Реферат на тему:

Кримінальний процес та криміналістика деякі питання захисту свідків і
потерпілих за законодавством України та зарубіжних держав

Протягом останніх 10-15 років проблема захисту свідків є центром уваги
судових систем у багатьох європейських державах. Нині дедалі частіше
доводиться стикатися з тим, що не тільки свідки, а й нерідко і потерпілі
не бажають проінформувати про відомі їм дані щодо злочину. Тут і
“небажання зв’язуватися з правоохоронними органами”, особиста
зацікавленість (у тому числі й підкуп), а головне – боягузництво – як
потенційне, так і реальне (наслідок вже вчиненого впливу). Тому
особливого значення набувають питання забезпечення недоторканності осіб,
які можуть надати допомогу слідству у виявленні злочинців, тобто захисту
їх від погроз та посягань. Про актуальність наведеного свідчать,
зокрема, дані опитування працівників правоохоронних органів, які
зазначили, що у кожній другій кримінальній справі простежено вплив на
потерпілих і свідків [9, с. 13]. Стан незахищеності потерпілого зумовлює
і неможливість здійснення правосуддя на основі принципу змагальності
сторін, оскільки не можна очікувати від потерпілого активності у
використанні кримінально-процесуальних прав (природної умови
змагальності), якщо така активність тягне за собою посткримінальний
вплив, в тому числі його найжорсткіші форми – побиття, вбивства. Тому
захист цих осіб, членів їх сімей та близьких родичів став нагальною
необхідністю. Це обов’язок державних органів, який має реалізовуватися з
метою забезпечення цілісності та ефективності кримінального правосуддя
[3, с. 99].

Матеріали справ, які розглядають суди України, свідчать про те, що
потерпілі, свідки та інші учасники кримінального процесу звертаються із
заявами про забезпечення безпеки лише в поодиноких випадках. Проте факти
погроз на адресу потерпілих і свідків значно поширені.

За повідомленням Київського міського суду, у райсудах м. Києва
траплялися випадки ухилення потерпілих і свідків від явки до суду
внаслідок впливу на них шляхом погроз та інших протиправних дій з боку
родичів підсудних, про що вони усно повідомляли суддям, але з заявами
про застосування до них заходів забезпечення безпеки не зверталися
[1, с. 63].

Справа В., К., П., обвинувачених у крадіжці в особливо великих розмірах,
розбої при обтяжуючих обставинах, грабежі та інших злочинах не
розглядалися більше ніж півроку у зв’язку з неявкою потерпілих і
свідків. Відповідно до отриманої оперативної інформації, неявка цих осіб
була зумовлена погрозами розправою з боку зацікавлених осіб. Але заяв
про забезпечення безпеки не було.

У Радянському райсуді м. Києва через неявку потерпілого і свідків понад
5 місяців не вирішувалася справа П. та С., обвинувачених за ч. 3
ст. 141, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 145, ст. 191 КК України 1960 року
[1, с. 64].

Особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, нерідко
потрапляють під вплив родичів та знайомих обвинувачених, особливо в
справах про тяжкі насильницькі злочини. Вони побоюються давати правдиві
свідчення, а після закінчення досудового слідства взагалі ухиляються від
явки в судові засідання.

Через погрози потерпілі чи свідки нерідко під різними приводами
від’їжджають на час розгляду справи за межі м. Києва або навіть і
держави, залишаючи при цьому заяви, в яких підтверджують показання, що
давали на досудовому слідстві, та просять розглянути справу за їх
відсутності.

Під час розгляду Дарницьким райсудом м. Києва справи Д., обвинуваченого
за ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року, потерпіла Б. не з’являлася в
судове засідання через погрози на її адресу. За розпорядженням
начальника Дарницького райвідділу міліції потерпілу по дорозі до суду і
додому супроводжували працівники міліції [1, с. 63].

Пленум Верховного Суду України у п. 6 постанови № 10 акцентував увагу
судів на тому, що з метою запобігання розголошенню показань потерпілих і
свідків, які викривають злочинців, за наявності пов’язаної з цим
реальної загрози посягання на їхнє життя, здоров’я, житло чи майно, суди
мають розглядати кримінальні справи (особливо про злочини, вчинені
організованими групами) в закритому судовому засіданні. Такої практики,
зокрема, дотримується місцевий суд м. Києва [1, с. 63-64].

З заявою до Кролевецького райсуду Сумської області про застосування
заходів безпеки у лютому 1998 року звернувся потерпілий Д. (справа Л. і
О., обвинувачених за ч. 3 ст. 144 КК України 1960 року), посилаючись на
те, що невідомі особи вимагають від нього змінити свої показання, просив
розглянути справу в закритому судовому засіданні. У цій же справі до
районного прокурора звернулася мати потерпілого у зв’язку з погрозами по
телефону вчинити розправу над її сином, невісткою, онукою та просила
вирішити питання щодо здійснення прослуховування телефонних переговорів
для встановлення осіб, які погрожували. З огляду на це застосовувалося
прослуховування телефону потерпілого, у його квартирі встановлено
пристрій для визначення номера телефонного абонента. Справу розглянуто у
закритому судовому засіданні [1, с. 63-64].

Пленум Верховного Суду України також визнав правильною у зазначених вище
випадках практику допиту судом потерпілих і свідків за відсутності
підсудного чи інших свідків із таким оголошенням їхніх показань.

Під час судового провадження справ з метою забезпечення безпеки
потерпілих і свідків суди застосовували також інші заходи безпеки
потерпілих і свідків, передбачені ст. 15 Закону. Зокрема, під час
розгляду справи щодо К., обвинуваченого в умисному вбивстві, свідка Н. у
зв’язку із погрозами викликали до суду через прокуратуру Ленінградського
району м. Києва за іншою адресою, ніж зазначено в обвинувальному
висновку[6, с. 22].

Доцільно було б під час досудового слідства з метою забезпечення прав
осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, роз’яснювати їм
зміст названого Закону і повідомляти про можливість звернення до
правоохоронних органів з приводу застосування заходів забезпечення
безпеки.

Активну роботу по захисту учасників кримінального процесу проводять в
США і в країнах Західної Європи з 80-х років. З 1971 року в США діє
федеральна Програма захисту свідків. У тому році за її допомогою були
захищені 92 свідки. У період з 1975 по 1977 рік в середньому 450 свідків
щорічно “включались” в Програму, у першій половині 90-х років – близько
200 свідків у рік. До 1996 року кількість захищених становила близько 15
000 осіб. Однією з основних умов є те, що жоден свідок не може бути
прийнятий в Програму, якщо він не є “дуже важливим свідком по справі,
яка стосується значного злочину, вчиненого організованою злочинною
групою, чи іншого тяжкого злочину, і якщо тільки цей свідок підлягає
небезпеці в результаті дачі показань”. У додаток до цього критерію
рекомендується, щоб щорічно в Програму приймалось не більше 360 свідків,
оскільки лише такій кількості свідків може бути забезпечений захист.

Перш, ніж свідку надається можливість скористатися послугами Програми,
Міністерство Юстиції та свідок підписують меморандум, в якому
зазначаються обов’язки свідка, виконання яких є передумовою для
прийняття в члени Програми.

Так, зміна місця проживання в системі заходів захисту необхідна, але
слід враховувати і її критику: заступник федерального атторнея по
федеральному округу Колумбія Дж. Рамсей Джонсон звертає увагу на те, що
програми захисту свідків (як федеральна, так і Короткострокова) “не
володіють достатньою гнучкістю та ставлять надто високі вимоги в плані
самодисципліни по відношенню до свідків та членів сімей (нагадаємо, суть
американських програм полягає в переселенні та тимчасовому поміщенні в
безпечне місце). Ми потребуємо більш гнучких методів, які, як правило,
не потребують великих фінансових витрат. Наприклад, покупка квитка на
автобус для свідка, щоб він поїхав в інше місто та провів там деякий час
у родичів. Інший випадок – оплата перебування свідка в готелі протягом
декількох днів, що дало б йому можливість подолати страх удалечі від
тих, хто йому погрожує в тому місці, де він живе. Застосування програм
захисту свідків повинно відрізнятися гнучкістю залежно від конкретної
ситуації, процесу розслідування та потреб кожного конкретного свідка”.

Конгресом у 1982 році в США був прийнятий Закон “Про захист жертв і
свідків злочинів”, а 12 жовтня 1984 року – Закон “Про посилення безпеки
свідка”. Згідно з цим законом захищаються не тільки родичі свідка, але й
особи, які тісно пов’язані зі свідком, якщо вони піддаються небезпеці
через його участь у судочинстві. Ці особи належать до кола захищуваних і
в Німеччині (відповідно з прийнятим у 1998 році Законом “Про регулювання
питань забезпечення захисту свідків, яким загрожує небезпека”). В
Молдові при розробці закону про захист осіб, які сприяють здійсненню
правосуддя, також передбачили захист не тільки родичів, але й інших
осіб, “через яких здійснюється тиск на учасників кримінального
судочинства” [7, с. 52-53].

Відповідно до § 52 КПК ФРН свідоцьким імунітетом наділені заручені,
колишнє подружжя, всі родичі по прямій лінії, до третього коліна – по
непрямій лінії; за КПК Франції – свояки, колишнє подружжя; відповідно до
КПК Польщі – свояки, особи, які перебувають у фактичних шлюбних
відносинах, при цьому розлучення та скасування усиновлення не припиняють
дії свідоцького імунітету.

Протягом останніх 15 років питання захисту свідка та потерпілого
розглядаються на Конгресах ООН з питань попередження злочинності та
поводження з правопорушниками. Результатом їхньої роботи є вироблення
принципів правосуддя, зокрема, справедливого поводження з жертвами та
свідками злочинів; забезпечення учасникам процесу доступу до механізмів
правового й адміністративного захисту; забезпечення права на реституцію,
компенсацію та соціальну допомогу тощо. Ці принципи та шляхи їхньої
реалізації знайшли своє відображення в міжнародних правових актах і в
національному законодавстві США та європейських країн.

Як вже зазначалося, у 1998 році в ФРН був розроблений і прийнятий Закон
“Про регулювання питань забезпечення захисту свідків, яким загрожує
небезпека”. Обґрунтовуючи необхідність прийняття цього нормативного
акту, німецькі кримінологи відзначили такі риси національної
злочинності, як професіоналізм і організованість. Злочинці, які
володіють високим кримінальним потенціалом, вчиняють злочини на
планомірній основі, дотримуючись високого рівня конспірації. Тому
органам досудового слідства стає щораз важче одержувати докази. Масштаби
поширення організованої злочинності Німеччини містять реальну загрозу
безпеки країни.

Успішна боротьба зі злочинністю загалом, і зокрема з організованою, як
правило, можлива лише з допомогою свідоцьких показань.

Водночас зміст такої інформації дає змогу злочинцям виявити тих осіб,
які співпрацюють з органами кримінального переслідування для того, щоб
на відповідного свідка чинити тиск безпосередньо чи в опосередкованій
формі шляхом погроз розправи з його родичами чи близькими. Німецькій
практиці відомі як символічні, так і реальні погрози різноманітної
тяжкості, наприклад, присилання трупів вбитих тварин, попереджувальна
стрілянина, заподіяння майнової шкоди, насильницькі діяння аж до
вчинення вбивства. Такі дії можуть проводитися по відношенню до свідка і
після винесення вироку судом через помсту за дані показання. Це свідчить
про високий ступінь небезпеки для свідків, які заявили про свою
готовність давати показання стосовно винних, пов’язаних з організованою
злочинністю, а також для членів їхніх сімей.

Незважаючи на відсутність відповідного закону, практика ФРН пішла шляхом
надання можливих заходів захисту свідкам. Так, у 1995–1996 рр. на
розгляді федеральних органів і органів федеральних земель було 480
справ, у межах яких застосовувались заходи безпеки до свідків. Їх
переселяли в інший населений пункт. Такий захід потребував суттєвих
витрат. Однак через зростання обсягу та різностороннього характеру
злочинності, а також внаслідок її впливу на права третіх осіб німецькі
спеціалісти дійшли висновку про те, що наявна нормативна база не охоплює
всіх проблем. Це спричинило до розробки проекту комплексного
міжгалузевого нормативного акту. В основу законопроекту покладено деякі
принципові положення та ключові завдання, спрямовані на вирішення
проблеми захисту свідків. До них належать:

створення при федеральних і земельних органах підрозділів із захисту
свідків;

забезпечення захисту як безпосередньо для свідка та для його родичів,
членів сім’ї та інших близьких йому осіб;

ефективне забезпечення зберігання анкетних даних особи, яка підлягає
захисту, від можливого прослідковування зі сторони злочинців;

блокування передачі даних, які зберігаються в інформаційній базі, та
стосуються осіб, взятих під захист;

тимчасове надання документів, які посвідчують особу, на основі змінених
анкетних даних;

надання іноземцям, які підлягають захисту, громадянства ФРН;

організація можливих контактів тільки через підрозділ із захисту
свідків;

забезпечення особам, взятим під захист, можливості реалізації своїх
громадянських прав;

захист свідка в процесі судового розгляду;

захист свідка, який перебуває в місцях позбавлення чи обмеження волі;

караність за несанкціоноване розголошення заходів захисту свідка.

Заходи, вжиті щодо захисту свідка, не повинні впливати на зміст його
показань. Тому принципово важливо, що у ФРН підрозділ із захисту свідків
організаційно незалежний від підрозділу, який займається розслідуванням.

????O???????¤?$????O?си. Тільки він володіє анкетними даними, які
використовуються як прикриття, і місцезнаходження особи; доступ до
інформації для третіх осіб можливий тільки через підрозділ із захисту
свідків. Тому до рівня надійності співробітників підрозділів із захисту
свідків ставляться високі вимоги. Початок процедури реалізації програми
із захисту свідка потребує дотримання низки умов:

Відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства вчинене
діяння є тяжким. Насамперед йдеться про злочини терористичного характеру
та в цілому організовану злочинність. Програма по захисту свідків може
бути застосована також і в розслідуванні інших злочинів, якщо вони
заподіюють серйозну шкоду громадському порядку.

Встановлення обставин справи чи місця знаходження свідка без показань
неможливо чи суттєво ускладнено. Конфіденційна інформація за
кримінальною справою, у якій певні особи взяті під захист, повинна бути
достатньою для здійснення кримінального процесу. Інформація незначного
характеру не є достатньою для реалізації програми захисту свідка. Перед
її початком слід перевірити, чи можна досягнути бажаної мети, тобто
розслідування обставин справи чи встановлення місцезнаходження
підозрюваного і т.д. без показань свідка.

Готовність особи давати показання створює небезпеку для життя, здоров’я
або благополуччя свідка чи його близьких. Припущення про ступінь
небезпеки, зроблене виключно на основі власного досвіду, не є достатнім.
Процедура прийому особи в програму захисту свідка передбачає аналіз
погроз і визначає ступінь погрози.

Готовність свідка давати показання повинна бути виражена добровільно;
необхідна також згода особи, взятої під захист, на вступ до цієї
програми захисту свідка.

Захист свідка може бути зупинений, якщо особа досягнула свого захисту як
свідка шляхом обману, погрози та підкупу чи шляхом надання недостовірних
чи неповних даних умисно або внаслідок грубої необережності.

Рішення про початок і закінчення захисту свідка приймає керівник органу
поліції, якому підпорядковується підрозділ із захисту свідків.

На державні та недержавні установи відповідно до закону покладається
обов’язок по дотриманню конфіденційності.

При розслідуванні злочинів, вчинених організованими групами, особливо в
транснаціональній сфері, щораз більшого значення набуває робота зі
свідками-іноземцями. Програма захисту свідка поширюється також на
подружжя та малолітніх дітей іноземних громадян, а також на членів їхніх
сімей. Однак іноземець не може отримати нову ідентифікацію на
довгостроковий термін, оскільки це розлядають як втручання німецьких
державних органів у суверенні права іншої держави.

Однією з умов надання громадянства є проживання в Німеччині постійно на
законних підставах не менше трьох років. Встановлення цього терміну для
особи, яка підлягає захисту та яка подала відповідне клопотання про
надання громадянства, важливе, щоб забезпечити надійний прогноз його
адаптації до умов життя в Німеччині та визначити його відношення до цієї
країни. За загальним правилом, надання громадянства виключається у
випадку судимості. Однак особи, які підлягають захисту, часто самі є
вихідцями з кримінального середовища і нерідко брали участь у вчиненні
розслідуваних злочинів. Нині у таких випадках може бути надано
громадянство, якщо інші заходи захисту недостатні. Члени сім’ї
свідків-іноземців, взятих під захист (подружжя та малолітні діти), а
також інші члени сім’ї, які проживають з ними тривалий час, можуть
отримати громадянство, навіть у тому випадку, коли вони на законних
підставах проживають у ФРН менше трьох років.

Особа, взята під захист, яка не в стані матеріально забезпечити себе та
своїх близьких, згідно закону на початковому етапі має право
скористатися соціальними фондами. Однак, реалізація програми захисту
свідків в жодному разі не повинна зачіпати інтереси третіх осіб.

Слід підтримати думку О.І. Рогового, що в умовах, де не гарантують
безпеку у зв’язку з даванням показань, свідку має бути надано право
вибрати – давати показання чи ж відмовлятися від їх давання [8, с. 176].
На цьому також наголошено у працях деяких німецьких вчених-правознавців
[2, с. 42-43]. М.П. Шешуков (Латвія) вважає, що у випадках, коли
можливість забезпечення безпеки особи, яка бере участь у судочинстві,
поставлена під сумнів, цій особі має надаватися право відмовитися від
давання показань [8, с. 103].

У справі про масові безпорядки, які відбулися у червні 1995 року в
Автономній Республіці Крим, слідчі органи змінили кільком свідкам
анкетні дані, передбачаючи, що в умовах невеликого міста дані про осіб,
котрі викривають винних у злочинних діях, стануть відомі зацікавленим
особам і це може призвести до залякування свідків-очевидців, погрози їм
фізичною розправою тощо з метою схилити їх до відмови від уже даних
показань.

За епізодами обвинувачення, в яких суд вважав доведеним факт активної
участі у масових безпорядках конкретних осіб, він обмежувався
оголошенням показань цих свідків, які були дані на досудовому слідстві,
а також їхніми письмовими заявами про те, що вони ці показання
підтверджують. Водночас, вважаючи за необхідне допитати кількох свідків
за одним з епізодів, головуючий у справі викликав у судове засідання
через слідчого свідків-очевидців, котрі викривали одного з підсудних,
який заперечував свою активну участь у масових безпорядках у
м. Феодосії.

Оскільки ст. 16 Закону дозволяє допитувати осіб, щодо яких було вжито
заходів до приховування дійсних анкетних даних, за відсутності підсудних
(що, як відомо, не усуває можливості розголошення цих даних через інших
осіб, зокрема, захисників підсудних), за пропозицією суду свідки були
заслухані в умовах, які унеможливлювали візуальний контакт із ними
учасників процесу (свідки були відгороджені від останніх шторою).
Відсутність на закритому засіданні підсудних виключила можливість
впізнання свідків за голосом (у деяких випадках рекомендують
використання апаратури для його зміни). При цьому захисникам було надано
змогу одержувати відповіді на запитання, що їх цікавлять, завдяки чому
не було порушено право підсудних на захист [4, с. 37].

З огляду на це, постає й таке питання: наскільки наше законодавство
відповідає вимогам європейського законодавства і рекомендацій Ради
Європи, зокрема, в частині застосування такого, передбаченого підпунктом
“ж” п. 1 ст. 7 Закону заходу безпеки як конфіденційність відомостей про
свідка (про його анонімність), тобто створення умов, за яких відомості,
які ідентифікують цю особу, мають бути невідомими обвинуваченому
(підсудному).

Рішення щодо забезпечення конфіденційності відомостей про свідка може
бути прийняте лише у тих випадках, коли встановлено, що життя та свобода
цієї особи (у зв’язку з її допомогою слідству чи суду) піддаються
серйозному ризику. Питання застосування як доказів свідчень анонімних
свідків є спірним. Як свідчить практика Європейського суду з прав
людини, існують три базові умови, які повинні бути вивчені органом
досудового слідства або судом перед ухваленням рішення про надання
свідку анонімності: 1) життя та свобода свідка піддаються серйозному
ризику (загрозі); 2) докази свідків мають суттєве значення для
встановлення істини у справі; 3) довіра до свідка не викликає сумнівів
[5, с. 440-454].

Згідно з рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи серйозний ризик
насамперед передбачає тиск на свідка. Під цим розуміється будь-яка пряма
чи непряма або потенційна загроза, що може завадити свідку давати
показання. Це поняття включає і залякування, яке стає можливим в
результаті факту існування злочинної організації, що має репутацію
такої, яка вчиняє насильницькі злочини і здатна помститися, або факту
належності свідка до обмеженої соціальної групи, через що він перебуває
в уразливому становищі.

Тиск може вчинятися різними способами. Найчастіше він здійснюється у
ситуаціях, коли: 1) свідок є підлеглим особи, проти якої він дає
показання; 2) злочин вчинено організованою групою чи злочинною
організацією; 3) злочин вчинено в одній родині як соціально
відокремленій групі.

Наскільки ж збігаються поняття “реальна загроза”, передбачене у Законі,
та “серйозний ризик”? Вважаємо, що поняття „серйозного ризику” є ширшим.
Воно передбачає і потенційну загрозу.

Оперування ж терміном “реальна загроза” нерідко призводить до зволікання
із застосуванням заходів безпеки в умовах, коли є загроза життю свідків.
Слідчий (суддя), одержавши заяву (повідомлення) про таку загрозу,
зобов’язаний перевірити її та прийняти рішення про застосування або
відмову в застосуванні заходів безпеки (ч. 3 ст. 52-1 КПК України). Адже
нерідко йдеться про випадки, коли злочинцям нічого невідомо про особу як
носія певної інформації. І конкретній людині, виходячи з формальних
ознак, у такому разі нічого не загрожує. Загроза з’явиться лише тоді,
коли про свідчення стане відомо зацікавленим у них особам. Отож,
фактично забезпечення конфіденційності відомостей про особу можна
розглядати як запобіжний захід. Однак воно необхідне з самого початку
розслідування справ. Вживання ж у законодавстві України терміна “реальна
загроза” інколи робить це неможливим.

Щоб позбутися сумнівів та невизначеності, які зумовлені фактом
використання анонімних свідків у змагальному процесі, необхідне
застосування процедури перевірки, результатом якої має бути встановлення
ступеня надійності свідка. Надання свідку права давати показання
анонімно само по собі є ризикованим, оскільки у такому разі захист не
може пересвідчитися в їхній достовірності. За таких умов може бути
відсутній справедливий баланс між сторонами.

Основний же ризик полягає у такому: 1) анонімний свідок може виявитися
ненадійним через причини, пов’язані з його минулим (наприклад, раніше у
нього спостерігались випадки розладу психіки, галюцинацій або просто
схильність до брехні); 2) він міг мати невиявлені контакти з
обвинуваченим (підсудним), у разі встановлення яких стала б зрозумілою
причина його упередженого ставлення до останнього; 3) свідок може
обмовити обвинуваченого (підсудного).

Доводиться констатувати, що законодавство України зазначеної вище
процедури не передбачає. Проте й за нинішніх умов слідчий (суддя),
наприклад, під час допиту свідка, фактично встановлює його надійність.
При цьому свідок може, зокрема, пояснити, чому він знаходився у тому
місці, де було вчинено злочин, і ці відомості залишаться поза справою
(на них поширюється режим таємності), оскільки їхнє оприлюднення може
дати можливість встановити дані про свідка зацікавленим у цьому особам.

У проекті КПК України міститься цілий розділ, присвячений цій проблемі,
але він фактично повторює Закон, а не деталізує його. Зокрема, в цьому
розділі немає чітких відповідей на такі запитання:

Як провадиться впізнання за участю зазначених осіб? Звичайно, це
запитання не виникає при впізнанні осіб за фотознімками, за відеотекою.
Коли ж впізнання провадиться за участю обвинувачених (підозрюваних,
підсудних), то постає запитання про понятих: де вони мають бути за
відсутності візуального контакту – біля того, хто впізнає, чи біля осіб,
що підлягають впізнанню?

У проекті КПК України (ст. 203) запропоновано в таких випадках провадити
впізнання в умовах, коли особа, яка пред’явлена для впізнання, не бачить
і не чує того, хто впізнає (ч. 4). Ця слідча дія провадиться в
присутності двох понятих, які повинні пересвідчитись у можливості
впізнання за умов, у яких воно провадилось, про що зазначається в
протоколі (ч. 6). На практиці проблема унеможливлення візуального
контакту вирішується шляхом залучення чотирьох понятих, двоє з яких
перебувають у приміщенні біля осіб, що їх упізнають, а ще двоє – поруч
із тим, хто впізнає.

Як технічно унеможливити під час заслуховування в закритому судовому
засіданні показань свідків (потерпілих), щодо яких прийнято рішення про
забезпечення конфіденційності відомостей про них, їх візуальний контакт
з іншими учасниками процесу?

Чи може суддя перевірити дані про таких “таємничих” свідків?

Наприклад, у Росії в проекті згаданого вище аналогічного законодавчого
акта передбачалося одержання зразка підпису такої особи, що давало суду
змогу за наявності сумнівів перевірити відповідність йому підпису в
процесуальному документі.

Це лише частина запитань, що виникли у процесі розслідування та судового
розгляду кількох кримінальних справ.

Поставлені практикою запитання потребують якнайшвидшого вирішення шляхом
деталізації у відповідних нормативних актах порядку здійснення заходів
безпеки учасників кримінального судочинства, що суттєво зачіпають права
інших його учасників. Це сприятиме додержанню законності як на
досудовому слідстві, так і під час судового розгляду кримінальних справ
та встановленню істини.

Література

Адвокат. – 1999. – № 3. – С. 63-64.

Ананиан Л.Л. Жестокость в семье. – М., 2000.

Бояров В. Деякі питання захисту свідків за законодавством України //
Право України. – 2001. – № 12. – С. 99.

Бояров В.І., Рохненко О.В. Про деякі проблеми захисту окремих учасників
кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. – № 5 (15).
– 1999. – С. 37.

Ван Мехелен и другие против Нидерландов: Судебное решение от 23 апреля
1994 года // Европейский суд по правам человека. Избранные решения в 2-х
томах. – М., 2000. – Т. 2. – С. 440-454.

Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6 (16). – С. 22.

Гончаров В.Б., Кожевников В.В. Проблемы безопасности участников
уголовного процесса // Гос. и право. – № 2. – 2000. – С. 52-53.

Галимов О.Х. Проблемы правового регулирования уголовного
судопроизводства с участием малолетних. – Омск, 1997.

Минеева Г.П. Уголовно-правовая охрана свидетеля и потерпевшого//
Автореф. дисс. канд. юрид. наук. – М., 1993.

Похожие записи