость). – М., 1958. — с.63.

Див.: Фролов Ю.А. Принцип индивидуализации наказания по советскому
уголовному праву. – Киев, 1954. — с.11.

Див.: Церетели Т.В. Наказуемость приготовления к преступлению по
советскому уголовному праву // Социалистическая законность. — 1954. — №
12. — с.12.

Див.: Шевчук А.В. Готування до злочину та особливості відповідальності
за готування // Актуальні проблеми держави і права. Вип. 11. — Одеса.:
«Юридична література», 2001. — с.542-543.

Вказана праця. — с.543-544.

Вказана праця. — с.544.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву (понятие и наказуемость). — М., 1958. — с.62.

Див.: Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному
праву. — М.,1961. — с.509.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.-М.: Издательство БЕК, 1996. — с.268.

Див.: Церетели Т.В., Макашвили В.Г. Состав преступления, как основание
уголовной ответственности // Советское государство и право. — 1954. — №
5. -с.75,77.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. – М.,
1958.-с.65-66.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву. – М.,
1958.-с.68.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. — с.70,90.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву (понятие и наказуемость). – М., 1958. — с.70.

Див.: Герцензон А.А. Уголовное право. Часть общая. — М.,1948. — с.352.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. — М., 1958. — с.86.

Див.: Благов Е.В. Особености назначения наказания за неоконченое
преступление. — Ярославль. — 1994. — с.24.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105. Правознавство.
-Чернівці: Рута. — 2001. — с.92.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. — М.,1958. — с.91-92.

Див.: Шаргородский М.Д. Вопросы Общей части уголовного права. -М.,
1955. — с.120.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву. – М., 1955. — с.88.

Див.: Утевский Б.С. Головное право. — М., 1950. — с.60-61.

Див.: Герцензон А.А. Уголовное право. Часть общая. — М., 1948. — с.354.

Див.: Трайнин А.И. Общее учение о составе преступления. — М., 1957.
-с.297, 301.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. — М., 1958. — с.93.

Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 року / За ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка.-К.: Каннон,
А.С.К.-2003. — с.60.

Див.: Караулов В.Ф. Стадии совершения преступления: учебное
пособие.-М., 1982. — с.20.

Див.: Уголовное право России. Общая часть / Под ред. проф. А.И.Рарога.
–М., 1998. — с.146.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. — М., 1958. — с.87.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. — с.92.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций.
-М.: Издательство БЕК, 1996. — с.274.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. — с.92-93.

Див.:Постанова Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 р. №
2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя і здоров’я
людини”.- п.22./Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України
(1955-2004).-Київ.-2004.-с.172.

Див.:Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.,Госюриздат.-1955.-с.87-106

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. -с.93.

Див.:Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 року./За ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка.-К.: Каннон,
А.С.К.-2003.-с.61.

Див.:Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 1999 року
№ 2 «Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних
правил».-п.15./Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України
(1963-1995) у двох частинах. Ч.2.-Київ, 1995.-с.182.

Див.:Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року
№ 3 “Про судову практику в справах про згвалтування та інші статеві
злочини”.-п.19/Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України
(1963-1995) у двох частинах. Ч.2.-Київ, 1995.-с.52.

Див.:Уголовное право.Общая часть./Под ред. Н.И.Ветрова,
Ю.И.Мекнова.-М.: Новий Юрист КноРус.-1997.-с.310.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. -с.94.

Див.:Кригер Г.А. Советское уголовное право. Общая
часть.-Москва.-1982.-с.168.

Див.:Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №
2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я
людини”.-п.4./Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України
(1995-2004).-Київ, 2004.-с.168-169.

Див.: Жижиленко А.А. Уголовный кодекс. Часть общая.-
Москва.-1924.-с.33.

Див.: Лясс Н.В. Понятие основния наказуемости приготовления и
покушения.// Зборник уголовного права и процесса.-Ленинград: ЛГУ,1956;

Исаев М.М., Пионтковский А.А. Вопросы уголовного права, уголовного
процесса в военного уголовного процесса в судебной практике Верховного
Совета СССР.-Москва.-1947.-с.38.

Див.:Трайнин А.Н. Общее учение о составе
преступления.-Москва.-1957.-с.303.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. -с.94.

Див.: Шаргородский М.Д. Вина и наказание в советском уголовном
праве.-М.-1945.

Див.: Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву.- М., Изд-во
Московского ун-та, 1958.-с.115.

Див.: Герцензон А.А. Уголовное право, часть Общая.-М.-1948.-с.353-354.

Див.: Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное
право.-М.,1950.-с.137-138.

Див.: Утевский Б.С. Уголовное право, изд.2-е.-М.,1950.-с.61.

Див.: Пионтковский А.А. Курс советского уголовног7о права в шести
томах., т.2. Преступление.-Москва.: Наука.-1970.-с.109-110.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. -с.13.

Див.: Тишкевич И.с. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М., Госюриздат.-1958.-с.159.

Див.:Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1958.-с.111.

Див.: Архів Кельменецького районного суду. Справа № 20-085-3-а. —
2003.-с.75.

Див.:Кузнецова Н.Ф. Некоторые вопросы отвественности за приготовление и
покушение по советскому уголовному праву./»Совесткое государство и
право».-1955.-№ 5.-с.117.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М., Госюриздат.-1958.-с.167.

Див.: Тишкевич И.с. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М., Госюриздат.-1958.-с.170.; Уголовное
право России. Общая часть. Учебник./Отв.ред.док.юр.наук
.В.Здравомыслов.-М.:Юристъ,1996.-с438.; Российское уголовное право.
Общая часть./Под ред. Н.В.Кудрявцева,
А.АВ.Наумова.-М.сква.СПАРК,-1997.-с.187.

Див.:Кириченко в.Ф. Значение ошибки по советскому уголовному
праву.-М.-1952.-с.47.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. -с.101.

Див.: Лясс Н.В. Понятие основания наказуемости приготовления и
покушения./»Ученые записки ЛГУ», 1956.-«Вопросы уголовного права и
процесса».-Вып.1.-№ 202.-с.55.

Див.:Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1958.-с.153.

Див.:Вказана праця.-с.153-157.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001. -с.101.

Див.: Коржанський М.Н. Кримінальне право України. Частина загальна:
Курс лекцій.-Київ: Наукова думка та Українська видавнича група,
1996.-с.242.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки / Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип.105.
Правознавство.-Чернівці: Рута. — 2001..-с.102.

Див.:Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 року./За ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка.-Київ:Каннон,
А.С.К.,2003.-с.62.

Див.:Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для
студентів юрид.спец. вищ.закладів освіти./За ред.М.І.Бажанова,
В.В.Сташиса, В.Я.Тація.-Київ-Харків.-Юрінком нтер.-Правл.-2001.-с.181.

Див.: Трайнин А.Н. Уголовна ответственность за приготовление к
преступлению действия./”социалистическая законность”.-1953.-№ 12.-с.31.

Див.:Ковалев М.И. Ответственность за приготовление к преступлению
действия./ „Социалистическая законность”.-1954.-№ 8.-с.21; Трайнин
А.Н.Уголовная ответсвенность за приготовление к преступлению
действия.\”Социалистическая законность”.-1953.-№ 12.-с.32.

Див.:Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному
праву.-М.,1951.-с.312-314.

Див.:Ковалев М.И. Ответственность за приготовление к преступлению
действия./ „Социалистическая законность”.-1954.-№ 8.-с.21-22.

Див.:Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1955.-с.109,111.

Див.:Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.-с.104.105;
Кузнєцова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву.-М.-Из-во
Московського ун-та.-1958.-с.103.

Див.:Науково-практичний коментар до Кримінального кодеку України від 5
квітня 2001 року./за ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка.-Київ.-Каннон,
А.С.К.,2003.-с.61.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки./Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип..105. Правознавство.
Чернівці. Рута.-2001.-с.92.

Див.: Трайнин А.Н.Уголовная ответсвенность за приготовление к
преступлению действия / ”Социалистическая законность”.-1953.-№ 12.-с.31

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.-с.107.

Див.: Кузнєцова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и
покушение на преступление по советскому уголовному праву.-М.-Из-во
Московського ун-та.-1958.-с.98.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.-с.109.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки./Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип..105. Правознавство.
Чернівці. Рута.-2001. — с.92.

Див.: Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України
(1995-2004).-Київ.-2004.-с.172.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.-с.113.

Див.: Дурманов Н.Д.Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1955.-с.3, 9-41.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки./Науковий вісник
Чернівецького ун-ту. Збірник наукових праць. Вип..105. Правознавство.
Чернівці. Рута.-2001.-с.93.

Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс
лекций.-М.-Из-во БЕК.-1996. — с.273.

Див.: Дурманов Н.Д.Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1955.-с.172.

Див.: Дурманов Н.Д.Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1955.-с.173.

Див.: Меньшагин В.Д. К вопросу об определении наказания по советскому
уголовному праву./ „Учене записки ВИЮН”, вып.1.-М.-1940.-с.46.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.- с.181; Дурманов
Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному
праву.-М.-Госюриздат.-1955.-с.178-179.

Див.:Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року
№ 5 „Про судову практику у справах про хабарництво”. П.14. / Збірник
Постанов Пленуму Верховного Суду України
)1995-2004).-Київ.-2004.-с.123-124.

Див.: Церетели Т.В. Наказуемость приготовления к преступлению по
советскому уголовному праву / ”Социалистическая законность”. -1954.-№
12.-с.11-12.

Див.:Шаргородский М.Д. Вина и наказание в советском уголовном
праве.-М.-1945.-с.21.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.- с.182.

Див.: Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому
уголовному праву.-М.-Госюриздат.-1955.-с.183.

Див.: Меньшагин В.Д. К вопроосу об определении наказания по советскому
уголовному праву/ ”Ученые записки ВИЮН”, вып.1.-М.-1940.-с.46.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.- с.185.

Див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року
№ 3 „Про судову практику у справах про розкрадання, виготовлення,
зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або
вибуховими речовинами”.-п.23. / Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду
України (1995-2004).-Київ.-2004.-сю98-99.

Див.: Тихий И.С. Відповідальність за незакінчений злочиню// Вісник
Академії прав. Наук України.-1996.-№ 6.-с.134.

Див.: Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному
праву. (Понятие и наказуемость).-М.-Госюриздат.-1958.- с.170-173.

Див.: Шевчук А.В. Замах на злочин та його ознаки./Науковий вісник
Чернівецького ун-ту: Збірник наукових праць. Вип..105: Правознавство.
Чернівці. Рута.-2001.-с.94.

PAGE

PAGE 108

Похожие записи