Реферат

на тему:

“Конституція України 1996 р.” ПЛАН

Вступ

1. Конституційні процеси 90-х рр.

2. Конституція 1996 р. – основний закон незалежної України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Конституція України 1996 р. — це особливий нормативно-правовий акт —
Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання
за рахунок суто «державної сфери» призвело до того, що в юридичній науці
радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це
Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся
система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і
будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта,
характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі
її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона
закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі
принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною
і громадянами. Система національного права України — це не просто сума,
сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права
визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона
сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації
права.

1. Конституційні процеси 90-х рр.

Прагнення України на початку 90-х pp. минулого століття стати незалежною
суверенною державою об’єктивно спричинилося до початку процесу розробки
і прийняття нової Конституції України.

Першим етапом цього конституційного процесу слід вважати період від 16
липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р.

Початок цього процесу пов’язується з прийняттям Верховною Радою
Української РСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет
України. У цьому важливому політико-правовому документі вперше були
закладені основоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове
закріплення у Конституції України 1996 р.

В Декларації було проголошено, що державний суверенітет України — це
верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в
межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах.

У Декларації закріплювалися державно-правові ознаки, які характеризували
Україну як незалежну, суверенну державу.

Так, у розділі І «Самовизначення української нації» зазначалося, що
Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих
кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного
права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної
державності українського народу.

Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як було зазначено у
розділі II «Народовладдя», є народ України.

У розділі III «Державна влада» закріплювалися положення про те, що
Україна самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.
Державна влада в Республіці здійснюється, як зазначалося у Декларації,
за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV «Громадянство України» вказувалося, — що Україна має своє
громадянство і регулює інтеграційні процеси.

Державно-правовій ознаці верховенства України на всій своїй території
був присвячений розділ V «Територіальне верховенство».

Зокрема зазначалося, що Україна як суверенна національна держава
розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією
свого невід’ємного права на самовизначення.

У розділі VI «Економічна самостійність» було записано, що Україна
самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.
Народ України має виключне право на володіння, користування і
розпорядження національним багатством України. Україна має право на свою
частку в багатстві колишнього СРСР, зокрема в алмазному та валютному
фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу
Республіки.

У розділі вказувалося, що Україна самостійно створює банкову, цінову,
фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за
необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

У розділах VII «Екологічна безпека» і VIII «Культурний розвиток»
відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації
охорони природи на території Республіки та порядок використання
природних ресурсів. Вона самостійна у вирішенні питань науки, освіти,
культурного і духовного розвитку української нації, причому гарантує
всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх
вільного національного культурного розвитку. Національні, культурні та
історичні цінності на території України визнавалися виключно власністю
народу Республіки. У Декларації вказувалося, що Україна має право на
повернення у власність народу України національних та історичних
цінностей, що знаходяться за межами України.

Розділ IX «Зовнішня та внутрішня безпека» закріплював право України на
власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки,
підпорядковані Верховній Раді України. Україна урочисто проголосила про
свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не
братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних
принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

У розділі X «Міжнародні відносини» закріплювалося положення про те, що
Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з
іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного
спілкування, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі
та європейських структурах. Україна визнавала перевагу загальнолюдських
цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного
права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна, як суб’єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з
іноземними державами, укладає з ними договори і обмінюється
дипломатичними і консульськими представниками, бере участь у діяльності
міжнародних організацій.

24 жовтня 1990 p. Верховна Рада України утворила Конституційну комісію
(Комісія з розробки нової Конституції Української РСР).

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, яка була ухвалена
Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

Основні загально-методологічні принципи цієї концепції:

1. Нова Конституція республіки має ґрунтуватися на Декларації про
державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і конкретизувати
її положення. Через всю Конституцію мають бути проведені ідеали правової
держави.

2. В центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна
цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об’єктом
конституційного регулювання повинні бути відносини між громадянином,
державою і суспільством. Регулювання Конституцією цих, а також інших
відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя, гідних людини,
формування громадянського суспільства.

3. Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей,
закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний
і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність
України загальновизнаним нормам міжнародного права.

4. Норми нової Конституції — норми прямої дії. Неприпустимою є відмова
від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючих законів або
інших нормативних актів.

5. Нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорсткий
механізм її змін і доповнень.

6. Для забезпечення стабільності та ефективності Конституції має бути
запроваджений інститут конституційних законів, посилання на які
міститимуться у тексті Конституції.

Пропонувалася така структура нової Конституції: преамбула, 9 розділів і
26 глав, у яких висвітлювалися б такі питання: засади конституційного
ладу; права людини і громадянина; громадянське суспільство і держава;
територіальний устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістична
Республіка; національна безпека; охорона Конституції; порядок змін і
доповнень Конституції і конституційних законів.

Перший проект Конституції України був розроблений Конституційною
комісією і постановою Верховної Ради України, винесений 1 липня 1992 р.
на всенародне обговорення.

Проект включав в основному структурні підрозділи концепції Конституції
1991 p. і складався з 10 розділів і 258 статей.

Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено
Верховній Раді України 26 жовтня 1993 р. Він складався з 12 розділів і
211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого.

Було визначено структуру Конституції, яка включала багато зовсім нових
положень.

1. До Конституції України вперше було включено преамбулу, в якій у
стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний
Закон.

2. Розділ І проекту був присвячений «Загальним засадам конституційного
ладу». В ньому визначалася сутність України як демократичної правової
соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою.
Були перелічені обов’язки держави перед людиною і суспільством.
Зазначалося, що влада в Україні здійснюється народом, а також системою
державних органів і органів місцевого самоврядування. При цьому державна
влада здійснювалася за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу
і судову. Проголошувався принципи верховенства права. Був визначений
статус української мови як державної, закріплено положення про те, що
норми Конституції є нормами прямої дії. Крім того, проголошувався
принцип єдності, недоторканності і цілісності території України. Було
визначено, що громадяни здійснюють свої права згідно з принципом:
«дозволено все, що не заборонено законом», а органи держави здійснюють
свої повноваження за принципом: «дозволено лише те, що визначено
законом». Було закріплено положення, згідно з яким Україна визнавала
пріоритет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних
принципів міжнародного права. Громадянам України надавалося право чинити
опір та перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації
української державності, конституційного ладу, порушення територіальної
цілісності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Розділ II проекту Конституції «Права, свободи і обов’язки людини і
громадянина» складався з 6 глав, які містили загальні положення,
регламентували питання громадянства, визначали громадянські і політичні
права; економічні, соціальні, екологічні і культурні права людини;
перелік гарантій прав і свобод, а також основних обов’язків громадян.

Головне у цьому розділі було те, що закріплені у проекті права і свободи
громадян відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948 p.
Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб
вони стали реальними.

Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ III проекту.
Розділ дуже проблематичний, тому, що в ньому закладалися норми, які
належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу
не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності,
підприємству, екологічній безпеці, сім’ї, освіті, науці і культурі,
громадським об’єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені
глави, на наш погляд, належали до соціальних та економічних прав і
свобод громадян.

Дуже важливим для того періоду був розділ IV проекту «Пряме
народовладдя». Він розкривав сутність народовладдя, форми його
здійснення, а також надавав народові України право законодавчої
ініціативи.

Розділ V проекту Конституції України було присвячено органові, який
здійснює законодавчу владу в Україні — Верховній Раді України. У п’яти
главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу
Верховної Ради, процедуру її формування, закріплювалися повноваження і
організація роботи цього органу. Порівняно з минулими конституціями, у
розділ було вміщено спеціальну главу, присвячену законодавчому
процесові. Окрема глава регламентувала питання бюджету і фінансового
контролю.

Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділах VI і VII проекту
Конституції, в яких закріплювався статус Президента України і Кабінету
Міністрів України.

Розділ VIII проекту стосувався судової влади. Проте не зрозуміло, чому
глава А була присвячена органам правосуддя, а глава Б — прокуратурі,
яка, як відомо, у нашій країні завжди була наглядовим органом.

Територіальному устрою і територіальній організації влади в Україні
присвячувався розділ IX проекту Конституції. У главах закріплювалися
норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою; статус
Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася
місцевого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну організацію
влади безпосередньо на місцях (у селах, селищах, містах і районах), так
і про місцеве самоврядування та його органи — місцеві ради. Якщо перше
дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у
блоці, присвяченому місцевому самоврядуванню.

Розділ X проекту Конституції стосувався охорони Конституції. У ньому
регламентувався порядок обрання, організації і діяльності
Конституційного Суду України. На наш погляд, зважаючи на логіку
закріплення конституційних інститутів, цей розділ мав бути вміщений
після розділу про Верховну Раду або після розділу про судову владу.

Державним символам України було присвячено розділ XI проекту Конституції
України.

Розділ XII проекту визначав порядок внесення змін і доповнень до
Конституції і конституційних законів.

Закінчуючи характеристику проекту Конституції України, слід відзначити
її, на наш погляд, великий обсяг. 211 статей — забагато для Основного
Закону. Наприклад, Конституція США містить 7 статей, які складаються з
21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Франції 1958 р. складається
з 92 статей. Конституція Італії — з 168 статей і 18 перехідних положень.
146 статей містить Основний Закон ФРН, 120 — Конституція Греції. 137
статей і 9 заключних і перехідних положень — Конституція Російської
Федерації. Лише Конституція Португалії складається з 312 статей.

Після 26 жовтня 1993 р. внаслідок протистояння законодавчої та
виконавчої гілок влади конституційний процес був фактично перерваний.

Другий етап конституційного процесу почався після завершення дострокових
парламентських, президентських виборів і охоплював період з 10 листопада
1994 р. по 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням
конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комісії над
третім проектом Конституції України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного
договору між Президентом України і Верховною Радою України про
організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до
прийняття нової Конституції України.

Цей договір дав змогу прискорити конституційний процес в Україні. У
стислій формі він визначав основні положення майбутньої Конституції
України і складався з 8 розділів і 61 статті.

В розділі І «Загальні положення» визначалися основні загальні засади
майбутньої Конституції.

Розділ II був присвячений статусу Верховної Ради України та статусу
народного депутата.

Розділ НІ визначав статус Президента України, особливістю якого було те,
що Президент вважався главою держави і главою державної виконавчої
влади.

Розділ IV закріплював правове становище уряду України — Кабінету
Міністрів України.

Розділ V був присвячений судоустрою України, а VI розділ — прокуратурі.

Розділ VII фактично визначав органи держави, які функціонували на
місцях. Специфікою цього розділу було те, що він до цих органів відносив
одночасно і місцеві органи державної виконавчої влади, і місцеве
самоврядування. У законодавстві країн Європи таке поєднання можливе.
Так, у Болгарії е Закон «Про місцеві державні адміністрації і місцеве
самоврядування».

Розділ VIII містив «Заключні положення».

Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової
Конституції України і не виключав можливості винесення тексту нового
Основного Закону на всеукраїнський референдум (п. 4 Договору). Після
підписання Конституційного договору почався процес реалізації закладених
у ньому положень.

Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18 червня 1995 р.
до 28 червня 1996 р.

В липні 1995 р. було створено Робочу групу з підготовки проекту
Конституції України. На основі підготовлених нею матеріалів для
підготовки проекту Основного Закону 24 листопада 1995 р. Конституційна
комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки
проекту.

Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготовлений Робочою
групою, і передала його разом з власними зауваженнями на розгляд
Верховної Ради України.

5 травня 1996 р. Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію для
доопрацювання проекту Конституції.

В період з 5 травня по 28 червня 1996 р. Верховна Рада України
постатейно обговорювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України, яку 12 липня 1996
р. урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

Четвертий етап почався після прийняття Конституції України з 28 червня
1996 р. і триватиме до часу прийняття Верховною Радою України Закону про
імплементацію у текст Основного Закону змін і доповнень. На підставі
рішень всеукраїнського референдуму, проведеного за народною ініціативою
16 квітня 2000 p., і схвалення всіх питань, винесених на його
обговорення, Верховна Рада України повинна імплементувати в текст
Конституції України такі питання:

— про скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб;

— про право Президента України достроково припиняти повноваження
Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати
постійно діючу парламентську більшість;

— це саме право може бути застосовано, якщо протягом трьох місяців
Верховна Рада не затвердить Державний бюджет України;

— про створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.

На жаль, зміни до Конституції України на підставі рішень референдуму до
цього часу не внесено до тексту.

Крім того, протягом цього етапу проводилася робота з приведення
відповідно до Конституції поточного законодавства та розробки і
прийняття нових законів України.

2. Конституція 1996 р. – основні закони незалежності України

Конституція України 1996 р. — це особливий нормативно-правовий акт —
Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання
за рахунок суто «державної сфери» призвело до того, що в юридичній науці
радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це
Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся
система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і
будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта,
характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі
її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона
закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі
принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною
і громадянами. Система національного права України — це не просто сума,
сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права
визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона
сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації
права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов’язані
властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у
розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і
практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для
вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке
пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу.
Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві
має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її
дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну
силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші
нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до
Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її
статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим
порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з
тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду
статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з
іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в
самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б
утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих
правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це
положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про
необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд
України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у
яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції
положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя
група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів,
які «не замкнуті» на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший
розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з
Конституцією України.

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь
на питання про обсяг конституції і «конституційну мову». Як свідчить
практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція
безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше,
короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного
мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна
виступати юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція
визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою
недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого
роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з
іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати
про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших
нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет
її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і
громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин,
регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на
Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається,
таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які
мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.
Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція
характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих
відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у
ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення
конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції
наділяти певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи)
конкретними правами та обов’язками.

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття,
доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу
III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції
України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158
Конституції.

Нова Конституція України чіткіше окреслює частину суспільних відносин,
які регулюються нормами конституційного права. Необхідно врахувати і той
факт, що згадана частина істотно звузилася. Специфікою сучасного
предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в першу
чергу, сферу закріплення, організації та здійснення державної влади на
основі її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, як гарантію
забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної влади
(останньої лише у межах норм Конституції), і в той же час ця влада
обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та
здійснення.

Конституція України досить вдало і логічно виходить із взаємовідносин
людини і держави саме через родову і видову характеристику влади.
Розкриття змісту влади як родового поняття здійснюється за схемою —
джерело влади в цілому — розподіл влади на окремі види. Згідно з цією
схемою відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України єдиним джерелом
влади є лише народ як певна сукупність людей, і саме народ здійснює
владу: безпосередньо (народне волевиявлення); через органи державної
влади; через органи місцевої влади (місцевого самоврядування).

Безумовно, суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення
народовладдя, відіграють визначальну роль в організації державної влади.
Тому предмет конституційного права повинен включати і суспільні
відносини, що виникають з приводу та у зв’язку з формуванням на підставі
основних форм народного волевиявлення державної влади, яка покликана
виконувати службову роль не лише щодо людини як вищої соціальної
цінності, а й забезпечувати охорону суверенітету і територіальної
цілісності держави, здійснювати державне управління усіма сферами
державного і суспільного життя, приватним і державним секторами
економіки тощо.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її
прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії.
Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів
голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному
засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та
14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Розділ III. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосудця.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави,
конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її
місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та
особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних
властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи
нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права,
оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час —
специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна
галузь національного права і всієї правової системи України.

Висновки

Отже, Конституція 1996 року України чіткіше окреслює частину суспільних
відносин, які регулюються нормами конституційного права. Необхідно
врахувати і той факт, що згадана частина істотно звузилася. Специфікою
сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в
першу чергу, сферу закріплення, організації та здійснення державної
влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, як
гарантію забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної
влади (останньої лише у межах норм Конституції), і в той же час ця влада
обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та
здійснення.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції
наділяти певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи)
конкретними правами та обов’язками.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого
роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з
іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати
про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших
нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет
її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і
громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин,
регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на
Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається,
таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це
положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про
необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд
України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у
яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції
положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя
група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів,
які «не замкнуті» на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший
розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з
Конституцією України.

Використана література:

Конституція України. – К., 1996.

Історія держави і права України. – К., 2001.

Фризький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К., 2002.

Похожие записи