РЕФЕОАТ

На тему:

Конституційно-правові основи національної безпеки і оборони України

ПЛАН

1. Поняття, об’єкти, суб’єкти і принципи національної безпеки

2. Національні інтереси України

3. Загрози національній безпеці України

4. Основні напрями державної політики національної безпеки України

5. Забезпечення національної безпеки України. Законодавчі основи
забезпечення національної безпеки.

6. Гарантування прав, свобод і обов’язків громадян при забезпеченні
безпеки

7. Поняття системи забезпечення національної безпеки та її елементи

8. Основні функції системи забезпечення національної безпеки та її
елементи

9. Повноваження основних суб’єктів системи забезпечення національної
безпеки

10. Сили і засоби забезпечення національної безпеки

11. Статус, склад, порядок формування Ради національної безпеки і
оборони

12. Основні завдання РНБО і порядок прийняття нею рішень

13. Міжвідомчі комісії Ради національної безпеки і оборони, їхні основні
завдання.

14. Поняття, основи та організація оборони

15. Поняття, організація та структура Збройних Сил України

16. Принципи та ознаки будівництва Збройних Сил України

Україна як європейська держава створює засади своєї національної безпеки
і оборони, виходячи з власних національних інтересів. Цей процес вимагає
творчого підходу до визначення основ політики у сфері безпеки й оборони,
створення її системи та приведення у відповідність із державно-правовим
статусом України як суверенної держави. Національна безпека і оборона є
гарантом державотворення в Україні, необхідною умовою збереження та
примноження духовних і матеріальних цінностей. Саме тому забезпечення
національної безпеки й оборони України Конституція зараховує до
найважливіших завдань держави — це справа всього Українського народу
(ст. 17).

Поняття, об’єкти, суб’єкти і принципи національної безпеки. Національна
безпека України (далі — НБ) — це стан країни, за якого система
державно-правових і суспільних гарантій забезпечує реалізацію
суверенітету, конституційного ладу та територіальної цілісності держави,
всебічний розвиток і захист інтересів всього населення країни, джерел
його духовного й матеріального добробуту без будь-якої дискримінації від
можливих внутрішніх і зовнішніх загроз шляхом досягнення національних
потреб та інтересів і погодження їх із загальнолюдськими потребами й
інтересами у межах основних принципів та загальновизнаних норм
міжнародного права.

Об’єкти безпеки — це національні інтереси національні цінності,
структурні елементи системи НБ, їхні властивості та відносини, які
захищаються від загроз.

Виходячи із визначення НБ виділимо три рівні основних об’єктів безпеки:
громадянина (людини) — його права й свободи; суспільства — його духовні
і матеріальні цінності; держави — її суверенітет, конституційний лад,
територіальну цілісність та недоторканість кордонів, їх місце й роль
динамічні і визначаються характером суспільних відносин, політичним
устроєм, рівнем внутрішніх і зовнішніх загроз.

Безпека людини формується комплексом правових і моральних норм,
суспільних інститутів та організацій, які дають змогу їй (людині)
реалізовувати права і свободи, розвивати свої здібності й потреби,
відчуваючи сприяння держави.

Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм,
розвинутих форм суспільної свідомості, що дає змогу в повному обсязі
реалізувати права, свободи й обов’язки всім групам населення та
протистояти діям, які ведуть до розколу суспільства (в тому числі зі
сторони держави).

Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління
та координації діяльності політичних сил і суспільних груп, а також
активних інститутів їх захисту.

У змістовному плані НБ є складним багатоаспектним поняттям і включає
такі види безпеки: політичну, економічну, воєнну, державну,
інформаційну, науково-технологічну, екологічну, епідемічну, безпеку
культурного розвитку нації та інші види безпеки (фінансову, пожежну,
продовольчу, безпеку торгівлі тощо).

Суб’єкти безпеки — носії властивостей, станів та дій, які забезпечують
захист об’єктів безпеки.

Основним суб’єктом НБ є держава, яка виконує функції в цій сфері через
органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Держава, згідно з
Конституцією (ст. З, 27, 28, 29), забезпечує безпеку кожної людини і
громадянина, їх життя, здоров’я, честь, гідність, особисту
недоторканність на всій території України.

Україна також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які
перебувають за її межами (ст. 25 Конституції).

Зміст і діяльність суб’єктів безпеки визначається рівнем і напрямом
загроз.

Громадяни та їхні об’єднання є суб’єктами безпеки, мають права і
обов’язки щодо участі в її забезпеченні відповідно до чинного
законодавства України, нормативних актів державних органів влади й
управління, які прийняті в межах їх компетенції у даній сфері.

Держава забезпечує правову та соціальну захищеність громадянам та їх
об’єднанням, які сприяють забезпеченню безпеки відповідно до Закону
(повноваження основних суб’єктів НБ розглядаються в системі забезпечення
безпеки).

Основними принципами забезпечення НБ є. законність; пріоритет прав
людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у
вирішенні конфліктів; адекватність заходів захисту національних
інтересів реальним та потенційним загрозам; демократичний цивільний
контроль за воєнною сферою, а також іншими структурами в системі
забезпечення НБ; додержання балансу інтересів особи, суспільства та
держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування повноважень
органів державної влади.

Національні інтереси України. Національні (життєво важливі) інтереси
нашої країни — це усвідомлені та виражені в Декларації про державний
суверенітет України у вигляді програмних цільових установок потреби
існування та розвитку людини, суспільства й держави. Національні
інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення
Українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а
також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення.

Національні інтереси України та їх пріоритетність зумовлюються
конкретною ситуацією, що складається в країні та за її межами.
Пріоритетними національними інтересами України на сучасному етапі є:

створення громадянського суспільства, підвищення ефективності діяльності
органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток
демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;

досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності,
гарантування прав української нації та національних меншин України;

забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності й
недоторканності кордонів;

створення самодостатньої соціальне орієнтованої ринкової економіки;

забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності
суспільства;

збереження й підвищення науково-технічного потенціалу;

зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального
здоров’я та інтелектуального потенціалу;

розвиток української нації, історичної свідомості та національної
гідності українців;

розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
громадян усіх національностей, що складають Український народ;

налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин з усіма державами,
інтегрування в європейську та світову спільноту.

Загрози національній безпеці України — це сукупність умов і факторів, що
створюють небезпеку життєво важливим інтересам особи, суспільства й
держави (завдають шкоди, знищують, змінюють тощо).

Реальні і потенційні загрози об’єктам НБ України з боку внутрішніх та
зовнішніх джерел небезпеки визначають зміст діяльності щодо гарантування
як внутрішньої, так і зовнішньої безпеки.

Залежно від загроз НБ України їх можна класифікувати щодо важливості
сфер життєдіяльності, зокрема:

у політичній сфері:

посягання на конституційний лад і державний суверенітет України;

втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних
політичних сил в Україні;

масові порушення прав громадян в Україні та за її межами;

загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин;

порушення принципу поділу влади;

невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної
влади та місцевого самоврядування;

відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку,
боротьби із злочинністю, особливо її організованими формами та
тероризмом;

в економічній сфері:

неефективність системи державного регулювання економічних відносин;

наявність структурних диспропорцій, монополізму виробників, перешкод
становленню ринкових відносин;

невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності
національної економіки від інших країн;

економічна ізоляція України від світової економічної системи;

неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і
фінансових ресурсів;

криміналізація суспільства, діяльність тіньових структур;

у соціальній сфері:

низький рівень життя та соціальної захищеності значних верств населення,
наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих
суспільне корисною діяльністю;

суспільно-політичне протистояння окремих соціальних верст населення та
регіонів України;

падіння рівня здоров’я населення, незадовільний стан системи його
охорони;

тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві;

неконтрольовані міграційні процеси в країні;

у воєнній сфері:

посягання на державний суверенітет України та її територіальну
цілісність;

нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які
порушують співвідношення сил, що склалося;

воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх країнах;

можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового
знищення проти України;

зниження рівня боєздатності воєнної організації держави;

політизація силових структур держави;

створення та функціонування незаконних збройних формувань;

в екологічній сфері:

значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території
України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;

неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне
застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;

неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій,
речовин і матеріалів;

негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності;

у науково-технологічній сфері:

невизначеність державної науково-технологічної політики;

відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України;

науково-технологічне відставання України від розвинутих країн;

зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та
інженерно-технічних кадрів;

в інформаційній сфері:

невиваженість державної політики та відсутність необхідної
інфраструктури в інформаційній сфері;

повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у
міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну;

інформаційна експансія з боку інших держав;

витік інформації, яка становить державну та іншу за хищену законом
таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави;

запровадження цензури.

Основні напрями державної політики національної безпеки України.
Державна політика НЕ визначається, виходячи з пріоритетності
національних інтересів та загроз НБ України і здійснюється шляхом
реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій та програм у різних
сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства.

Основними напрямами державної політики НБ України є:

у політичній сфері:

створення дійових механізмів захисту прав громадян України в країні та в
світі;

запобігання й усунення спроб втручання у внутрішні справи України;

входження в існуючі та створювані системи універсальної і регіональної
безпеки;

уникнення політичного екстремізму, підтримка громадянської злагоди та
соціальної стабільності;

побудова надійної системи захисту конституційних засад, запобігання та
боротьба з порушеннями законності і правопорядку, створення необхідних
умов для ефективної боротьби з корупцією та злочинністю, особливо її
організованими формами;

забезпечення належного виконання законних рішень органів державної влади
й місцевого самоврядування;

в економічній сфері:

недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних
ресурсів, їх перетікання в тіньову економіку;

контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку
важливих для України пріоритетів та захист вітчизняного виробника;

боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія
неконтрольованому відпливові національних матеріальних, фінансових,
інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів.

у соціальній сфері:

виявлення й усунення причин, що призводять до різкого розшарування
суспільства під час переходу до ринкової економіки;

вжиття вчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та
відновлення її фізичного і духовного здоров’я;

стимулювання розвитку та забезпечення всебічного захисту освітнього й
культурного потенціалу країни;

захист прав споживачів;

у воєнній сфері:

створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо
запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту, локалізації та
ліквідації їхніх наслідків;

запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і
територіальної цілісності України;

забезпечення демократичного цивільного контролю за воєнною організацією
держави;

в екологічній сфері:

впровадження та контроль за дотриманням науково обгрунтованих нормативів
природокористування та охорони довкілля;

контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та
усунення загроз для здоров’я населення, вчасне попередження громадян
України в разі небезпеки;

зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого
впливу людської діяльності на природне середовище;

впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

реалізація заходів щодо зменшення впливу наслідків Чорнобильської
катастрофи;

недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних
технологій, речовин і матеріалів;

в науково-технологічній сфері:

вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку
науково-технологічного потенціалу;

виявлення й усунення причин науково-технологічного відставання України;

створення ефективних механізмів боротьби з відпливом інтелектуального та
наукового потенціалу за межі України;

в інформаційній сфері.

вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору та
входження України в світовий інформаційний простір;

виявлення й усунення причин інформаційної дискримінації України;

усунення негативних чинників порушення інформаційного простору,
інформаційної експансії з боку інших держав;

розробка і впровадження необхідних засобів та режимів отримання,
зберігання, поширення й використання суспільне значущої інформації,
створення розвиненої інфраструктури в інформаційній сфері.

Забезпечення національної безпеки України. Законодавці основи
забезпечення національної безпеки. Національна безпека досягається
проведенням єдиної державної політики у сфері забезпечення НБ системою
заходів економічного, політичного, організаційного та іншого характеру,
адекватним загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства і
держави.

Для створення та підтримки необхідного рівня захищеності об’єктів
безпеки в України розроблюється система нормативно-правових актів, які
регулюють відносини у сфері НБ, визначаються правові основи діяльності
державних органів влади і управління в даній сфері, формуються або
удосконалюються органи забезпечення безпеки й механізм контролю та
нагляду за їх діяльністю.

Для безпосереднього виконання функцій забезпечення особи, суспільства і
держави в системі виконавчої влади відповідно до закону створюються
державні органи забезпечення національної безпеки країни.

Законодавчу основу забезпечення НБ становлять Конституція України,
Закони України “Про національну безпеку України», «Про інформаційну
безпеку України» (обидва законопроекти вже внесені на розгляд Верховної
Ради), «Про Раду національної безпеки і оборони України» (1998), «Про
службу безпеки України» (1992), «Про оперативно-пошукову діяльність»
(1992) тощо, інші нормативно-правові акти державних органів влади й
управління, прийняті у межах їх компетенції у даній сфері; міжнародні
договори й угоди, укладені чи визнані Україною.

Гарантування прав, свобод і обов’язків громадян ори забезпеченні
безпеки. При забезпеченні НБ не допускається обмеження конституційних
прав і свобод громадян, виконання ними своїх обов’язків, крім випадків,
передбачених законом.

Характер держави і суспільства завжди визначався й визначається правовим
статусом особи, тобто людини і громадянина в суспільстві й державі. Тому
утвердження правового статусу особи, забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави.

Конституція України передбачає комплекс гарантій прав та свобод людини й
громадянина, механізм оборони та захисту цих прав і свобод у звичайних
умовах забезпечення (режиму функціонування) національної безпеки України
(Нова Конституція України: огляд, коментар і текст Основного закону. —
К., 1997. — С. 41—51).

У той же час, зважаючи на реальні обставини, що можуть виникнути в
державі і суспільстві, Конституція України допускає можливість обмеження
прав та свобод людини і громадянина та встановлює при цьому жорсткі
вимоги щодо їх обмежень. Вони можуть бути обмежені тільки в двох
випадках: а) в умовах запровадження надзвичайного стану або б) воєнного
стану тимчасово, на визначений законом строк (ст. 64 Конституції).

Запровадження надзвичайного стану — крайній, вимушений захід обмеження
прав громадян. За своїм змістом надзвичайний стан, як і інші надзвичайні
ситуації, є реальним і становить дійсну загрозу одному із основних
об’єктів НБ — безпеці населення, його благополуччю. Тому такі обмеження,
безумовно, необхідні в інтересах суспільства за певних умов,
передбачених ст. 4 Закону України «Про надзвичайний стан» (1992).
Надзвичайний стан запроваджується у випадках: масових правопорушень
правопорядку, що супроводжуються насильством

над громадянами, обмежують їхні права і свободи, перешкоджають їм
виконувати свої обов’язки (п. 2); блокування або захоплення окремих
особливо важливих об’єктів чи місцевостей, що загрожують безпеці
громадян і порушують нормальну діяльність державних органів влади та
управління чи місцевого самоврядування (п. 3); спроби захоплення
державної влади або зміни конституційного ладу України шляхом насильства
{п. 4); посягання на територіальну цілісність держави, що загрожує
зміною її кордонів (п. 5); необхідності відновлення конституційного
правопорядку і діяльності державних органів влади (п. 6).

При запровадженні надзвичайного стану на підставі п. 1 ст. 4 зазначеного
Закону (стихійні лиха, великі аварії і катастрофи, епідемії, епізоотії,
що створюють загрозу для життя й здоров’ї населення і потребують
проведення аварійно-рятувальних та відновлюваних робіт) права і свободи
громадян, особливо політичні й особисті, обмежуються значно менше.

Висновок про тимчасовий характер обмеження прав і свобод громадян може
бути зроблений із врахуванням того, що надзвичайний стан оголошується на
всій території України не більше, ніж ЗО діб, а в окремих місцевостях —
не більше, ніж на 60 діб (от. 10 Закону). Після закінчення цих строків
правообмеження перестають діяти.

Згідно зі ст. 106 п. 21 Конституції, надзвичайний стан оголошується
Президентом України, який зобов’язаний негайно повідомити про це
Верховну Раду, до повноважень якої належить затвердження Указу про
запровадження надзвичайного стану (п. 31 ст. 85 Конституції).

Про запровадження надзвичайного стану (НС) Президент України, відповідно
до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966), не
пізніше трьох діб з дня його запровадження повідомляє Генерального
Секретаря ООН про обмеження прав і свобод громадян, що становлять
відхилення від зобов’язань за згаданим Міжнародним пактом, та про межу
цих відхилень і причини прийняття такого рішення (ст. 44 Закону). У
таких випадках не виключається введення військових контингентів ООН і
направлення спостерігачів в регіон, де запроваджено надзвичайний стан1 .

Конституція України, окрім надзвичайного стану, передбачає також воєнний
стан, який запроваджується в певних місцевостях або на всій території
України у випадках оголошення стану війни, загрози воєнного нападу чи
агресії (п. 20 ст. 106 Конституції). Для воєнного стану характерне
значно більше обмеження прав громадян.

Із запровадженням воєнного стану розширюються повноваження військового
командування: за рішенням парламенту України йому можуть передаватися
функції державних органів управління у сфері оборони.

Під час воєнного стану в інтересах оборони країни запроваджуються
обмеження діяльності підприємств, установ і організацій, прав та свобод
громадян, розширюються повноваження відповідних правоохоронних органів.
Воєнний стан скасовується при зникненні загрози воєнного нападу
(агресії) та із скасуванням стану війни (ст. 15 Закону України «Про
оборону України», 1991 р.).

Виходячи з принципу, за яким людина, її життя й здоров’я, честь і
гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю, Конституція чітко визначає, що навіть в умовах
воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і
свободи, передбачені ст. 24 (громадяни мають рівні конституційні права й
свободи та є рівними перед Законом); 25 (громадянин України не може бути
позбавлений громадянства і права змінити громадянство); 27 (невід’ємне
право на життя); 28 (право на повагу до його гідності); 29 (право на
свободу та особисту недоторканність); 40 (право направляти індивідуальні
чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і
службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення й дати
обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк). У нашому

1 Про заходи, що застосовуються в умовах надзвичайного стану залежно від
джерел загроз національній безпеці України, див.: Кравець Є. Я.
Національна безпека України: права людини в умовах надзвичайного стану
// Прав, держава. — Вип. 9. — К., 1998.

випадку це означає, що громадяни та їх об’єднання мають право одержувати
в письмовій формі пояснення з приведу обмеження їх прав і свобод від
органів, що виконують функції в сфері безпеки; 47 (право на життя);

51 (шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка);

52 (діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від
того, народжені вони у шлюбі чи поза ним); 55 (права людини і
громадянина захищаються судом); 56 (право на відшкодування за рахунок
держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та
моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органів державної влади); 57 (право знати свої права і обов’язки); 58
(закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі,
крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність
особи); 59 (право на правову допомогу); 60 (ніхто не зобов’язаний
виконувати явно злочинні розпорядження чи накази); 61 (ніхто не може
бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне
й те саме правопорушення); 62 (особа вважається невинною у вчиненні
злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не
буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду); 63 (особа не несе відповідальності за відмову давати показання
або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначається законом).

Встановлена Основним Законом система загально-соціальних та правових
гарантій діє в умовах надзвичайного стану, зберігаються всі основні
правові інститути, що гарантують захист і оборону прав та свобод людини
й громадянина. Зокрема, продовжують свою діяльність Конституційний Суд
України, суди, органи прокуратури України. Утворення будь-яких інших
судових або позасудових органів забороняється (напр.,
військово-польових, особливих присутніх, квазісудових органів
кримінальних репресій тощо). Зберігаються передбачені законом форми
судочинства. Забороняється введення будь-яких скорочених чи прискорених
форм попереднього слідства і судового розгляду зокрема, винесення вироку
без всебічного і повного дослідження доказів (ст., 15, 37 Закону).
Учасники процесу зберігають право оскарження судових рішень і вироків до
вищих судових інстанцій. Затримання і арешти проводяться лише за
наявності передбачених Законом підстав (ст. 4, 14, 94, 98 КПК України).
Зберігається право оскарження арешту в суд. Діють загальні правила про
тривалість арештів і затримань.

Адміністративний .арешт, як міра покарання за порушення встановлених
вимог режиму НС, застосовується судами до 30 діб і тривалістю
адміністративного затримання з 3 годин до 72 годин плюс до 3 діб для
розгляду справи в суді (ст. 31, 33 Закону; ст. 32, 261 Кодексу України
«Про адміністративні правопорушення»). Такі заходи виправдані за умови,
що адміністративне затримання буде контролюватися прокурором або судом.

НС не усуває колегіального розгляду кримінальних і цивільних справ судом
у випадках, коли Закон передбачає участь у судовому процесі народних або
присяжних засідателів. НС передбачено призупинення чи відкладення
судових справ у зв’язку із запровадженням НС.

На території, де запроваджено НС, продовжує функціонувати адвокатура.
Зберігає силу загальне правило про допущення захисника до участі в
кримінальній справі з моменту ознайомлення підозрюваного з протоколом
затримання або пред’явлення постанови про арешт, а в Інших випадках — з
моменту пред’явлення обвинувачення. Гласність судових процесів може бути
обмежена лише за умов, передбачених ст. 20 КПК України (охорона
державної таємниці, справи про неповнолітніх, про зґвалтування тощо).

СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Поняття системи забезпечення національної безпеки та її елементи,
Надійність захисту життєво важливих інтересів України залежить
насамперед від утворення ефективної системи гарантування національної
безпеки та механізму її реалізації. Саме тому, для підтримання
моніторингу, формування збалансованої державної політики та ефективного
проведення комплексу узгоджених заходів Щодо захисту національних
інтересів у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній,
науково-технологічній, інформаційній та інших сферах у державі
створюється загальна (цілісна) система забезпечення національної безпеки
України.

Система забезпечення національної безпеки — це сукупність державних
органів (законодавчої, виконавчої та судової влади), громадських
організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями й
завданнями щодо захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену
діяльність у межах законодавства України.

Отже, загальна система забезпечення НБ України створює єдиний
державно-правовий механізм, в якому кожний суб’єкт безпеки вирішує
завдання і виконує функції захисту життєво важливих інтересів людини й
громадянина, держави і суспільства в межах повноважень, які визначаються
чинним законодавством України. Тобто в широкому розумінні система
забезпечення НБ України, як державно-політична надбудова в структурі
президентської влади, зорієнтована на практичну координацію всіх видів
діяльності державних й громадських інститутів з метою досягнення
стратегічної мети України — побудови суверенної, демократичної,
соціальної, правової держави (ст. 1 Конституції).

Діяльність суб’єктів щодо забезпечення національної безпеки має бути
доступною для контролю відповідно до законодавства України.

Основні функції системи забезпечення національної безпеки України.
Забезпечення життєво важливих інтересів народу України, його безпеки
здійснюється суб’єктами НБ з допомогою притаманних їм функцій.

Основні функції системи забезпечення НБ в усіх сферах її діяльності
такі.

1. Створення і підтримка в готовності сил та засобів забезпечення
національної безпеки, що включають: створення правових засад для
побудови, розвитку та функціонування системи; формування організаційної
структури системи та державних органів забезпечення НБ, що входять до її
складу, розподіл їхніх функцій; комплексне забезпечення життєдіяльності
складових

частин (структурних елементів) системи: кадрове, фінансове, матеріальне,
технічне, інформаційне тощо; підготовку сил та засобів системи до їх
застосування згідно з призначенням.

2. Управління діяльністю системи забезпечення НБ, що включає: вироблення
стратегії і планування конкретних заходів щодо забезпечення НБ;
організацію і безпосереднє керівництво системою та її структурними
елементами; оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів
для забезпечення НБ та їх наслідків.

3. Здійснення планової й оперативної діяльності щодо забезпечення НБ, що
включає: визначення національних інтересів та їх пріоритетів;
прогнозування, виявлення й оцінка можливих загроз, дестабілізуючих
чинників та конфліктів, причин їх виникнення, а також наслідків їх
прояву; запобігання й усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників
на національні інтереси; локалізацію, деескалацію та розв’язання
конфліктів; ліквідацію наслідків конфліктів або впливу дестабілізуючих
чинників.

4. Участь у міжнародних системах безпеки, що включає: входження в
існуючі та утворення нових систем безпеки; утворення й участь у роботі
дво- і багатосторонніх керівних, виконавчих та забезпечуючих органів
(політичних, економічних, воєнних тощо); розробку відповідної
нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами і їх
взаємодію у галузі безпеки; спільне проведення планових та оперативних
заходів у межах міжнародних систем безпеки.

Повноваження основних суб’єктів системи забезпечення національної
безпеки. Забезпечення безпеки особи, суспільства і держави здійснюється
на основі розмежування повноважень основних суб’єктів системи
гарантування і забезпечення національної безпеки.

Український народ — громадяни України всіх національностей на виборах,
референдумах через інші форми безпосередньої демократи, а також через
органи державної влади й місцевого самоврядування висловлюють і
реалізують своє бачення національних інтересів України, засобів і
способів їх захисту, а також добровільно та в порядку виконання своїх
конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені органами
державної влади та місцевого самоврядування щодо забезпечення
національної безпеки України; привертають увагу суспільних і державних
інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах
життєдіяльності країни; захищають свої права й інтереси, а також власну
безпеку всіма законними способами і засобами (ст. 29, 32, 46, 55
Конституції; ст. 234-2366 КПК України; ст. 7, 8, 25 п. 9 Закону України
«Про службу безпеки України»; ст. 5, 10 п. З, 23 Закону України «Про
міліцію»; ст. 6, 8 п. 14, 11 Закону України «Про оперативно-пошукову
діяльність» тощо).

Держава, як основний гарант конституційного ладу, виконує функції
забезпечення оборони і національної безпеки через органи законодавчої,
виконавчої та судової влад.

Верховна Рада України у межах повноважень, визначених Конституцією
України, здійснює законодавче регулювання та контроль за діяльністю
органів державної влади і посадових осіб щодо здійснення ними
відповідних повноважень у сфері НБ (ст. 92 н. 17, 18, 19 Конституції;
ст. 4 Закону України «Про оборону України» та ін.).

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод людини і громадянина та Верховний Головнокомандувач Збройних
Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України
забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво у сферах
національної безпеки та оборони України (ст. 103 п. 18, 21 Конституції;
ст. 5 Закону України «Про оборону України» тощо).

Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з
питань національної безпеки і оборони при Президентові України координує
та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної
безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої
влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і
підзвітний Верховній Раді України, вживає заходів щодо забезпечення прав
і свобод людини й громадянина; забезпечення обороноздатності,
національної безпеки України; громадського порядку й боротьби із
злочинністю (ст. 116 Конституції; ст І07 Закону України «Про оборону»
тощо).

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх
повноважень, наявних засобів бюджетного і позабюджетного фінансування
забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України,
концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері
національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності і
застосування сил та засобів забезпечення національної безпеки, а також
управління їх діяльністю.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та
інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і
дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України з
відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя у сфері забезпечення
національної безпеки України.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної
безпеки відповідно до Конституції України.

Національний банк України розробляє і здійснює емісійно-кредитну
політику в інтересах національної безпеки України.

Воєнні організації держави (Збройні Сили України; Служба безпеки
України; Внутрішні війська МВС України; Національна гвардія України;
Прикордонні війська тощо) забезпечує оборону України, захист її
суверенітету, територіальну цілісність і недоторканність її кордонів;
протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; бореться з
організованою злочинністю; забезпечує захист населення в разі катастроф,
стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів та інших катаклізмів,
Що можуть виникати (ст. 17 Конституції; ст. 13—16 Закону України «Про
оборону»; ст, 4 Закону України «Про надзвичайний стан»; ст. 1 Закону
України «Про Національну гвардію України» тощо).

Сили і засоби забезпечення національної безпеки створюються і
розвиваються в Україні відповідно до рішень Верховної Ради України,
указів Президента України, коротко та довгострокових державних програм
забезпечення безпеки.

Сили забезпечення НБ включають:

а) Збройні Сили України; Службу безпеки України; Національну гвардію
України; Внутрішні війська, органи і підрозділи МВС України; Прикордонні
війська України; військові підрозділи Міністерства України з питань
надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків
Чорнобильської катастрофи й інші військові формування, створені
відповідно до Конституції України, які виконують свої функції у даній
сфері згідно з чинним законодавством;

б) органи, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості,
енергетиці, на транспорті та в сільському господарстві; служби
забезпечення безпеки засобів зв’язку та інформації; митні служби;
природоохоронні служби; органи охорони здоров’я населення та інші
державні органи забезпечення безпеки, які діють відповідно до
законодавства України.

Під засобами забезпечення НБ треба розуміти комплекс державних,
організаційно-правових та спеціальних заходів, застосування яких входить
до компетенції державних органів влади загальної і спеціальної
компетенції у випадках захисту інтересів людини, держави й суспільства
залежно від характеру зовнішніх чи внутрішніх загроз.

В широкому розумінні всі засоби забезпечення НБ можуть бути поділені на
матеріальні й духовні; насильницькі та ненасильницькі; воєнні й
невоєнні.

Невоєнні засоби забезпечення НБ — це по суті, все те, що е в
розпорядженні держави за винятком військової сили, а також міжнародні
інститути безпеки, на які можна спиратися в протидії воєнним загрозам
(агресії).

У комплексі невоєнних засобів забезпечення національних інтересів
України головна роль відводиться безпосередньо політичним засобам, тому
що політика національної безпеки країни формує, направляє та застосовує
всю сукупну міць держави і її інститутів для гарантування (досягнення)
своєї безпеки (ст. 1.1 Воєнної доктрини України).

Під політичними засобами захисту НБ (життєво важливих інтересів)
України, на відміну від власне воєнних, розуміються такі концептуальні
погляди, форми, методи і способи діяльності суб’єктів безпеки, які
гарантують мирне вирішення проблем, що виникли. До таких засобів
належать: сучасне політичне мислення; переговори; угоди; особисті
зустрічі політичних і державних лідерів (діячів); зміцнення довіри у
військовій сфері, зокрема в відносинах між арміями; військово-політичне
співробітництво та ін.

Підстави й порядок застосування матеріальних спец-заходів органами СБ
України, МВС України, службами МО України, Прикордонних військ тощо при
захисті інтересів людини, суспільства і держави передбачені Законами
України «Про Службу безпеки України» (ст. 26); «Про міліцію» (ст. 14);
«Про оперативно-пошукову діяльність» (ст. 8, 9) та іншими законодавчими
актами.

Керівники органів забезпечення НБ, згідно із законодавством, несуть
відповідальність за порушення встановленого порядку застосування сил і
засобів забезпечення безпеки та своєї діяльності.

РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Статус, склад, порядок формування Ради національної безпеки і оборони.
Рада національної безпеки і оборони України (далі — РНБО) є
конституційним координаційним органом з питань національної безпеки і
оборони при Президентові України. Вона координує і контролює діяльність
органів виконавчої влади у сфері безпеки й оборони. До РНБО входить:
голова, секретар, постійні члени та члени Ради національної безпеки і
оборони.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України
(ст. 107 Конституції). Секретар Ради національної безпеки й оборони
призначається Президентом України і входить в число постійних членів
РНБО. Він очолює апарат РНБО, який забезпечує організаційно-технічну та
інформаційну діяльність Ради національної безпеки і оборони.

Персональний склад РНБО формує Президент України. Постійними членами
РНБО України за посадою є: Прем’єр-міністр України, міністр оборони
України

Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України,
Міністр закордонних справ України.

Членами РНБО можуть бути керівники міністерств і відомств, зокрема
економіки, фінансів, юстиції, надзвичайних ситуацій, охорони здоров’я, а
також інші посадові особи, призначені Президентом України. Крім цього,
залежно від змісту питання, що розглядається, РНБО може залучати до
участі в її засіданнях на правах консультантів інших осіб.

У засіданнях РНБО України може брати участь Голова Верховної Ради
України (ст. 107 Конституції).

Компетенція та функції РНБО визначаються Законом України «Про Раду
національної безпеки і оборони України».

Основні завдання РНБО і порядок прийняття нею рішень. РНБО розробляє
основні напрями стратегії та проекти програм державної політики щодо
забезпечення національної безпеки України; розробляє пропозиції з питань
вдосконалення системи національної безпеки України; прогнозує наслідки
рішень державних органів з питань внутрішньої та зовнішньої політики у
галузі національної безпеки; готує рекомендації Президентові України для
прийняття рішень у сфері забезпечення безпеки громадян, держави й
суспільства; спрямовує і координує діяльність органів державної
виконавчої влади у процесі планування та здійснення заходів щодо
виконання рішень Ради; розробляє рекомендації щодо запобігання
виникненню надзвичайних ситуацій; готує пропозиції про запровадження,
продовження або припинення дії надзвичайного стану в Україні чи в
окремих її місцевостях тощо.

Рішення РНБО України приймаються на її засіданні постійними членами Ради
національної безпеки і оборони і вводяться в дію указами Президента
України (ст. 107 Конституції).

Міжвідомчі комісії Ради національної безпеки і оборони, їхні основні
завдання. Рада національної безпеки і охорони відповідно до своїх
основних завдань створює постійні, а при необхідності тимчасові
міжвідомчі комісії. На них та на апарат РНБО покладаються: а) оцінка
внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об’єктів
безпеки, виявлення джерел небезпеки;

б) підготовка науково обґрунтованих прогнозів зміни внутрішніх та
зовнішніх умов і факторів, що впливають на безпеку країни;

в) розробка й координація державних програм по забезпеченню національної
безпеки України та оцінка їх ефективності;

г) нагромадження, аналіз та обробка інформації про функціонування
системи забезпечення національної безпеки України, підготовка
рекомендацій по її вдосконаленню;

д) інформування РНБО про хід виконання її рішень; організація наукових
досліджень у сфері безпеки й оборони;

е) підготовка проектів рішень РНБО, а також проектів указів Президента
України з питань безпеки і оборони;

є) підготовка матеріалів для заслуховування на Верховній Раді щорічних
та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє
становище України (ст. 85 п. 8, 106 п. 2 Конституції).

Контроль за діяльністю системи по забезпеченню національної безпеки і
оборони здійснює Верховна Рада України через Комітет з питань державної
безпеки і оборони та інші свої постійні комітети. Нагляд за законністю в
діяльності органів, що забезпечують безпеку й оборону, здійснює
Генеральний прокурор України та прокурори, які йому підпорядковані.

ОБОРОНА УКРАЇНИ

Поняття, основи та організація оборони. Оборона України — це комплекс
політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових
заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності,
захисту інтересів держави та мирного життя народу. Метою оборони є
створення необхідних умов для запобігання воєнного нападу та для
збройної відсічі можливої агресії проти України у будь-який час і за
будь-яких обставин (ст. 1 Закону України «Про оборону України»).

Оборона базується на готовності Збройних Сил України, економіки,
населення, території до оборони і будується відповідно до Воєнної
доктрини держави.

Воєнна доктрина України визнається принципом оборонної достатності в
будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна не
визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; не має
територіальних претензій до жодної держави ї не визнає жодних
територіальних претензій до себе; ніколи першою не розпочне бойових дій
проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії; обстоює
вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими
прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом
прийняття всіма державами зобов’язань про взаємний ненапад; забороняє
застосовувати власні Збройні Сили для розв’язування політичних завдань
на своїй території.

Організація оборони включає: формування воєнної політики держави та
воєнної доктрини, розвиток воєнної науки; прогнозування й оцінку воєнної
загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на
міжнародній арені для запобігання агресії; охорону державних кордонів;
підготовку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної
чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової
та мобілізаційної готовності до оборони держави; вироблення й проведення
військово-технічної політики та забезпечення Збройних Сил озброєнням,
військовою технікою, продовольством, речовим майном та іншими
матеріальними ресурсами у повному обсязі; мобілізаційну підготовку
народного господарства, державних органів і систем управління до дій в
умовах воєнного стану, підготовку населення і території країни до
оборони.

Оборона України будується із врахуванням розташованих на її території
військ і сил Військово-Морського Флоту Росії, органи управління яких
передають Міністерству оборони України інформацію, передбачену
міждержавними договорами України.

Підготовка держави і населення до оборони. Україна прагне до мирного
співіснування зі всіма державами, підтримує свою обороноздатність на
рівні оборонної достатності для захисту від можливої агресії.

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом
побудови стійкої системи державного та військового управління, створення
виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а
також завчасною підготовкою народного господарства до забезпечення
потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки народного господарства узгоджується із
системою мобілізаційного розгортання військ, сил цивільної оборони з
метою підвищення стійкості економіки й розгортання масового воєнного
виробництва.

Підготовка народного господарства до забезпечення військ досягається
шляхом створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та
інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосередження
(бойового призначення) військ; створення (удосконалення) інфраструктури
держави для успішного виконання завдань військами; завчасної підготовки
транспорту для перекидання військ у райони збройної агресії;
удосконалення системи забезпечення військ матеріальними засобами.

Належний рівень військової підготовки військовозобов’язаних досягається
оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби,

Територіальна оборона. Територіальна оборона — це система
загальнодержавних, воєнних і спеціальних заходів, що застосовуються під
час загрози або відбиття агресії з метою охорони та захисту державного
кордону від посягань ззовні; забезпечення умов для надійного
функціонування державних органів, мобілізаційного та оперативного
розгортання військ; охорони важливих об’єктів і комунікацій; боротьби з
диверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями
агресора на території країни; захисту військ і населення від наслідків
аварій (зруйнувань) атомних електростанцій, об’єктів, небезпечних у
хімічному відношенні, та підтримання режиму воєнного стану. Для
виконання завдань територіальної оборони, крім Збройних Сил України,
залучаються й інші військові формування, створені відповідно до
законодавства України, в межах їх компетенції (Прикордонні війська,
Внутрішні війська МВС України, війська Міністерства з питань
надзвичайних ситуацій тощо).

Правові основи діяльності державних органів щодо забезпечення оборони.
Забезпечення оборони України здійснюється на основі розмежування
повноважень державних органів влади в даній сфері.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політику держави,
виключно здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони і
військового будівництва.

Як єдиний орган законодавчої влади в Україні, Верховна Рада затверджує:

а) воєнну доктрину і концепцію військового будівництва; основні напрями
співробітництва України з іншими державами у воєнній сфері; обсяг
бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та
визначає функції Збройних Сил України; державну програму розвитку
озброєння і військової техніки, її фінансування;

б) заслуховує щорічне (позачергове) послання Президента України про стан
оборони держави; оголошує за поданням Президента України стан війни і
укладення миру; схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил
України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти
України, а також про надання військової допомоги іншим державам, про
направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави чи про допуск
підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України; затвердження
протягом двох днів з моменту звернення Президента України про введення
воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну чи
часткову мобілізацію (ст. 85, п. 9, 22, 23, 31 Конституції; ст. 4 Закону
України «Про оборону України» тощо).

Президент України — за чинною Конституцією є главою держави і виступає
від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини
й громадянина і в цьому зв’язку Президент має велике коло функцій і
повноважень внутрішнього та зовнішнього характеру. Тому цілком природно,
що Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройними Силами
України та Голова Ради національної безпеки і оборони України вживає
необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України й
постійної бойової готовності її Збройних Сил, зокрема:

а) подає на затвердження парламенту України проекти воєнної доктрини,
концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння
та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури і
чисельності складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на
оборону, фінансування вказаної програми;

б) призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних
Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах
національної безпеки та оборони держави, присвоює вищі військові звання
(генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії
України, ВМФ-контрадмірал, віце-адмірал, адмірал);

в) веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з
військових питань;

г) затверджує план розвитку і стратегічні плани використання Збройних
Сил, плани їх дислокації та розташування, а також Положення про
Генеральний штаб Збройних Сил України, Положення про військових аташе;
встановлює повноваження, організацію і порядок діяльності органів
військового управління; приймає рішення про призов громадян України на
строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців
строкової служби;

д) встановлює військові свята (День Збройних Сил України — 6 грудня;
День Сухопутних військ — 12 грудня тощо);

е) у разі збройної агресії проти України, загрози воєнного нападу,
небезпеки державній незалежності вносить до Верховної Ради подання про
оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил
України і видає їм наказ про ведення бойових дій, рішення про загальну
або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях, а також рішення про їх припинення чи скасування,
демобілізацію, укладення миру.

Президент України здійснює також інші функції у сфері безпеки й оборони,
передбачені чинним законодавством України (ст. 106, п. 1, 17, 18, 19,
20, 21; ст. 107 Конституції; ст. 5 Закону України «Про оборону України»;
ст. 2, п. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» тощо).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої
влади здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної
безпеки України; керує діяльністю усіх підпорядкованих йому органів та
організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил
озброєнням, військовою технікою та іншими матеріальними засобами;
визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продовольства, речового
та іншого майна для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян
України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок
проходження ними військової служби і ведення обліку
військовозобов’язаних і призовників та порядок проходження
альтернативної служби; затверджує плани нагромадження матеріальних
ресурсів мобілізаційного резерву; керує мобілізаційною підготовкою і
мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його
на режим роботи в умовах воєнного стану, видає відповідні нормативні
акти з цих питань, Положення про мобілізаційну підготовку народного
господарства України; створює та ліквідує військові навчальні заклади,
науково-дослідні організації (інститути) Збройних Сил, військові кафедри
вищих навчальних закладів, визначає порядок створення і діяльності
військових представництв на промислових та інших підприємствах і в
організаціях; приймає рішення з питань соціальних і правових гарантій
військовослужбовців, осіб, звільнених в запас або у відставку, їхніх
сімей, а також сімей військовослужбовців, які загинули (померли),
пропали безвісті або потрапили у полон під час проходження служби (ст.
116 п. 7 Конституції; ст. 7 Закону України «Про оборону України»; ст. 12
Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Міністерство оборони України є органом державного управління Збройними
Силами України і несе повну відповідальність за їх розвиток та
підготовку до виконання завдань оборони. Законодавством визначаються
широкі повноваження Міністерства оборони у даній сфері, зокрема:

а) оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної
загрози; готує обґрунтування рішень Верховної Ради України з питань
оборони; бере участь у розробці проекту воєнної доктрини та формуванні
оборонного бюджету України; розробляє та подає на розгляд Президента
України проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил,
пропозиції щодо їх загальної структури та чисельності складу, розвитку
озброєння і військової техніки, обсяги бюджетних асигнувань на потреби
оборони; звітує перед Кабінетом Міністрів про використання бюджетних
асигнувань на потреби оборони;

б) здійснює керівництво бойовою, оперативно-тактичною та
морально-психологічною підготовкою військ; керує воєнною наукою,
організовує і проводить військово-наукові дослідження; видає державне
замовлення на створення, виробництво й ремонт військової техніки та
іншого військового майна, здійснює контроль за їх розробкою,
випробуванням, виробництвом і якістю виготовлення; організує та
забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил
України;

в) визначає чисельність особового складу видів і родів військ Збройних
Сил, забезпечує у межах своїх повноважень підготовку та розстановку
військових кадрів; бере участь в організації мобілізаційної підготовки
народного господарства України та контролі за підготовкою підприємств,
установ і організацій до виконання визначених їм мобілізаційних завдань;
контролює виконання чинного законодавства з питань підготовки громадян
до військової служби; у випадках, визначених законодавством України,
видає нормативні акти з військових питань та контролює їх виконання;
організовує ви- конання законодавства щодо збереження навколишнього
середовища під час діяльності військових формувань і військових
організацій;

г) планує та організовує підготовку і перепідготовку
військовозобов’язаних, призов громадян на строкову військову службу й
звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили визначені строки
служби, призов військовозобов’язаних на збори, а також мобілізацію у
воєнний час та демобілізацію; здійснює співробітництво зі збройними
силами інших держав.

Інші міністерства та центральні органи державного управління, на
виробничій базі яких розміщені воєнні замовлення, несуть
відповідальність за якість розробки й виготовлення озброєння та
військової техніки, поставку продукції, необхідної для потреб оборони і
Збройних Сил, та за здійснення заходів щодо забезпечення оборони у
воєнний час (ст. 8, 9 Закону України «Про оборону України»; ст. ІЗ
Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ст. 6
Закону України «Про Збройні Сили України» тощо).

Важливість оборони країни, захист її інтересів зумовлені й тим, що на
законодавчому рівні закріплюються відповідні функції, завдання та
обов’язки місцевих державних адміністрацій та їхніх органів, місцевого
самоврядування і їхніх органів, обласних, районних та сільських
(селищних, міських) рад та їхніх виконкомів, підприємств, установ й
організацій у даній сфері, зокрема, вони:

а) вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної
готовності, організовують на договірних засадах виробництво й поставку у
війська підвідомчими підприємствами замовленої продукції,
електротеплоенергії, виділяють для-потреб оборони земельні ділянки,
здійснюють контроль за їх використанням; надають військовим частинам,
установам, навчальним закладам Збройних Сил службові приміщення і
житлову площу, комунально-побутові та інші послуги;

в) організовують призов громадян на військову службу, сприяють
проведенню навчальних зборів військовозобов’язаних запасу, початкової
військової підготовки допризовної молоді і військово-патріотичному
вихованню населення; здійснюють виконання законодавства про соціальний і
правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей;

в) виконують державні замовлення і договори по виробництву й поставці
озброєння та іншої продукції для потреб оборони; здійснюють наукові
дослідження і розробки; створюють та підтримують у готовності необхідні
мобілізаційні потужності й резерви; виконують військово-транспортні
зобов’язання та інші завдання згідно з мобілізаційними планами, несуть
необхідні витрати для потреб оборони, визначені законодавством.

Конституційними обов’язками громадянина України є захист незалежності та
територіальної цілісності України та відбувати військову службу
відповідно до законодавства (ст. 65 Конституції; ст. 9, 10, 12 Закону
України «Про оборону України» тощо).

Стан війни. Воєнний час. Воєнний стан* Мобілізація. Конституція України,
інші законодавчі акти передбачають застосування адекватних оборонних
заходів Української держави із запровадженням на її території (або
окремій місцевості) відповідного стану та встановлення правового режиму
його дії, зокрема:

а) стан війни оголошується у разі воєнного нападу (агресії) на Україну
та необхідності виконання міжнародних договорів по спільній обороні від
агресії і відміняється після укладення мирної угоди з протилежною
воюючою стороною;

б) воєнний час настає з оголошенням стану війни або початком воєнних
дій. Початком воєнного часу є день і час оголошення стану війни або
воєнного нападу (агресії) на Україну. Кінцем воєнного часу є оголошений
день і час припинення воєнних дій. Однак зауважимо, що у разі збройної
агресії (нападу) на Україну військове командування Збройних Сил та
державні органи влади й управління, не чекаючи оголошення війни,
зобов’язані вжити всіх заходів для відсічі нападу і розгрому агресора;

в) воєнний стан запроваджується в окремих місцевостях або на всій
території України у випадках оголошення стану війни або загрози воєнного
нападу (агресії). Із запровадженням воєнного стану розширюються
повноваження військового командування: за рішенням Верховної Ради
України йому можуть передаватися функції органів державного управління у
сфері оборони. Під час воєнного стану в інтересах оборони обмежується
діяльність підприємств, установ і організацій всіх форм власності та
прав громадян, розширюються повноваження правоохоронних органів. Воєнний
стан відміняється при зникненні загрози воєнного нападу (збройної
агресії) та з відміною стану війни. Порядок запровадження і правовий
режим воєнного стану визначаються Законом України;

г) мобілізація та демобілізація — з оголошенням стану війни або воєнного
стану оголошується загальна або часткова мобілізація для здійснення
заходів щодо мобілізаційного розгортання Збройних Сил України та
переведення галузей народного господарства з мирного на воєнний стан.
Порядок проведення мобілізації та демобілізації визначається Законом
України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (1993).

Тут доречно зауважити, що керівники, інші посадові особи державних
органів влади і управління, підприємств, установ і організацій та
громадяни, винні у порушенні законодавства про оборону України,
притягуються до відповідальності у встановленому Законом порядку (ст.
85, 106, 107 Конституції; ст. 1.1. Воєнної доктрини України; ст. 14, 15,
16 Закону України «Про оборону України»; ст. 26 Закону України «Про
надзвичайний стан» тощо).

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р було
визначено юридичне право України на власні Збройні Сили і головні
принципи державної воєнної політики. А 24 серпня 1991 р. одночасно з
проголошенням державної незалежності України Верховна Рада України
прийняла постанову «Про Збройні формування в Україні», в якій
передбачалося, що Верховній Раді підпорядковуються усі військові
формування, дислоковані на теренах республіки. Відповідно було створено
Міністерство оборони України, урядові доручено створити Збройні Сили
України, Національну

гвардію та підрозділи охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і
Національного банку України.

Розпочалося безпосереднє будівництво української армії (власних Збройних
Сил), правову основу розбудови якої започаткували прийняття Закону
України «Про оборону України» (6 грудня 1991); Указ Президента України
«Про Збройні Сили України» (12 грудня 1991); постанова Верховної Ради
України «Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України» (19
грудня 1991 р.).

У цих документах зазначалось, що з метою забезпечення обороноздатності
України на рівні оборонної достатності для захисту від агресії,
підтримання боєготовності військ, дисципліни й правопорядку серед
особового складу Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного
права проголошує про створення власних Збройних Сил на базі військ
Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів та сил
Чорноморського Флоту. Це була визначна подія в житті Українського
народу, держави, армії. Відтепер б грудня кожного року відзначається в
країні як військове свято — День Збройних Сил України.

Поняття, організація та структура Збройних Сил України. Збройні Сили
України (далі — ЗС) — це військова державна структура, стратегічне
завдання якої — організація держави, збройний захист суверенітету,
незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України від
воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні. У разі війни свої
завдання вони виконують у тісній взаємодії з Прикордонними військами
України, Національною гвардією України, Службою безпеки України,
військовими підрозділами Міністерства України з надзвичайних ситуацій,
Внутрішніми військами Міністерства внутрішніх справ України, іншими
військами, створеними відповідно до законодавства України. При цьому
зауважимо, що ЗС України та інші військові формування ніким не можуть
бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою
повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання
їх діяльності (ст. 17 Конституції).

Організаційно ЗС України складаються з військових об’єднань, з’єднань,
частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів (Академія
ЗС України, військові інститути, навчальні дивізії, школи прапорщиків).
До загальної структури ЗС України входять такі види:

а) Сухопутні війська (Західне, Північне та Південне оперативно-тактичне
командування);

б) Війська Повітряної оборони (Військово-повітряні Сили і Сили
Протиповітряної оборони);

в) Військово-Морські сили.

До видів ЗС України входять також роди військ (сил), інші військові
формування й об’єкти, необхідні для забезпечення обороноздатності
держави та передбачені чинним законодавством, зокрема: танкові,
артилерійські, ракетні, зв’язку, інженерні, десантні (аеро-мобільні)
тощо.

Загальна структура ЗС України, види, роди військ (сили), .їх чисельний
склад, озброєння, фінансове та матеріально-технічне забезпечення
затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України
(ст., 85 п. 22 Конституції; ст. 4 Закону України «Про оборону України»).
Загальне керівництво ЗС України здійснює Президент України як Верховний
Головнокомандуючий ЗС та Голова Ради національної безпеки і оборони
України (ст. 106, 107 Конституції). Безпосереднє керівництво ЗС України
здійснює Міністерство оборони України; основним органом оперативного
управління ЗС України є Генеральний штаб Збройних Сил України.

Функції та повноваження МО України по керівництву ЗС України
визначаються на основі Законів України «Про Збройні Сили України», «Про
оборону України», інших законодавчих актів України та Положення про
Міністерство оборони України (1997), яке затверджується Президентом
України,

Дислокація та розташування військових об’єднань, з’єднань, частин і
підрозділів здійснюється відповідно до вимог Воєнної доктрини,
стратегічних та оперативних планів, розроблених МО України; плани
дислокації та розташування ЗС затверджуються Президентом України.
Законодавство України забороняє Міністрові оборони без дозволу
Президента України здійснювати зміни у

дислокації та розташуванні військ від з’єднання і вище (ст. 9 Закону
України «Про Збройні Сили України»).

Принципи та ознаки будівництва Збройних Сил України. Будівництво і
діяльність Збройних Сил України здійснюється за відповідними принципами.
Основними з них є:

а) верховенство права; законність і правопорядок; дотримання військової
дисципліни;

б) єдиноначальність, колегіальне вироблення рішень і підзвітність
конституційним органам державної влади;

в) проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової та
морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів
збройної боротьби та принципів воєнного мистецтва;

г) комплектування на основі загального військового обов’язку і за
контрактом (добровільності вступу на кадрову військову службу) з
поступовим переходом до професійної армії;

д) гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і
військової таємниці;

е) гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців та
членів їхніх сімей;

є) позапартійності; діяльність будь-яких політичних партій і рухів у ЗС
України забороняється, а також заборона військовослужбовцям особисто
брати участь у діяльності зазначених структур поза Збройними Силами;

ж) військово-патріотичне виховання військовослужбовців, допризовної та
призовної молоді на національно-історичних традиціях.

Якісними ознаками будівництва ЗС України є: бойова здатність, бойова
ефективність, бойова стійкість, мобільність, інформованість,
керованість, живучість, готовність до відмобілізування і виконання
бойового завдання (ст. 8 Конституції; ст. 2.2. Воєнної доктрини України;
ст. З Закону України «Про Збройні Сили України»; ст. 5 Закону України
«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх
сімей» (1991).

Підготовка Збройних Сил до захисту країни від агресії. Бойова
готовність, дислокація Збройних Сил на території України визначається
необхідністю загальнодержавних та організаційно-правових заходів щодо
ефективної оборони сухопутних і морських кордонів на всіх напрямах,
забезпечення повітряно-космічної оборони важливих адміністративних
центрів, промислових і потенційно небезпечних об’єктів.

У збалансованому будівництві видів Збройних Сил, родів військ та
спеціальних військ законодавством України, військово-правовими актами
пріоритет у розвитку віддається високоточній зброї, підвищеної
могутності, силам і засобам розвідки, повітряно-космічної оборони,
радіоелектронної боротьби, ракетним військам, авіації та аеромобільним
частинам, перспективним типам надводних кораблів і підводних човнів.

Згідно із Законом України «Про оборону України», Воєнною доктриною
Збройні сили України оснащуються єдиними системами автоматизованого
управління, зв’язку, електронно-вогневої дії та метрологічного
забезпечення. В інтересах усіх видів ЗС і родів військ на території
України створюється єдиний інформаційний простір. Відповідно до
щорічного наказу Міністра оборони по підготовці Збройних Сил в новому
навчальному році особовий склад у процесі оперативно-тактичної,
мобілізаційної та бойової підготовки оволодіває оборонними,
контрнаступальними та наступальними видами дій. При цьому особливе
значення надається виборові ефективних форм і способів воєнних дій, які
відповідають обстановці, що склалася, забезпечують перехоплення
ініціативи у противника та її утримання.

Система навчання і виховання кадрів ЗС України є складовою частиною
загальнодержавної системи освіти і згідно із Законом України «Про
освіту» (19Fі) забезпечує підготовку військових фахівців у мирний та
воєнний час,

Загальний військовий обов’язок форми його реалізації та законодавче
регулювання. Захист Вітчизни є конституційним обов’язком кожного
громадянина України,, справою всього її народу. Загальний військовий
обов’язок встановлюється державою (от. 17, 65 Конституції). Соціальним
призначенням загального військового обов’язку є забезпечення
комплектування Збройних Сил України, Національної гвардії України,
Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Внутрішніх військ
МВС України та інших військових формувань, створених відповідно до
законодавства України як у мирний, так і у воєнний чає достатньою
кількістю особового складу військовослужбовців всіх категорій, а також
підготовки населення до захисту України.

Суб’єктами загального військового обов’язку є громадяни України. Цей
обов’язок не поширюється на іноземних громадян і осіб без громадянства,
які постійно або тимчасово проживають на території України.

Порядок і форма виконання громадянином загального військового обов’язку
залежить від: віку, статі, етану здоров’я, професії, освіти, сімейного
етану, а також від часу його виконання (мирний чи воєнний чає).

Законодавством встановлені такі форми реалізації громадянами України
загального військового обов’язку: підготовку громадян до військової
служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу;
проходження військової служби за призовом, за контрактом (добровільно);
проходження альтернативної (невійськової) служби; виконання військового
обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку; загальне
військове навчання громадян у воєнний час. Щодо загального військового
обов’язку громадяни України поділяються на такі категорії:

а) допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку до приписки
їх до призовних дільниць;

б) призовники — особи, які приписані до призовних дільниць;

в) військовослужбовці — особи, які проходять військову службу;

г) службовці за призовом — особи, які проходять альтернативну
(невійськову) службу;

д) військовозобов’язані — особи, які перебувають у запасі;

е) невійськовозобов’язані — особи, які не взяті на військовий облік або
зняті з нього.

Громадяни України, придатні до проходження військової служби за станом
здоров’я і віком, зобов’язані прибувати за викликом військового
комісаріату для приписки до призовних дільниць, проходження медичного
огляду, направлення на підготовку для одержання військової
спеціальності, призову на військову службу або на збори; проходити
підготовку до військової служби, військову службу й виконувати
військовий обов’язок у запасі; виконувати правила військового обліку.

Юридичною базою законодавства про загальний військовий обов’язок є
Конституція України, в нормах якої у концентрованій формі відображені і
юридичне закріплені положення Воєнної доктрини України. Серед
конституційних норм важливе значення з точки зору комплектування ЗС
України та проходження військової служби належить ст. 65, яка визначила,
що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, України є
обов’язком її громадян, а також закріпила основну форму реалізації
загального військового обов’язку — військову службу. Важливе значення
для регулювання загального військового обов’язку належить Законам
України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про
загальний військовий обов’язок і військову службу» тощо. Значне місце в
правовому регулюванні загального військового обов’язку належить
нормативно-правовим актам, що видаються Президентом України, Урядом
України та Міністром оборони України.

Відбір і призов громадян на строкову військову службу. Це комплекс
заходів, що здійснюються з метою забезпечення Збройних Сил України,
інших військ особовим складом відповідної кількості і який відповідає
встановленим законом вимогам. У процесі відбору громадян на військову
службу ведеться їх всебічне вивчення, обстеження. Складовою частиною
відбору громадян на військову службу є виявлення осіб, що притягуються
до кримінальної чи адміністративної відповідальності, проти яких
порушена кримінальна справа, ведеться дізнання чи попереднє слідство,
таких, що стоять на обліку в органах внутрішніх справ, різних
диспансерах та лікувальних закладах.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї
за станом здоров’я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові
частини виповнилося 18 років. Призов на військову службу проводиться на
підставі Указу Президента України два рази на рік (весною і восени),
який публікується у засобах масово! інформації не пізніш як за місяць до
початку призову. Після оголошення Указу Президента України кожний
призовник зобов’язаний прибути у пункт і строк, вказані військовим
комісаріатом у повістці. Офіцери запасу віком до 30 років, які не
пройшли строкової військової служби і не мають підстав для надання їм
відстрочки від призову можуть бути в мирний час призвані за наказом МО
України для проходження військової служби на посадах офіцерського
складу.

Чинне законодавство визначає поважні причини неприбуття громадян до
призивних дільниць у строки, встановлені військовим комісаріатом, до
яких, зокрема, належать: хвороба громадянина, яка не дала йому змоги
особисто прибути у вказаний пункт; смерть або тяжка хвороба близького
родича; перешкода стихійного характеру чи інші обставини, що позбавили
його можливості особиста прибути у вказані пункт і строк.

Причини неприбуття мають бути підтверджені відповідними документами.

Для проведення призову громадян на військову службу в районах (містах)
утворюються призовні комісії, на які покладається: організація контролю
медичного огляду призваних на військову службу; перевірки правильності
надання відстрочки або звільнення від призову; контроль за
обґрунтуванням військово-професійного призначення призовників із
врахуванням їх досвіду, здібностей, інтересів та особистих можливостей;
розгляд скарг громадян на дії районних (міських) призовних комісій.

Відповідно до результатів медичного огляду призовника, його моральних і
професійних якостей, а також матеріального й соціального стану
призовника та членів його сім’ї районна (міська) призовна комісія
виносить і оголошує призовникові одне із наступних рішень:

а) про придатність до військової служби і призов на військову службу із
призначенням до роду ЗС України чи до інших військ, а також визначає
дату відправлення його на військову службу;

б) про тимчасову непридатність до військової служби за станом здоров я;

в) про надання відстрочки або звільнення від призову на строкову
військову службу на підставах, передбачених чинним законодавством;

г) про непридатність за станом здоров’я до військової служби в мирний
час, обмежену здатність у воєнний час і зарахування в запас;

д) про непридатність до військової служби із зняттям з військового
обліку.

Єдність системи засобів захисту прав і свобод людини й громадянина
передбачає специфіку механізму захисту кожного виду прав І свобод.
Зокрема, рішення призовної комісії може бути призовником оскаржено до
призовної комісії вищого рівня (ст. 4 Закону України «Про загальний
військовий обов’язок і військову службу») або до суду в порядку,
визначеному Конституцією (ст. 55).

Відстрочка та звільнення вщ призову на строкову військову службу.
Держава уважно ставиться до тієї категорії громадян, які в силу різних
причин не в змозі виконувати свій конституційний обов’язок на чає
призову на строкову військову службу. Згідно з чинним законодавством,
відстрочка від призову на строкову військову службу надається громадянам
за рішенням районної (міської) призовної комісії:

а) за сімейними обставинами;

б) за станом здоров’я;

в) для продовження навчання у середніх загальноосвітніх та професійних
навчально-виховних закладах — до здобуття повної загальної середньої
освіти, але не старше 21-річного віку, а студентам, які навчаються у
вищих навчальних закладах з відривом від виробництва — до їх закінчення
(зазначена відстрочка не поширюється на студентів коледжів, технікумів і
училищ, що до них прирівнюються);

г) у зв’язку з депутатською діяльністю;

д) для продовження навчання в аспірантурі з відривом або без відриву від
виробництва на весь період навчання (доповнення до Закону України «Про
загальний військовий обов’язок і військову службу» в редакції від 4
червня 1997 р.);

е) призовникам-вчителям з вищою педагогічною освітою на весь період їх
роботи в сільській школі.

Важлива проблема, яку доводиться вирішувати призовним комісіям, — це
звільнення від призову на військову службу. Згідно з військовим
законодавством, від призову на строкову військову службу в мирний час
звільняються призовники:

а) визнані за станом здоров’я непридатними до військової служби в мирний
час;

б) не призвані на строкову військову службу чи альтернативну
(невійськову) службу до досягнення 27-річного віку;

в) які мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих
релігійних конфесій;

г) які постійно проживають за кордоном, якщо вони не мають постійного
місця проживання в Україні;

д) батьки, рідні брати, сестри яких загинули чи померли або стали
інвалідами під час проходження військової служби;

е) які закінчили курс навчання в навчальних закладах органів внутрішніх
справ і продовжують службу в системі МВС України.

Військова служба за контрактом. Комплектування Збройних Сил за
контрактом (добровільно) — один із важливих принципів & будівництва і
поступового переходу до професійної армії. На військову службу у
добровільному порядку приймаються особи, які відповідають відповідним
вимогам військової служби, зокрема:

а) військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу,
ясі прослужили за призовом не менше одного року і мають відповідну
професійну підготовку за фахом — на військову службу солдатів, матросів,
сержантів і старшим за контрактом;

б) жінки віком від 19 до 35 років — на військову службу на посадах
рядового і сержантського складу;

з) військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу,
які прослужили на строковій службі не менше року, військовозобов’язані,
які не мають військових звань офіцерського складу, а також жінки з
відповідною спеціальною підготовкою, які мають вищу або середню
спеціальну освіту, віком від 19 до 25 років — на військову службу
прапорщиків і мічманів;

г) громадяни віком від 17 до 21 року, в тому числі ті, котрі досягай
17-річного віку в рік зарахування на навчання, а також
військовослужбовці та військовозобов’язані віком від 18 до 23 років, які
не мають військових звань офіцерського складу і виявили бажання вчитися
у військово-навчальних закладах — на військову службу курсантів
військово-навчальних закладів;

д) курсанти військово-навчальних закладів і офіцери запасу — на
військову службу офіцерського складу;

е) офіцери запасу, які не досягли граничного віку перебування на
військовій службі, та жінки віком до 35-ти років, яким присвоєне
військове звання офіцерського складу — на військову службу офіцерського
складу.

У разі прийняття на військову службу між державою і громадянином
укладається контракт, форма якого визначається Положенням про
проходження військової служби громадянами України (затверджене Указом
Президента України від 13 травня 1993 р.).

Альтернативна служба. На основі встановленого державою загального
військового обов’язку та гарантованої Конституцією України свободи
совісті (ст. 35) законодавство визначає організаційно-правові основи
альтернативної служби поза Збройними Силами України чи іншими
військовими формуваннями, що запроваджується замість проходження
військової служби за призовом.

Право на альтернативну (невійськову) службу, як вид виконання загального
військового обов’язку, мають при наявності істинних релігійних
переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із
законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає
користування зброєю та службу у Збройних Силах.

Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в
установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я і
навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського
господарства тощо. Перелік галузей господарства і підприємств
визначається Кабінетом Міністрів України.

Строк альтернативної служби перевищує строк строкової військової служби
в два рази. Час перебування громадян на альтернативній службі
зараховується до їх загального трудового стажу.

Для проходження альтернативної служби громадяни особисто подають до
комісії у справах альтернативної служби за місцем проживання мотивовану
письмову заяву, яка розглядається комісією у двомісячний строк у
присутності заявника; йому ж видається на руки рішення комісії про
проходження альтернативної служби. Рішення комісії у справах
альтернативної служби може бути оскаржене у судовому порядку (ст. 29
Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу»).

Громадяни проходять альтернативну службу, як правило, в межах населеного
пункту за місцем постійного проживання або місцевості, звідки вони мають
можливість щоденно повертатися до місця постійного проживання. Проте,
виходячи із суспільних потреб, комісія може змінити місце проходження
альтернативної служби громадянина.

Керівник (власник) підприємства, куди направлено громадянина для
проходження альтернативної служби, зобов’язаний забезпечити його
зазначеною в направленні роботою і у триденний строк повідомити про це
відповідну комісію у справах альтернативної служби. Трудові відносини
між громадянином, який проходить альтернативну службу, та підприємством
здійснюються згідно з письмовим строковим трудовим договором і
регулюються законодавством України про працю; не вважається примусовою
працею альтернативна служба (ст. 43 Конституції).

Альтернативна служба припиняється по закінченні строку трудового
договору або достроково за рішенням комісії у справах альтернативної
служби. Законодавством передбачені підстави, коли альтернативна служба
переривається або достроково припиняється, зокрема, у разі:

а) призову громадянина на строкову військову службу за власним бажанням;

б) визнання громадянина органами медико-соціальної експертизи
непридатним за станом здоров’я для подальшого проходження військової
служби;

в) одержання громадянином права на відстрочку від призову на строкову
військову службу у випадках, передбачених законодавством;

г) засудження громадянина до позбавлення волі.

Громадянин після звільнення з альтернативної служби протягом трьох днів
зобов’язаний стати на облік у військовому комісаріаті та комісії у
справах альтернативної служби за місцем постійного проживання.

Постановою Кабінету Міністрів України від ЗО червня 1992 р. № 360
затверджено перелік діючих в Україні релігійних організацій (конфесій),
віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних
силах, зокрема, це: адвентисти-реформісти; адвентисти сьомого дня;
євангельські християни; євангельські християни-баптисти; покутники;
свідки Єгови; харизматична Християнська церква; християни віри
євангельської; християни євангельської віри.

Військова служба: поняття, види та порядок її проходження. Громадяни
України на основі Конституції та відповідно до Закону «Про загальний
військовий обов’язок і військову службу» зобов’язані захищати свою
Вітчизну і виконувати військовий обов’язок. Найбільш активною і основною
формою виконання військового обов’язку є військова служба. Ця служба
полягає у повсякденному виконанні конкретних військових обов’язків у
Збройних Силах, інших військових формуваннях України, створених
відповідно до чинного законодавства.

У Збройних Силах — це безпосередня участь у бойових діях і повсякденна
бойова підготовка, всі інші види підготовки й навчання, морські походи,
постійне вдосконалення кожним військовослужбовцем своєї військової
майстерності, несення бойового чергування (бойової служби), гарнізонної
та внутрішньої служби, виконання всіх статутних вимог, додержання
військової дисципліни тощо.

Виконання обов’язків військової служби, яка передбачена і здійснюється у
складі державних військових організацій, є виконанням державних
обов’язків. Іншими словами, військова служба, — це служба державна зі
усіма властивими їй основними рисами й принципами державної служби в
Україні. Для військової служби характерні такі принципи державної
служби, як: законність; обов’язковість рішень вищих у порядку
підлеглості державних органів і посадових осіб для нижчих державних
органів й посадових осіб; підконтрольність й підлеглість державних
органів і державних службовців; безпартійність державної служби; рівний
доступ громадян України до державної служби; відповідальність державних
службовців за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків;
соціальна захищеність державних службовців і стабільність державної
служби.

Проте військова служба, ґрунтуючись на основних принципах державної
служби, в силу специфічного призначення Збройних Сил, характеру
обов’язків військовослужбовців є істотні відмінності, особливості
порівняно з іншими видами державної служби. Саме ці відмінності дають
підстави називати військову службу особливим видом державної служби,
зокрема, це такі:

а) до громадян, які зараховуються (поступають) на військову службу,
пред’являються підвищені вимоги до їх стану здоров’я (фізичних даних),
загальноосвітнього цензу, рівня професійної підготовки,
морально-психологічних якостей та до виконання нормативів фізичної
підготовки;

б) обов’язкове прийняття військової присяги кожним громадянином, хто
вперше зараховується на військову службу;

в) суворо обов’язковий характер, висока ступінь імперативності й
бездоганність виконання службових обов’язків кожним військовослужбовцем;

г) безперечність службового підпорядкування, безумовність слухняності
підлеглих військовослужбовців вимогам командирів (начальників);

д) більш значний вплив військових звань військове, службовців на умови
проходження військової служби;

е) право на зберігання, носіння, застосування й використання зброї.

Законодавством встановлено такі види військової служби: строкова
військова служба; військова служба за контрастом на посадах солдатів і
матросів, сержантів і старшин; військова служба жінок за контрактом на
посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків і мічманів
та офіцерського складу; військова служба за контрактом курсантів
(слухачів) військово-навчальних закладів і студентів кафедр військової
підготовки (факультетів, відділень) вищих цивільних навчальних закладів;
військова служба за контрактом офіцерського складу.

У період перебування на військовій службі службово-правове становище
військовослужбовця може істотно мінятися. Тому зміни службово-правового
стану військовослужбовців, обумовлені відповідними юридичними фактами
(явищами, подіями), в період перебування на військовій службі прийнято
називати проходженням військової служби. Умови й порядок проходження
військової служби визначається військовим законодавством і
встановлюється диференційовано щодо складу військовослужбовців і залежно
від того, чи зараховані громадяни на військову службу за призовом, чи на
основі добровільного вступу — за контрактом.

До основних моментів і фактів, які врегульовані юридичне й утворюють у
своїй сукупності порядок проходження військової служби, належать такі:
визначення початку, тривалості і закінчення перебування на військовій
службі; правила присвоєння військових звань, підвищення й зниження у
військових званнях та позбавлення цих звань; умови призначення на посади
й звільнення від них; порядок просування військовослужбовців по службі;
умови переміщення, відрядження й відпусток військовослужбовців.

Стабільність юридичних основ проходження військової служби створюють
міцність правового становища військовослужбовців й важливі умови
зміцнення законності та військового правопорядку, охорони прав і
законних інтересів військовослужбовців.

Граничний вік перебування на військовій службі встановлюється: для
солдатів і матросів, сержантів і старшин строкової служби — до 29 років;
для військово-службовців-жінок на посадах рядового, сержантського і
старшинського складу, а також прапорщиків і мічманів — до 40 років; для
молодших офіцерів — до 40 років; для старших офіцерів: майор і
підполковник — до 45 років; полковник — 50 років; для вищих офіцерів: у
військових званнях до генерал-лейтенанта включно і до них прирівняних —
до 55 років; генерал-полковника і до нього прирівняних — до 60 років;
генерала армії України — до 65 років.

Строки військової служби в календарному обчисленні встановлюються: для
солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних
Силах України, інших військових формуваннях — 24 місяці (для осіб, які
мають вищу освіту, — 12 місяців); для матросів і старшин, які проходять
строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах
бойового забезпечення ВМС України та в морських частинах Прикордонних
військ України, — 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 18
місяців); для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять
військову службу за контрактом, — 3 роки; для військовослужбовців-жінок
на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин — не менше 3-х
років; для прапорщиків і мічманів — не менше 5-ти років; для офіцерів —
від 5 до 10-ти років за першим контрактом; для офіцерів, призваних на
військову службу із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно
вступили на військову службу із запасу, — не менше 3-х років.

Після закінчення зазначених строків військової служби вона може бути
продовжена за новим контрактом на строк не менше 3 роки щоразу до
досягнення граничного віку перебування на військовій службі (ст. 22, 23
Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»).

Служба в запасі, категорії, граничний вік та розради запасу. Громадяни,
звільнені з військової служби, а також звільнені від призову на строкову
військову службу (крім знятих з військового обліку за станом здоров’я),
зараховуються в запас, який поділяється на першу і другу категорії.

До запасу першої категорії належать військове зобов’язані, які служили
на військовій службі та одержали в період її проходження
військово-облікову спеціальність.

До запасу другої категорії належать військовозобов’язані, які не
одержали військово-облікової спеціальності щд час проходження військової
служби або не призивалися на військову службу.

Військовозобов’язані, зараховані до запасу другої категорії, в разі
одержання за час перебування в запасі військово-облікової спеціальності
на навчальних зборах або за відповідною цивільною професією,
переводяться до запасу першої категорії. Жінки, взяті на військовий
облік, перебувають в запасі другої категорії.

Запас військовозобов’язаних за віком поділяється на три розряди, які
встановлюються на підставі якраз перебування в резерві; граничний вік
перебування в запасі третього розряду є граничним віком в запасі
взагалі.

Солдати, матроси, сержанти й старшини, прапорщики й мічмани перебувають
в запасі до такого граничного віку: першого розряду — до 35 років;
другого розряду — до 45 років; третього розряду — до 50 років.

Офіцери перебувають в запасі до такого граничного віку:

а) в запасі першого розряду: молодші офіцери — до 45 років; старші
офіцери — до 50 років; вищі офіцери — до 55 років;

б) в запасі другого розряду: молодші офіцери — до 50 років; старіші
офіцери — до 55 років; вищі офіцери — до 60 років;

в) в запасі третього розряду: молодші офіцери — до 55 років; старіші
офіцери — до 60 років; вищі офіцери — до 65 років, а ті, що мають
військове звання генерала армії України, — до 70 років.

Військовозобов’язані-жінки незалежно від присвоєних їм військових звань
зараховуються до запасу третього розряду. Граничний вік перебування їх в
запасі встановлюється: для осіб офіцерського складу — 50 років; для
інших військовозобов’язаних-жінок — 45 років.

Військовозобов’язані за час перебування в запасі призиваються на збори:
навчальні (або перевірочні) та спеціальні. Права й обов’язки
військовозобов’язаних, призваних на збори, що випливають з умов
військової служби, встановлюються Законом України «Про військовий
обов’язок і військову службу».

Військовозобов’язані, які досягли граничного віку перебування в запасі,
а також ті, яких військове-лікарські комісії визнали непридатними до
військової служби, знімаються з військового обліку і переводяться у
відставку,

Військовий облік військовозобов’язаних і призовників.

Усі військовозобов’язані та призовники підлягають військовому облікові,
який є загальнодержавною системою обліку та аналізу призовних ресурсів у
державі, придатних до військової служби. Функціонування системи
військового обліку забезпечується Міністерством оборони України,
органами МВС України, місцевої державної адміністрації та органами
місцевого самоврядування.

Військовий облік усіх військовозобов’язаних та призовників провадиться
за місцем їх проживання і поділяється на загальний, спеціальний,
персонально-якісний та персонально-первинний.

Військовий облік громадян України, що тимчасово проживають за кордоном,
провадиться дипломатичними і консульськими представництвами України, які
зобов’язані забезпечити прибуття громадян чоловічої статі, що досягли
18-річного віку, до військових комісаріатів за місцем постійного
проживання для призову на військову службу.

Для оформлення взяття на військовий облік усі військовослужбовці та
особи, які служили за призовом і звільнені в запас, після повернення до
місця проживання, зобов’язані у триденний строк прибути до районних
(міських) військових комісаріатів.

Зняттю з військового обліку піддягають громадяни:

а) визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової
служби із зняттям з військового обліку;

б) які досягли граничного віку перебування в запасі;

в) призвані або прийняті на військову службу;

г) взяті на спеціальний облік МВС України у зв’язку з призначенням на
посади рядового або начальницького складу органів внутрішніх справ чи
зарахуванням курсантами і слухачами вищих навчальних закладів МВС
України;

д) які вибули на постійне місце проживання за межі

України;

е) померлі.

Військовозобов’язані та призовники в разі зміни їх сімейного стану,
стану здоров’я, адреси, освіти, місця роботи чи посади зобов’язані
особисто у семиденний строк повідомити про це орган, де вони перебувають
на військовому обліку (ст. 38 п. 7 Закону).

Керівники, інші посадові особи державних органів, органів місцевого
самоврядування, а також підприємств, установ, організацій та
навчально-виховних закладів усіх форм власності й громадяни, винні в
порушенні законодавства про загальний військовий обов’язок і військову
службу, несуть установлену Законом відповідальність (ст. 42 Закону).

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають
на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а
також їхніх сімей (ст. 17 Конституції)- Забезпечення цього захисту
покладається на державні органи влади й управління, органи місцевого
самоуправління, суди, правоохоронні органи тощо. Соціальний правовий
захист військовослужбовців є також обов’язком командирів (начальників).
Неправомірні рішення і дії органів військового управління, командирів
можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому Статутами ЗС України (ст.
117—129 Дисциплінарного статуту) або оскаржені в суд.

Юридична відповідальність військовослужбовців виражає відношення
військовослужбовця до своїх обов’язків і прав, які закріплені в законах,
статутах та в інших правових актах державних органів Вона настає за
порушення правових норм, проявляється як реакція на протиправні дії,, як
вплив держави на правопорушника.

Правова відповідальність виступає, по-перше, як наявність кола службових
обов’язків, котрі несе перед державою громадянин-військовослужбовець, і,
по-друге, як покарання за скоєне протиправне діяння чи бездіяльність.
Основною ознакою юридичної відповідальності є безперервний зв’язок її з
державою. Вона допустима тільки на основі (підставі) закону, інших
правових норм, прийнятих компетентними державними органами.

За своїм змістом юридична відповідальність завжди є державним примусом
до виконання вимог норм права. Фактичною основою юридичної
відповідальності є скоєння правопорушення, винного, протиправного,
суспільно-небезпечного діяння.

Отже, відповідальність військовослужбовців — це встановлені законом,
військовими статутами заходи державного примусу до тієї частини
військовиків, які скоїли правопорушення.

Усі військовослужбовці незалежно від військового звання та посади рівні
перед законом і несуть відповідальність, встановлену для громадян
України, із врахуванням характеру допущеного правопорушення та
особливостей свого правового становища (статусу), зокрема:

дисциплінарну відповідальність військовослужбовці несуть за проступки,
що пов’язані з порушенням військової дисципліни, норм моралі та
військової честі, а також за порушення громадського порядку на основі і
в порядку, встановленому Дисциплінарним статутом Збройних Сил України
(розд. 3 Статуту).

Військовослужбовець, який не вважає себе винним, має право протягом 10
діб з часу накладення дисциплінарного стягнення подати скаргу старшому
командирові (начальникові) (ст. 92 Статуту). Оскарження не припиняє
виконання дисциплінарного стягнення.

З метою громадського осуду порушників військової дисципліни й
громадського порядку проступки військовослужбовців за рішенням командира
(начальника) можуть обговорюватись на зборах особового складу окремо
солдат, сержантів, прапорщиків чи офіцерів (ст. 47 Статуту);

адміністративну відповідальність військовослужбовці несуть на загальних
підставах відповідно до законодавства про адміністративні порушення. При
цьому до них не можуть бути застосовані адміністративні стягнення у
вигляді штрафу, виправні роботи, адміністративний арешт та інші
адміністративні стягнення, встановлені законодавством України (ст. 15
Кодексу України про адміністративні правопорушення);

цивільно-правову відповідальність військовослужбовці несуть за
невиконання або неналежне виконання передбачених цивільним
законодавством зобов’язань, за шкоду, заподіяну державі, юридичним
особам, громадянам та в інших випадках, передбачених законодавством (ст.
6, 32, 41-46, 105, 154, 178, 179, 203, 204 та інші Цивільного Кодексу
України);

матеріальну відповідальність військовослужбовці несуть за матеріальну
шкоду (збиток), заподіяну державі при виконанні обов’язків військової
служби відповідно до Положення про матеріальну відповідальність
військовослужбовців (Постанова Верховної Ради України від 23 червня І995
р. № 243 (95-ВР)).

Відшкодування шкоди військовослужбовцями (призваними на збори
військовозобов’язаними) провадиться незалежно від притягнення їх до
дисциплінарної чи кримінальної відповідальності за дію (бездіяльність),
якщо державі було заподіяно шкоду (ст. 5 Положення);

кримінальну відповідальність несуть військовослужбовці за скоєння
злочину відповідно до законодавства України. За злочини проти
встановленого порядку несення військової служби вони, а також
військовозобов’язані під час проходження учбових або перевірочних
зборів, несуть відповідальність згідно з главою XI Кримінального кодексу
України (військові злочини).

Накладене на військовослужбовця дисциплінарне стягнення за вчинений
злочин не звільняє його від кримінальної відповідальності (от. 48
Дисциплінарного статуту).

За скоєння правопорушення військовослужбовці притягуються, як правило,
до одного виду відповідальності. При притягненні до відповідальності
неприпустиме приниження честі та гідності військовослужбовців.

Конституційно-правове закріплення інституту національної безпеки і
оборони відображає передусім головну мету військової політики України,
суть якої — гарантування безпеки особи, суспільства і держави від
зовнішніх та внутрішніх загроз, відвернення війни, підтримання
міжнародного миру й безпеки.

Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів
рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні
справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права,
зафіксованих, зокрема, у Статуті ООН, Хельсінському заключному акті та
документах Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі.

Здійснюючи свій зовнішньополітичний і військово-політичний курс згідно з
національними інтересами, Україна дотримується позаблокового статусу,
сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської
структури безпеки на двохсторонньому, регіональному і глобальному рівнях
з метою зміцнення довір’я і партнерства на основі принципів
взаєморозуміння і відкритості у військово-політичній діяльності.

Похожие записи