Реферат на тему:

Конституційно-правові засади охорони національної культурної спадщини в
східноєвропейських державах

З початку і до середини 90-х років усі колишні республіки Радянського
Союзу і так звані соціалістичні європейські країни (в тому числі ті, що
виникни внаслідок розпаду Югославії і Чехословаччини) прийняли нові
Конституції. Щоправда, в Угорщині докорінно оновлений в цей період
основний закон і далі має назву Конституції 1949 року; в Латвії, де
повернулися до Конституції 1922 року, яку також значно змінено законами
від 27 січня 1944 року і від 5 червня 1996 року; і тільки в Естонії
залишилась Конституція 1920 року без істотних змін.

Майже в усіх нових Конституціях цих країн більшою чи меншою мірою
відображене питання збереження, охорони і використання національної
культурної спадщини. Залишаючи за межами цієї статті все ще дискусійну
проблематику визначення самого поняття культурної спадщини, як, зрештою,
і поняття культури загалом, проаналізуємо основні напрями чи засоби
конституційного забезпечення її охорони і використання. Їх можна
поділити на кілька груп, причому в жодній з розглядуваних Конституцій не
використаний повний арсенал таких засобів і немає такого одного серед
них, який би використовувався скрізь.

Засоби першої групи назвемо соціально-економічними. Йдеться, зокрема,
про встановлення на конституційному рівні виключної державної власності
на пам’ятки національної історії та культури, найчастіше в одному ряду з
надрами, водами тощо. Так ст.18 Конституції Республіки Болгарія від 13
липня 1991 року встановлює “підземні багатства (…), природні і
археологічні об’єкти, визначені законом є виключною державною власністю”
[1, с.60]. Аналогічний зміст ст.47 (ч.IV) Конституції Литовської
Республіки від 25 жовтня 1992 року: “на праві виключної власності
Литовській Республіці належать: надра землі, а також внутрішні води,
ліси, парки, шляхи, об’єкти історії, археології і культури державного
значення” [1, с.159].

Проте в більшості розглянутих нами країн питання власності на об’єкти
культурної спадщини залишають на вирішення поточного законодавства, а в
Конституціях проголошують тільки загальну відповідальність держави за її
(культурної спадщини) збереження, охорону і використання – часом також
разом з іншим національним надбанням, але частіше культурна спадщина
виокремлюється в спеціальних статтях. Конституція Республіки Хорватія
встановлює, що “море (…), повітряний простір (…), нерухомість і об’єкти,
які мають особливе культурне, історичне, економічне і екологічне
значення, визнані законом такими, що становлять інтерес для Республіки,
перебувають під її особливим захистом” (ст.52), що “Республіка захищає
національні, культурні, художні цінності як духовне національне
надбання” (ст.68) [1, с.434, 437]. “Держава піклується про збереження
природних багатств і культурної спадщини, а також створює умови для
гармонійного розвитку цивілізації і культури Словенії” – читаємо в ст.5
Основної конституційної хартії самостійності і незалежності Республіки
Словенії від 25 червня 1991 року [1, с.364]. “Держава відповідальна за
збереження історико-культурної спадщини, вільний розвиток усіх
національних спільностей, що проживають в Республіці”, – проголошує
ст.15 проекту Конституції (Основного Закону) Республіки Білорусь [2].

’ 4

6

???????¤?$???? ??? ?ії Російської Федерації від 12 грудня 1993 року [4,
с.620]. “Кожний має право користуватися національними і
загальнолюдськими культурними цінностями”, встановлює ст.54 Конституції
Республіки Болгарія. У Конституції Словацької Республіки від 1 жовтня
1992 року відповідне положення формулюється так: “Право доступу до
культурних багатств гарантується на умовах, встановлених законом”
(ст.43) [1, с.326]. Це положення, яке містилося, очевидно, у спільній ще
Чехословацькій Конституції, дослівно перенесено в ст.34 Конституції
Чеської республіки від 16 грудня 1992 року [1, с.488].

Третя група – це конституційні обов’язки громадян щодо дбайливого
користування культурною спадщиною, її збереження і захисту. Так
словенська Конституція (Основна конституційна хартія самостійності і
незалежності) містить спеціальну ст.73 “Охорона природної і культурної
спадщини”, в якій, зокрема, встановлюється, що “кожний зобов’язаний
відповідно до закону берегти визначні природні місця і цінності, а також
пам’ятки культури” [1, с.379]. У Російській Федерації права і обов’язки
громадян щодо користування культурними цінностями вміщено в одній і тій
же ст.44, ч.3, яка встановлює, що “кожен зобов’язаний піклуватися про
охорону історичної і культурної спадщини, берегти пам’ятки історії і
культури” [4, с.620]. У словацькій Конституції обов’язки щодо дбайливого
ставлення до культурних цінностей пов’язуються, зокрема, з правом
власності: “Здійснення права власності не повинно завдавати шкоди
здоров’ю людей, природі, пам’яткам культури і навколишньому середовищу
понад норми, встановлені законом” [1, с.319]. Це положення розвивається
в ст.44, де сказано, що “ніхто не має права, понад встановлені законом
норми, створювати загрозу або завдавати шкоди навколишньому середовищу,
природним ресурсам і пам’яткам культури” [1, с.327]. Цитований вже
проект білоруської Конституції містить ст.54 такого змісту: “Громадяни
зобов’язані зберігати історичні пам’ятки та інші культурні цінності”
[2].

Окремо визначимо, що історична спадщина в найширшому розумінні цього
поняття в деяких із розглянутих Конституцій (переважно в їх преамбулах)
використана як засіб підвищення національної самосвідомості громадян. У
Вступі естонської Конституції читаємо: “Народ Естонії, виражаючи волю
зміцнювати і розвивати державу (…), яка покликана забезпечити збереження
естонської нації і культури на віки” [4, с.520]. Хорватська Конституція
містить окрему, першу частину, під назвою “Історичні основи”, в якій
простежується історія державності хорватів, починаючи від
напівлегендарних хорватських князівств VII століття [1, с.420].
Конституція Словаччини починається словами: “Ми, словацька нація (…) в
розумінні духовної спадщини Кирила і Мефодія та історично заповіту
Великої Моравії…” [1, с.313].

Дослідження історико-культурної проблематики в Конституціях
посткомуністичних країн Європи допомагає об’єктивніше оцінити вирішення
відповідних питань у нашій власній Конституції 1996 року. Загалом
кажучи, можна стверджувати, що в Конституції України питання збереження,
охорони та використання національної спадщини відображене на належному
професійному рівні. Ст.54. (ч.ч.4 і 5) Конституції України проголошує:

“Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що
становлять культурну цінність, вживає заходів до повернення в Україну
культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами” [5, с.19].

Варто зауважити, що положення про повернення в країну з-за її меж
культурних цінностей міститься тільки в Конституції України. Зауважимо
також, що тільки в польській Конституції є положення про те, що
“Польська Республіка надає допомогу полякам, що проживають закордоном, у
збереженні їх зв’язків з національною культурною спадщиною” (ст.6, ч.2)
[3, с.5].

Конституційний ранг має в Україні і відповідний громадянський обов’язок:
“Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані ним збитки” (ст.66) [5, с.21].

Література

Конституции государств Центральной и Восточной Европы. – М.: Центр
конституционных исследований МОНФ, 1997.

“Советская Белоруссия”. – 1992. – 22 серп.

Konstytycja Rreczypospolitej Polskiej. – Katowice: Volumen, 1999.

Конституция Российской Федерации. Проблемный комментарий. – М.: Центр
конституционных исследований МОНФ, 1997.

Конституція України. – К.: В-во “Право” Української правничої фундації.

Похожие записи