.

Корисливі злочини, пов\’язані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
178 3781
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Корисливі злочини, пов’язані з оберненням чужого майна на користь
винного чи інших осіб

Цю групу злочинів проти власності характеризує кілька спільних
моментів. По-перше, те, що пряма шкода власникові майна заподіюється
шляхом протиправного обернення його майна на користь винного чи інших
осіб. Тобто, таке майно вилучається в нього (щонайменше, має місце
спроба це зробити). По-друге, таке вилучення здійснюється, як правило,
проти волі власника (виняток становить шахрайство, за якого майно
добровільно передається потерпілим винному). По-третє, в основі всіх цих
злочинів лежать корисливі спонукання.

Злочини, які належать до цієї групи, до набрання чинності КК 2001 р. в
кримінальному праві іменувалися розкраданням. Аналіз змісту
кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК
2001 р. (зокрема, передбачених статтями 234, 262, 297, 308, 312, 313,
357, 362, 410) не дає підстав для об’єднання цих діянь зазначеним
поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у
цьому КК терміном «викрадення» охоплюється лише вилучення чужого майна
шляхом крадіжки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187).

Злочини цієї групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність,
оскільки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого
майна й оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає
шкоди власникові чи іншому володільцеві цього майна.

Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном
відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не
має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або
інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного
відшкодування вилучених матеріальних цінностей іншим майном, грошовими
коштами або людською працею.

Об’єктивна сторона цієї групи злочинів проти власності характеризується
різними способами обернення чужого майна на користь винного чи інших
осіб: 1) викраденням (статті 185-188); 2) вимаганням (ст. 189); 3)
заволодінням іншим шляхом (статті 190-191).

Суб’єктивна сторона злочинів проти власності цієї групи (викрадення,
привласнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом
шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем)
характеризується прямим умислом і корисливою метою.

Суб’єкт злочину усвідомлює, що: а) майно, яким він протиправне
заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього
права; б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника
чи іншої особи, у володінні якої воно знаходиться, але, незважаючи на
це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь
інших осіб.

Злочинам цієї групи властива низка однакових кваліфікуючих та особливо
кваліфікуючих ознак, а саме вчинення їх: 1) повторно; 2) за попередньою
змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) у великих або 5)
особливо великих розмірах; 6) із заподіянням значної шкоди потерпілому.
До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також
вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи
сховище. Крім того, для грабежу, розбою, викрадення шляхом демонтажу та
іншим способом електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання й
вимагання передбачено специфічні обставини, які будуть розглянуті при
аналізі цих посягань.

Відповідно до п. 1 примітки до ст. 185 КК, крадіжка, грабіж, вимагання,
шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем визнаються вчиненими повторно, якщо
вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів,
розбій (ст. 187) чи викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної
зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових
речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 262).

Повторності не буде, якщо: на момент вчинення нового злочину минули
строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений
злочин; судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку
амністії чи помилування, погашена чи знята згідно зі статті 88-91; винна
особа, хоча раніше й вчинила діяння, що містять ознаки злочинів,
передбачених у п. 1 примітки до ст. 185, була звільнена від кримінальної
відповідальності за підставами, встановленими законом.

Для визнання будь-якого із зазначених злочинів повторним не має
значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою
як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його
вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за
перший і новий злочини.

Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб
слід відмежовувати від продовжуваного викрадення, вимагання, заволодіння
шляхом шахрайства тощо. Продовжуваним злочином визнається неодноразове
незаконне безоплатне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що
складається із ряду тотожних злочинних дій (вчинюється одним способом),
які мають спільну мету незаконного вилучення майна чи заволодіння ним, з
самого початку охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй
сукупності один злочин1.

Злочин проти власності визнається вчиненим за попередньою змовою групою
осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які
заздалегідь, тобто до початку виконання об’єктивної сторони, домовилися
про спільне його вчинення. Для наявності цієї ознаки необхідно, щоб
учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці. При цьому не
виключається технічний розподіл ролей, за якого, наприклад, при крадіжці
одна особа виконує початкові дії, спрямовані на заволодіння майном
(скажімо, забезпечує проникнення інших осіб у житло чи інше приміщення
або сховище шляхом відмикання дверей), інша – безпосередньо вилучає
майно тощо.

Злочин проти власності визнається вчиненим організованою групою, якщо в
його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше),
які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та
іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій
учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім
учасникам групи.

Для кваліфікації за ознакою вчинення їх організованою групою не має
значення, створювалась група тільки для вчинення лише цього виду
(наприклад, для вчинення розбійних нападів) чи ще й інших злочинів.
Важливо, щоб група, в складі якої було вчинено викрадення чи вимагання,
мала сукупність ознак, що характеризують її як організовану.

Обтяжуючою крадіжку, грабіж і розбій обставиною закон називає вчинення
цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Житло – це житловий будинок чи житлове приміщення, які призначені для
постійного (приватний будинок, квартира, кімната в будинку, квартирі чи
гуртожитку), переважного чи тимчасового (кімната в готелі, санаторії,
казармі чи кубрику військовослужбовців, палата в лікарні чи іншому
закладі охорони здоров’я, дачний чи садовий будинок, палатка, вагончик)
проживання людей, а також ті їх складові частини, які використовуються
для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини
(балкон, веранда, комора тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані
для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових
будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення).
Судова практика визнає житлом купе провідника, каюту члена команди
морського чи річкового судна, будівельний вагончик, збірний будинок та
іншу тимчасову споруду, яка спеціально пристосована й використовується
для тривалого проживання людей.

Інше приміщення – це різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або
пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей чи
матеріальних цінностей (виробниче чи службове приміщення підприємства,
установи, організації, гараж, інша будівля господарського призначення,
яка відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти частину території, відведену для постійного
чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, яка обладнана огорожею
або технічними засобами чи забезпечена іншою охороною, а також
залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, сейфи і тому подібні
сховища.

Судова практика не визнає сховищем неогороджену і таку, що не
охороняється, площу території. Водночас не кожна територія, що
охороняється, може бути визнана сховищем. Ним визнається лише територія,
спеціально відведена для постійного чи тимчасового зберігання
матеріальних цінностей.

Проникнення – це вторгнення у житло, інше приміщення чи сховище з метою
вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Воно може здійснюватися як таємно,
так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і
безперешкодно, шляхом обману тощо, а також за допомогою різних знарядь,
які дають змогу винній особі викрадати майно із житла, іншого приміщення
чи сховища без входу до нього.

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи даної обтяжуючої
обставини, слід з’ясувати, з якою метою особа опинилася у житлі, іншому
приміщенні чи сховищі і коли у неї виник умисел на заволодіння майном.
Така обставина має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого
приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном. Не
можна кваліфікувати як вчинені з проникненням у житло, інше приміщення
чи сховище дії особи, яка потрапила до житла, іншого приміщення чи
сховища без наміру вчинити викрадення, а потім заволоділа чужим майном.
Якщо ж вона потрапила у житло з відповідного дозволу, використавши для
цього дійсний чи вигаданий привід, з метою викрадення майна чи
заволодіння ним, її дії слід кваліфікувати як вчинені з проникненням у
житло.

Не утворює цієї ознаки викрадення майна з житла, іншого приміщення чи
сховища особою, яка відповідно до свого службового становища, у зв’язку
з роботою, правовим статусом, особливим характером діяльності
підприємства, установи, організації була наділена правом безперешкодного
доступу до них. Це, зокрема, стосується викрадення майна службовцями та
робітниками зі службових чи виробничих приміщень, в яких вони працюють,
членами сім’ї – з житла, в якому вони мешкають, відвідувачами магазинів,
ательє, виставок – з приміщень чи сховищ, де здійснюються продаж чи
виставка товарів і доступ до яких є вільним для всіх бажаючих.

Значна шкода при крадіжці, грабежі, вимаганні та шахрайстві визначається
із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому завдані
збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян. Незважаючи на законодавче визначення поняття «значна
шкода» (п. 2 примітки до ст. 185), ця ознака значною мірою залишається
оціночною. Закон лише вказує на два критерії, за допомогою яких ця
ознака має визначатися на практиці.

Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної шкоди
враховувати матеріальне становище потерпілого. При цьому така можливість
знову ж таки обмежена зазначеними вище рамками суми спричинених
потерпілому збитків.

Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків – сума
незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний
злочин проти власності таким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має
становити від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян. Це означає, що у будь-якому разі спричинення
потерпілому збитків на меншу (до ста) чи більшу (понад двісті п’ятдесят
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) суму не може визнаватися
значною шкодою.

Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті спричинення
значних збитків потерпілому дає змогу дійти висновку про те, що ця
ознака може бути інкримінована винному лише у випадку посягання ним на
майно, яке є приватною власністю.

Великий та особливо великий розміри – як обставини, що обтяжують
вчинення злочинів, передбачених статтями 185-191, визначаються законом.
Відповідно до п. З примітки до ст. 185, у статтях 185-191 вчиненим у
великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою
осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Згідно з п. 4 примітки до ст. 185, у статтях 185-187 та 189-191,
вчиненим в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією
особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Таким чином, розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів винний в
результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його
вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі.

При вчиненні посягання на власність групою осіб за попередньою змовою
або організованою групою розмір визначається вартістю всього незаконно
вилученого майна.

Крадіжка (ст. 185 КК).

Закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна.

З об’єктивної сторони крадіжка відрізняється від усіх інших форм
викрадення способом вилучення такого майна – таємністю.

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає,
що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило,
крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників,
володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців
тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чужого майна й
тоді, коли воно здійснюється в присутності потерпілого або інших осіб
(наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані),
але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від
інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у
присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них
(наприклад, кишенькова крадіжка).

Таємним викрадення є й у випадку, коли воно вчинюється в присутності
потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний
стан (сон, сп’яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) не
усвідомлюють факту протиправного вилучення майна: не можуть правильно
оцінити й розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також
стосується випадків, коли протиправне вилучення чужого майна
здійснюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють
злочинного характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому
на праві власності або він має право розпорядитися цим майном.

Викрадання визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у
присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи
інших підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні
злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадання перестає
бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному
засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій.

Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою,
яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за
родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер,
сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і,
незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном
або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі
застосування насильства чи висловлювання погроз його застосування –
залежно від характеру насильства чи погроз – як грабіж чи розбій.

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна,
коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи
користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за
призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість
розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному
конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема, його
властивостей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено
(територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо), та
інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження,
користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм
вилучення майна, момент затримання винної особи тощо).

Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 14-річ-ного віку.

Суб’єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на
заволодіння чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці
охоплюється його переконаність у тому, що викрадення майна здійснюється
ним таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під
охороною яких знаходиться майно: за відсутності сторонніх осіб; у їхній
присутності, але непомітно для них; у присутності таких осіб і на «їхніх
очах», але за умови, що вони не усвідомлюють характеру вчинюваних винним
дій; у присутності сторонніх осіб, на потурання (а через це і на
втаємничення своїх дій) яких, в силу особливих зв’язків чи стосунків з
ними, розраховує винний тощо. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони
крадіжки є корисливий мотив.

Кваліфікованими та особливо кваліфікованими складами крадіжки є вчинення
її:

1) повторно та

2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2);

3) у великих розмірах (ч. 4); 4) в особливо великих розмірах та

5) організованою групою (ч. 5), а також крадіжка:

6) поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або

7) що завдала значної шкоди потерпілому (ч. З ст. 185).

Грабіж (ст. 186 КК)

Грабіж характеризується підвищеною суспільною небезпекою порівняно з
крадіжкою. Це обумовлюється тим, що грабіжник, на відміну від злодія, не
приховує свого наміру протиправне заволодіти майном, діє відкрито для
сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи інших осіб.

У разі застосування в процесі відкритого викрадення насильства грабіж
посягає не лише на відносини власності (основний об’єкт), а й на особу
потерпілого – її психічну і фізичну недоторканність (обов’язковий
додатковий об’єкт).

З об’єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом
викрадення чужого майна.

Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших
осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, у свою
чергу, усвідомлює цю обставину. Такими особами можуть бути особи, у
власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке
здійснюється посягання, очевидці. Однак до таких осіб не можуть бути
віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних
зв’язків чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їхнього
боку (не очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).

З об’єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі:

відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або
погрози його застосування (ненасильницький грабіж);

відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насильства або
погрози його застосування (насильницький грабіж).

При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається
до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не
здійснює цілеспрямованої дії на їх психіку чи тілесну недоторканність),
а обмежується докладанням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення
майна.

Типовим проявом простого грабежу є так званий «ривок», коли грабіжник
несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює із
рук сумку, зриває з голови шапку тощо).

При насильницькому грабежі винний не тільки докладає певних зусиль для
того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще й вдається до
насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство
застосовується як засіб протиправного вилучення або утримання такого
майна.

У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися
протиправне вилученим майном і застосовує насильство лише з метою
звільнення від затримання, його дії не можуть визнаватися насильницьким
грабежем.

Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно
і має реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним.

Суб’єктом грабежу може бути осудна особа, яка досягла 14-річ-ного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю у винної особи
прямого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим
мотивом. Змістом умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту,
що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності – вони мають
відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний
ігнорує цю обставину.

Насильницький грабіж утворює кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 186)
і може бути двох видів: 1) грабіж, поєднаний з насильством, яке не є
небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 2) грабіж, поєднаний з
погрозою застосування такого насильства.

Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого,
слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до
короткочасного розладу здоров’я або короткочасної втрати працездатності,
а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв,
обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були
небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння). Такі
насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2
ст. 186 і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.

Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи
здоров’я потерпілого, є психічним насильством, яке полягає в залякуванні
потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства.
Висловлюючи погрозу, грабіжник може конкретизувати зміст фізичного
насильства (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи позбавлення волі
тощо), а може й не робити цього.

Насильницький грабіж необхідно відмежовувати від розбою. Основними
ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є:

а) спосіб посягання (грабіж – це завжди відкрите посягання, а розбій
може вчинюватись як відкрито, так і таємно);

б) характер фізичного й психічного насильства (при грабежі для
досягнення своєї мети винний застосовує насильство, що не є небезпечним
для життя або здоров’я потерпілого, або погрозу такого насильства, при
розбої -насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала
нападу, або погрозу таким насильством);

в) момент закінчення (грабіж за своєю конструкцією є злочином з
матеріальним складом і вважається закінченим з моменту, коли винна особа
вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися
ним, тоді як склад розбою сконструйований як усічений і розбій
вважається закінченим з моменту нападу незалежно від того, чи заволоділа
винна особа чужим майном).

Іншими кваліфікуючими грабіж ознаками є вчинення його повторно та за
попередньою змовою групою осіб (ч. 2), а особливо кваліфікуючими –
поєднання грабежу з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище та
завдання значної шкоди потерпілому (ч. 3), а також грабіж у великих (ч.
4), особливо великих розмірах та вчинений організованою групою (ч. 5 ст.
186) .

Розбій (ст. 187 КК).

Розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких
злочинів. Він посягає на два об’єкти: право власності й особу (її
психічну та фізичну недоторканність).

З об’єктивної сторони розбій вчиняється у формі нападу з метою
заволодіння чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для
життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування
такого насильства.

Під нападом у складі розбою слід розуміти, як правило, раптову,
несподівану для потерпілого, короткочасну, агресивну, насильницьку дію,
спрямовану на протиправне заволодіння чужим майном. Напад може бути як
відкритим, так і таємним (наприклад, нанесення удару потерпілому з-за
спини). За цією ознакою розбій відрізняється, з одного боку, від
крадіжки, з іншого – від грабежу.

Напад органічно пов’язаний із фізичним або психічним насильством, яке
при розбої має так званий інструментальний характер – виступає способом
заволодіння майном або його утримання. При цьому фізичне насильство може
полягати у протиправному впливі не лише на зовнішні частини тіла
потерпілого (механічне їх травмування), а й внутрішні (отруєння), а
також в інших діях насильницького характеру, які створюють небезпеку для
життя чи здоров’я потерпілого (скажімо, насильницьке тримання його в
небезпечних для життя та здоров’я умовах). У разі, якщо застосування чи
погроза застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я
особи, здійснювались з метою ухилитись від затримання” після закінченого
нападу, вчинене не охоплюється складом розбою. Такі дії винного, залежно
від обставин справи, можуть бути кваліфіковані як відповідний злочин
проти життя та здоров’я особи або злочин проти авторитету органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян
[наприклад, умисне легке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 125), погроза або
насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський
обов’язок (ст. 350) тощо].

Насильство при розбої застосовується до особи, яка зазнала нападу. Під
такою особою слід розуміти власника майна, особу, у володінні чи під
охороною якої перебуває майно, на яке здійснюється посягання, а так само
інших осіб, які перебувають на місці і вчинення розбою і можуть, на
думку винного, перешкодити йому -в заволодінні чужим майном.

Під насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала
нападу, слід розуміти заподіяння їй легкого тілесного ушкодження, що
спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату
працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження
(останнє кваліфікується за ч. 4 ст. 187), а також інші насильницькі
дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для
життя чи здоров’я в момент заподіяння (насильство, що призвело до втрати
свідомості чи мало характер мордування, задушення шиї, скидання з
висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо).

Психічне насильство при розбої полягає в погрозі негайно застосувати
фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала
нападу (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне
ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров’я або втратою
працездатності).

Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій
формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), розраховує на те,
щоб у потерпілого склалося враження, що, якщо він протидіятиме
нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, і
бажає, щоб у потерпілого склалося таке враження. Це стосується і
випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів (зіпсованої
зброї або її макета тощо), які завідомо для неї не можуть бути
використані для реалізації погрози. Для кваліфікації діяння за ст. 187
не має значення, чи мав винний намір погрозу насильством, небезпечним
для життя або здоров’я, виконувати.

Розбій – усічений склад злочину. Він вважається закінченим з моменту
нападу, поєднаного із застосуванням або з погрозою застосування
насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, незалежно від того, чи
заволоділа винна особа чужим майном,

Суб’єктом розбою є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона розбою характеризується прямим умислом та корисливим
мотивом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета, з якою
здійснюється напад, – заволодіння чужим майном.

Кваліфікованими та особливо кваліфікованими складами розбою є розбій:

1) вчинений за попередньою змовою групою осіб, або

2) особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2), або

3) організованою групою (ч. 4);

4) поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3),
або

5) із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4);

6) спрямований на заволодіння майном у великих чи

7) особливо великих розмірах (ч. 4 ст. 187).

Визначення обтяжуючою розбій обставиною вчинення його особою, яка раніше
вчинили розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187), означає, що на відміну від
інших злочинів проти власності, повторність як кваліфікуючу ознаку
розбою утворює попереднє вчинення розбійником лише двох злочинів –
розбою і бандитизму (ст. 257). При цьому поняття «розбій» вживається в
широкому розумінні. Йдеться не лише про розбій як злочин проти
власності, передбачений ст. 187, а й про розбій як спосіб вчинення інших
злочинів (ч. З ст. 262, ч. З ст. 289, ч. З ст. 308, ч. З ст. 312, ч. З
ст. 313, ч. З ст. 410, ч. 2 ст. 433).

Розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, має місце
тоді, коли потерпілому в процесі розбійного нападу було заподіяно такі
ушкодження (поняття тяжких тілесних ушкоджень визначено у ст. 121).

Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж,
кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188 КК).

Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності.

Додатковими факультативними об’єктами можуть бути здоров’я та життя
людини, встановлений порядок забезпечення надійного і безперебійного, з
додержанням вимог енергетичної безпеки, постачання електричної енергії
та надання послуг зв’язку споживачам, а також нормальна діяльність
підприємств зв’язку, які використовують кабельні лінії зв’язку та їх
обладнання.

Від інших складів викрадення склад злочину, передбачений ст. 188,
відрізняється предметом злочину, яким закон визнач» електричні мережі,
кабельні лінії зв’язку та їх обладнання.

Електрична мережа — це сукупність енергетичних установок дд передачі
(транспортування) та розподілу електричної енергії. Викрадення всієї
електричної мережі будь-якого виду на практиці видасть ся малоймовірним.
Скоріше за все предметом викрадення можуть бути окремі складові такої
мережі, тобто певні енергетичні установи та інше обладнання, до яких
слід віднести електричні станції (крім ядерної частини атомної
електричної станції), електричні підстанції стовпи, металевий дріт,
прилади, інші технічні засоби, які використовуються для організації
передачі та розподілу електричної енергії.

Кабельні лінії зв’язку – це складова мережі зв’язку, яку утворюють
засоби зв’язку, поєднані в єдиному технологічному процесі для
забезпечення інформаційного обміну за допомогою кабелю, Обладнанням
кабельних ліній зв’язку є сам кабель, проміжні та кінцеві пристрої
кабельної лінії зв’язку, прилади та інші технічні засоби, які є
складовими кабельної лінії зв’язку та використовуються для організації
кабельного зв’язку.

З об’єктивної сторони злочин проявляється у викраденні вказаних
предметів шляхом демонтажу, тобто шляхом розбору (розукомплектування,
від’єднання окремих частин) або зняття електричних мереж, кабельних
ліній зв’язку та їх обладнання.

Поняття викрадення у ст. 188 охоплює протиправне безоплатне заволодіння
електричними мережами, кабельними лініями зв’язку і та їх обладнанням
таємним або відкритим (ненасильницьким) способом. Не охоплюється цим
поняттям заволодіння зазначеними предметами шляхом насильницького
грабежу, розбою, а також вимагання, оскільки структурним елементом цих
способів протиправного заволодіння майном є насильство, яке не належить
до ознак злочину, передбаченого ст. 188. Цей висновок базується на тому,
що кваліфікуючі склади цього злочину не передбачають таких ознак, як
насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого,
насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, погроза їх
застосування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, які властиві
кваліфікованим складам грабежу та вимагання, а також складу розбою. Тому
заволодіння зазначеними у ст. 188 предметами шляхом насильницького
грабежу, вимагання чи шляхом розбою потребує кваліфікації тільки за ст.
186, ст. 189 або ст. 187. Викрадення предметів злочину, передбаченого
ст. 188, шляхом простого грабежу потребує кваліфікації дій винного за
сукупністю злочинів, передбачених ст. 188 та ст. 186. Заволодіння ж ними
шляхом шахрайства, привласнення, розтрати або зловживання службовою
особою своїм службовим становищем – тільки за ст. 190 або ст. 191,
оскільки ці способи заволодіння чужим майном не охоплюються поняттям
«викрадення».

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом. Ставлення винного до особливо тяжких наслідків (ч. З ст. 188
КК) може бути як умисним, так і необережним.

Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його за попередньою змовою
групою осіб або особою, раніше судимою за цей злочин, чи у великих
розмірах (ч. 2 ст. 188), особливо кваліфікуючими – вчинення його
організованою групою або спричинення особливо тяжких наслідків (ч. З ст.
188).

Особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, визнається
особа, яка до вчинення цього злочину була засуджена за частинами 1, 2 чи
3 ст. 188, і ця судимість не знята і не погашена в установленому законом
порядку.

Особливо тяжкими наслідками при вчиненні цього злочину закон (примітка
до ст. 188) визнає: 1) загибель людини; 2) перерву в забезпеченні
споживачів електричною енергією та послугами зв’язку, внаслідок якої
припинена діяльність промислових підприємств, порушена діяльність
органів влади, державних установ, лікарських закладів, правоохоронних
органів, частин пожежної охорони, збройних сил, порушено функціонування
залізничного, морського, річкового, повітряного, автомобільного
транспорту та електротранспорту.

Вимагання (ст. 189 КК).

Додатковими обов’язковими об’єктами вимагання виступають психічна та
фізична недоторканність особи, її особиста свобода, здоров’я.

Додатковими факультативними об’єктами злочину можуть бути честь,
гідність, право на таємницю приватного життя та інші права громадян.

Предметом цього злочину може бути як майно, так і право на нього, а
також будь-які дії майнового характеру.

Особливістю предмета вимагання є те, що ним може бути не тільки майно,
яке на момент посягання знаходиться у потерпілого, а й майно, яке
перебуває в цей момент у фактичному володінні винного (одержане ним у
борг, на зберігання, для ремонту тощо).

Право на майно – це набута в результаті дій потерпілого можливість
вимагача користуватися, володіти й розпоряджатися чужим майном. Право на
майно може бути закріплене в різних документах,

наприклад у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах.
Право на майно може бути набуто винним також у результати певної дії
власника чи законного володільця майна, що позбавляй останнього права на
нього (наприклад, знищення боргової розписки.

Під іншими (будь-якими) діями майнового характеру треба розуміти такі
дії потерпілого, вчинення яких без вимагання призвело (| до розтрати
винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім’ї
певної праці для примноження або поліпшених] якості як свого майна, так
і майна своїх родичів або інших осіб, щ користь яких вчинювався злочин.
Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, наприклад, ремонт
квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного
будинку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських
культур тощо.

З об’єктивної сторони вимагання характеризується двома взаємопов’язаними
діями:

1) пред’явленням майнової вимоги;

2) погрозою застосування насильства, знищення або пошкодження майна,
заподіяння іншої шкоди.

Вимога як ознака вимагання означає викладену в рішучій формі пропозицію
винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під охороною яких
перебуває майно) про передачу майна, права на майно або вчинення
останнім інших дій майнового характеру. Пред’явлена суб’єктом майнова
вимога утворює ознаку об’єктивної сторони цього злочину тільки за умови,
що вона є завідомо протиправною. Вимога задовольнити законні майнові
претензії не утворює складу вимагання, як не утворює його вимога вчинити
інші, крім передбачених у ст. 189, дії.

Майнова вимога визнається вимаганням за умови, що вона поєднана із
психічним насильством. Смисл погрози при вимаганні полягає в залякуванні
особи, до якої пред’явлена вимога, з метою забезпечити вигідну для
винного поведінку.

Погроза при вимаганні повинна бути дійсною і реальною. При визначенні
справжності і реальності погрози необхідно виходити з суб’єктивного
ставлення до неї винного і суб’єктивного сприйняття її потерпілим.

Погроза при вимаганні може стосуватися як самого потерпілого, так і
близьких його родичів.

Ознаками вимагання можуть бути чотири види погроз:

1) погроза насильством;

2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів;

3) погроза знищенням чи пошкодженням майна;

4) погроза розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі
бажають зберегти в таємниці.

Погроза насильством при вимаганні полягає у погрозі негайно

або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких
його родичів. Встановлення, яким саме насильством погрожував вимагач, є
обов’язковим у кожному випадку висловлення такої погрози, оскільки від
характеру насильства, яке є змістом погрози, залежить правильна
кваліфікація дій винних.

Погроза обмеженням прав, свобод або законних інтересів потерпілого або
його близьких родичів полягає у залякуванні зазначених осіб ущемленням
їх прав, свобод або законних інтересів, перешкоджанням їх реалізації.
Обмеження, яким погрожує вимагач, має незаконний характер (за
відсутності законних підстав, у порушення встановленого порядку тощо).
Воно може стосуватися будь-яких конституційних та інших прав чи свобод
людини і громадянина або будь-яких законних інтересів. Так, вимагач може
погрожувати обмежити потерпілого в праві на свободу пересування,
зустрічі й спілкування з певними особами, вільного вибору місця
проживання, на свободу світогляду і віросповідання, на підприємницьку
діяльність тощо. Погроза обмежити незаконні інтереси потерпілого або
його близьких родичів не утворює складу вимагання.

Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти
в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадані дані про них, їхні дії
та дії, вчинені щодо них, розголошення яких з будь-яких міркувань є для
них небажаним. Це можуть бути як відомості, що ганьблять потерпілого чи
його близьких родичів (наприклад, повідомлення про непорядні вчинки),
так і відомості, які не принижують особу (зокрема, повідомлення про
якусь її хворобу) або їх розголошення є суспільне корисним (скажімо,
інформація про вчинений злочин). Головне при цьому, щоб погроза
розголосити такі відомості спроможна була примусити потерпілого виконати
пред’явлену до нього вимогу. Погроза розголосити такі відомості – це
погроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє
ознайомлення з ними небажане для потерпілого. Відповідно до закону,
погроза знищити чи пошкодити майно має місце тоді, коли вона стосується:
а) майна, яке належить потерпілому або його близьким родичам за правом
власності; б) майна, що перебуває у їхньому віданні чи під охороною.
Погрозу пошкодження чи знищення майна у складі вимагання можна визначити
як залякування потерпілого приведенням у повну чи часткову непридатність
майна, у збереженні якого він заінтересований. Спосіб, яким винний
погрожує привести таке майно у непридатність, характер, кількість,
розмір майна у грошовому вимірі тощо значення для правової оцінки дій
вимагача не мають.

Вимагання слід вважати закінченим з моменту пред’явлення вимоги,
поєднаної із вказаними погрозами незалежно від досягнення винною особою
поставленої мети.

†††††††††††††††††

Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка на момент його вчинення
досягла 14-ти років.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††
†††††††††††††††††††††††††††††††††

Суб’єктивна сторона вимагання характеризується прямим умислом. Вимагання
– це корисливий злочин. При його вчиненні винний має за мету незаконно
одержати чуже майно, право на нього або дві могтися вчинення потерпілим
інших дій майнового характеру.

Кваліфікованими складами вимагання є вчинення його: 1) повторно або

2) за попередньою змовою групою осіб, або

3) службовою особою з використанням свого службового становища, або

4) з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або

5) з пошкодженням чи знищенням майна, або

6) вимагання, що завдало значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 189),

а особливо кваліфікованими – вимагання,

7) поєднане з насильством, небезпеки ним для життя чи здоров’я особи,

8) із заподіянням майнової шкоди у великих (ч. З ст. 189) чи

9) в особливо великих розмірах

11) із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, або

7) вчинене організованою групою (ч. 4 ст. 189).

Вимагання, вчинене з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень, означає, що винна особа, пред’являючи майнову вимогу,
висловлює погрозу позбавити життя чи завдати тяжких тілесних ушкоджень
потерпілому або його близьким родичам у випадку невиконання пред’явленої
вимоги.

Погроза вбивством або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження,
висловлена в процесі вимагання, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 і
додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.

Вимагання, поєднане з пошкодженням чи знищенням майна, має місце тоді,
коли у зв’язку з пред’явленою вимогою робиться непридатним майно, в
збереженні якого заінтересований потерпілий. Такі дії можуть бути
засобом підкріплення раніше висловленої погрози або ж безпосередньо
супроводжувати майнову вимогу з метою домогтися її виконання.

Поняття насильство, небезпечне для життя чи здоров’я, у складі вимагання
є аналогічним поняттю такого насильства у складі розбою.

Як поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження вимагання слід
визнавати тоді, коли в процесі його вчинення потерпілому або його
близьким заподіяно тілесне ушкодження, яке належить до категорії тяжких
(ознаки такого ушкодження визначені у ст. 121).

Зміст інших кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих цей злочин ознак
висвітлено вище у цьому параграфі. При цьому, визначаючи значну шкоду, а
також майнову шкоду у великих і особливо великих розмірах, слід виходити
з того, що такою визнається як шкода, заподіяна потерпілому у зв’язку з
передачею ним майна вимагачеві, так і шкода, заподіяна потерпілому чи
його близьким родичам пошкодженням або знищенням майна.

Поняття службової особи визначено у примітках ст. 364.

При відмежуванні вимагання від насильницького грабежу чи розбою треба
виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або погроза його
застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування.
При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають
намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у
насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання
майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою
застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у
майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.

Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою
заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв’язку з
відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою
була перенесена на майбутнє, дії такої особи треба кваліфікувати залежно
від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж та
за відповідною частиною ст. 189 (якщо наступні дії являли собою
вимагання).

Шахрайство (ст. 190).

Особливістю предмета шахрайства є те, що ним може бути як чуже майно,
так і право на таке майно.

Об’єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні
права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

В результаті шахрайських дій потерпілий – власник, володілець, особа, у
віданні або під охороною якої перебуває майно, добровільно передає майно
або право на майно винній особі.

Безпосередня участь потерпілого у передачі майнових благ і
добровільність його дій є обов’язковими ознаками шахрайства, які
відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.

За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі незаконного
вилучення майна шахрайство схоже з вимаганням, яке також передбачає
передачу майна чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак,
якщо при вимаганні потерпілий робить це вимушено, то при шахрайстві
потерпілий переконаний у тому що він розпоряджається майном за власною
волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам.

Така його переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме:
введенням потерпілого в оману щодо правомірності передачі винному майна
чи надання йому права на майно.

Добровільність при шахрайстві має уявний характер, оскільки вона
обумовлена обманом. Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи
психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити й
зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними,
передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Тому
таке заволодіння майном можна кваліфікуватися як крадіжка.

Способами вчинення шахрайства є:

1) обман;

2) зловживання довірою.

Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном для придбання
права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому неправдивих
відомостей або приховування певних відомостей повідомлення яких мало б
суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману
потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення
потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події),
так і пасивний (умисне замовчування юридичне значимої інформації)
характер.

Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставини,
стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може
стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості,
тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших
осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб
тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у
певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у тому числі
конклюдентних.

Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з
боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний
використовує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та
власником чи володільцем майна.

Такі стосунки можуть виникати внаслідок особистого знайомства, родинних
або дружніх зв’язків, рекомендацій інших осіб, зовнішньої обстановки,
цивільно-правових або трудових відносин, соціального статусу винного чи
інших осіб тощо.

Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати
отримання кредиту, попередньої оплати за товари чи виконання робіт
(авансу), укладення договору позики, укладення договору прокату тощо без
наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати
відповідну роботу, повернути борг чи отримані у користування речі.

Обман чи зловживання довірою при шахрайстві застосовуються винним з
метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або
обов’язковість передачі йому майна чи права на нього.

Отже, обов’язковою умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою
об’єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння
майном чи придбання права на майно. Якщо обман використовується для
досягнення іншої мети, наприклад, для створення умов для наступного
заволодіння майном усупереч волі потерпілого, полегшення доступу до
майна (для проникнення у відповідне приміщення тощо) і безпосередньо не
обумовлює перехід майна або права на нього до винного, він не може
визнаватися способом шахрайства. Такі дії слід розцінювати як крадіжку
або інший злочин проти власності.

За способом вчинення (обман або зловживання довірою) шахрайство має
велику схожість із заподіянням майнової шкоди шляхом обману або
зловживання довірою, відповідальність за яке передбачена ст. 192.
Відрізняються ці злочини між собою головним чином тим, що при шахрайстві
має місце вилучення майна із фонду власника або іншого володільця, в
результаті чого зменшується наявна маса такого майна, тоді як при
вчиненні злочину, передбаченого ст. 192, винний отримує майнову вигоду
шляхом використання майна, яке лише мало ще перейти у власність тієї чи
іншої особи. У останньому випадку має місце так звана непередача
належного.

Шахрайство вважається закінченим з моменту переходу чужого майна у
володіння винного або з моменту отримання ним права розпоряджатися таким
майном.

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом і
корисливим мотивом. Особливістю суб’єктивної сторони шахрайства є те, що
шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо передачі йому
майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого
майна чи права на нього.

Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові
(наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а
насправді воно є власністю об’єднання громадян) для правової оцінки
вчиненого значення не має.

Кваліфікованими та особливо кваліфікованими складами шахрайства є:

1) вчинення його повторно або

2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 190), або

3) у великих розмірах, або

4) шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної
техніки (ч. З ст. 190), або

5) в особливо великих розмірах, або

6) організованою групою (ч. 4 ст. 190) та шахрайство,

7) що заподіяло значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 190).

Під незаконними операціями з використанням електронно – обчислювальної
техніки як кваліфікуючою ознакою шахрайства слід розуміти такі
спрямовані на заволодіння чужим майном та придбання права на майно
операції, в основі яких лежать обман чи зловживання довірою. При цьому
вказану кваліфікуючу шахрайство обставину утворюють лише операції,
здійснення яких без використання електронно-обчислювальної техніки є
неможливій (наприклад, здійснення електронних платежів, інших операцій
безготівковими коштами). Якщо з використанням такої техніки здійснюються
операції, які цілком можуть здійснюватися за допомогою іншої техніки
(наприклад, комп’ютер використовується для набору тексту, виготовлення
документа тощо), то розглядуваний склад шахрайства відсутній.

Обман при використанні електронно-обчислювальної техніки для
неправомірного заволодіння чужим майном може виражатись у застосуванні
програмних засобів, які дають змогу винному будь-яким чином (шляхом
відшукання випадкових цифр, паролів тощо) здійснити несанкціонований
доступ до інформації, яка зберігається чи обробляється в автоматизованих
системах, щоб ввести в оману автоматизовану систему і видати себе за
того, хто має право в ній працювати і здійснювати відповідні операції
(за «свого»).

Зловживання довірою як спосіб шахрайства при незаконних операціях з
використанням електронно-обчислювальної техніки має місце тоді, коли
винна особа в результаті довірчих відносин (у зв’язку з виконанням
службових обов’язків, дружніми стосунками з потерпілим тощо) має вільний
доступ до здійснення відповідних операцій і недобросовісно використовує
ці відносини для неправомірного заволодіння чужим майном чи правом на
нього.

Якщо винна особа проникає до захищеної електронної системи в інший
спосіб, наприклад, шляхом блокування чи знищення захисних кодів, і
здійснює незаконні операції по заволодінню чужим майном, її дії не
утворюють складу шахрайства, оскільки в них відсутні обман чи
зловживання довірою, їх слід розглядати як крадіжку чужого майна і
кваліфікувати за відповідною частиною ст. 185.

Поняття інших кваліфікуючих шахрайство ознак визначено вище у цьому
параграфі.

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання
службовим становищем (ст. 191 КК).

З об’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений у формі:

1) привласнення чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її
віданні;

2) розтрати такого майна зазначеною особою (ч. 1 ст. 191);

3) привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом
зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191
КК).

Привласнення полягає у протиправному і безоплатному вилученні
(утриманні, неповерненні) винним чужого майна, яке перебувало у його
правомірному володінні, з наміром в подальшому обернути його на свою
користь чи користь третіх осіб. У результаті привласнення чужого майна
винний починає незаконно володіти і користуватись вилученим майном,
поліпшуючи безпосередньо за рахунок викраденого своє матеріальне
становище.

Розтрата передбачає незаконне і безоплатне витрачання (споживання,
продаж, безоплатну передачу, обмін, передачу в рахунок погашення боргу
тощо) винним чужого майна, яке йому ввірене чи перебувало в його
віданні. В результаті розтрати винний поліпшує майнове становище інших
осіб шляхом безпосереднього споживання ними незаконно вилученого майна,
позбавлення їх за рахунок витрачання такого майна певних матеріальних
витрат, збільшення доходів інших осіб.

Діяння може кваліфікуватися як привласнення чи розтрата лише у тому
разі, коли його предметом виступає майно, яке було ввірене винному чи
було в його віданні, тобто воно перебувало у правомірному володінні
винного, який був наділений правомочністю по розпорядженню, управлінню,
доставці або зберіганню такого майна. Така правомочність може
обумовлюватись службовими обов’язками, договірними відносинами або
спеціальним дорученням. Вона може виникнути у особи на підставі
відповідного правочину підряду, найму (оренди), комісії, перевезення,
зберігання. При цьому не має значення, яким саме власником – юридичною
чи фізичною особою – винний був наділений певною правомочністю щодо
відповідного майна.

Звернення на свою користь чужого майна, вчинене особою, яка не була
наділена певною правомочністю щодо цього майна, а за родом своєї
діяльності мала лише доступ до цього майна (сторож, охоронник, підсобний
робітник, вантажник та ін.), повинно кваліфікуватися як крадіжка за ст.
185. Це стосується також осіб, які виконували чисто технічні функції з
транспортування майна (шофер тракторист, комбайнер, водії водних
транспортних засобів тощо).

Тимчасове запозичення майна, яке було ввірене винному чи перебувало в
його віданні, для тимчасового його використання з подальшим поверненням
його або його еквівалента власникові, не може бути визнано протиправним
його привласненням.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем має місце тоді, коли службова особа незаконно
обертає чуже майно на свою користь чи користь третіх осіб,
використовуючи при цьому своє службове становище. Його особливістю є те,
що, на відміну від привласнення чи розтрати, предметом заволодіння чужим
майном шляхом службового зловживання може бути й майно, яке
безпосередньо не було ввірене винному чи не перебувало в його віданні. У
зазначений спосіб винний може заволодівати майном, щодо якого в силу
своєї посади він наділений правомочністю управління чи розпорядження
майном через інших осіб. Тобто, він має певні владні повноваження щодо
впливу на осіб, яким це майно ввірено чи перебуває у ш їх віданні.
Предметом такого протиправного заволодіння може бути також майно, щодо
якого ані сам винний, ані його підлеглі не були наділені певною
правомочністю. На відміну від привласнення і розтрати для заволодіння
чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службовим
становищем основною ознакою є не наявність чи відсутність у винного
певної правомочності що до майна, яке є предметом злочину, а
використання для заволодіння чужим майном офіційно наданих йому за
посадою службових повноважень.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем слід відмежовувати від зловживання владою або
службовим становищем, яке вчинюється з корисливих мотивів і утворює
склад злочину, передбаченого ст. 364 І КК.

Зловживання службовою особою своїм службовим становищем при вчиненні
злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191, виступає способом заволодіння
чужого майна і таким чином утворює спеціальний склад службового
зловживання.

За корисливого зловживання владою або службовим становищем,
відповідальність за яке передбачена ст. 364, службова особа не
заволодіває чужим майном, а, діючи всупереч інтересам служби і
протиправне отримуючи вигоду із свого службового становища, заподіює
власникові майна майнову шкоду. При цьому така шкода може полягати у так
званій упущеній вигоді.

Привласнення вважається закінченим з моменту вилучення чужого майна й
отримання винним можливості розпорядитися ним як своїм власним. Момент
закінчення розтрати збігається з моментом витрачання чужого майна.
Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм
службовим становищем вважається закінченим з моменту отримання
можливості розпорядитися ним на власний розсуд.

Суб’єктом привласнення і розтрати, відповідальність за які передбачена
ч. 1 ст. 191, може бути осудна приватна особа, яка досягла 16-річного
віку та якій майно, що є предметом цього злочину, було ввірене чи
перебувало в її віданні.

Суб’єктом привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом
зловживання службової особи своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191)
може бути лише службова особа.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом.

Кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими ознаками привласнення,
розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим
становищем закон передбачає вчинення їх:

1) повторно або

2) за попереднім зговором групою осіб (ч. З ст. 191),

3) у великих (ч. 4 ст. 191) або

4) особливо великих (ч. 5 ст. 191) розмірах, або

5) організованою групою (ч. 5 ст. 191 КК). (їх поняття визначено вище у
цьому параграфі).

Література.

Вартилецька І.А., Плутагир В.С. Кримінальне право України.альбом схем:
навч. посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачовського.- К.: Атіка, 2003.-
208с.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Загальна: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 432 с.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.- 352 с.

Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.- 656 с.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид.
спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.
Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Ін-тер—Право, 2001. — 416 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020