Реферат на тему:

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Кримінальний кодекс та межі його дії

Конституцією України встановлено: діяння, які є злочинами, і
відповідальність за них можуть визначатися виключно законами України.
Будь-які інші нормативно-правові акти (як-от укази Президента України,
постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств і відомств
України) не можуть вирішувати цих питань. Таким чином, після прийняття
Конституції України в нашому праві остаточно закріплено класичне правило
nullum crimen nulla poena sine lege («без вказівки закону немає ні
злочину, ні покарання»).

Кримінальний кодекс (КК) є основним кримінальним законом, який
діє в Україні. Якщо виникає необхідність визнати злочинами нові види
небезпечної для суспільства поведінки, посилити чи пом’якшити
відповідальність за вже передбачені злочини або іншим чином удосконалити
кримінальне законодавство, це може бути зроблено тільки прийняттям
закону про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу;
законодавець майже ніколи не допускає прийняття окремих кримінальних
законів, які діяли б паралельно з кодексом.

Кримінальний кодекс складається із Загальної та Особливої частин. Перша
з них містить загальні положення, які стосуються кримінальної
відповідальності,—це правила щодо меж дії кримінального закону, поняття
злочину, вини, стадій злочинної діяльності, співучасті, перелік видів
покарань, правила щодо призначення покарання, строків давності,
судимості тощо. Особлива частина складається із статей, в яких дано
описи конкретних злочинів і вказано, які покарання суд може призначати
за вчинення того чи іншого злочину.

Дія норм Кримінального кодексу України обмежується певним простором,
часом та колом осіб.

Кримінальний кодекс поширюється на всі злочини, вчинені на території
України; ця територія і є простором дії КК. Застосування кримінального
закону України до злочинів, учинених поза межами України, може мати
місце лише в окремих випадках, прямо обумовлених законом.

Злочини, розпочаті в інших державах і продовжені чи закінчені на
українській території, також вважаються вчиненими в Україні.

Дія Кримінального кодексу поширюється на всіх осіб, які вчинили злочини
на території України, тобто на громадян України, іноземців та осіб без
громадянства, за винятком тих, які згідно з нормами міжнародного права
мають дипломатичний імунітет. Ці особи за вчинені на території України
злочини можуть бути піддані кримінальній відповідальності за законами
України лише в разі згоди на це країни чи міжнародної організації,
представниками якої вони є.

Ст. 29 Конституції України встановлює, що громадянин України не може
бути виданий іноземній державі. Це правило поширюється і на ті випадки,
коли іноземна держава хоче покарати українського громадянина за вчинений
на її території злочин. Видача з цією самою метою іноземців чи осіб без
громадянства може мати місце, якщо вона передбачена відповідними
міжнародними договорами.

Юридична сила кримінально-правової норми обмежується також і часом дії
цієї норми. Тут застосовується загальне правило: дії винного мають
розглядатися за тим кримінальним законом, який був чинним на момент
скоєння злочину. Нові кримінально-правові норми, прийняті пізніше, не
поширюються на цей злочин. Винятком є лише той випадок, коли новий закон
скасовує відповідальність, пом’якшує покарання або ж іншим чином
покращує становище винної особи. Такий закон має зворотну силу, тобто
поширюється і на діяння, вчинені до введення його в дію. Тому якщо 20
січня А. вчинив злочин, за який передбачене покарання до 10 років
позбавлення волі, а 20 лютого набрав чинності закон про зміни й
доповнення до КК, який передбачає зниження покарання за цей злочин до 7
років, то суд визначатиме покарання для А. з урахуванням цього закону і
не може призначити більш як 7 років.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Територією України, на яку поширюється кримінальний закон, є наземний і
повітряний простір, надра й територіальні води, які знаходяться в межах
її державного кордону. В морі територією України є простір у 12 морських
миль від точки найбільшого відливу, однак дія деяких статей КК
поширюється за ці межі на 200-мильну морську економічну зону, на
континентальний шельф або ж на підводні кабелі чи трубопроводи.

Територією України вважаються також військові морські та повітряні
судна, приписані до її портів (аеропортів), незалежно від місця, в якому
вони знаходяться. Невійськові українські морські та повітряні судна
вважаються територією України лише доти, доки вони знаходяться у межах
України чи у відкритих водах або у відкритому повітряному просторі. Тому
злочин, вчинений матросом українського сторожового військового корабля,
який знаходиться у територіальних водах Болгарії, Туреччини чи Грузії,
вважається вчиненим на території України і переслідується на підставі її
Кримінального кодексу, тоді як вчинення за цих же умов злочину на
цивільному судні підпаде під дію кримінального законодавства тієї
держави, в водах якої воно знаходиться. Кримінальний закон України
поширюється і на територію, на якій розташовані українські експедиції в
Антарктиці.

2. Поняття й види злочину. Поняття неосудності

Найтяжчі і найнебезпечніші правопорушення в праві, як уже зазначалося,
іменуються злочинами. Закон визначає злочин як суспільне небезпечне
діяння (дію чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України,
його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні,
трудові, майнові та інші права і свободи громадян чи на правопорядок.

Для кожного злочину характерні 4 головні ознаки: це його суспільна
небезпечність, протиправність, винність і караність.

Суспільна небезпечність — це характерна для злочинного діяння
властивість завдавати великої шкоди охоронюваним державою суспільним
відносинам (правопорядку) чи охоронюваним законом інтересам або ж
створювати загрозу настання такої шкоди.

Відмінність злочину від адміністративного проступку саме й полягає в
тому, що злочин завдає великої шкоди чи створює серйозну загрозу для
правопорядку, а шкода від будь-якого проступку є значно меншою.

Шкода, яку несе злочин, може бути матеріальною, тобто проявлятись у
завданні грошових чи майнових збитків, знищенні чи пошкодженні майна, в
заподіянні людині тілесних ушкоджень чи навіть смерті. Але і в тих
випадках, коли злочин не залишає за собою подібних наслідків, він все
одно спричиняє шкоду — тільки в цьому випадку шкода є нематеріальною.
Вона може набути форми ущемлення тих чи інших прав громадян, юридичних
осіб, порушення чи створення перешкод для нормальної діяльності
державних органів чи органів самоврядування, їх представників, а в
деяких випадках —створення загрози цілковитого руйнування організаційних
структур суспільства.

Протиправність — ознака злочину, яка вказує на те, що він завжди є
порушенням закону.

Винність злочину полягає в обов’язковій наявності при його вчиненні вини
у вигляді умислу чи необережності.

Караність як ознака злочину проявляється в тому, що за кожен злочин
законом встановлене покарання, і винна особа може бути покарана за кожне
з учинених нею злочинних посягань.

У Кримінальному кодексі зафіксовано такі види злочинів:

1) особливо тяжкі злочини та злочини, що спричинили особливо тяжкі
наслідки, — такими визнаються посягання, за які законом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі на строк більш як 10 років;

2) тяжкі злочини — це умисні злочини, за які передбачаються покарання у
вигляді тривалих строків позбавлення волі (у Кримінальному кодексі дано
повний перелік тяжких злочинів, до якого, зокрема, входять
умисне вбивство, зґвалтування, бандитизм, розбій, отримання хабара та
багато інших небезпечних посягань);

3) злочини середньої тяжкості — це проміжна категорія, що охоплює
злочини, які не є тяжкими, однак не є й такими, що не являють великої
суспільної небезпеки;

4) злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Закон не
визначає, які конкретно діяння належать до цієї категорії, але виходячи
з судової практики, сюди можна віднести злочини, максимально можливе
покарання за які не перевищує 2-3 років позбавлення волі.

Особа підлягає кримінальній відповідальності за вчинення будь-якого
злочину з 16 років, а за деякі найбільш небезпечні злочинні діяння,
неприпустимість яких зрозуміла навіть для підлітків, як-от вбивство,
зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, крадіжка, грабіж,
розбій, злісне та особливо злісне хуліганство, навмисне знищення або
пошкодження чужого майна та деякі інші, кримінальну відповідальність
встановлено з 14 років.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчинила відповідне
діяння в стані неосудності, тобто не могла в момент вчинення забороненої
дії чи бездіяльності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.
Стан неосудності, як правило, виникає внаслідок психічного захворювання
або слабоумства; іноді може виникнути і внаслідок загального
захворювання (наприклад, під впливом дуже високої температури, якою
супроводжується інфекційне чи простудне захворювання, у хворого може
статися тимчасовий розлад психіки).

Самого лише факту психічного захворювання для визначення стану
неосудності не досить, тому що при деяких формах цих захворювань
(наприклад, при епілепсії) людина втрачає контроль над свідомістю лише
під час припадків. В інший час її психіка є цілком нормальною, і у разі
вчинення злочину в такий момент особа несе за свої дії кримінальну
відповідальність. Отже, необхідно не тільки встановити факт психічного
захворювання особи, а й точно визначити, що в момент вчинення злочину ця
особа через хворобливий стан не могла усвідомлювати свої дії або
керувати ними. Для цього органи розслідування та суду, як правило,
звертаються за допомогою до експертів-медиків.

Особа, яка захворіла на психічну хворобу вже після вчинення злочину,
також не може бути піддана покаранню. Проте з метою недопущення нових
негативних проявів суд може застосувати до неосудної особи примусові
заходи медичного характеру, які полягають у поміщенні її до
психіатричної лікарні зі звичайним, посиленим чи суворим наглядом. Такі
самі заходи можуть бути вжиті й до тих осіб, які вчинили небезпечне
діяння у стані неосудності. Неосудна особа перебуває в лікарні аж до
видужання незалежно від того, скільки це займе часу. Якщо злочин був
учинений в осудному стані, після видужання така особа може бути
притягнена до відповідальності і покарана згідно з законом.

3. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова від доведення злочину до
кінця

Злочинцям не завжди вдається довести до кінця свої наміри. Крадій, який
підійшов до чужих дверей з відмичкою в руках, може злякатися появи
мешканця сусідньої квартири; кишенькового злодія зрідка вдається зловити
за руку; грабіжники, які вже напали на потерпілого, можуть втекти,
побачивши міліціонерів. Чи підлягають ці люди покаранню, чи повинні вони
відповідати за свої нездійснені наміри? Закон дає однозначну відповідь —
так, повинні.

Жоден закон, у тому числі й кримінальний, не може карати людину за її
думки чи настрої. Отже, доти, доки особа тільки розмірковує, чи не
вчинити протиправну дію, вона перебуває поза сферою кримінального
закону.

Та уявімо, що наступив момент, коли обдумування перейшло в конкретні
підготовчі дії. З цього моменту поведінка людини вже не є нейтральною
щодо закону; адже Кримінальний кодекс передбачає відповідальність не
тільки за закінчений злочин, а й за готування чи замах, які є стадіями
вчинення злочину.

Перша стадія, тобто готування до злочину,— це підшукування чи
пристосування засобів чи знарядь або інше умисне створення умов для
вчинення злочину. Той, хто придбав відмички, щоб за їх допомогою
відкрити замки на дверях магазину і вчинити крадіжку, або ж той, хто
виготовив фальшивий документ, щоб подати його в банк і за його допомогою
незаконно отримати гроші в кредит, вчиняє готування до злочину.

Замах, який є другою стадією,— це умисна дія, безпосередньо спрямована
на вчинення злочину. Замахом буде визнаний постріл у людину в разі, якщо
злочинець промахнувся, або ж пропозиція хабара, якщо посадова особа,
якій він пропонувався, відмовилася його взяти і повідомила про це
правоохоронні органи.

Кримінальний закон має на меті не тільки карати злочинців, а й по
можливості попереджувати і відвертати вчинення злочинів. Саме для цього
в законі передбачається можливість добровільної відмови від доведення
злочину до кінця. Особа, яка мала можливість завершити злочин, але
добровільно відмовилася від цього, не буде нести відповідальності за
вчинене готування чи незакінчений замах. Добровільною вважається відмова
з будь-яких мотивів, у тому числі і в зв’язку із страхом перед
покаранням за даний злочин. Однак не є добровільною відмовою припинення
злочинних дій у зв’язку з неможливістю їх дальшого продовження або ж
відмова від повторення невдалого замаху на злочин.

У разі добровільної відмови винний підлягає відповідальності лише тоді,
коли фактично вчинене ним діяння містить склад іншого злочину.
Наприклад, той, хто збирався вбити людину з автомата і вже придбав
зброю, але згодом відмовився від цього злочину, не буде відповідати за
умисне вбивство, однак підлягає відповідальності за незаконне зберігання
вогнепальної зброї, якщо не здасть її добровільно.

4. Співучасть у вчиненні злочину

Злочин може бути вчинений не лише однією, а й спільно кількома особами
Такі випадки участі двох чи більше осіб у вчиненні злочину закон називає
співучастю. Співучасть можлива лише з умисною виною співучасників.

Співучасниками у вчиненні злочину вважаються:

1) виконавець — особа, яка безпосередньо виконувала злочинне
діяння;

2) організатор — особа, яка організувала вчинення злочину або керувала
ним;

3) підмовник — особа, яка схилила виконавця до вчинення злочину, в тому
числі й через обман чи погрози;

4) пособник — особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами,
вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, або ж
заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя й засоби вчинення
злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Похожие записи

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Право верховної влади карати за злочини ґрунтується на необхідності
захищати довірене їм суспільне благо від узурпації його приватними
особами.

Чезаре Беккаріа

1. Кримінальний кодекс та межі його дії

Конституцією України встановлено: діяння, які є злочинами, і
відповідальність за них можуть визначатися виключно законами України.
Будь-які інші нормативно-правові акти (як-от укази Президента України,
постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств і відомств
України) не можуть вирішувати цих питань. Таким чином, після прийняття
Конституції України в нашому праві остаточно закріплено класичне правило
nullum crimen mulla poena sine lege («без вказівки закону немає ні
злочину, ні покарання»).

Кримінальний кодекс (КК) є основним кримінальним законом, який діє в
Україні. Якщо виникає необхідність визнати злочинами нові види
небезпечної для суспільства поведінки, посилити чи пом’якшити
відповідальність за вже передбачені злочини або іншим чином удосконалити
кримінальне законодавство, це може бути зроблено тільки прийняттям
закону про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу;
законодавець майже ніколи не допускає прийняття окремих кримінальних
законів, які діяли б паралельно з кодексом.

Кримінальний кодекс складається із Загальної та Особливої частин. Перша
з них містить загальні положення, які стосуються кримінальної
відповідальності,—це правила щодо меж дії кримінального закону, поняття
злочину, вини, стадій злочинної діяльності, співучасті, перелік видів
покарань, правила щодо призначення покарання, строків давності,
судимості тощо. Особлива частина складається із статей, в яких дано
описи конкретних злочинів і вказано, які покарання суд може призначати
за вчинення того чи іншого злочину.

Дія норм Кримінального кодексу України обмежується певним простором,
часом та колом осіб.

Кримінальний кодекс поширюється на всі злочини, вчинені на території
України; ця територія і є простором дії КК. Застосування кримінального
закону України до злочинів, учинених поза межами України, може мати
місце лише в окремих випадках, прямо обумовлених законом.

Злочини, розпочаті в інших державах і продовжені чи закінчені на
українській території, також вважаються вчиненими в Україні.

Дія Кримінального кодексу поширюється на всіх осіб, які вчинили злочини
на території України, тобто на громадян України, іноземців та осіб без
громадянства, за винятком тих, які згідно з нормами міжнародного права
мають дипломатичний імунітет. Ці особи за вчинені на території України
злочини можуть бути піддані кримінальній відповідальності за законами
України лише в разі згоди на це країни чи міжнародної організації,
представниками якої вони є.

Ст. 29 Конституції України встановлює, що громадянин України не може
бути виданий іноземній державі. Це правило поширюється і на ті випадки,
коли іноземна держава хоче покарати українського громадянина за вчинений
на її території злочин. Видача з цією самою метою іноземців чи осіб без
громадянства може мати місце, якщо вона передбачена відповідними
міжнародними договорами.

Юридична сила кримінально-правової норми обмежується також і часом дії
цієї норми. Тут застосовується загальне правило: дії винного мають
розглядатися за тим кримінальним законом, який був чинним на момент
скоєння злочину. Нові кримінально-правові норми, прийняті пізніше, не
поширюються на цей злочин. Винятком є лише той випадок, коли новий закон
скасовує відповідальність, пом’якшує покарання або ж іншим чином
покращує становище винної особи. Такий закон має зворотну силу, тобто
поширюється і на діяння, вчинені до введення його в дію. Тому якщо 20
січня А. вчинив злочин, за який передбачене покарання до 10 років
позбавлення волі, а 20 лютого набрав чинності закон про зміни й
доповнення до КК, який передбачає зниження покарання за цей злочин до 7
років, то суд визначатиме покарання для А. з урахуванням цього закону і
не може призначити більш як 7 років.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Цивільні права охороняються законом…

Цивільний кодекс України (ст. 5)

1. Особливості цивільно-правової відповідальності

Як правило, сторони добровільно виконують свої цивільно-правові
зобов’язання належним чином. Але якщо Ви, наприклад, домовилися з
однокласником, що він придбає для Вас якусь річ (диск, відеокасету тощо)
протягом тижня, і не просто домовились, але й передали йому для цього
власні гроші, а він не виконав свого зобов’язання, то, звичайно, Вам це
не сподобається. Є багато різноманітних засобів впливу на порушника, але
з точки зору цивільного законодавства у цьому випадку слід говорити про
невиконання укладеної Вами угоди. З метою запобігання подібних
правопорушень та усунення їх наслідків використовується цивільно-правова
відповідальність.

Цивільно-правовою відповідальністю визнається одна із форм юридичної
відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним
законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника
цивільних прав та обов’язків. Причому цей вплив полягає у покладенні на
порушника насамперед невигідних наслідків здебільшого майнового
характеру — відшкодування збитків, сплату неустойки (штрафу, пені),
відшкодування шкоди.

Як і всі види відповідальності, цивільно-правова відповідальність має
свої особливості, головними із яких є; 1) майновий характер; 2)
компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає
у поновленні порушених майнових прав кредитора, і її розмір за звичайних
умов має відповідати розміру завданих збитків);

3) додатковий характер для порушника, оскільки, як правило, боржник не
звільняється від виконання зобов’язання в натурі.

Важливе значення для цивільно-правової відповідальності має її форма,
під якою розуміють форму прояву тих додаткових обтяжень, що накладаються
на правопорушника. Серед цих форм вирізняється відшкодування збитків.

Зумовлено це тим, що здебільшого наслідком порушення цивільних прав є
саме збитки. Тому ця форма відповідальності має загальне значення і
застосовується у всіх випадках, якщо законом або договором не
встановлено інше.

Під збитками розуміють ті негативні наслідки, які настали для
потерпілого від цивільного правопорушення. Вони складаються з реальної
шкоди та витраченої вигоди. Реальна шкода — це зменшення наявного майна
потерпілого. Вона включає до себе витрати, зроблені кредитором для
відновлення свого порушеного права, та конкретну втрату або пошкодження
його майна. Втрачена вигода — це можливе збільшення майна потерпілого,
яке не відбулося внаслідок правопорушення. Вона відображається в
неодержаних кредитором доходах, які він одержав би, якби зобов’язання
було виконане боржником належним чином. Цивільне законодавство закріплює
принцип повного відшкодування збитків, і тому за загальним правилом
відшкодовуються як реальна шкода, так і втрачена вигода.

У зобов’язаннях формою відповідальності може виступати також неустойка
(штраф, пеня) — грошова сума, яку боржник має сплатити кредитору у разі
невиконання або неналежного виконання зобов’язання. При цьому збитки
відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Законом чи договором
можуть бути передбачені такі випадки: коли допускається стягнення тільки
неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній
сумі понад неустойку; коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або
неустойка, або збитки.

У цивільному праві відшкодовується також моральна шкода, яка полягає в
душевних і фізичних стражданнях потерпілого. Причому відшкодовуватися
можуть і суто душевні страждання. Однак право на компенсацію моральної
шкоди виникає лише у випадках, зазначених законом або договором. Розмір
відшкодування визначається судом, але не може бути менше від п’яти
мінімальних розмірів заробітної плати. Моральна шкода відшкодовується у
грошовій або іншій матеріальній формі незалежно від відшкодування
майнової шкоди.

Отже, за загальним правилом шкода, заподіяна особі чи майну громадянина,
а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою,
котра заподіяла шкоду, у повному обсязі. Слід зазначити, що організація
повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час
виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.

Присуджуючи відшкодування шкоди, судовий орган зобов’язує особу,
відповідальну за шкоду, відшкодувати її в натурі (надати річ того ж роду
і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або цілком відшкодувати
заподіяні збитки.

МАТЕРІАЛЬНА І ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Звільнення себе від праці є злочинним.

Л. Толстой

1. Особливості матеріальної і дисциплінарної відповідальності.

Головна особливість відповідальність дальності, яка застосовується у
трудових правовідносинах, полягає в тому, що в ній поєднується
матеріальна відповідальність, яка за своєю природою є майновою, а отже
компенсаційною, та дисциплінарна, яка є засобом примусу.

Відповідно до Кодексу законів про працю (КЗпП) працівники повинні
працювати чесно й сумлінно, додержувати дисципліни праці, своєчасно й
точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу,
додержувати технологічної дисципліни, вимог з охорони праці, техніки
безпеки та виробничої санітарії, берегти й зміцнювати власність
підприємства, організації, установи, де вони працюють, тобто
додержуватись трудової дисципліни. При цьому трудова дисципліна
забезпечується, зокрема, і притягненням працівника до відповідальності у
разі невиконання або неналежного виконання ним своїх обов’язків.

2. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду заподіяну
підприємству, установі, організації.

Закон встановлює обов’язок, працівника дбайливо ставитися до майна
підприємства. Звідси випливає, що працівники мають нести матеріальну
відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству внаслідок порушення
покладених на них трудових обов’язків. Матеріальна відповідальність є
досить специфічним видом майнової відповідальності і являє собою
обов’язок працівника відповісти перед роботодавцем за здійснене майнове
правопорушення і відшкодувати йому заподіяну шкоду в установлених
законодавством порядку і розмірах. При цьому майновим правопорушенням є
винне протиправне заподіяння шкоди працівником майну підприємства, на
якому він працює.

Зауважимо водночас, що на працівників не може бути покладена
відповідальність за шкоду, яка належить до категорії нормального
виробниче-господарського риску, а також за шкоду, заподіяну працівником,
що перебував у стані крайньої необхідності.

На відміну від цивільного права у трудовому праві стягується лише пряма
дійсна шкода, тобто шкода, заподіяна реально існуючому майну, а втрачена
вигода не відшкодовується. Отже, на працівників не може бути покладена
відповідальність за неодержані прибутки.

Ще одна особливість майнового правопорушення полягає в тому, що його
суб’єктом може бути поряд з окремим працівником і колективне утворення.
Законодавством передбачено, що за спільного виконання працівниками
окремих робіт, зв’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском),
перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм
цінностей, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна
відповідальність.

Матеріальна відповідальність існує у трьох видах: 1) обмежена; 2) повна;
3) підвищена.

За загальним правилом за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні
трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть
матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не
більше свого середнього місячного заробітку; отже, йдеться про обмежену
матеріальну відповідальність.

Матеріальна відповідальність у сумі більш як середній місячний заробіток
допускається лише у випадках, зазначених законодавством. Наприклад,
матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх
вини підприємству, працівники несуть у випадках, коли: 1) між
працівником і підприємством укладено письмовий договір про взяття на
себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення
цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для
інших цілей; 2) майно або інші цінності були одержані працівником під
звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; 3) шкоди
заподіяно діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у
кримінальному порядку; 4) шкоди заподіяно працівником, який був у
нетверезому стані, і в деяких інших встановлених законом випадках.

У разі, якщо шкода заподіяна підприємству розкраданням, умисним
зіпсуттям, недостачею або втратою окремих

видів майна (наприклад, дорогоцінних металів), а також у тих випадках,
коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір,
законодавством встановлюється підвищений порівняно з заподіяною шкодою
розмір матеріальної відповідальності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її цілком або
частково або передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно чи
поправити пошкоджене. Якщо ж він не згодний добровільно покрити завдану
шкоду, її відшкодування відбувається таким чином. Покриття шкоди
працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку,
провадиться за розпорядженням керівника підприємства через відрахування
із заробітної плати працівника. У решті випадків покриття шкоди
забезпечується шляхом подання позову до суду.

Зазначимо, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності
за шкоду роботодавець повинен довести наявність умов, за яких працівник
несе таку відповідальність (протиправність, вину та ін.). Матеріальна
відповідальність може бути покладена на працівника незалежно від
притягнення його до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної
відповідальності.

3. Матеріальна відповідальність підприємства, установи або організації.

Серед випадків, коли підприємство несе відповідальність перед
працівником, особливої уваги заслуговує

відповідальність за шкоду, заподіяну працівнику каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, зв’язаним із виконанням трудових обов’язків.
Вважаються зв’язаними з виконанням трудових обов’язків травми та
професійні захворювання, які сталися не лише під час безпосереднього їх
виконання, а й у деяких інших випадках, наприклад під час проїзду на
роботу.

Відшкодування шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров’я,
складається з: 1) виплати втраченого заробітку або відповідної його
частини залежно від ступеня втрати потерпілим професійної
працездатності; 2) виплати в установлених випадках одноразової допомоги;
3) компенсації витрат на медичну й соціальну допомогу (посилене
харчування, протезування, сторонній догляд тощо); 4) компенсації за
моральну шкоду.

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди (одержання
частини втраченого заробітку) мають особи, які перебували на утриманні
померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього
утримання, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Зазначимо, що роботодавець звільняється від відшкодування шкоди лише у
разі, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його вини, а умови праці не є
причиною моральної шкоди.

Похожие записи