Реферат на тему:

Конституційно-правовий статус особи

Соціальні норми, в тому числі й правові, визначають суспільний статус
особи. Складні взаємозв’язки, які існують між людьми і державою,
врегульовуються останньою за допомогою правових норм. Система прав та
обов’язків індивіда, які юридично закріплені державою в конституції й
інших нормативних актах та якими він наділяється як суб’єкт
правовідносин, називається правовим статусом особи.

Правовий статус індивідів розрізняється залежно від характеру
політико-правового зв’язку між ними і державою і є різним у громадян
країни, іноземців та осіб без громадянства. У певних категорій громадян
може бути спеціальний статус, визначений правовими актами (наприклад,
державні службовці).

Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для
всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів
особи. Особливе значення у цьому зв’язку набувають норми Конституції
України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає
правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України
та міжнародно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну
частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових,
цивільних та інших. В цілому ж права і свободи людини не носять
вичерпного характеру, тобто не залежать від закріплення у тому чи іншому
нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться
переважно про: конституційні принципи правового статусу людини і
громадянина; громадянство; основні права, свободи та обов’язки; гарантії
реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та
існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто
здатність бути учасником правовідносин.

Під принципами правового статусу людини і громадянина розуміють вихідні
начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав,
свобод і обов’язків людини і громадянина. До основних принципів,
закріплених у Конституції України згідно з міжнародно-правовими
стандартами, визначеними у багатьох актах (насамперед, Загальній
декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські і
політичні права (1966 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні
і культурні права (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав
людини і основних свобод (1950 р.), належать: принцип рівності людей у
своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції); принцип рівності
конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед
законом (ст. 24 Конституції); принцип невідчужуваності та непорушності
прав і свобод людини (ст. 21 Конституції); принцип гарантованості прав,
свобод і обов’язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22 Конституції);
принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і
громадянина (ч. 1 ст. 22 Конституції); принцип єдності прав людини та її
обов’язків перед суспільством (ст. 23 Конституції).

Водночас, коли йдеться про правовий статус особи, треба мати на увазі,
що в кожній країні переважну більшість населення складають її громадяни.
Це — специфічний статус, який характеризує зв’язок особи з тією чи іншою
державою.

Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою і
Україною, що знаходить своє відображення в їх взаємних правах та
обов’язках. Громадянство як визначений зв’язок особи і держави має певні
ознаки: правовий характер, необмеженість у просторі і часі, стійкість,
двосторонність, максимальний характер взаємних прав і обов’язків.

Громадянство у країні, де формою правління є монархія, називається
підданством.

Окрім Конституції, галузевий інститут громадянства містить норми Закону
України «Про громадянство України» від 18.01.01, міжнародних договорів,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, підзаконних
нормативних актів. Ст. 15 Загальної декларації прав людини визнає право
на громадянство як одне з природних прав людини. Законодавство України
про громадянство базується на таких принципах: єдиного громадянства
(ст. 4 Конституції) — громадянин України не може бути громадянином іншої
держави (тобто мати подвійне громадянство); запобігання виникненню
випадків без громадянства; неможливості позбавлення громадянина України
громадянства України (ч. 1 ст. 25 Конституції); визнання права
громадянина України на зміну громадянства; неможливості автоматичного
набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства
внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття
громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного
припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення
шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; рівності
перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту
набуття ними громадянства України; збереження громадянства України
незалежно від місця проживання громадянина України.

Основними елементами правового інституту громадянства є його набуття та
припинення.

Підстави набуття громадянства України за ст. 6 Закону України «Про
громадянство України» поділяються на кілька груп:

1) за народженням — філіація (від лат. filius — син). Філіація може бути
двох видів — на підставі принципу «права крові» і принципу «права
ґрунту». В Україні застосовується і той, й інший принципи. У першому
випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця
народження, а в іншому — дитина стає громадянином держави, на території
якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків;

2) за територіальним походженням згідно із ст. 8 Закону України «Про
громадянство України» реєструється громадянином України особа, яка сама
або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра
народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка
стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про
правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до
складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної
Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської
Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної
Республіки і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв
зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про
набуття громадянства України, а також її діти;

3) внаслідок прийняття до громадянства (натуралізації). Розрізняють
натуралізацію за законом і за заявою. Перша передбачена у разі
усиновлення або встановлення опіки чи піклування над дитиною громадянами
України.

Умовами прийняття до громадянства України є: визнання і дотримання
Конституції України та законів України; зобов’язання припинити іноземне
громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; безперервне
проживання на законних підставах на території України протягом останніх
5 років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з
громадянином України терміном понад 2 роки та постійно проживає в
Україні на законних підставах; отримання дозволу на постійне проживання
в Україні; володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,
достатньому для спілкування (ця умова не поширюється на осіб, які мають
певні фізичні вади — сліпота, глухість, німота); наявність законних
джерел існування.

Водночас до громадянства України не може бути прийнята особа, яка:
вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні
до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано
законодавством України тяжким злочином.

Крім того, до підстав набуття громадянства України належать поновлення у
громадянстві; встановлення над особою, визнаною судом недієздатною,
опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох
батьків дитини; встановлення батьківства (ст. 15 Закону); інші підстави,
передбачені міжнародними договорами України. Такими підставами можна
визнати оптацію (від лат. optatio — вибір, бажання) — право вільно
обирати громадянство тієї чи іншої держави у зв’язку з переходом частини
території від однієї держави до іншої або проголошенням частини
території колишньої держави новою незалежною державою (наприклад,
радянсько-чехословацький договір 1945 р. про Закарпатську Україну) та
трансферт — примусова зміна громадянства при переході частини території
від однієї держави до іншої.

Законодавством також передбачаються підстави припинення громадянства
України. Насамперед до них належать:

1) вихід з громадянства України — громадянин України, який виїхав на
постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його
клопотанням. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу,
яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як
обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є
обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;

2) втрата громадянства України у разі, якщо громадянин України після
досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;
якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про
припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або
виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо
неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо громадянин України
без згоди державних органів України добровільно вступив на військову
службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції
або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої
держави. Від втрати громадянства слід відрізняти примусове позбавлення
громадянства, яке чинним законодавством України забороняється.

Набуття або припинення статусу громадянина — це не односторонній акт
особи. Політико-правовий зв’язок держави та особи, яким є громадянство,
передбачає існування системи спеціально уповноважених державних органів,
які мають компетенцію у цій сфері. До системи таких органів належать:
Президент України; Комісія при Президентові України з питань
громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої
влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ України);
Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і
консульські установи України.

Як зазначалось, не кожна особа, що знаходиться у межах території України
і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати
іноземні громадяни та особи без громадянства, юридичний статус яких
визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від
04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є
громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи
без громадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними
громадянами та особами без громадянства національний правовий режим,
який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і
свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України
(за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають
громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить
безумовний характер.

Іноземці, що перебувають на території України, можуть мати певні
особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які іммігрували
в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані в Законі
України «Про імміграцію» від 07.06.01) або які іммігрували в Україну для
працевлаштування на визначений термін; які тимчасово перебувають на
території України; яким надано притулок на території України. Також
особливий статус мають іноземці, які набули статусу біженця (спеціальні
норми зафіксовані в Законі України «Про біженців» від 21.06.01).
Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають на
території України на підставах, передбачених міжнародними договорами
України (наприклад, військовослужбовці підрозділів Чорноморського флоту
Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і
консульськими привілеями та імунітетами відповідно до міжнародних
договорів.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії
конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права
людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як
членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи
іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена
політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і
обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави.
Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується
правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами
громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою. Так,
іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у
політичні партії, не можуть брати участь в управлінні державними
справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади,
не можуть брати участь у референдумі, не мають права рівного доступу до
державної служби, не можуть безкоштовно здобувати вищу освіту та деякі
інші права. У той же час на них не поширюється обов’язок відбувати
військову службу.

Проте права людини порiвняно з правами громадянина пріоритетні, адже
перші поширюються на всiх людей, якi проживають у тiй або iншiй державi,
а права громадянина — лише на тих осiб, якi є громадянами певної країни.

Найважливішим елементом правового статусу людини є права, свободи та
обов’язки, в яких розкриваються основні принципи взаємовідносин держави
й особи.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно
обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних
матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними
соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

\

`

b

?

?

?

U

si®®®®?®i“??i?????

тескьє про природні невідчужувані права людини, що дозволяло кожному
індивідууму отримати автономію від втручання держави. Але у той же час
цій теорії опонують представники позитивістського підходу до розуміння
прав людини, який визначає, що ці права виходять не із самої людської
суті, а, так би мовити, даруються людині, визначаються державою у
нормативних актах.

Сама історична практика визнання і закріплення людських прав нині
ґрунтується на природно-правовій концепції. Перші права людини, які були
конституційно закріплені, визнавали особливу автономію людини перед
державою і право на невтручання з боку суверена в особисту сферу життя
людини, забезпечували її незалежність і недоторканість. У сучасному
розумінні це громадянські і політичні права, які також носять назву
класичні. У зв’язку з первинністю їх конституційного закріплення їх,
окрім того, називають правами першого покоління.

На відміну від абсолютності класичних прав, соціальні й економічні
права, закріплення яких було пов’язане з соціалістичною концепцією
побудови держави, відбулося лише на початку ХХ ст. (саме тому вони
носять назву прав другого покоління).

Свобода людини — це вихiдне поняття проблеми прав людини i громадянина.
Розрiзняють природнi права людини, тобто пов’язанi з самим її iснуванням
та розвитком, i набутi, якi в основному характеризують
соцiально-полiтичний статус людини i громадянина (iнститут громадянства,
право на участь у вирiшеннi державних справ тощо). За вiдсутностi у
людини свободи вона не може володiти i реально користуватися своїми
правами.

У Конституції України передбачаються такі групи основних прав:
громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні,
культурні. Вони викладені у розділі 2 Конституції України.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їх фізичне і
біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших
потреб. Сюди належать такі суб’єктивні права: право на життя, право на
недоторканість особи, житла, таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, право на вибір місця проживання,
свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення
в будь-який час в Україну. Кожному гарантується також право на свободу
думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; право
вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,
письмово і в інший спосіб на свій вибір; кожен має право на свободу
світогляду і віросповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у
суспільному і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення
роботи державних органів, їх службових осіб та об’єднань громадян,
критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних
об’єднаннях громадян. До цієї групи прав належать: право брати участь в
управлінні державними і громадськими справами; користуватися рівним
правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого
самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення
загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському
та місцевих референдумах; направляти індивідуальні чи колективні
письмові звернення або особисто звертатися до державних органів, органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб; утворювати і брати участь
у роботі об’єднань громадян (політичних партіях та громадських
організаціях); збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,
походи і демонстрації,

про проведення яких завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи
місцевого самоврядування; вибирати і бути обраним у державні органи і в
органи місцевого самоврядування, мати громадянство.

Економічні права — це такі можливості людини і громадянина, які
характеризують участь у виробництві матеріальних благ. До них належать:
право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю
і вибір професії та роду трудової діяльності, можливість вибору роду
занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і
перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк;
право на відпочинок та ін.

Соціальні права — можливість людини і громадянина стосовно забезпечення
належних соціальних умов життя. Це — право на охорону здоров’я; право на
житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби,
повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника; право
на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг,
житло). Крім того, до цієї групи належить низка прав, які стосуються
сімейного життя. Насамперед, це невтручання в сімейне життя, добровільне
укладення шлюбу, рівні права та обов’язки у шлюбі і сім’ї, право на
державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, право на
рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза
шлюбом та ін.

Екологічні права — можливість людини і громадянина на безпечне
екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров’я
довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо.

Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей свого
народу (нації) та всього людства. Це — право на освіту; право на
користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на
свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист
інтелектуальної власності; право на використання результатів
інтелектуальної, творчої діяльності та ін.

Основні права нерозривно пов’язані з обов’язками громадян. Основний
обов’язок — це встановлений Конституцією держави вид і міра необхідної
обов’язкової поведінки громадянина. Для того щоб людина могла успішно
реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні і
духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки
віддавати суспільству свою працю, зусилля, піклуватись про державні та
громадські справи.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція. Умовно їх можна
класифікувати за групами. У сфері економічного і соціального життя в їх
число входять обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації
про майновий стан і доходи, зберігати природу та охороняти її багатства.
У галузі культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони
історичних пам’ятників та інших культурних цінностей, повинні
відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя входять обов’язки
додержуватись Конституції і законів України, оберігати інтереси держави
і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну,
служити в Збройних Силах України, поважати національну гідність інших
громадян. У галузі особистої та індивідуальної свободи до системи
обов’язків громадян України входять обов’язки поважати права і законні
інтереси інших осіб.

Звичайне закріплення прав і обов’язків людини у законодавчих актах,
навіть у Конституції не може бути визнане достатнім без існування
механізму реалізації своїх прав, який передбачає втілення їх у життя
конкретною особою. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність
різних гарантій і дій, відповідний процес, у результаті якого громадяни,
що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають тих цілей,
інтересів, благ, які передбачаються нормою Конституції. З викладеного
випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов’язків людини і
громадянина — це категорія, яка є надзвичайно масштабною у тому
розумінні, що включає не тільки юридичні явища, але й політичні,
економічні, ідеологічні тощо.

Механізм реалізації прав, свобод і обов’язків насамперед складається з
гарантій їх забезпечення. Ці гарантії — відповідні умови й засоби, які
сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених
Конституцією України прав, свобод і обов’язків. Вони диференціюються на
особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і громадянина щодо
захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них
належать право на захист передбачених законом можливостей людини і
громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;
право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних
державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими
особами; право знати свої права і обов’язки; право на правову допомогу;
право не виконувати явно злочинні накази; право на індивідуальну
юридичну відповідальність і тільки за провину, право відповідати тільки
за діяння, що скоєні в часі і просторі дії нормативно-правового акта;
право не нести відповідальності за відмову давати свідчення або
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначене законом; право засудженого користуватися всіма правами людини
і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених
вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу
політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена
ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом
влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу і судову відповідно до ст. 5 і 6 Конституції України,
обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організації (ст. 37) і
т. ін.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати конституційні
положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою
(ст. 13), справедливість і неупередженість розподілу суспільного
багатства (ст. 95), гарантування приватної власності (ст. 41) і т. д.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків належать: ідеологічна
багатоманітність суспільного життя; відсутність державної (обов’язкової)
ідеології і цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов
(ст. 10); сприяння консолідації та розвитку української нації, її
історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин України (ст. 11) тощо.

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, які забезпечують
здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод
людини і громадянина, до якого входять:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України
у ст. 21 закріпила, що права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними, а у ст. 22, що вони не можуть бути скасованими, а при
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод,
яка забезпечувала б їх реальне використання та надійний захист від
будь-яких посягань. Це закріплене у конституційних положеннях про те, що
права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожен має право
звертатися за захистом своїх прав до спеціально створеного для цього
органу — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,
використовувати для цього всі національні засоби, а також звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до певних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Упродовж
цього, як установлюється у ст. 56, завдана матеріальна чи моральна шкода
обов’язково відшкодовується і т. д.;

3) розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня
правової культури. Першочерговим напрямом діяльності у цьому розумінні є
необхідність навчити громадян України боронити і захищати свої права.
Саме тому Конституція України надає право будь-якими не забороненими
законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань. Ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи і
обов’язки і вважає нечинними недоведені до відома населення закони та
інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки;

4) активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють охороні і
захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59
Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У
випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Для
здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Безумовно, що
функції захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина
покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій
сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. З
формуванням в Україні громадянського суспільства збільшується кількість
недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їх діяльність;

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод
і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на
всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент
України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина,
а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України вживає
заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватись політичними партіями,
об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, органами місцевого
самоврядування.

Біженець — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком
обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси,
віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до
певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами
країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом
цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких
побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за
межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не
бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (ст. 1 Закону
України «Про біженців»).

Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.:
Атіка, 2000. — С. 89.

Похожие записи