Курсова робота

на тему:

Конституція України – основний закон держави

Зміст.

TOC \o «1-2» Вступ.

1.Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова
сучасної Конституції.

2.Конституція 2007 р. – Основний Закон сучасної Української держави.

2.1.Конституційні основи організації діяльності органів державної влади
і місцевого самоврядування.

2.2.Конституційний статус людини і громадянина.

2.3.Конституція України про систему органів державної влади.

3.Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової

держави.

Висновки.

Список використаної літератури та законодавства

Вступ.

Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року —
найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави.
Україна нарешті здобула свій Основний Закон – необхідний елемент
сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком.
Конституція 1996 року закріпила статус незалежної України –
рівноправного учасника міжнародних відносин.

В даній курсовій роботі розглядається зміст та значення сучасної
Конституції України, докладно аналізуються I, II та III розділи
Конституції, визначаються їх найважливіші ідеї та потенціал у справі
розбудови в нашій країні правової держави. При написанні роботи
використовувалися підручники і посібники, монографії та наукові
публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української
конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні
корені сучасного Основого Закону, виявити шлях визрівання його
передумов, сприймати Українську державу як невід’ємну частку світового
співтовариства.

Проте сучасна Конституція України це не тільки підсумок процесів
державотворення, це й своєрідний дороговказ подальшого вдосконалення
нашої держави, наповнення її сформованих інститутів реальним змістом,
перетворення їх на реальні чинники правового регулювання суспільних
відносин в Україні. Слід зазначити, що прийняття Конституції стало
результатом компромісу різноспрямованих політичних сил, тому її можна
розглядати як запоруку майбутньої злагоди в нашому супільстві, гарантію
його розвитку на засадах забезпечення врівноваженості різних соціальних
верств та політичних течій за умови неодмінного визнання непорушності
політичного суверенітету нашої держави.

Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова
сучасної Конституції.

Термін “конституція” має латинське походження і походить від слова
constitutio – “устрій”, “установлення”. У Стародавньому Римі
конституціями називалися акти, що їх видавав імператор. “Словник
іншомовних слів” стверджує, що конституція — “основний закон держави,
який визначає основи політичної, економічної і правової системи країни.
Конституція закріплює форму правління й державний лад, порядок
утворення, принципи діяльності і компетенцію центральних і місцевих
державних органів, виборчу систему, права і обов’язки громадян,
організацію та принципи правосуддя тощо” .

Сучасний європейський конституціоналізм має витоки в середньовічній
Англії, адже в 1215 році тут, на вимогу повсталих баронів та городян
король Іоанн Безземельний затвердив Велику хартію вольностей, що вперще
законодавчим шляхом обмежила королівську владу. Також хартія встановила
недоторканість майна та особистості англійців.

Першою загальновизнаною у світі конституцією є Конституція Сполучених
Штатів Америки, прийнята в 1787 р. Молода демократична держава, яку
утворили європейські колоністи в Північній Америці, одразу зафіксувала в
законодавчому порядку принципи поділу влади, народного суверенітету,
забезпечення природніх прав людини. Правам людини було присвячено
прийнятий в 1791 р. Білль про права, який увійшов до Конституції США.

У 1791 році з’явилася й перша конституція Франції. Її поява стала
наслідком французької революції кінця XVIII ст. Під час цієї революції у
Франції на зміну абсолютної монархії прийшла конституційна, а в 1791
році – республіка. З 1791 по 1799 роки у Франції було послідовно
прийнято чотири конституції.

У 1867 році було видано конституці. Північнонімецького союзу, який
об’єднав більшість тодішніх німецьких держав. У 1871 році окремі
німецькі монархії об’єдналися в Німецькій імперії, конституція якої
надала всім німцям загальне виборче право, на засадах якого обирався
рейстаг – загальнонімецький парламент.

Тривалішим був шлях Росії до конституції. В цій державі ще наприкінці
XIX – на початку ХХ ст. глибинні монархічні традиції поєднувалися з
недорозвинутістю громадянського суспільства. Перша конституція побачила
світ у Росії тільки в 1918 році.

Конституційні процеси відбувалися наприкінці минулого – в першій
половині нинішнього століття і в інших країнах Європи та Америки,
призвівши зрештою до юридичного оформлення в них Основного Закону.
Своєрідним винятком була Англія, де так і не з’явилося єдиної писаної
конституції. Основні засади державного ладу цієї держави викладено в
декількох державно-правових актах. Проте ця особливість законодавчої
системи Великої Британії не зашкоджає їй бути демократичною.

І навпаки, формальна наявність конституції ще не гарантує того, що
держава є справді правовою та демократичною. Доказом тому є історія
тоталітарних держав, насамперед СРСР. Ця держава, як і її
східноєвропейські та азіатські сателіти та Китай, мали конституції, а
конституція СРСР 1936 року стала для свого часу найбільш демократичною.
Але на практиці комуністична влада всіляко нехтувала проголошеними нею
самою правами людини, наповнивши формально демократичні державні
інститути тоталітарним змістом.

В Україні зародження конституційної думки належить ще до початку XVIII
ст. Автономний осередок українського державного життя – Запорозька Січ –
традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах
чужоземного панування на більшій частині України. Демократичний ідеал
був покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині –
українській козацькій державі, заснованій під час Визвольної війни
1648-1657 років.

“Однією з найцікавіших пам’яток української правничої думки є “Пакти й
конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, що з’явилися на
світ у Бендерах серед тієї частини українського козацтва, яка пішла за
Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції…Важливою
особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей
і робила його подібним до пізніших європейських конституцій, було те, що
він укладався не між гетьманом і монархом – протектором української
держави, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені
українського народу”. Щоправда, автори підручника з правознавства за
редакцією І.Б.Усенка не вважають цей акт конституцією в сучасному
розумінні, але в ньому були встановлені повноваження й порядок
діяльності вищих органів козацької влади, її головних посадових осіб,
визначалися кордони козацької держави, повноваження судових органі і
т.і. За умов тодішнього панування в Україні Російської імперії та Речі
Посполитої Конституція П.Орлика, що на 77 років випередила Конституцію
США, не набула чинності на теренах України, залишившися яскравою
пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки.

Вагомий доробок до історії українського конституціоналізму належить
видатному українському громадському діячеві другої половини XIX ст.
М.Драгоманову, який “…розробив конституційний проект перетворення
Російської імперії на децентралізовану федеративну державу – «Проэктъ
основаный устава украинскаго общества «Вольний союзъ» – «Вільна спілка»
(1884 р.). Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки
США, Швейцарії…Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості
докорінних змін у тодішній Російській імперії і пропонує систему не
місцевого самоврядування і певної централізації, виборності та
призначення” .

Наступним кроком у формуванні історично-правових передумов Конституції
України можна вважати проект, який “…було опубліковано у вересні 1905 р.
в першому номері часопису Української народної партії “Самостійна
Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України” спілки народу
українського”. Цей проект передбачав повну самостійність України,
територія якої мала складатися з дев’яти земель”.

Повалення російського царату 27 лютого (ст.ст.) 1917 року та
проголошення Україною автономії поставило питання про конституцію нашої
країни в порядок денний. Новостворений орган – Українська Центральна
Рада з червня 1917року по січень 1918 року видала чотири Універсали. I,
II та III Універсали виходили з ідеї автономії України у складі
оновленої федеративної Росії, а IV Універсал, прийнятий 22 січня 1918
року, проголошував незалежність Української Народної Республіки. Рівно
роком пізніше, 22 січня 1919 р,, було прийнято акт про злуку Української
Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину
УНР.

У 1918 році “…29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухвалено проект
Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону
(залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М.Грушевського
на президента УНР”. Конституція УНР не набула чинності через переворот
гетьмана П. Скоропадського.

Гетьманат П.Скоропадського та Директорія на чолі з В.Винниченком також
залишили в історії певні конституційно-правові документи. Проте зберегти
державну незалежність України в умовах московсько-більшовицької агресії
їм не вдалося.

Поразка українського народу в боротьбі за незалежність зумовила
встановлення в Україні радянської влади, жорстко керованої московським
більшовицьким проводом. На теренах Наддніпрянської України
проголо-шувалася формально незалежна Українська Соціалістична Радянська
Республіка, суверенітет якої з самого початку існував виключно на
папері. Доказом цьому може бути текст “Союзного робітничо-селянського
договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською
Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою”,
укладеного 28 грудня 1920 року, в якому передбачалося: “Об’єднані
народні комісаріати обох республік входять до складу Раднаркому РСФРР і
мають у Раді Народних Комісарів УСРР своїх уповноважених, затверджених і
контрольованих Українськими ЦВК і з’їздом Рад…Керівництво й контроль
об’єднаних комісаріатів здійснюється через Всеросійські з’їзди Рад
депутатів робітничих, селян і чевоноармійців, а також І Всеросійський
Центральний Комітет, в які УСРР відправляє своїх представників на
підставі постанови Всеросійського з’їзду Рад” .

У грудні 1922 року VII Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею створення
Союзу Радянських Соціалістичних Республік і входження до нього УСРР. На
практиці нове багатонаціональне державне утворення стало відновленою
Російською імперією на їнших політичних та економічних засадах, але з
тою ж імперіалістичною сутністю.

Перебуваючи у складі СРСР Україна послідовно мала чотири конституції,
прийняті в 1919, 1929, 1937 та 1978 роках. Вони являли собою скорше
політичні, ніж юридичні документи. Формально наша країна була суверенною
соціалістичною державою, але в дійсності перебувала під цілковитим
контролем союзних органів.

Перший важливий крок до реальної незалежності Україна зробила 16 липня
1990 року, коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний
суверенітет УРСР. “Виходячи з невід’ємного права української нації на
самовизначення, Декларація проголошувала верховенство, самостійність,
повноту і неподільність влади Республіки у межах її території,
недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на
володіння, користування і розпорядження національним багатством,
самостійного створення банкової, цінової, фінансової, митної і
податкової систем. Україна заявила про свої права на власні Збройні
Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки,
підпорядковані Верховній Раді” .

Декларацію про суверенітет можна розглядати як початок новітнього
періоду конституційного процесу в Україні. В даному періоді можна
виділити три етапи:

16 липня 1990 року – 26 жовтня 1993 року. На початку цього етапу була
створена Конституційна комісія на чолі з тодішним головою Української
держави Л.М.Кравчуком. Ця комісія розробила Концепцію нової Конституції,
в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої
Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й
доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Деларації
про суверенітет та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня
1991 року. Проте конституційний процес був перерваний через загострення
політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники
кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої
Конституції.

10 листопада 1994 року – 8 червня 1995 року. Під час цього етапу
паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв’язувалася проблема
створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу
слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом України
і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого
самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей
Договір забезпечив умови для пришвидшення конституційного процесу.

8 червня 1995 року – 28 червня 1996 року. Даний етап мав суттєві
особливості, що рідко зустрічаються у світовій практиці. Саме на цьому
етапі відбулися наступні вирішальні щодо прийняття сучасної Конституції
події:

24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму
засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції;

Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і
передала його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної
комісії на розгляд Верховної Ради;

5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з
доопрацювання проекту Конституції;

Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову
Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів;

28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції
Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її
урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України.

2. Конституція 2007 р. – Основний Закон сучасної Української
держави.

Поняття та юридична природа конституції. Термін «конституція» (від лат.
constitutio — встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і
Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему
загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і
регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і
державою — з іншого, а також засади організації самої держави та її
відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є
невід’ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності. У науці
конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у
матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого
сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи
людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форми
державного правління і державного устрою, основи організації центральних
і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини,
державні символи і столицю. Назване вище коло відносин саме і становить
предмет конституційного регулювання. Конституцією у формальному значенні
іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу
стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні —
це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому,
встановленому, як правило, нею самою порядку; зміна конституції тягне за
собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів па
предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.

Соціально-політичпа суть конституції. Поняття конституції неможливо
розкрити повною мірою без з’ясування питання про її не тільки юридичну,
а й соціально-політичну природу. В основі її аналізу у вітчизняній
літературі радянських часів традиційно лежав класовий підхід.
Конституція згідно з таким підходом розглядалась як продукт класової
боротьби, як форма вираження класових інтересів (панівного класу, блоку,
коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід до з’ясування
соціально-політичної природи (суті) консі итуції нині значною мірою
подоланий, хоч рецидиви попереднього мислення все ще даються взнаки.

Суть конституції і нині почасти трактується як форма вираження інтересів
домінуючих у суспільстві політичних сил, інтересів народу тощо. Не
заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних
чинників, зокрема співвідношення політичних сил, разом з тим не слід,
очевидно, зводити її до форми виразу інтересів певних сил чи навіть
народу в цілому.

Як зарубіжна, так і наша власна історія свідчать про те, що конституції
приймаються в результаті компромісу між різними соціально-політичними
силами з таких докорінних питань як межі втручання держави в життя
суспільства і окремих індивідів, форми організації і здійснення
державної влади, права і свободи людини. Як вираження такого компромісу
слід розглядати також Конституцію України. Форма конституції. Зміст
конституції проявляється в її формі, тобто у способі організації і
вираження закладеного в ній нормативно-правового матеріалу. Традиційно
за формою вираження останнього конституції поділяються на писані і
неписані. До писаних належать конституції, складені у вигляді единого
нормативного акта (документа), побудованого за певною схемою, а до
неписаних — конституції, які складаються з багатьох законів, судових
прецедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо. Конституція
України являє собою єдиний кодифікований акт, що закріплює засади
організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї
влади, суспільства та індивіда і має найвищу юридичну силу (ст. 8
Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:
по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших
(звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та
іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство
Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить
положення статті 9 Конституції, згідно з яким «укладання міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після
внесення відповідних змін до Конституції України”; по-друге, норми інших
законів та підзаконних актів мають прийматися на основі Конституції і
повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що
суперечить Конституції (за змістом чи за формою), має бути визнаний
недійсним. Найвища юридична сила Конституції України забезпечується
особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною
Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю.
Структура Конституції України. Це спосіб її внутрішньої побудови, тобто
порядок об’єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси –
розділи та послідовність їх розташування.

Структура переважної більшості сучасних конституцій має
стандартизоваїгий вигляд: вона включає преамбулу (вступ), основну
частину, а також прикінцеві і перехідні положення. Інколи в структуру
конституції включаються також додатки. Структура Конституції України
побудована з урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного
досвіду. Вона складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює
тринадцять розділів, »Прикінцевих положень» (розділ XIV) та «Перехідних
положень» (розділ XV).

До Конституції долучається також додаток у вигляді Закону України «Про
прийняття Конституції України і введення її вдію».

Основні функції Конституції України. Соціальне призначення Конституції
України, її місце і роль у правовій системі України означені в її
функціях — основних напрямах впливу на суспільні відносини. Функції
Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиток
держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження
України. Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери
суспільних відносин, які врегульовані Конституцією і охоплюються ЇЇ
змістом. Види функцій Конституції визначають залежно від різних
критеріїв і підстав. їх можна пов’язувати з функціями держави. Залежно
від суспільного призначення конституції визначають соціальні функції,
які поділяють, у свою чергу, на юридичні md політичні. Ці функції
порівняно однорідні і цілеспрямовані.

Так, у юридичній функції знаходять своє вираження (втілення)
конституційні основи права і правової системи в цілому. У політичній
функції відображаються конституційні основи політики та політичної
системи.

Юридична функція Конституції України полягає в тому, що вона є основним
законом країни, який має найвищу юридичну силу і є головним джерелом
права і всієї правової системи України. До юридичної (правової) функції
Конституції України відносять установчу, регулятивну, системотворчу,
правоохоронну функції та деякі інші. Установча функція Конституції
України полягає в тому, що в ній знайшли своє закріплення найважливіші
політичні та соціально-економічні інститути держави та суспільства.
Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції
України існування таких інститутів, як Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини (ст. 85). Вищої ради юстиції (ст. 131),
Конституційного Суду України (розділ XII) та ряд інших.

Сутність регулятивної функції Конституції України полягає в закріпленні
в її нормах сталих суспільних відносин і гарантій їх дотримання
(статична функція) та визначення тих суспільних відносин, які
перебувають на етапі свого розвитку (динамічна функція). Сутність і
значення правоохоронної функції Конституції України полягає в тому, що
вона передбачає вимоги щодо забезпечення виконання і реалізації її норм
і інститутів. Механізм правоохоронної функції включає як
організаційно-правові форми (діяльність Конституційного Суду України,
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини), так і застосування
конституційних санкцій: усунення з поста Президента України через
процедуру імпічменту, відкликання, припинення повноважень депутатів та
органів державної влади (недовіра Кабінету Міністрів України) тощо.
Політична функція Конституції України полягає в тому, що вона визначає
належність влади в країні народу, основи державного і суспільного
устрою, внутрішньої і зовнішньої політики тощо. У Конституції України
визначаються основні форми здійснення народовладдя — вибори і
референдуми, місцеве самоврядування тощо. Водночас система функцій
Конституції України як Основного Закону країни і соціально-культурного
явища сучасного суспільства не вичерпується юридичною і політичною
функціями. їй притаманні також економічна, ідеологічна, інформаційна,
педагогічно-виховна та інші функції, які всебічно характеризують її
соціальне призначення, місце і роль у сучасному українському
суспільстві.

2.1. Конституційні основи організації діяльності органів державної
влади і місцевого самоврядування.

Поняття та основні концепції місцевого самоврядування.

Для визначення поняття “місцеве самоврядування”, найперше звернемося до
Конституції України. Стаття 7 визначає, що “В Україні визнається і
гарантується місцеве самоврядування”. Таким чином, місцеве
самоврядування в Україні визначається як одна із форм народовладдя.
Згідно ст. 5 Конституції: “Народ здійснює владу безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування.” У офіційному
тлумаченні Конституційного суду наголошується взаємозв’язок
безпосередньої та представницькою (в структурі якої — органи місцевого
самоврядування) форм здійснення влади, а також наголошується
“відсутність переваги жодної з цих форм здійснення влади народом”. Отже,
місцеве самоврядування як форма реалізації народовладдя є рівноважливою,
тобто знаходиться на одному щаблі із базовими інститутами безпосередньої
демократії (вибори, референдуми).

Місцеве самоврядування за ст. 140 Конституції України визначається як
право територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання
у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України. Можна зробити висновок, що Конституція розкриває поняття
місцевого самоврядування у аспекті права, яким наділяється територіальна
громада, визначена як суб’єкт який здійснює це право (ч.3 ст. 140).

Важливим нормативно-правовим актом, що створює правові засади здійснення
місцевого самоврядування в Україні є закон “Про місцеве самоврядування в
Україні”. Зокрема він дає визначення поняттю місцевого самоврядування,
розширюючи у ст.2 конституційну дефініцію: “Місцеве самоврядування в
Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність
територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у
сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під
відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України”. Очевидно, що визначення місцевого самоврядування у законі
розширене порівняно із конституційним, оскільки самоврядування
розглядається не лише як право, а також як “реальна здатність”. Тобто,
хоча право на місцеве самоврядування і гарантується українською
державою, місцева громада, що є суб’єктом цього права, має до того ж
бути “реально здатною” його реалізувати.

Серед міжнародних документів, що дають легальне визначення місцевого
самоврядування варто навести Європейську хартію місцевого
самоврядування. У ній це поняття визначається як “право і спроможність
органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання
і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої
компетенції, в інтересах місцевого населення”. (Варто відзначити, що
Європейська хартія місцевого самоврядування подана у двомовному
варіанті: українському та російському. У другому:- словам “часткою
суспільних прав” відповідають слова “часть государственных дел”, що
наближає нас до державницької теорії самоврядування. Хоча у найпершому —
англійському варіанті — “public affairs” Портал Ради Європи, розділ
нормативно-правових актів (http://conventions.coe.int/Treaty/
EN/Treaties/ Html/122.htm)). Звідси можна зробити висновок, що дефініція
місцевого самоуправління у законі “Про місцеве самоврядування в Україні”
є дуже наближеною до визначення у Хартії (яка була ратифікована за
тиждень до прийняття закону).

Розглядаючи природу місцевого самоврядування, слід розглянути це поняття
як один із видів публічної влади. Публічна влада — здатність і
можливість офіційно впливати на людей, підкоряти своїй волі їх поведінку
і діяльність за допомогою певних засобів. Місцеве самоврядування є одним
із різновидів публічної влади. Головна відмінність державної влади від
муніципальної — належність першій державного суверенітету. Державний
суверенітет часто визначається як верховенство, самостійність державної
влади в межах країни, її незалежність, рівноправність у міжнародних
відносинах. Водночас, Декларація про державний суверенітет України
виводить державний суверенітет як “верховенство, самостійність, повноту
і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах”. Звичайно ж, публічні владні
повноваження органів місцевого самоврядування не поширюються на всю
територію держави, і місцеве самоврядування не може незалежно діяти у
міжнародних відносинах.

Муніципальну і державну владу об’єднують певні спільні риси. І та, й
інша підпорядковують собі все населення на відповідній території
(державна влада — уся країна, муніципальна — певна адміністративна
одиниця). Обидві влади є легітимними. Кожна із влад отримує періодичну
легітимацію під час чергових виборів, до загальнодержавних органів та до
органів місцевого самоврядування відповідно. Із легітимності публічної
влади випливає обов’язковість виконання її рішень підвладними
суб’єктами, підкріплена примусом, передбаченим законодавством.
Універсальність публічної влади означає її поширення на усі питання, що
торкаються життя населення в межах певної території, тобто немає сфер у
публічному житті, де б не мали повноважень чи то державна, або
муніципальна влада. Для обидвох видів влади характерне інституційне
вираження її форми. Тобто, існує окремий, відділений від населення
апарат, виражений у передбачених законодавством органах влади
(наприклад, для муніципальної влади — це місцеві ради, голова місцевої
ради, виконавчий орган місцевої ради). Фінансовим підґрунтям існування
публічної влади є кошти, що стягуються із населення у вигляді податків,
зборів та інш. Відповідно, територія стягнення цих коштів, для місцевої
влади обмежена адміністративно-територіальною одиницею, в якій діють її
повноваження.

Муніципальна і державна влада розрізняються за рядом важливих
характеристик. Окрім державного суверенітету, державній владі відповідає
загальнодержавний масштаб діяльності, націленість на найважливіші
загальнодержавні проблеми і питання. Державна влада, на відміну від
муніципальної здійснює свій вплив, головним чином, на осіб, пов’язаних
із державою стійким правовим зв’язком — громадянством. На місцевому
рівні громадянство відсутнє. Дія примусу на загальнодержавному рівні
забезпечується так званими “силовими структурами”: міліцією,
прокуратурою, армією, службою безпеки, пенітенціарними органами. Окрім
того, збирання та розподіл загальнодержавного бюджету є прерогативою
виключно державної влади, яка на свій розсуд може “ділитися” цими
коштами із місцевим самоврядуванням, наприклад, у вигляді дотацій і
субвенцій.

Хоча джерелом місцевої влади є народ усієї держави, що через
законодавство уповноважує її вести місцеві справи, первинним носієм її є
лише населення територіальної громади, що має право безпосередньо
(наприклад, місцеві референдуми) або через представницькі органи
(місцеві ради) впливати на життя громади. Відповідно, менший масштаб
діяльності місцевої влади порівняно із державною владою. Він поширюється
лише на територію адміністративно-територіальної одиниці. Через
відсутність жорсткої ієрархії у системі органів місцевого самоврядування
порівняно із державними органами, її зв’язки із населенням більш тісні,
і відповідно, є більш швидкою реакція на запити населення. Під
управлінням місцевої влади знаходиться особливий різновид власності —
комунальна власність, суб’єктом якої є відповідна територіальна громада.
Муніципальний бюджет формується через встановлені місцеві податки і
збори. Усе це формує матеріально-фінансову основу місцевого
самоврядування в Україні.

Серед концепцій побудови місцевого самоврядування варто відзначити
державницьку, муніципальну та дуалістичну концепції. Підґрунтям сучасних
поглядів на сутність місцевого самоврядування стали, переважно, погляди
європейських вчених 19 ст. Цей історичний період характеризувався
переходом від феодалізму до індустріального капіталістичного
суспільства. Відповідно, багато європейських міст, здобули реальні
переваги у незалежному від центральної влади (короля, феодала)
самоуправлінні. Активна розробка “теорії вільних общин” розпочалася у
першій чверті 19 ст. Її ідеологом був французький історик, соціолог і
громадський діяч Андре де Токвіль. Фундаментом цієї теорії стала думка
про те, що саме влада громад, а не держави є первинною, оскільки
з’явилася раніше за державну. Тому громади за своєю природою є
самостійною, вони не створені державою, і тому є незалежними від
державної влади у своїх питаннях. Теорія “вільних общин” знайшла своє
яскраве вираження у конституції Бельгії 1831 р. У ній муніципальна влада
ставилася в один ряд із виконавчою, законодавчою і судовою, тобто
визнавалася окремою четвертою владою.

Громадівська (або господарська) теорія місцевого самоврядування була
розвинута німецькими вченими Отто фон Гірке та В. Шеффнером.
Громадівська теорія місцевого самоврядування так же, як і теорія
“вільних громад”, виходила із принципу реалізації місцевих задач
місцевими громадами. Однак, ця теорія на перший план ставила не
первісний і невідчужуваний характер прав громади, а недержавну,
переважно господарську природу діяльності органів місцевого
самоврядування. На базі цієї теорії створювався список “справ”, що
входив виключно до компетенції місцевої влади і відмежовувався від справ
суто державних. Самоврядування згідно цієї теорії — це керування
справами місцевого господарства.

Основні положення державницької теорії місцевого самоврядування були
розроблені німецькими вченими Рудольфом Гнейстом і Лоренцем Штейном у
19 ст. Відповідно цієї теорії місцеве самоврядування є однією із форм
організацією державної влади на місцях, головною відмінністю якої є
активне залучення до вирішення локальних питань місцевого населення. При
централізованому державному управлінні, побудованому на принципі
ієрархії, державні чиновники позбавлені ініціативи і самостійності. Вони
не залежать від місцевого населення, якому не підконтрольні. Передача
деяких задач державного управління до справи місцевих громад з точки
зору державницької теорії необхідна для того, щоб забезпечити більш
ефективне рішення на місцевому рівні.

Подвійна сутність місцевого самоврядування (самостійність у місцевих
справах і виконання делегованих державних функцій на місцевому рівні)
знайшла відображення у дуалістичній теорії місцевого самоврядування.
Згідно цієї теорії органи місцевого самоврядування, виконуючи функції,
делеговані державою виходять за межі місцевих інтересів і діють як
інструмент державної адміністрації. Таким чином, місцеве самоврядування
несе в собі два начала: громадівське і державне. З одного боку воно є
своєрідним продовженням державного адміністративного апарату, а з
іншого — легітимним виразником місцевих громад. В основі даного
механізму лежить прояв зустрічної ініціативи: з боку населення, яке
доручає органам місцевого самоврядування виконання ряду функцій,
важливих для даної місцевої громади, і з боку держави, що доручає
місцевим органам влади вирішення ряду питань, що важливі не лише для
конкретного муніципального колективу, але і для держави в цілому.
Держава не лише дозволяє органам місцевого самоврядування виконувати
частину громадських справ самостійно, але і покладає на них виконання
ряду власних функцій, що, як правило, пов’язане із постійними контактами
з населенням.

Функції місцевого самоврядування в Україні.

Для визначення основних функцій місцевого самоврядування необхідно
розглянути напрямки його здійснення і впливу на суспільне життя. Зміст
кожної функції доцільно розкривати через набір повноважень органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Варто зазначити, що
суб’єктами, що виконують функції самоврядування, є не лише органи, що
представляють населення територіальної одиниці (ради, їх голови,
виконавчі органи), а й безпосередньо територіальні громади.

У Конституції дається загальний перелік повноважень місцевого
самоврядування у ст..143: “Територіальні громади села, селища, міста
безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування
управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми
соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх
виконання; затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;
встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують
проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів;
утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства,
організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю;
вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої
компетенції”. Таким чином, за допомогою представництва у публічних
органах, територіальні громади реалізують функції місцевого
самоврядування. Крім того територіальна громада має змогу безпосередньо
здійснювати повноваження місцевого самоврядування за допомогою таких
інструментів як: місцеві референдуми, загальні збори громадян, місцеві
ініціативи, громадські слухання.

Однак вирішення більшості щоденних нагальних проблем покладається вже на
органи місцевої влади, що представляють територіальну громаду — ради, їх
голови, виконавчі комітети. Під час розгляду усієї сукупності
повноважень місцевих органів самоврядування, важливо відзначити їх поділ
на власні та делеговані повноваження. Порядок надання державою органам
самоврядування повноважень регламентується Конституцією. Органам
місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження
органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у
повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом
віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих
загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування
відповідні об’єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування
з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади
підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Це узгоджується зі
ст.3 Європейської хартії місцевого самоврядування, в якій зазначається,
що ради чи збори можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Головними
функціями виконавчих органів є виконавча, тобто організація виконання
рішень відповідної ради, та розпорядча, тобто самостійний розгляд чи
вирішення питань, віднесених до відання місцевого самоврядування.

Усю множину повноважень органів місцевого самоврядування можна розділити
за формами діяльності та сферами впливу. Існують такі форми як:
установча, нормотворча, контрольна і правоохоронна.

Установча функція реалізується низкою повноважень, що дозволяють
формувати та реорганізовувати органи самоврядування, що забезпечує
організаційну самостійність місцевої влади. Серед таких повноважень,
зокрема:

1) утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження
та зміна їх складу, обрання голів комісій;

2) утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності,
затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого
комітету та його розпуск;

3) обрання на посаду та звільнення з посади секретаря ради

4)затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови
структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та
її виконавчих органів відповідно до типових штатів, затверджених
Кабінетом Міністрів України, витрат на їх утримання;

5) утворення за поданням сільського, селищного, міського

голови інших виконавчих органів ради;

та інші функції, встановлені законом.

Установча діяльність органів самоврядування спрямовуються не лише на їх
внутрішню структуру, але й поширюється на інші суб’єкти. Зокрема
органами місцевого самоврядування вирішуються питання:

— заснування засобів масової інформації відповідної ради, призначення і
звільнення їх керівників;

— створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення
здійснення з іншими суб’єктами комунальної власності спільних проектів
або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ
та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);

— прийняття рішень про організацію територій і об’єктів
природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що
підлягають особливій охороні;

— прийняття рішень, пов’язаних із створенням спеціальних вільних та
інших зон

Результатами здійснення нормотворчої діяльності є нормативно-правові
акти, що обов’язкові для виконання на території відповідної
адміністративної одиниці. Серед цих актів, що затверджуються органами
самоврядування можна назвати: статут територіальної громади; регламент
місцевої ради; рішення про порядок управління і розпорядження
комунальною власністю, місцевими фінансами, регулювання земельних
відносин; Положення про зміст, опис та порядок використання символіки
територіальної громади та інш.

Головним завданням місцевої влади при здійсненні правоохоронної функції
є охорона громадського порядку. Реалізовуючи цю функцію органи місцевого
самоврядування сприяють діяльності органів суду, прокуратури, юстиції,
служби безпеки, внутрішніх справ та адвокатури. Закон “Про місцеве
самоврядування в Україні” також вводить виключно до повноважень органів
місцевого самоврядування створення відповідно до закону міліції, яка
утримується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету;
затвердження і звільнення керівників та дільничних інспекторів цієї
міліції. Окрім цього встановленні такі повноваження у правоохоронній
сфері як:

— внесення подань до відповідних органів про притягнення до
відповідальності посадових осіб, якщо вони ігнорують законні вимоги та
рішення рад і їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень;

— звернення до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої
влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій, які обмежують права територіальної громади, а також
повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

— забезпечення вимог законодавства щодо розгляду звернень громадян,
здійснення контролю за станом цієї роботи на підприємствах, в установах
та організаціях незалежно від форм власності;

— розгляд справ про адміністративні правопорушення, віднесені законом до
їх відання; утворення адміністративних комісій та комісій з питань
боротьби зі злочинністю, спрямування їх діяльності;

та інші легальні функції відповідно до закону.

Повноваження органів місцевого самоврядування, що здійснюються в межах
контрольної функції також можна розділити на власні і делеговані.
Об’єктом контролю є все майно, що знаходиться у комунальній власності.
Згідно із законом, відносини органів місцевого самоврядування з
підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у
комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на
засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам

місцевого самоврядування.

Серед інших контрольних повноважень:

— здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов’язань
щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях
незалежно від форм власності;

— здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням цін і тарифів;

— встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків
підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних
територіальних громад;

— здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав
споживачів;

— облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за
його використанням;

— здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням
законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та
забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених
законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної
документації і проектів окремих об’єктів, а також може заподіяти шкоди
навколишньому природному середовищу;та інші.

Конституційні засади організації державної влади: Теорія і практика.

Відкриваючи семінар, директор Інституту держави і права ім. В. М.
Корецького НАН України, академік НАН України Юрій Шемшученко нагадав, що
27 грудня 2007 р. Президент України В. Ющенко підписав Указ «Про
Національну конституційну раду», яка створена для підготовки концепції
системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин та
проекту нової редакції Конституції України. У лютому ц. р. було
затверджено персональний склад цієї ради в кількості близько 100 осіб,
серед них понад 20 — представники науки.

Почала також працювати робоча група Національної конституційної ради.
Але з самого початку вона зіткнулася з низкою складних проблем і
теоретичного, і практичного характеру. Це стосується насамперед проблем
оптимальної організації державної влади і підвищення її ефективності.
Від правильного розв’язання цих проблем вирішальною мірою залежить
прогрес у проведенні конституційно-правової реформи загалом.

Далі Ю. Шемшученко зазначив, що грудневі 2004 р. зміни до Конституції
України розбалансували систему державної влади. Цей процес нині триває у
вигляді перетягування ковдри у трикутнику «Верховна Рада — Президент —
Кабінет Міністрів України». Для виправлення становища необхідно
забезпечити відновлення відповідного балансу з урахуванням
загальнонародних інтересів. Під цим кутом зору в оновленій Конституції
України слід було б чітко закріпити принцип взаємодії владних структур.
Головну роль у реальному забезпеченні цього принципу має відігравати
Президент України, як глава держави.

Оновлена Конституція має бути стабільною. Для цього необхідно
забезпечити наступність влади і звести до мінімуму її коливання залежно
від перманентних змін у структурі влади.

Нагальною є й проблема «спасіння» українського парламентаризму. Останнє
скликання нашого парламенту виявилося, як ніколи, мало дієздатним. Отже,
потрібні термінові заходи з виправлення становища. Йдеться, зокрема, про
кореляцію системи парламентських виборів, обмеження депутатської
недоторканності, скасування частини пільг для депутатів, забезпечення
контролю з боку виборців за депутатською діяльністю своїх обранців,
збільшення долі професійних юристів у складі депутатського корпусу тощо.
Ця доля коливається на рівні десяти відсотків, тоді як у зарубіжних
парламентах вона становить 35—40 і більше відсотків.

Потребує вдосконалення і конституційна регламентація структури і
діяльності судової системи. Ця система стала останнім часом надзвичайно
громіздкою, забюрократизованою і малодоступною для пересічних громадян.
Її доцільно максимально спростити, ліквідувати подвійну касацію,
удосконалити порядок призначення суддів та підвищити їхню
відповідальність за виконання суддівських функцій.

У контексті завдань, що поставлені перед Національною конституційною
радою, актуальною є також проблема оновлення не тільки Конституції
України, а й всього конституційного законодавства. Потрібні, зокрема,
нові чи у новій редакції закони про Верховну Раду, Президента і Кабінет
Міністрів України, судоустрій і прокуратуру, нормативно-правові акти,
місцеве самоврядування тощо.

Міністр юстиції України Микола Оніщук у своїй доповіді «Розвиток
президенціоналізму як складова вдосконалення державної влади в Україні»
зазначив, що нині отримує розвиток принципово нова конституційна модель
— президенціоналізму, яка ґрунтується на: запровадженні інституту
консигнатури; єдності виконавчої влади і чіткому розподілі повноважень
органів державної влади та органів місцевого самоврядування згідно з
покладеними на них Конституцією функціями; гарантуванні місцевого
самоврядування і прав територіальних громад України тощо. У цьому
зв’язку слід змінити окремі положення розділу Основного Закону,
присвяченого Верховній Раді України та її функціям і повноваженням.
Зокрема, необхідно осмислити і розвинути предметну компетенцію
парламенту, доцільність перебування народних депутатів України у Вищій
раді юстиції чи у складі Ради Національного банку України, а також інших
органах держави. Таке розпорошення зусиль депутатського корпусу
послаблює основне призначення парламенту в суспільстві та державі —
творити і приймати закони.

Президент України займає найвище місце в системі органів державної
влади. У зв’язку з цим доцільно усунути закріплений чинною Конституцією
дуалізм виконавчої влади. За своєю природою вона має бути єдиною і
централізованішою. Звідси — необхідність посилення функцій Президента
України щодо формування Кабінету Міністрів України. Було б доцільно
також розширити контрольні повноваження Президента, надати йому право
розпуску парламенту з політичних підстав (наприклад, внаслідок тривалої
парламентської кризи), закріпити за Президентом виключне право на
призначення суддів судів загальної юрисдикції, а також право вносити до
Верховної Ради України подання про призначення не третини, а усіх суддів
Конституційного Суду України.

^

O

Z

^

Oe

O

&

>do`pAEq?r?sDuFuHuJuLuPuaeu{O†c‰Z’T›.?:¦Oe§¤L?iiiiiaeaeaeaeaeOCCCCCCCCCC

&

На жаль, дуалізм виконавчої влади є характерним зараз не тільки для
загальнодержавного, а й місцевого рівнів. Ця влада на місцях
здійснюється місцевими державними адміністраціями, територіальними
органами відповідних центральних органів та виконкомами місцевих рад, що
породжує численні колізії та конфлікти між ними, а також невиправдану
конкурентність і взаємодублювання функцій між органами державної влади і
органами місцевого самоврядування у сфері виконавчих повноважень. До
того ж подвійне підпорядкування місцевих державних адміністрацій
фактично гальмує будь-яку їх раціональну діяльність, особливо у тих
випадках, коли Президент і Кабінет Міністрів представляють різні
політичні сили.

У зв’язку з цим доцільним було б реформувати місцеві державні
адміністрації та перерозподілити функції територіальних органів
центральних органів виконавчої влади і виконкомів місцевих рад.
Реалізація принципів президенціоналізму передбачає також розвиток
представницьких функцій Президента України та запровадження префектур,
які здійснювали б його представницькі та контрольні функції на місцях.
Префектів має призначати на посаду та звільняти з посади Президент
України. Вони мають бути підзвітними та підконтрольними главі держави і
нести персональну відповідальність за діяльність відповідних префектур.

Вихід місцевого самоврядування з тіні місцевих державних адміністрацій
не зніме усіх його гострих проблем. Попри численні заклики до
реформування місцевого самоврядування, громади на сьогодні не мають
достатніх правових механізмів для їх реального впливу на вирішення
проблем місцевого життя. Саме тому вкрай важливо укрупнити громади та
удосконалити матеріальну та фінансову основу місцевого самоврядування.
Зокрема, надати територіальним громадам можливість отримання прямих
бюджетних трансферів, право формувати місцеві бюджети за рахунок податку
на нерухомість тощо.

Вадим Авер’янов — завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М.
Корецького НАН України, доктор юридичних наук: передбачений Конституцією
України «дуалізм» виконавчої влади стосується насамперед розподілу
керівних повноважень виконавчої влади між Президентом і Кабінетом
Міністрів. Задля запобігання несприятливим проявам такого «дуалізму»
вкрай важливо, щоб розподіл повноважень між Президентом і урядом був в
юридичному плані максимально чітким і однозначним, а в політичному —
обґрунтованим і виваженим. У зв’язку з цим в ході системного оновлення
Конституції України необхідно істотно зменшити можливість виникнення
конфліктів між двома «центрами» виконавчої влади, забезпечуючи її
функціональну єдність.

Насамперед доцільно максимально чітко окреслити обсяг компетенційних
преференцій Президента щодо виконавчої влади. Краще обмежитись його
керівними функціями у сферах зовнішньої політики та оборони, виключивши
керівництво практично «безрозмірною» сферою національної безпеки.

Лише у двох згаданих сферах державної політики Президент може мати
дискреційні (тобто без узгодження будь з ким) повноваження, а саме:
відсутність контрасигнації актів Президента; право скасовувати акти
уряду; право ініціювати звільнення відповідних міністрів; право на
відповідні кадрові призначення.

Слід також мінімізувати перелік предметів відання, спільних для
Президента і уряду. Фактично це може бути тільки контроль за виконанням
урядової програми у двох зазначених сферах державної політики і вплив на
діяльність місцевих державних адміністрацій.

Потребують також значно детальнішої регламентації процедури можливих
спільних дій Президента і Прем’єр-міністра. Зокрема, йдеться про участь
Президента у засіданнях Кабінету Міністрів.

Олександр Петришин — віце-президент Академії правових наук України,
доктор юридичних наук (Харків): дискусія щодо конституційного
реформування свідчить, що основним його напрямом має стати удосконалення
закріпленої в чинній Конституції України змішаної форми правління. Адже
зміна форми правління зачіпає визначення загальних засад конституційного
ладу в Україні, що відповідно до рішення Конституційного Суду від 5
жовтня 2005 р. є виключним правом народу.

Найпоширенішою формою правління у Європі є парламентська демократія у
вигляді конституційної монархії чи парламентської республіки. Проте
передумовою для цього є високий рівень політичної та правової культури,
досвід функціонування партій та незалежної судової влади. Без цього
парламентська форма правління виявляє себе вкрай нестабільною (після
Другої світової війни Італія пережила більш як 50 політичних криз).

Змішана форма правління вперше була запроваджена у Франції з метою
подолання хронічної політичної нестабільності в цій країні. Зараз її
запозичено Польщею, Литвою, Вірменією, Румунією, Молдовою та іншим
країнами. Ця форма спрямована насамперед на подолання розбалансування
системи стримувань і противаг між президентом, парламентом та урядом, на
відміну від «чистих» форм, основним питанням для яких є розмежування
лише між законодавчою та виконавчою владою.

Михайло Теплюк — керівник Головного юридичного управління апарату
Верховної Ради України: у Конституції України поєднані два підходи до
організації влади, які йдуть від Монтеск’є та Руссо: розподілу влад в
організаційно-правовому аспекті (ст. 6 Конституції України) та єдності
влади з позицій народного суверенітету (ст. 5 Конституції). Цей
загальний підхід відбиває й структура Конституції України.

Разом з тим маємо констатувати низьку ефективність і недосконалість
організації й функціонування держави в Україні, що не забезпечує
виконання її головного обов’язку — утвердження й забезпечення прав
громадян. Однією з істотних причин цього є абсолютизація принципу
розподілу влад в організаційно-правовому аспекті без належного втілення
принципу єдності влади.

Забезпечення єдності влади передбачає наявність інтегруючих елементів
конституційного ладу, якими є, на мій погляд, насамперед єдине право
власності українського народу (ст. 13 Конституції України) та народне
волевиявлення у різних формах безпосередньої демократії (ст. 69
Конституції).

При цьому політична воля громадян в умовах соціально розшарованого
суспільства, конституювання економічної, політичної та ідеологічної
багатоманітності (ст. 15 Конституції) не має єдиного спрямування, а тому
інтегровано виражається в діяльності парламенту у формі політичних
компромісів. Разом з тим компроміс, як спосіб реалізації функцій
держави, не забезпечує єдиного спрямування її політики. Однак з точки
зору єдності влади необхідною є послідовна цілісна державна політика.
Даній необхідності відповідає повноваження Верховної Ради України
визначати засади внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 85 Конституції),
проте гостра боротьба навколо визначення державної політики впродовж
усього періоду незалежності України не дає змоги реалізувати це
повноваження. Водночас бракує теоретичних досліджень цієї проблеми.

Принциповим у методологічному плані питанням сучасного конституційного
процесу має стати чіткіший розподіл установчої влади між народом і
органами державної влади та місцевого самоврядування, адже саме в цій
площині закладаються підвалини демократичної держави.

Євгеній Кубко — головний науковий співробітник Інституту держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук: підвищення
ефективності діяльності органів державної влади багато в чому залежить
від належної якості законів та інших нормативно-правових актів, а також
неухильного їх виконання. У зв’язку з цим надуманим є спір про «правові»
і «політико-правові» акти. З другого боку, прикро, що в нас до цього
часу немає закону «Про нормативно-правові акти». Не спрацьовує і принцип
прямої дії. Недостатньо чітко виписана у Конституції ієрархія
нормативно-правових актів, залишаються фактично конституційно
неврегульованими і питання конституційної відповідальності відповідних
посадових осіб.

Олександр Пасенюк — голова Вищого адміністративного суду України:
передбачені Конституцією України права людини і громадянина
забезпечуються різними державними структурами, провідне місце серед яких
належить судовій владі. Складовою частиною цієї влади є нещодавно
утворена система адміністративних судів, яку очолює Вищий
адміністративний суд України. З квітня 2007 р. функціонує ланка з шести
апеляційних адміністративних судів (Дніпропетровський, Донецький,
Львівський, Київський, Одеський, Харківський) та 11 окружних
адміністративних судів. Планується, що система адміністративних судів
запрацює на повну силу вже у цьому році.

Але для цього необхідно створити належну правову базу. Йдеться, зокрема,
про удосконалення Кодексу адміністративного судочинства України з питань
залучення суб’єкта владних повноважень як співвідповідача,
процесуального правонаступництва, застосування засобів забезпечення
адміністративного позову тощо.

В оновленій Конституції України слід чіткіше виписати місце і роль
адміністративної юстиції у забезпеченні прав і свобод громадян, а також
законності в діяльності органів державного управління. До цієї проблеми
слід підходити під кутом зору зміцнення відповідної системи і враховуючи
зарубіжний, зокрема, європейський досвід.

Олексій Ющик — провідний науковий співробітник Інституту держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук: здійснювана в
Україні політико-правова реформа (тобто: одночасне взаємопов’язане
перетворення інститутів публічної влади з іншими інститутами політичної
системи —вибори, політичні партії тощо) тісно пов’язана з конституційним
процесом. Реформа є більш загальним поняттям щодо останнього. Правильне
розуміння співвідношення між цими категоріями має для практики
принципове методологічне значення, є теоретичним орієнтиром для
визначення пріоритетів у практиці запровадження та вдосконалення
необхідних інститутів суспільства та держави.

Принципова теоретико-методологічна вимога полягає в тому, щоб усвідомити
процес внесення змін до чинної Конституції не як реалізацію абстрактних
потреб чи суб’єктивних побажань, а як конкретну об’єктивну необхідність.
За цих умов конкретно необхідними, на мій погляд, є ті зміни до
Конституції, які відповідають правильно усвідомленим закономірностям
суспільного розвитку і адекватно виражають їх у пропонованих
конституційних новелах, а також які є реально можливими у матеріальному
сенсі (безперешкодно втілюваними в життя) та процесуальному сенсі (ті,
що можуть бути безперешкодно ухвалені суб’єктами конституційного
процесу). Зміни до Конституції, які не є конкретно необхідними, а також
зміни без їх ґрунтовного наукового забезпечення нічого, крім шкоди,
суспільству не принесуть.

Наталія Оніщенко — завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М.
Корецького НАН України, доктор юридичних наук: у чинній Конституції
закріплені політико-правові засади взаємодії держави і суспільства.
Зроблено при цьому акцент на пріоритетах суспільства і особи. Але ця
проблема не вирішена до кінця. Зокрема, в Конституції навіть немає
терміну «громадянське суспільство».

Під цим кутом зору в оновленій Конституції слід було б повніше закріпити
засади взаємодії правової держави і громадянського суспільства, форми
участі громадян у діяльності державних органів, права громадян
контролювати діяльність адміністративних структур тощо.

Володимир Горбатенко — заступник директора Інституту держави і права ім.
В. М. Корецького НАН України, доктор політичних наук: складовою частиною
конституційних проблем організації державної влади є криза її
легітимності. Ця криза виявляється у низькому рівні лояльності населення
до основних напрямів діяльності цієї влади. Подолання цієї кризи
пов’язане зокрема: зі створенням ефективних стосунків між владою і
найактивнішими в політичному відношенні соціальними групами та сприянням
формуванню інтелектуальної еліти суспільства; з концентрацією сил, які
скріплюють політичну систему, і послаблення імпульсів, здатних її
зруйнувати до поворотного моменту її трансформації; зі створенням під
егідою і за сприяння держави нової, науково вивіреної модернізаторської
ідеології, співзвучної настроям мас і здатної інтегрувати різноманітні
інтереси; з подоланням непрофесіоналізму і корупції, управлінського
хаосу. Під цим кутом зору в оновленій Конституції слід було б
послідовніше закріпити контрольно-наглядову функцію держави, без чого
важко розраховувати на забезпечення принципу законності у суспільних
відносинах.

Ярославна Шевченко — завідувач відділу Інституту держави і права ім. В.
М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук: у світлі
конституційної реформи слід звернути увагу і на проблему правового
регулювання права власності. Це право передусім має визначатися через
Конституцію. Але в чинному Основному Законі спеціального розділу,
присвяченого саме праву власності, немає. Це негативно впливає на
вирішення відповідних проблем у суспільстві, породжує суперечності у
цивільно-правовому регулюванні питань власності, зокрема Цивільним
кодексом України. В останньому фактично не розкритий зміст права
державної власності, а про його реалізацію сказано лише, що вона
відбувається за допомогою відповідних органів державної влади.

У Господарському кодексі України зафіксована й така форма власності, як
колективна. Чинна Конституція і Цивільний кодекс України це питання
обійшли.

Право власності відноситься до фундаментальних прав. Саме тому в
оновленій Конституції слід було б мати спеціальний розділ з питань
економічної системи і права власності.

2.2. Конституційний статус людини і громадянина.

Наука конституційного права під конституційним статусом особи розуміє
загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції
визначаються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а
також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти,
користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та
іншими соціальними цінностями; користуватися свободою дій і поведінки в
межах конституції та інших законів.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією
України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових актів:
Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про
економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейської
конвенції про права і основні свободи людини (1950 p.), Паризької хартії
для нової Європи (1990 р.) та ряду інших.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і
«права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані з
самою людського істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб’єкт
прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією
України до цього виду прав належить право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне
життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із
суспільством, державою, їх інститутами. Основу цього виду прав становить
належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини
порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини
поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а
права громадянина лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.
Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на
свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст.
36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38). право
на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право па
соціальний захист (ст. 46) тощо. Система прав і свобод людини і
громадянина. Конституція України, проголошуючи права людини і
громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією
конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято
поділяти на: особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні.

Особисті права і свободи людини. Особисті права і свободи людини
безпосередньо пов’язані із самою сутністю людини як фізичної особи. До
особистих прав людини належать право на вільний розвиток своєї
особистості (ст. 23), невід ‘ємне право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право
на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне
.життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця
проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на
свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Невід’ємне право коленої
людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб’єктивним правом, яке
закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї
норми-принципу в Конституції України – це матеріалізація однієї з
гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому
всебічна охорона її жипя – один з основних обов’язків держави. Право
людини на повагу до її гідності (ст. 28) мас універсальний характер у
тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після
смерті людини. Повага до гідності людини є обов’язком держави.

Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у
судовому порядку. Надійне гарантування правового захисту поваги до
гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді
демократичного, правового характеру держави, високої моральності
суспільства. Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є
однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип
встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у
випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила
злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин
тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного
законодавства може дати дозвіл на арешт людини і утримання її під
вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без
підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти
волі осіб, які в ньому проживають. Принцип недоторканності житла
поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця
її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.
Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції (ст.31) належить до загальновизнаних суб’єктивних прав
особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках,
передбачених законом.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним
із суб’єктивних прав людини, пов’язаних із гарантуванням її свободи.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33)
за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також
низкою перешкод, пов’язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти.
Це право – один із складників загального права людини на свободу.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найістотніших проявів
демократії. Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути
обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх
оприлюднення. Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні
держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати
погляди, що протирічать національній безпеці, територіальній цілісності
держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане
світовим демократігчним співтовариством у результаті його тривалої,
багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і
церковної влади. Конституційне право на свободу світогляду і
віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від
змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи
можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку,
здоров’я ілюральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні
секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать
загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і свободи. Особливість політичних прав і свобод полягає
насамперед у тому, що їх носіями, суб’єктами є лише громадяни України, а
не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити,
що політичні права і свободи мають самостійне значення, й саме як такі
вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних
документах.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних
випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного
громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності
відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організації!,
державних структур. До політичних прав і свобод належать право на
об’єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право
брати участь в управлінні державними справами (ст. 38). право на мирні
збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об ‘єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну
участь у політичному житті суспільства. Право брати участь в управлінні
державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як
безпосередньо, так і через представників, якими, наприклад, є депутати
представницьких органів державної влади. Право на мирні збори та
маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим
заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні
питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких
обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці,
проти порушення їх прав тощо. Право на звернення може здійснюватися у
різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих
звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого
самоврядування, посадові особи цих органів. Важливо, щоб звернення
громадян розглядалися відповідно по суті справи, у строки, встановлені
чинним законодавством.

Недодержання посадовими особами вимог закону надає громадянину право
звертатися до суду щодо захисту. Здійснення права громадян на звернення
регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення
громадян». Економічні, соціальні і культурні права. Конституція України
закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає
потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже
саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як
вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією
України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності
(ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю
(ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний
захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий
рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я (ст. 49), право на безпечне
для життя і здоров ‘я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням
вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства,
дитинства і сім «і (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на
свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право колісного володіти, користуватися і розпоряджатися своею
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.
41) є не шо інше, як закріплення в Конституції України принципу
приватної власності, яка є економічною основою громадянського
суспільства, розвитку ринкових відносин. Право приватної власності
регулюється і захищається різними галузями українського права. її статус
характеризується непорушністю, грунтується на силі закону. До того ж
відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за
рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності
пов’язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із
випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству,
погіршує екологічну ситуацію тощо. Зазначені принципові положення
статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність. Право на
підприємницьку діяльність (ст. 42) пов’язане з приватною власністю, яка
становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом
розуміється діяльність, що здійснюється її суб’єктами на власний ризик і
спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобов’язана сприяти
розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатись в
господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах
виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї,
наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва
деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб’єктам
підприємництва спеціальних ліцензій. Право на працю (ст. 43) зумовлене
свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та
характеру праці (трудової спеціалізації»). Людина може займатися
будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі,
оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Заборона
примусової праці не поширюється на військову або альтернативну
(невійськову) службу, працю, пов’язану з виконанням судового вироку або
необхідну за надзвичайних умов.

Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного
звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю. Невиконання
зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом,
надас тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не
тільки українським законодавством, а й Міжнародним договором про
економічні, соціальні та культурні права.

При цьому повинні дотримуватися вимоги закону тієї країни, де
проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати
універсального характеру, оскільки с такі сфери суспільного життя, де
зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких
випадках – до катастроф. Право на відпочинок (ст. 45) також належить до
основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній
людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав
.полини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні
права. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка
працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від
роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня,
відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на
відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю
України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які
держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб
гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це
стосується тих, хто 3 огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити
собі належні умови життя. У ст. 48 Конституції України зазначено, що
кожен має право на достатній життєвттй рівень для себе і своєї сім’ї, що
передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі
члени її сім’ї повинні досягати завдяки своїй діяльності. Але через
поважні причини природними є винятки з цього правила. У таких випадках
допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту.

Важливе значення для кожної людини має конституційне право на жиппо (ст.
47). Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є
придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у
власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального
захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно
або за доступну Для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише
на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров’я (ст. 49) органічно пов’язане з правом на
безпечне для життя і здоров’я довкігія (ст. 50). Як перше, так і друге
спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини — її здоров’я
та самого життя. Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи
медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання
захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах
охорони здоров’я здійснюється безкоштовно. Водночас для покращення
медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних
закладів усіх форм власності.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних
прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у
конституційному закріпленні обов’язковості повної загальної середньої
освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що
функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід
зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної,
повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої
освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах
освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання
державних стипендії! та різних пільг учням і студентам.

Інституп} громадянства України. Основну частину населення будь-якої
країни становить особлива категорія фізичних осіб, а саме: громадяни
даної держави. Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає
особі, що мас статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до
політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і
держави. Громадянство є одним із визначальних факторів у характеристиці
правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового
статусу.

Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. визначає
громадянство як «правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що
знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках» (ст. 1).
Конституція України (ст. 4, 25, 92, 106) закріпила невід’ємне право
людини на громадянство.

Згідно з ним: в Україні, до складу якої входить Автономна Республіка
Крим, встановлено єдине громадянство (ст. 4); ніхто не може бути
позбавлений громадянства (ч. 1 ст. 25); ніхто не може бути позбавлений
права замінити громадянство (ч. 1 ст. 25); громадянин України не може
бути виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25); держава гарантує піклування та
захист своїм громадянам, які перебувають за кордоном (ч. З ст. 25);
питання громадянства визначаються виключно законом України (ст. 92);
Президент України приймає рішення про прийняття громадянства України та
припинення громадянства України (ст. 106). Згідно з 4.2 СТ.4
Конституції, питання набуття та припинення громадянства України
передбачені в Законі. Ст. 6 Закону про громадянство України визначає
такі підстави набуття громадянства України: за народженням; — за
територіальним походженням; внаслідок прийняття громадянства; внаслідок
поновлення в громадянстві; — внаслідок усиновлення; внаслідок
встановлення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над
особою, визнаною судом недієздатною, опіки; — у зв’язку з перебуванням у
громадянстві України одного чи обох батьків дитини;внаслідок
встановлення батьківства; за іншими підставами, передбаченими
міжнародними договорами України. Умовами вступу (прийняття) до
громадянства України є: визнання та дотримання Конституції України та
законів України; зобов’язання припинити іноземне громадянство (крім
випадків, зазначених у Законі); безперервне проживання на законних
підставах на території України впродовж останніх п’яти років; отримання
дозволу на постійне проживання в Україні; — володіння державною мовою
або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не
поширюється на осіб, котрі мають певні фізичні вади (сліпі, глухі,німі);
— наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб,
яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, котра:

вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

— засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину
(до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави
діяння, що визнані законодавством України тяжким злочином. Громадянство
України припиняється (ст. 19): внаслідок виходу з громадянства України;
внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими
міжнародними договорами України. Громадянство України втрачається, якщо:

1. Громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув
громадянство іншої держави.

2. Іноземець набув громадянство України і не подав у порядку,
передбаченому законом, документ про припинення іноземного громадянства
або декларацію про відмову від нього.

3. Іноземець набув громадянство України і скористався правом або виконав
обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство.

4. Особа набула громадянство України иа підставі ст. 9 Закону (прийняття
до громадянства) внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або
фальшивих документів.

5. Громадянин України без згоди державних органів України добровільно
поступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні
органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевою
самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1,2,3,5 цієї статті не застосовується, якщо внаслідок
цього громадянин України стане особою без громадянства.

До органів, які беруть участь у розв’язанні питань, пов’язаних із
громадянством, належать: Президент України; комісія при Президентові
України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний
орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх
справ) і підпорядковані йому органи (стосовно осіб, котрі проживають на
території України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні
представництва і консульські установи України (стосовно осіб, які
постійно проживають за кордоном). Зміст основних положень Закону про
набуття і припинення громадянства України грунтується на одному із
загальновизнаних принципів міжнародного права — принципі уникнення без
громадянства.

Конституція України поряд з низкою найважливіших прав і свобод людини і
громадянина, встановлює і конституційні обов’язки як громадян, так і
коленого, хто постійно проживає або перебуває на території України. Ці
обов’язки закріплені у статтях 65-68 Конституції. Основний закон України
(ст. 65) визначає обов’язки — захист вітчизни, шанування державних
символів; (ст. 66) — обов язок берегти природу, культурну спадщину: (ст.
67) — сточувати податки і збори; (ст. 68) — додержуватися Конституції і
законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших
людей. Конституція України закріпила комплекс гарантій прав і свобод
людини і громадянина. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) загальні
гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод; 2) спеціальні
гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп, про які йшла
мова.

Серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні,
соціальні, духовні (культурні) і власне права (юридичні) та
організаційні гарантії.

Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи
правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією,
процесуальні гарантії (норми), юридичні обов’язки, а також юридична
відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.

2.3. Конституція України про систему органів державної влади.

У монографії досліджуються проблеми загальної теорії державної влади —
поняття, принципи, функції, механізм здійснення державної влади, її
гарантії та проблеми теорії і практики організації і здійснення окремих
видів державної влади: законодавчої, виконавчої і судової. Найбільша
увага приділяється проблемам органів законодавчої влади в механізмі
здійснення державної влади та проблемам органів виконавчої і судової
влади, їх структури, функцій та форм діяльності, здійсненню
парламентської, адміністративної і судової реформ.

Із прийняттям чинної Конституції України український конституціоналізм
істотно збагатився не лише якісно новою системою прав і свобод людини і
громадянина та їх гарантій, а й принципово новою системою народовладдя —
форм безпосереднього народовладдя, організації і здійснення державної
влади, місцевого самоврядування та інших інститутів влади.

Як наслідок, у політичне життя поряд із виборами увійшли всеукраїнські і
місцеві референдуми, остаточно утвердились або були створені нові
інститути державної влади: Президент України, Конституційний Суд
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державна
влада стала здійснюватися шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і
судову, стала функціонувати система місцевого самоврядування.

Проте українське суспільство і українська держава остаточно не обрали ні
виборчої системи щодо формування парламенту, ні форми державного
правління, які залишаються змішаними, перехідними, повільно здійснюються
парламентська, адміністративна і судова реформи, не створено
передбаченої чинною Конституцією України правової основи організації і
діяльності органів державної влади.

Це зумовлено рядом чинників політичного, соціального, ідеологічного та
іншого характеру. Однією з істотних причин існуючого стану організації і
здійснення державної влади: є відсутність загальної теорії державної
влади та фундаментальної теорії організації і здійснення окремих видів
державної влади — законодавчої, виконавчої і судової. Це має відношення
до дослідження проблем визначення поняття державної влади, класифікації
її принципів і функцій та механізму здійснення, & також проблем
парламентаризму, виконавчої влади і правосуддя.

В українській науково-юридичній літературі в останні роки висловлено
нові думки щодо поділ державної влади, статусу існуючих органів
державної влади, їх функцій, повноважень і відповідальності, проте
системних фундаментальних досліджень безпосередньо з проблем державної
влади ще, на жаль, бракує.

Державна влада є одним із основних предметів конституційного
регулювання. Закономірно, що в чинній Конституції України їй приділено
найбільше уваги. Положення Конституції України про основні засади,
механізм та порядок здійснення державної влади становлять найбільшу її
частину (65 статей). Поряд із безпосереднім народовладдям і місцевим
самоврядуванням чинна Конституція України закріплює якісно нову систему
державної влади, не властиву попередній Конституції України і відповідно
державі та суспільству в цілому.

Замість вертикальної, ієрархічної системи влади, подібно до радянської,
Конституція України передбачила горизонтальну систему організації
державної влади, яка грунтується на її поділі на законодавчу, виконавчу
і судову, закріпила декілька принципово нових інститутів державної влади
— Президент України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини, Вища рада юстиції, місцеві державні
адміністрації та інші органи державної влади, істотно змінила статус
більшості органів державної влади, насамперед їх функції і повноваження,
передбачила нові гарантії функціонування системи органів державної влади
та конституційно-правову відповідальність органів дер¬жавної влади за
свою діяльність.

Звичайно, чинна Конституція України не вирішила і не могла вирішити всіх
питань організації і здійснення державної влади в Україні, адже вона є
за своєю суттю конституцією перехідного періоду, конституцією компромісу
різних, у тому числі діаметрально протилежних політичних сил. Тому в
ході парламентської, адміністративної і судової реформ, які відбуваються
нині у нашій країні, має бути не лише приведено у відповідність з
Конституцією України систему органів державної влади та законодавство
про них, а й продовжено пошук форми правління в Україні як організації
державної влади на тривалу перспективу, оскільки Конституція України
закріпила змішану форму правління у вигляді президентсько-парламентської
республіки.

Розвиток і вдосконалення організації і здійснення державної влади,
розрахованої на тривалий період, має здійснюватися на міцній науковій
основі. Дослідженню проблем державної влади в Україні приділяється
значна увага, але багато з них залишаються малодослідженими і далеко не
вирішеними. Це стосується поняття державної влади, її
конституційно-правових основ, принципів, функцій державної влади,
механізму її здійснення, гарантій державної влади тощо.

3.Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової
держави.

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини для
розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ
сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її
формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми
тепер перебуваємо.

Розглядаючи Конституцію як основу розвитку законодавства нашої держави,
В.Опришко виділяє три напрями такого розвитку: “Перший – це прийняття
абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться
до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом.
Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні норм
самої Конституції” .

Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав людини
всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих
прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду,
який міг би на високому професійному рівні ефективно захищати і
поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення” .

Як зазначав В.Стефанюк, “важливо, щоб суспільство усвідомило, що у
правовій державі суд може ухвалити рішення на користь особи і проти
держави…Віра в державу може сформуватися лише в тому разі, коли вона є
демократичною і правовою, ставиться до громадян не як до об’єктів своїх
дій, а поважає їх права і зміцнює правову стабільність, насамперед за
допомогою передбачуваності своїх рішень” .

У правовій державі суд не лише вирішує спори про право, а й виступає
своєрідним арбітром у процесі законотворчості. “…Суд має певні переваги
перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у
відповідність з вимогами життя. При застосуванні Конституції і законів
суд може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто
приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону,
аксіомами та принципами права. Йдеться, передусім про екстремальні,
виняткові ситуації, особливо у процесах, що забезпечують такий баланс
двох інших гілок влади, який в остаточному підсумку гарантував би
панування в супільстві права і справедливості” .

Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим,
відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин,
прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття “правова держава”
набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним
окремим її громадянином в межах цієї держави.

Йдеться, зокрема, про взаємну, “двоїсту” спрямованість процесу
формування правової держави – не тільки держава набуває ознак правової,
а й її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття
такої держави.

Л.Шкорута зазначає: “Правовим можна визначити суспільство, члени якого
свідомо й добровільно дійшли взаємної згоди щодо врівноваження волі (а
значить – моральності) кожної особи та формалізувати таку згоду в певних
«правилах гри» — правових нормах…» .

Поняття правової держави тісно пов’язано з іншою характеристикою
сучасних високорозвинутих суспільств – демократією, адже “…побудова
демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої
правової бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття,
а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у
відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави”
.

Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може означати
відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб
(примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в
протилежному випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з
боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних
громадян.

Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави
мають стати:

щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без
винятку членами суспільства;

щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка
здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства;

щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони, здатні
гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а
насамперед самими урядовцями.

Висновок

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє
собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для подальшого
розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала
одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні
традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує
Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою
державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає
принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема,
приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає
на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і
громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом
категоріям:

особисті права і свободи;

політичні права і свободи;

економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів
державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна
Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади,
прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки
Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним
поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.

Список використаної літератури та законодавства

I. Нормативно-правові акти.

Конституція України. – К.: Преса України, 2007 р. – 80 с.

Наукова література.

2. Історія української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсарено, М.В.Томенко.
– К.: Право, 1997. – 464 с.

3. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

4. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

5. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

6. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. –
К., 2000.

7. Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 1999.

8. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

9. Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков,
С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

10. Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ
«Перун», 2003. – 416 с.

11. Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //
Право України. – 2002. — № 8. – С.14-17.

12. Шкорута Л. Поняття моралі, права та держави // Розбудова держави. –
2003. — № 1. – С.13-17.

PAGE

PAGE 3

Похожие записи