Реферат на тему:

Кримінально-правова реституція (за законодавством України та деяких
інших європейських держав)

Кримінально-правова реституція (лат. rеstitutіо – поновлення) – це
поновлення прав і законних інтересів потерпілого від злочину шляхом
відшкодування обвинуваченим, підсудним чи засудженим завданої
потерпілому матеріальної та моральної шкоди.

Основою кримінально-правової реституції є restitutio іп іпtergrит –
поновлення у початковому становищі як форма захисту порушених прав у
римському цивільному праві, що застосовували у випадках, коли угоду було
укладено внаслідок, зокрема, обману чи погрози. На відміну від
цивільно-правової реституції кримінально-правова реституція не може бути
двосторонньою. Проте, в цивільному праві України одностороння реституція
також застосовується, зокрема, у разі визнання недійсною угоди,
укладеної внаслідок обману, насильства, погрози, у зобов’язаннях, що
виникають через заподіяння шкоди або із безпідставного набуття майна
тощо (5(.

В Україні та інших постсоціалістичних державах питання цивільної
відповідальності у разі вчинення злочину традиційно належить до сфери
кримінально-процесуального, цивільного і цивільного процесуального
права, а тому у кримінальних законах майже не відображене, і фахівці з
кримінального права цих питань, як правило, уникають.

Практично єдиним фахівцем саме з кримінального права, хто досліджував це
питання, є А.М. Бойко. Він звертався і до досвіду зарубіжних держав, що,
між іншим, дало йому змогу сформулювати слушні висновки про те, що
кримінально-правовий обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди:

1) за кримінальним законодавством різних держав використовують як вид
покарання (основного чи додаткового), як умову для застосування умовного
засудження та відстрочки виконання вироку (і в цій якості є
найефективнішим засобом досягнення цілей ресоціалізації та спеціального
попередження), у разі дострокового зняття судимості, а добровільне
здійснення такого відшкодування оцінюють як позитивну посткримінальну
поведінку підсудного під час призначення йому покарання;

2) є кримінально-правовим засобом впливу на засудженого;

3) може бути ефективним засобом покарання, але тільки щодо
неповнолітніх;

4) пов’язаний з виконанням, насамперед, пенальних і лише, у другу чергу,
компенсаційних функцій;

5) у разі покладення його на засудженого має узгоджуватися судом з
накладеним покаранням у вигляді штрафу, щоб не погіршувати можливостей
здійснення відшкодування; при цьому можливе застосування штрафу на
пільгових умовах (зокрема частинами);

6) може бути виконаний засудженим за допомогою інших осіб тощо
(1, с. 8, 14(.

Ці висновки є справедливими і на сьогодні, за винятком того, що
насправді обов’язок відшкодувати заподіяну злочином шкоду як вид
покарання не застосовується. Він застосовується як вид, так званого,
„заходу” („заходу безпеки”), але покарання і „захід” – не одне й те саме
[12, c. 368-389, 599-605]. Як окремий вид покарання примусова
кримінально-правова реституція застосовується хіба що в Англії.
Відповідно до ст. 104 Закону про кримінальне судочинство суд може
наказати правопорушникові сплатити відшкодування потерпілому за образу
його особи або втрачене майно. Місцеві (магістратські) суди можуть
призначити відшкодування до 2 тис. фунтів стерлінгів за будь-яке
одиничне правопорушення [3, с. 155].

У кримінальному законодавстві відшкодування заподіяної злочином шкоди
розглядають в двох аспектах – як добровільне і як примусове. З цього
випливають і різні правові наслідки такого відшкодування.

Добровільна кримінально-правова реституція може полягати у відверненні
винним шкідливих наслідків вчиненого злочину (наприклад, повернення
викраденого майна) та/або відшкодуванні завданих збитків (відшкодування
вартості поховання або лікування потерпілого – витрати на медикаменти,
лікувальне харчування, відшкодування вартості знищеного чи викраденого
майна тощо) чи усуненні заподіяної шкоди (заміна пошкодженої речі на
аналогічну, її ремонт тощо).

У новому КК України передбачене розширення стимулюючої функції
добровільної кримінально-правової реституції. Так, добровільна
кримінально-правова реституція визнається обставиною, що пом’якшує
покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66), а також однією з умов, необхідних для
прийняття рішення про: звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку з дієвим каяттям (ст. 45); та у зв’язку з примиренням винного з
потерпілим (ст. 46); звільнення від кримінальної відповідальності за
ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів
(ст. 212) або за незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289);
призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (п. 2 ч. 1
ст. 66 і ст. 69). Аналогічні положення існують у кримінальних законах
більшості інших держав Європи.

Що стосується примусової кримінально-правової реституції, то в Україні
вона передбачена ст. 105 КК. Згідно з цією статтею неповнолітній, який
вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений
судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та
подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не
потребує застосування покарання. У цьому разі суд може застосувати до
неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти
або заробіток, такий примусовий захід виховного характеру, як покладення
обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки.

У решті випадків, коли треба було б застосувати примусову
кримінально-правову реституцію, застосовуються широкі можливості,
передбачені Цивільним кодексом України (ЦК). Якщо не встановлено особу,
яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною, то завдана
внаслідок злочину майнова шкода майну фізичної особи або шкода,
заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я чи смертю,
відшкодовується потерпілому та відповідним іншим особам (дитині
потерпілого, його дружині тощо) державою (ст.ст. 1177, 1207 ЦК). Умови
та порядок такого відшкодування встановлюються законом (4(.

Проектом Кримінального кодексу України, підготовленим робочою групою
Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із
злочинністю під керівництвом доктора юридичних наук, професора
В.М. Смітієнка, було запропоновано передбачити примусову
кримінально-правову реституцію як вид покарання (ст. 52). Таке покарання
мало застосовуватись до фізичних та юридичних осіб і полягати у
примусовому та обов’язковому відшкодуванні засудженим завданої
потерпілому матеріальної і моральної шкоди. При цьому питання про
застосування кримінально-правової реституції за проектом підлягало
обов’язковому розглядові судом у будь-якій кримінальній справі, навіть
незалежно від наявності у ній потерпілого, а незастосування її мало бути
мотивованим у вироку. Пропонувалось виділяти повну і неповну
кримінально-правову реституцію, а також встановити, що
кримінально-правова реституція щодо неповнолітнього, якого визнано
винним, має проводитися за рахунок наявних його коштів та коштів батьків
або осіб, які їх замінюють (2, с. 24(.

Так само, як і в КК України, в кримінальних законах більшості інших
держав кримінально-правова реституція прямо зазвичай не згадується і
присвячених їй спеціальних розділів чи глав у цих КК, як правило, немає.
Проте існують і винятки.

У КК Польщі обов’язок відшкодувати шкоду віднесено до
кримінально-правових заходів. Він покладається на засудженого за заявою
потерпілого чи іншої уповноваженої особи у разі засудження за злочини:
які викликали смерть, тяжкий розлад здоров’я, порушення діяльності
органів чи розлад здоров’я; проти безпеки руху; проти довкілля; проти
власності; господарські. При цьому положення цивільного права щодо
позовної давності не застосовуються (ст. 46) [8].

,

:

@

L

V

`

b

???????¤?$???? ?випадки, коли цивільна відповідальність, у т. ч.
додаткова, покладається на фізичних чи юридичних осіб, зокрема тих,
діями яких створено умови для вчинення злочинного діяння (ст.ст. 118,
120, 122) (йдеться, наприклад, про: батьків неповнолітніх; юридичних
осіб, які займаються виробництвом чи комерцією, за злочини чи проступки,
вчинені їхніми працівниками під час виконання своїх обов’язків; фізичних
чи юридичних осіб, які володіють засобами підвищеної небезпеки, з
використанням яких були вчинені злочини чи проступки; осіб, які налякали
людину, внаслідок чого вона вчинила злочин чи проступок у стані сильного
страху); 5) випадки субсидіарної цивільної відповідальності держави,
провінції тощо за шкоду, заподіяну їхніми представниками, агентами,
посадовими особами під час виконання своїх обов’язків (ст. 121).

Ст. 124 цього КК встановлює, що особа, яка підлягає кримінальній
відповідальності, сплачує також судові витрати, котрі охоплюють, серед
інших, і гонорари „приватних обвинувачів” за участь в процесі у справах,
порушених за скаргою потерпілого.

Відповідно до ст. 126 КК Іспанії, у випадках, коли засуджений
зобов’язаний сплатити штраф як призначене йому покарання, відшкодувати
збитки і судові витрати, а також сплатити гонорар власному адвокату, усі
стягнення з його майна здійснюються у такому порядку:

у першу чергу – відшкодовуються збитки;

у другу чергу – відшкодовуються витрати на гонорар приватному
обвинувачу;

у третю чергу – відшкодовуються витрати на гонорар власному адвокату;

у четверту чергу – стягується штраф.

Такий порядок є яскравим свідченням намагання держави захистити права і
законні інтереси потерпілих від злочинних діянь. Ст. 378, що передбачає
відповідні стягнення у разі засудження особи за злочини, пов’язані з
наркотичними та подібними засобами, є єдиною у КК Іспанії, яка дещо
змінює цей порядок: збитки і штраф відшкодовується першочергово.

Цікаво також, що згідно з КК Іспанії (ст. 136), судимість не може бути
знята, якщо особа не „виконала цивільної відповідальності”, що випливала
із злочинного діяння (крім випадків визнаної судом неплатоспроможності).

Деякі статті Книги 2 КК Іспанії містять санкції цивільно-правового
характеру. Наприклад, у разі вчинення відповідних злочинів, пов’язаних з
управлінням територіями і захистом історичної спадщини (ст.ст. 319, 321,
323), суд, як зазначено у цих статтях, може призначити за рахунок
винного, наприклад, руйнування незаконної будівлі або реконструкцію чи
реставрацію незаконно зруйнованої споруди, або поновлення пошкодженої
споруди. Отже, у нормах цього КК зазначені санкції набувають
кримінально-правового характеру (7(.

У Загальній частині КК Сан-Марино міститься спеціальний розділ 6
„Цивільні зобов’язання” та інші дії, що випливають із злочину. Ним
передбачено, зокрема, таке:

1) засуджений відповідає особистим майном за виконання таких
зобов’язань: а) сплата на користь потерпілого видатків на лікування і
харчування, понесених за час хвороби; б) відшкодування збитків, фізичної
і моральної шкоди, повернення майна, яким він незаконно заволодів чи яке
незаконно привласнив; в) сплата потерпілому видатків, пов’язаних з
наданням йому юридичної допомоги; г) сплата власному захисникові
видатків і гонорару; д) сплата судових витрат. Погашення злочину погашає
лише останнє з цих зобов’язань. Пособники злочину несуть солідарну з
виконавцем відповідальність (ст.ст. 140, 142, 143);

2) засуджений зобов’язаний за свій рахунок опублікувати у друкованих
засобах масової інформації обвинувальний вирок, якщо є відповідне
прохання потерпілого і таке опублікування є засобом відшкодування
моральної шкоди (ст. 141);

3) злочин тягне конфіскацію речей, належних обвинуваченому, які:
а) слугували чи були призначені для вчинення злочину; б) були доходом
від злочинної діяльності; в) були прибутком, одержаним в результаті
злочину; г) заборонені до виготовлення, використання, носіння,
зберігання, відчуження чи торгівлі (ст. 147) (9(.

Відповідно до глави III Книги 1 КК Бельгії (ст.ст. 44-50), засудження до
покарань не виключає стягнення шкоди і відшкодування збитків, завданих
потерпілому. При цьому, якщо майна засудженого недостатньо, щоб покрити
засудження до штрафу, стягнення шкоди і відшкодування збитків, то штраф
застосовують в останню чергу (проте, судові витрати стягують
першочергово). Усі особи, засуджені за вчинення одного правопорушення,
несуть солідарну відповідальність за заподіяні шкоду і збитки, якщо
тільки суддя мотивовано не визначить інше.

У ст. 123 – decies цього КК зазначено, що компанії, комерційні
товариства несуть цивільну відповідальність у вигляді засудження їх до
відшкодування шкоди і збитків, штрафу, витрат, конфіскації за вчинення
їхніми органами або службовцями (членами товариств) злочинів чи
проступків проти зовнішньої безпеки держави (6(.

У КК Швеції як вид спеціальних заходів виділяється покладення обов’язку
відшкодувати шкоду (ст. 8 гл. 1) [10].

Книга 1 КК Італії містить окремий розділ VII „Про цивільні санкції”. В
цьому розділі є чіткі приписи щодо зобов’язань особи яка вчинила
злочинне діяння. Будь-яке злочинне діяння зобов’язує винного:
1) поновити порушений стан за правилами цивільних законів, а злочинне
діяння, яке заподіяло майнову чи немайнову шкоду, відшкодувати шкоду
(ст. 185). Відповідальність є солідарною (ст. 187); 2) опублікувати за
свій рахунок обвинувальний вирок, коли таке опублікування є засобом
відшкодування немайнової шкоди (ст. 186). Крім того, засуджений
зобов’язаний відшкодувати державі витрати на його утримання у каральних
установах (ст. 188).

Окремі цивільні зобов’язання можуть переходити на інших осіб. Так,
шкода, заподіяна злочинним діянням, може бути відшкодована особами, які
відповідальні за діяння винного згідно з цивільними законами
(ст.ст. 185, 196). Підприємства і установи, які мають права юридичних
осіб, за винятком держави, провінцій і комун у разі засудження їхнього
представника, адміністратора чи особи яка перебуває у стані залежності,
за проступок, який є порушенням обов’язків, пов’язаних із правовим
статусом винного, зобов’язані сплатити у випадку неплатоспроможності
засудженого суму, що дорівнює призначеному штрафу (ст. 197) [11].

Для того, щоб забезпечити надійний захист прав потерпілих у КК України,
потрібно регламентувати усі необхідні питання щодо застосування
кримінально-правової реституції. Для цього слід використати багатий і
апробований досвід європейських держав, передусім Іспанії, Сан-Марино та
Італії. Втім, ці питання потребують ґрунтовної і комплексної розробки.
Тому, наразі, ми обмежимось лише узагальненням необхідного для цього
матеріалу стосовно добровільної та примусової реституції, як вона
регламентується законодавством України та держав континентальної Європи.

Однією із специфічних рис кримінально-правової реституції має бути
непоширення на неї строків позовної давності, встановлених цивільним
законодавством (строки позовної давності, на нашу думку, мають
відповідати строкам давності кримінального переслідування).

Кримінально-правова реституція (у формі примусового відшкодування
завданої злочином майнової шкоди потерпілому, а також примусового
відшкодування моральної шкоди), на нашу думку, не повинна відноситися ні
до покарань, ні до заходів безпеки, оскільки є особливим
кримінально-правовим інститутом.

Література

Бойко А.М. Кримінально-правовий обов’язок відшкодування заподіяної
злочином шкоди: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: Київський
університет ім. Тараса Шевченка, 1995. – 24 с.

Кримінальний кодекс України. Проект. Внесений народним депутатом України
О.Б. Матковським. – Сектор реєстрації законопроектів. Реєстраційний № 41
від 03.08.1995 р. – 164 с.

Лейленд П. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство
(англійський підхід). – К.: Основи, 1996. – 207 с.

На сьогодні такого закону ще немає. Але 25 жовтня 2004 р. на розгляд
Верховної Ради України внесено проект Закону України „Про відшкодування
за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від
злочину” (реєстр. № 6283).

Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учеб. Пособие для
студентов юрид. вузов и факультетов. – 2-е изд., перераб. – К.: Вентури,
1995. – 288 с.

Уголовний кодекс Бельгии / Науч. ред. Н.И. Манцев. – СПб.: Юридический
центр Пресс, 2004.

Уголовный кодекс Испании / Науч. ред. Н.Ф. Кузнецова, Ф.М. Ретешников. –
М.: Зерцало, 1998.

Уголовний кодекс Республики Польша / Науч. ред. А.И. Лукашов,
Н.Ф. Кузнєцова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001.

Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Науч. ред. С.В. Максимов. –
СПб.: Юридический центр Пресс, 2002.

Уголовный кодекс Швеции / По сост. на 1 мая 1999 г. – М.: Изд-во МГУ,
2000. – 167 с.

Похожие записи