Реферат на тему:

Конституційно-правові засади реалізації права громадян на використання
зброї в Україні

Сьогодення розвитку українського суспільства вимагає розробки дієвої і
прагматичної концепції формування держави, а тому в даний час особливої
актуальності, новизни та практичної значимості набувають питання з
розбудови суверенної, демократичної, соціальної і правової держави, яка
повинна забезпечити всебічну охорону прав і свобод людини та громадянина
(ст. 1, 3, 17, 19, 27, 30 Конституції України). Згідно зі ст. 27
Конституції України громадянам забезпечується „право захищати своє життя
і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань” [1].
Конституційна норма відображується і в інших галузях права. Усі елементи
зазначеного права є різногалузевими, але всі вони мають єдину мету –
надати кожній особі максимум можливостей для захисту власного життя та
здоров’я та знаходять своє закріплення в базовій галузі права –
конституційному праві України, яке містить основні засади, принципи та
гарантії здійснення цього права. Одним із способів захисту вказаних прав
людини є право особи на володіння, носіння і застосування зброї.

Право громадянина на володіння зброєю, природно, певною мірою вступає в
конфлікт із правом інших громадян на життя і здоров’я, тому що визначає
потенційну можливість застосування цієї зброї на поразку проти інших
громадян. Треба сказати, що якщо звернутися до досвіду вирішення цієї
проблеми державами світу, то можна побачити, що одразу категорично
відповісти на це питання неможливо.

Так, деякі держави Європи взагалі відмовилися від надання громадянам
права на володіння вогнепальною зброєю. Це, наприклад, Англія, де
взагалі навіть поліцейські несуть службу переважно неозброєними. Навпаки
вирішено це питання (тобто надано право зберігання, носіння,
застосування вогнепальної зброї громадянам) у таких країнах, як США,
ФРН, Словаччина, Швейцарія та деякі інші держави. До речі, в США
цивільному населенню дозволено також навіть володіння армійськими
зразками автоматичної зброї (наприклад, автоматична гвинтівка М-16).

Визнання за особистістю права оборони від загрожуючої небезпеки є
невід’ємним елементом правового регулювання будь-якої цивілізованої
держави. Прагнення нормативно регламентувати право на оборону виявляє
себе практично у всіх відомих у наш час джерелах права. Навіть у
найдревніх із них зустрічаються норми, що згадують про оборону від
нападу.

У 1743 році побачив світ український кодекс „Права по которым судится
малороссийский народ”. У складанні цього правового акта взяли участь
українське духовенство, козацька старшина. У ньому вже було чітко
визначено поняття необхідної оборони. У шостій частині, підрозділі „б”,
де містилися норми загальної частини карного права, у п. 7 „Причини і
обставини, що виключають або зменшують кари”, зазначено: „Необхідна
оборона – хто виконує вбивства або поранення, боронячи себе самого або
своїх рідних чи родичів, свого командира або господаря від гвалтливого
нападу, що загрожує життю і здоров’ю, той звільняється від кари, якщо не
переступив установлених у законі меж самооборони” [2, с. 156]. Нижче
були наведені такі умови:

1) оборона повинна була бути рівна нападові (тобто, якщо на людину хтось
нападав озброєним, вона мала змогу оборонятися зброєю, а якщо хтось
вчинив напад без застосування зброї, то, відповідно, захищатися треба
було також без застосування зброї), але було зазначено, що якщо нападає
сильніша людина, тоді можна застосовувати будь-яку зброю;

2) оборонятися можна було безпосередньо під час нападу, а не після
того, як нападник тікає.

Таким чином, у цьому кодексі, який діяв на території України, вперше
було визначено поняття необхідної оборони та умови її правомірності, на
відміну від кодифікованих актів Росії, Литовських статутів. Слід
зазначити, що кодекс 1743 р. „Права, по которым судится малороссийский
народ” рецептував у собі українське звичаєве право, литовські статути,
німецьке право і російські джерела (передусім, кодекси Петра I). Треба
сказати, що таку конструкцію необхідної оборони, яка міститься в
українському кодексі 1743 р., було запозичено з „Воинских Артикулов”,
складених Петром І у 1716 р. і „Устава Морского” (1720 р.).

Оборона за допомогою зброї припускалася також, коли особа, яка зазнала
несправедливого нападу, використала усі засоби, але „…уже в страхе и
невозможно более уступать, ибо через такой первый удар может тако
учиниться, что и противиться весьма забудет” [3, с. 356–357].
Правомірними не вважалися дії, коли особа, яка почала бійку або коли
оборону застосовували після того, як небезпека минула.

У нашій країні на підставі нових законів, а також інших
нормативно-правових актів суб’єктами користування зброєю визначені:

– громадяни, які володіють зброєю з метою полювання;

– громадяни, які мають зброю для захисту свого життя, честі, здоров’я, а
також захисту своїх майнових інтересів або інтересів близьких їм людей
(на підставі чинного законодавства) від злочинних посягань;

– колекціонери зброї;

– охоронці, які працюють у приватних і комерційних структурах;

– громадяни (юридичні особи, які мають право на закупівлю, перевезення і
торгівлю зброєю та її ремонт);

– народні депутати Верховної Ради України та державні службовці апарату
Верховної Ради України;

– спортсмени з окремих видів спорту.

Усі ці категорії складають значний прошарок населення України. У
законному володінні громадян перебуває близько 685 тисяч одиниць
гладкоствольної мисливської вогнепальної зброї, понад 22 тисячі одиниць
нарізної мисливської зброї, близько 50 тисяч карабінів. Крім того, в
користуванні власників перебуває більше як 120 тисяч газових пістолетів
і револьверів [4].

Така кількість суб’єктів, які володіють зброєю, а також кількість зброї
дають підстави, стверджувати, що виникла проблема інформаційного
вакууму з питань знань про правила придбання, користування та зберігання
зброї населенням.

Конституція Української народної республіки – „Статут про державний
устрій, права і вільності УНР” від 29 квітня 1918 р., має таке важливе
положення як право на недоторканість житла. У ст. 15 цього нормативного
акта вказано: „Домашнє огнище призначається недоторканим. Ніяка ревізія
не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи
правної охорони порушити недоторканість і без судового наказу, одначе і
в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ
не далі, як протягом 48 годин” [5, с. 53].

Слід сказати, що радянська юридична наука поділяла думку К. Маркса, який
не визнавав прав людини у соціалістичному суспільстві. Соціалістична
доктрина ґрунтувалася на марксистському погляді, що будь-яке право (у
тому числі і природні права людини) пов’язане не з біологічною сутністю
людини, гуманністю, моральними якостями, а з його соціальністю, з
людиною-членом суспільства [6, с. 24]. Звичайно, таке ставлення до прав
людини, а також примат суспільних інтересів, інтересів держави над
власними інтересам людини, відобразився у законодавстві. За концепцією
прав людини марксизму-ленінізму, одним із найголовніших прав було право
на працю. Це право забезпечувало всі інші права та було гарантією права
на життя [7, с. 53].

З проголошенням незалежності нашої держави з’явилася нагальна потреба
прийняття багатьох нормативно-правових актів. У першу чергу є
необхідність прийняття спеціального комплексного правового акта, який би
належним чином регулював відносини, пов’язані з володінням зброєю,
класифікацією зброї та ін. – Закону України „Про зброю”. Про доцільність
прийняття такого Закону йдеться ще в Положенні „Про відзнаку Президента
„Іменна вогнепальна зброя”” від 29.04.1995 р. Про те, що це дуже складне
питання, може свідчити досвід Російської Федерації, в якій за порівняно
короткий термін діє вже другий Федеральний Закон „Об оружии” (перший
було прийнято 20 травня 1993 р., другий – 13 листопада 1996 р.).

Так, законний обіг зброї можна визначити як „рух конкретних видів і
типів зброї, боєприпасів до неї в державі (або конкретному регіоні), що
включає здійснення відповідно до правил та вимог, які є в чинному
законодавстві усіх необхідних організаційних і технічних дій від моменту
її виготовлення до (виготовлення, ремонт, реставрація), або
транспортування ззовні (ввіз з території інших держав) для продажу,
відправки, передачі каналами збуту та отримання власником чи
експорту” [8, с. 326].

Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і
застосування, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами
сльозоточивої та дратівної дії, затверджене постановою Кабінету
Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706, визначає порядок
придбання, реєстрації, обліку, зберігання (носіння) і застосування
громадянами та юридичними особами спеціальних засобів самооборони,
заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, які можуть
застосовуватися працівниками власних служб охорони (безпеки) підприємств
і недержавних охоронних підприємств при охороні життя та інтересів особи
і власності.

Згідно із зазначеним Положенням (п. 30) спеціальні засоби самооборони
заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії можуть бути
застосовані громадянами:

– для захисту від злочинних посягань на своє життя і здоров’я, житло та
майно чи життя і здоров’я, житло та майно інших громадян;

– для захисту від нападу на приміщення організації, установи та суб’єкта
підприємницької діяльності, де вони працюють;

– для затримання особи, яка вчинила злочин і намагається втекти або
чинить опір, з наступною передачею її працівникам органів внутрішніх
справ.

Перед застосуванням спеціальних засобів самооборони громадянин, якщо є
можливість, зобов’язаний попередити нападника про свій намір їх
застосувати.

Якщо внаслідок застосування спеціальних засобів самооборони нападникові
заподіяно тілесне ушкодження або він помер, громадянин, що застосував
такі засоби, зобов’язаний негайно викликати карету швидкої медичної
допомоги, вжити заходів до забезпечення охорони місця події та
сповістити про це органи внутрішніх справ і прокуратури. Забороняється
застосовувати спеціальні засоби самооборони у разі значного скупчення
людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи. Категорично
забороняється застосовувати спеціальні засоби самооборони до працівників
правоохоронних і природоохоронних органів під час виконання ними своїх
службових обов’язків.

Знання цих положень і застосування їх у практиці при охороні життя та
інтересів особи та власності дозволить, сподіваємося, підвищити
ефективність забезпечення захисту дому, честі, гідності і схоронності
майна.

У законодавстві України поняття права самозахисту від протиправних
посягань окремо не визначено, тому можна визначити його як надану та
гарантовану державою міру можливої поведінки, що може виявлятися як в
інтелектуальній, так і безпосередньо у фізичній діяльності особи,
здійснюється з метою відстоювання природних прав людини, передбачених як
внутрішньодержавними, так і міжнародними нормами і базується на засадах
права та інших соціальних норм поведінки, що не суперечать
загальнолюдським правилам проживання.

Право самозахисту є складною структурною категорією, тому не можна його
ототожнювати тільки з необхідною обороною та крайньою необхідністю.
Потрібно розрізняти дві можливості реалізації права самозахисту: перша –
можливість безпосередньо власними активними діями запобігти чи припинити
противоправне посягання (в формі необхідної оборони, крайньої
необхідності, відмови виконання явно злочинного наказу), друга –
можливість кожної людини захищати життя та здоров’я в формі так званого
опосередкованого самозахисту, тобто можливість звернення до органів
влади з заявами, скаргами, з метою надання захисту, вжиття заходів до
правопорушника та ін.

Отже, на думку прихильників надання громадянам права на володіння
короткоствольною вогнепальною зброєю, надання цього права є реальною
гарантією права самозахисту життя та здоров’я, власності з боку держави,
що призведе до стабілізації криміногенної ситуації в державі в цілому.
Крім того, це за певних умов буде сприяти економічному розвиткові нашої
держави.

Можна побачити, що одразу складно однозначно відповісти на питання, чи
бути короткоствольній вогнепальній зброї у володінні громадян. Це можна
зробити тільки ретельно проаналізувавши усі основні позитивні та
негативні моменти, враховуючи багато чинників.

Під час допитів 1874 злочинців у США 40 % з них заявили, що вони
відмовлялися від плану нападу на конкретну особу, якщо з’ясовували, що
вона озброєна. Більш ніж третина від загальної кількості злочинців, що
допитувалися, засвідчили, що зустріли опір з боку своїх жертв, які
скористалися зброєю, стріляли у них, поранили або доставили до поліції.
Щороку американцями у середньому використовується зброя десь 1 мільйон
разів. При цьому вбивають 1 500–2 800 злочинців, що у багато разів
перевищує кількість злочинців, які загибли у перестрілках з поліцією.
Також щороку нараховують 8 700–16 600 випадків застосування зброї для
самозахисту громадянами, внаслідок чого злочинці дістають несмертельних
поранень [9].

Вивчення кримінальних справ, де застосовувалася зброя, показує, що серед
причин та умов, які впливають на кількісне збільшення злочинів, те, що
власники зброї мало обізнані, не знають законодавства, що регламентує її
застосування, правил щодо її зберігання та використання. При отриманні
дозволу та придбанні зброї не передбачено вимагання від особи довідки
про наявність у неї знань щодо використання, зберігання зброї, про її
технічну будову [10].

Таким чином, питання про надання права на короткоствольну вогнепальну
зброю є досить складним, це є своєрідним іспитом на зрілість нашого
суспільства, з огляду на те, чи готове воно складати такий іспит.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –
№ 30. – Ст. 141.

2. Яковлів Андрій. Український кодекс 1743 р. „Права по которым судится
малороссийский народ”. – Мюнхен: Заграва, 1949. – 210 с.

3. Российское законодательство X–XX в в.: В 9 т. / Под общ. ред.
О.И.Чистякова. – М.: Юр. лит., 1986. – Т. 4. – 547 с.

4. Недригайло В.С. С козацких времён украинец был с оружием // День. –
1997. – № 390.

5. Хрестоматія з історії держави і права України: Навчальний посібник: У
2 т. / Гончаренко В.Д., Рогожкин А.Й., Святоцький О.Д. – К.: Ін Юре,
1996. – Т. 2. – 800 с.

6. Сабо И. Идеологическая борьба и права человека: Перевод с венгерского
/ Вступ. статья В.Н. Кудрявцева. – М.: Юр. лит., 1981. – 136 с.

7. Соргин В.В. Права человека в США: декларации и действительность. –
М.: Знание, 1987. – 63 с.

8. Орлянський В. Альтернативні шляхи правового врегулювання обігу зброї:
аналіз проектів закону України „Про зброю” // Проблеми правознавства та
правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. – Донецький інститут
внутрішніх справ МВС України. – 2001. – № 2. – С. 326–333.

9. Недригайло В. Пістолет або життя // Голос України. – 1997. – 22
травня.

10. Знання в комплекті з пістолетом // Юридичний вісник України. – 1997.
– 3–9 квітня.

Похожие записи