КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Конституційно-правові інститути та норми” ПЛАН

Вступ

1. Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація

1.1. Поняття норм конституційного права, їх особливості

1.2. Класифікація конституційних норм

2. Конституційно-правові інститути, їх характеристика

2.1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права

2.2. Державна влада як інститут конституційного права

3. Засади конституційного ладу як загальний конституційно-правовий
інститут

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність питань, які розглядаються в даній роботі, пояснюється тим,
що конституційно-правові норми визначають обов’язкові правила поведінки
учасників (сторін) конституційно-правових відносин.

Конституційно-правові інститути виступають своєрідними балками, на яких
тримаються конституційні засади держави та реалізовуються
конституційно-правові відносини.

Досліджуючи особливий юридичний зміст конституційних норм, слід
акцентувати увагу на суб’єктному складі конституційного права та
конституції правових відносин. Згадані суб’єкти відрізняються від
суб’єктів інших галузей права політичним характером, правоздатністю (у
індивідуальних суб’єктів) і компетенцією (органів державної влади, глави
держави, Конституційного Суду України та територіальних утворень).
Аналіз законодавства дає підстави стверджувати, що норми конституційного
права здійснюють учасники, які є суб’єктами тільки конституційного права
або сторонами й інших галузей права. Суб’єкти даної галузі не є поки що
так часто учасниками правовідносин юридичної відповідальності.

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяються на
конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу
конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид родинних
політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і
виділені в особливий комплекс. Ядром цих інститутів є конституційні
інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ
нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише
Конституції. У ці інститути включаються групи конституційних норм, які
мають єдиний предмет правового регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це
загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції
України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи
людини і громадянина, державний і територіальний устрій України тощо). У
них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об’єднувати менш складні інститути (наприклад,
інститут єдиного законодавчого органу України включає в себе інститут
законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і
невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і
обов’язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми,
що відзначаються стійкістю і взаємозв’язком і не мають інших
підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі,
частіше змінюються (наприклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою,
методами та завданнями правового регулювання. Вони у своїй сукупності
утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи
входять інститути: загальних засад, прав і свобод людини і громадянина,
народного волевиявлення; інститути органів державної влади,
територіального устрою, місцевого самоврядування; інститут, що визначає
порядок змін і доповнень до Конституції України. Порушення
конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову
відповідальність.

1. Норми конституційного права України,

їх особливості та класифікація

1.1. Поняття норм конституційного права, їх особливості

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного
права є сукупністю конституційно-правових норм, у яких встановлюються
формально-визначені обов’язкові правила поведінки учасників (сторін)
конституційно-правових відносин.

Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси, що
характерні для правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються
державою, забезпечуються нею і охороняються за допомогою відповідних
засобів; у деяких випадках вони захищаються примусом держави; в них
сформульовано офіційні, формально визначені приписи, що є обов’язковими
для виконання.

Разом з тим конституційно-правові норми мають свої особливості.
По-перше, ці норми приймаються з приводу політики, але не є її
формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх
порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність;
по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших правових
норм підвищеним ступенем стабільності і більшим ступенем охорони з боку
Конституції України; по-четверте, відміну від інших правових норм, вони
мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового
регулювання [4, c.56].

Згадані загальні та специфічні особливості конституційно-правових норм в
основному відповідали і положенням радянської науки державного права,
проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.

Зокрема, досліджувалися властивості норм цієї галузі права. Так,
юридичні властивості конституційно-правових норм розуміються як способи
вияву певних ознак цих норм щодо норм інших галузей права у процесі
регулювання поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин.

Звичайно юридичні властивості поділяють на загальні та спеціальні. До
загальних властивостей належать: обов’язковий характер дії цих норм; їх
державно-владний характер; визначеність їх приписів; потенційна
можливість багатоваріантної поведінки; ситуаційний характер;
цілеспрямованість конституційно-правових норм; їх гарантованість. Багато
з цих властивостей характерні і для норм інших галузей права, проте у
конституційному праві їх слід досліджувати в аспекті
конституційно-правовому, що допомагає зрозуміти специфіку
конституційно-правового регулювання. Так, наприклад, примус не є
властивістю конституційних норм, а виступає як вид їх юридичних
гарантій. Примус виконує досить обмежену і підпорядковану роль у цій
галузі права, адже не всі конституційно-правові норми здійснюються через
примус.

У свою чергу конституційно-правові норми відрізняються від норм інших
галузей права своїм змістом, тобто специфічною сферою суспільних
відносин, на регулювання яких вони спрямовані; джерелами, в яких вони
відображені (перш за все Конституцією України), і суб’єктами, на
регулювання поведінки яких вони спрямовані.

Виходячи з цих особливостей, до специфічних особливостей норм
конституційного права слід віднести: вищу юридичну силу норм деяких
конституційно-правових актів; особливий юридичний зміст; установчий
характер конституційних норм; безпосередній і прямий характер їхньої дії
та особливості їхньої структури.

Вища юридична сила норм деяких актів виявляється у тому, що Конституція,
окремі акти Конституційного Суду і конституційні закони мають вищу
юридичну силу порівняно з іншими нормативними актами. При цьому
Конституція України має найвищу юридичну силу, що відділяє її від
згаданих нормативно-правових актів.

Вивчаючи норми конституційного права, можна дійти висновку, що
конституційне право — це право, констатуюче державу, тобто таке, що
встановлює устрій держави, визначає принципи її діяльності, систему
державних органів та їхню компетенцію. Ось чому установча здатність норм
конституційного права виявляється щодо інших галузей права і цілої
правової системи України. Установчо-універсальний характер мають і
конституційні принципи, оскільки вони є відправними для всієї правової
системи.

Безпосередня і пряма дія норм конституційного права зумовлена
специфічними особливостями конституційно-правового регулювання.
Конституційно-правова норма діятиме безпосередньо, якщо її приписи
достатньо визначені, якщо між нормою і поведінкою суб’єкта
конституційно-правових відносин немає потреби в опосередковуючій чи
конкретизуючій ланці. У даному разі наявний необхідний і достатній
зв’язок за схемою «норма-поведінка». Безпосередньо діє більша частина
норм конституційного права, за винятком норм неконституційно-правових
видів відповідальності та більшої частини норм Конституції. Такі норми
породжують конкретні правовідносини.

Коли йдеться про пряму дію норм конституційного права, то це стосується
в основному конституційних норм. Пряму дію не можна ототожнювати з
безпосередньою. Діяти прямо означає діяти через закон, зміст якого
визначається нормою Конституції. Закон конкретизує цю норму, якщо немає
такого закону, то конституційна норма може діяти безпосередньо.

До специфічних особливостей норм конституційного права належать
особливості їхньої структури.

Як відомо, правова норма складається з трьох частин: гіпотези, за
допомогою якої визначаються умови і дії таких норм; диспозиції в якій
сформульовано саме правило поведінки, тобто права і обов’язки суб’єктів
правовідносин; санкції, в якій вказуються наслідки, які настають у разі
недодержання приписів правової норми [6, c.31].

Більшість конституційно-правових норм та їх основа — конституційні норми
не мають тричленної структури. У багатьох з них відсутня санкція, деякі
складаються лише з диспозиції.

Якщо проаналізувати наявність елементів структури конституційно-правових
норм, то можна дійти таких висновків.

Гіпотеза як частина правової норми містить у собі умови, обставини з
настанням яких можливо або необхідно здійснювати її диспозицію.
Призначення гіпотези — визначати сферу і межі регулятивної дії
диспозиції правової норми.

Щодо конституційно-правових норм, то гіпотеза частіше за все висловлює
загальні або конкретні умови, за наявності яких діють правила поведінки
учасників правовідносин, що містяться у даній нормі. У Конституції
України є й гіпотези, загальні для цілої групи державно-правових норм і
інститутів.

Диспозиція — це частина юридичної норми, в якій зазначаються права або
обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони являють собою центральну,
основну частину норми, яка вказує дозволену (можливу), обов’язкову й
заборонену (неприпустиму) поведінку суб’єктів. Зміст впливу диспозиції
конституційно-правових норм більш багатогранний; він виявляється у
регулюванні, орієнтації, ідеологічній, політичній оцінці явищ і процесів
тощо.

Санкція являє собою частину норми, в які зазначено заходи державного
примусу в разі невиконання або порушення її диспозиції. Тому і
призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової
норми.

Санкції поділяються на каральні (штрафні) і відновлювальні.

У конституційному праві санкції мають свою специфіку. Часто-густо в них
встановлюються загальні принципи відповідальності і підпорядкованості
(наприклад, відповідальність народного депутата за невиконання принципу
несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов’язковими. У ряді
випадків у конституційно-правових нормах містяться відсилки до норм
поточного законодавства з приводу конкретних санкцій за невиконання тих
чи інших конституційних приписів.

Для конституційно-правових норм характерне неоднакове поєднання згаданих
елементів. Досить рідко трапляються норми, які містять у собі всі
елементи структури. Значно частіше норми містять диспозицію і досить
рідко виражають гіпотезу.

1.2. Класифікація конституційних норм

У конституційному праві України містяться норми, які з’єднані предметом
правового регулювання, але вони різноманітні за змістом і призначенням.
Тому для зручності вивчення, систематизації і застосування їх поділяють
на види за відповідними ознаками. Така класифікація дає змогу повніше
з’ясувати властивості цих норм, завдяки їй досягається певна зручність у
застосуванні останніх.

Отже, як і будь-який розподіл певної категорії на відповідні види,
класифікація конституційно-правових норм — це розподіл їх на окремі види
залежно від певного критерію.

Критеріями класифікації цих норм є: об’єкт конституційного регулювання;
особливості, що притаманні нормі в механізмі конституційного
регулювання; зміст закладених у нормі приписів; ступінь визначеності
припису; обсяг та особливості суспільних відносин, які регулюються
нормами конституційного права; коло суб’єктів, на яких поширюється дія
норм; межі дії норм у просторі; межа дії норм у часі тощо.

Враховуючи специфіку цих підстав, критеріями видової диференціації
конституційно-правових норм можуть слугувати такі:

Залежно від правового регулювання норм конституційного права
визначається коло політико-правових суспільних відносин, які випливають
з предмета і методу правового регулювання конституційного права.

Залежно від змісту в нормах конституційного права приписів загально
регулятивного характеру виділяються: норми-визначення, норми-принципи,
норми-декларації, норми-цілі, норми-програми.

За юридичною силою, залежно від форм виразу і статусу органу, що приймає
конституційно-правові норми, можна виділити: норми Конституції України,
норми актів Конституційного Суду; норми конституційних законів; деякі
інші конституційно-правові норми.

Зв’язок норм конституційного права з правовідносинами зумовлює існування
матеріальних і процесуальних норм [3, c.49].

Матеріальні норми конституційного права поділяються на забороняючі,
зобов’язуючі, уповноважуючі (дозволяючі) та установчі. Що стосується
процесуальних норм, то їх зміст неоднозначно трактується у юридичній
науці. Уявляється, що під процесуальними нормами конституційного права
слід розуміти правила поведінки, що регулюють діяльність уповноважених
органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної
діяльності.

У той же час процесуальні норми є засобом реалізації матеріальних норм,
вони створюють юридичні передумови додержання прав учасників
процесуальної діяльності, гарантують користування конституційними
правами і свободами, слугують необхідною умовою конституційної
законності та правопорядку.

І, нарешті, процесуальні норми є по суті єдиним засобом переведення
матеріальних норм із статичного стану в динамічний.

За формою виразу виділяються нормативно-правові акти, в яких містяться
ситуаційні, факультативні, конституційно-правові норми цієї галузі.

За способом встановлення диспозиції конституційно-правових норм
виділяються імперативні і диспозитивні норми.

Залежно від характеру диспозиції виділяються уповноважуючі (дозволяючі),
зобов’язуючі та забороняючі норми конституційного права.

Норми конституційного права можна також класифікувати за ступенем
визначеності в них гіпотези, яка може бути абсолютною, визначеною,
відносно визначеною і невизначеною.

Залежно від сфери діяльності конституційно-правові норми можуть бути
загальними та локальними.

За тривалістю дії розрізняються постійні і тимчасові норми.

За спрямованістю дії є загальні, або неперсоніфіковані, і конкретно
звернені норми.

За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та
двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що
складаються з гіпотези і диспозиції або з гіпотези і санкції.

За способом дії розрізняються норми прямої і безпосередньої дії.
Характер вираження у нормах конституційного права приписів дає змогу
говорити про установчі норми, уповноважуючі, регулятивні, охоронні та
конституційно-правові норми.

Норми конституційного права поділяються на загальні, загальнодержавні,
які діють на всій території України, місцеві (локальні)., які діють на
певній її території та за її межами.

Залежно від органів, що приймають норми даної галузі права, останні
поділяються на норми, прийняті всеукраїнським референдумом, парламентом,
Конституційним Судом, Президентом.

За ступенем визначеності змісту розрізняються абсолютно визначені та
відносно визначені конституційно-правові норми.

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення у правотворчості,
поділяються на первинні та похідні (доповнюючі, конкретизуючі).

За дією на коло суб’єктів конституційно-правові норми поділяють на
загальні (їх дія поширюється на всіх суб’єктів), спеціальні (діють на
певну групу однойменних суб’єктів, наприклад, державних службовців) та
виняткові (у передбачених законом випадках, усувають дію норм щодо
певних суб’єктів).

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які
набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази
Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану
відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його
офіційного опублікування, якщо інакше не передбачено самим законом, але
не раніше дня його опублікування. За цим критерієм можна ще говорити про
нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не
потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не
визначені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

Аналіз конституційного законодавства, свідчить, що норми конституційного
права приймаються законодавчою владою, а в окремих випадках —
Президентом України.

Не безспірним є питання щодо актів Конституційного Суду України. Одні
вчені (зокрема, Є. А. Тихонова) вважають, що вони належать до норм
конституційного права, інші (П. Євграфов) виходять з того, що
Конституційний Суд не створює нових норм права, в тому числі
конституційного, а лише визначає відповідність Конституції України
(конституційність) зазначених у Конституції чинних правових актів, дає
офіційне тлумачення Конституції України та законів України тощо. Саме у
здійсненні нормотворчих функцій і полягає специфіка діяльності
Конституційного Суду України.

Отже, норма конституційного права — це прийняте законодавчою, а іноді
Президентом України формально-обов’язкове правило фізичної поведінки
особи, що має загальний характер, встановлюється і санкціонується
державою з метою регулювання політико-правових суспільних відносин у
процесі організації, здійснення та взаємовідносин публічної влади з
людиною-громадянином, яке забезпечується владною, організаційною,
виховною і примусовою діяльністю цієї влади [9, c.124].

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу
правового регулювання становить галузь конституційного права, яка у свою
чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність
однорідних відносин у певній сфері (наприклад, у сфері взаємовідносин
держави і особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяються на
конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу
конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид родинних
політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і
виділені в особливий комплекс. Ядром цих інститутів є конституційні
інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ
нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише
Конституції. У ці інститути включаються групи конституційних норм, які
мають єдиний предмет правового регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це
загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції
України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи
людини і громадянина, державний і територіальний устрій України тощо). У
них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об’єднувати менш складні інститути (наприклад,
інститут єдиного законодавчого органу України включає в себе інститут
законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і
невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і
обов’язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми,
що відзначаються стійкістю і взаємозв’язком і не мають інших
підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі,
частіше змінюються (наприклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою,
методами та завданнями правового регулювання. Вони у своїй сукупності
утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи
входять інститути: загальних засад, прав і свобод людини і громадянина,
народного волевиявлення; інститути органів державної влади,
територіального устрою, місцевого самоврядування; інститут, що визначає
порядок змін і доповнень до Конституції України. Порушення
конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову
відповідальність [8, c.14-15].

2. Конституційно-правові інститути, їх характеристика

2.1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і
громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити чотири усталені
підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту
народження природою наділена невід’ємними правами. Обмеження прав людини
і громадянина можливе лише у зв’язку із забезпеченням охорони
суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням
насильству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов’язки громадян визначаються в
обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадуються у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає
пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам,
об’єднанням). За такого підходу головними є соціально-економічні права,
розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях
наводиться широкий перелік обов’язків громадян (у Конституції УРСР
1978р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов’язаний з класичним
мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом.
Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права
розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані
вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов’язки перед
Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві
деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут
розглядається як невід’ємна клітинка племені, її права не можуть
реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концепцій, оскільки
права і обов’язки людини повинні відповідати міжнародним документам.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні
невід’ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з
божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що
встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття
конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини
або «білль про права». Таким чином, права людини, залишаючись
морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми і стають
одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб’єкта прав людини вживають, звичайно формули:
«кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» чи вирази типу:
«визнається право», «гарантується свобода».

Іноді замість терміна «громадянин» використовується вислів, що вказує на
належність до нації, наприклад, «всі німці», «кожен іспанець». Варто
мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну,
а політико-державну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх,
хто є громадянами держави [6, c.87].

Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі
конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на
ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей
розділу II, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються
особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють
обов’язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не
може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і
свобод. Людину не можна позбавити її природних прав — це принижує її
природу. Невід’ємні права людини — відправний пункт в обґрунтуванні
свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших
цінностей цивілізації.

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є «найвищою соціальною
цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави».

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав,
свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин.
Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері
суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне
право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і
свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи включає:

1. Норми Конституції України, пов’язані з визначенням належності до
громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства.

2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принципи статусу особи
(рівність громадян, обов’язок держави щодо особи, пріоритет норм
міжнародного права над національними тощо).

3. Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права України права,
свободи і обов’язки.

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має
не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які
перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод
людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами
міжнародного права.

Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує
права і свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У
Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав
людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948
p., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні
права людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права
людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати
Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і
громадянина1, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Конституційні права, свободи та обов’язки мають певні юридичні
особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо
з Конституції. Саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв’язки
громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв’язки
або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських
організацій, або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов’язки не припиняються і не
виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може
відмовитися не лише від своїх конституційних обов’язків, а й від своїх
конституційних прав і свобод.

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов’язків для всіх
громадян однакові, в той час як суб’єктивні права і юридичні обов’язки
різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм
змістом, і за своїм обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов’язків забезпечується
не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом
засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом.
Конституційні права, свободи та обов’язки охороняються відповідними
нормами всіх галузей права [6, c.81].

2.2. Державна влада як інститут конституційного права

Питання влади з найдавніших часів були у центрі уваги наукової думки
багатьох філософів і вчених інших галузей знань. Відомо, що у папірусах
Стародавнього Єгипту, клинописах Месопотамії, індійських ведах, творах
давньогрецьких та римських філософів і юристів зафіксовано безліч
різноманітних поглядів щодо сутності влади.

У працях вітчизняних і зарубіжних учених є різноманітні визначення
політики та політичної влади.

У сучасний період існують три різні підходи до визначення політики і
політичної влади: формалістичний (політика визначається як сукупність
рішень, що їх приймають політичні діячі або група осіб, і стосуються
вибору мети і методів їх досягнення за різних ситуацій); особовий —
поведінський, коли стверджується, що політика пов’язана з людиною, яка
живе у суспільстві, що вона виникає з людської натури, з конфліктів між
людьми; нарешті, груповий, який випливає з концепції «заінтересованих
груп».

На наш погляд, політика, а звідси і політична влада як різновид
суспільної влади, пов’язана взаємовідносинами з соціальними верствами
суспільства, суб’єктами політичної системи суспільства, формальними і
неформальними угрупованнями народу.

Іншими словами, в умовах демократичної держави, якою прагне стати
Україна, політична влада реалізується поряд з державою, громадськими
об’єднаннями (політичними партіями, громадськими організаціями),
окремими особами.

Основне завдання політичної влади — розробка і впровадження у життя
політичних програм усіма суб’єктами політичної системи. Проте вирішальна
роль у їх погодженні і особливо реалізації, безумовно, належить державі
як основному елементу політичної системи суспільства, а звідси і
державній владі.

Отже, політична влада і влада державна тісно пов’язані одна з одною, але
не тотожні. Це випливає з самого поняття політичної влади.

На жаль, загальні поняття політичної влади тяжіють до минулого. Так,
В. Чиркін дає таке визначення поняття політичної влади. «Політична влада
може бути охарактеризована як соціальні вольові відносини у класовому
суспільстві, за яких економічно пануючий клас (народ на певній стадії
розвитку суспільства) здійснює політичне керівництво суспільством
(використовуючи різні форми примусу та інші шляхи) через систему власних
політичних організацій, інститутів, норм, ідей, тобто діяльність
політичного механізму і застосування політичних засобів».

Інші автори вважають, що політична влада — це вироблення і впровадження
у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи
суспільства, а також різними неформальними угрупованнями.

Такі та подібні визначення сутності політичної влади призводять до того,
що деякі дослідники обґрунтовують право будь-якої політичної партії,
організації виробляти і впроваджувати у життя власну політичну програму.
Так, вони вважають, що молодь та її об’єднання мають право формувати
державну молодіжну політику, яка має бути пріоритетною у державі.

Очевидно, що у сучасній суверенній державі, якою є Україна, була, є і
буде єдина державна політика, її формує перш за все той, хто очолює
державу. А оскільки главою України є Президент, то він визначає і
здійснює єдину державну політику, складовою якої може бути політична
програма політичних партій, організацій, зокрема і молоді.

Отже, можна стверджувати, що політична влада в сучасний період
реалізується шляхом участі різних ланок політичної системи суспільства у
виробленні власних політичних програм, які можуть бути враховані
державою в особі визначених Конституцією відповідних посадових осіб та
державних органів у процесі розробки і здійснення загальнонаціональної,
державної програми розвитку Української держави і суспільства, на основі
конкретних програм економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони довкілля України (ч. 6 ст. 86
і ч. 4 ст. 116 Конституції) [1].

За своїм юридичним змістом політична влада — це сукупність
соціально-вольових відносин, які виникають, існують та припиняються як
конституційно-правові відносини, суб’єктами яких є: Українська держава,
народ України, вищі посадові особи та державні органи України,
відповідні ланки політичної системи українського суспільства та
неформальні угруповання, громадяни України тощо.

При цьому згадані суб’єкти мають різну за обсягом правосуб’єктність,
тому вони реалізують свої повноваження неоднаково, зокрема, держава і
особа, але першорядного значення набувають Українська держава, її
державні органи і вищі посадові особи, які і є носіями не лише
політичної, а й державної влади, яка повинна здійснюватися в інтересах
особи.

Отже, державна влада завжди є політичною, проте політична влада завжди
має державний характер. Збігаючись за своєю соціальною сутністю,
політична і державна влада неоднакові за обсягом, методами, формами
вияву та суб’єктом.

Звідси поняття «влада» — поняття більш широке, ніж «влада державна»;
політична влада здійснюється, як правило, через державну владу; і,
нарешті, державна влада є ядром політичної влади.

Що стосується державної влади, то вона здійснюється від імені
Української держави Президентом України, законодавчим, виконавчими,
судовими органами та іншими державними органами і реалізується шляхом
застосування державних засобів. У найзагальнішому вигляді вона може бути
охарактеризована як обумовлені потребами управління суспільством
соціально-вольові правовідносини, в яких одним із суб’єктів обов’язково
виступає держава, її глава, або державний орган і які роблять свою волю
загальнообов’язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності
особливої політичної основи — держави. Саме від держави, а не від інших
ланок політичної системи виходить державна влада. Специфічною формою
реалізації державної влади є державний апарат.

Розбудова Української держави вимагає подальшої теоретичної розробки
проблеми державної влади в сучасній Україні. Це неможливо зробити без
урахування положень загальносвітового досвіду, а також без ретельного
вивчення власної духовної та наукової спадщини. За умови використання
згаданих джерел можливе плідне поглиблення дослідження теорії державної
влади.

На жаль, слід констатувати, що саме теоретичні розробки змісту державної
влади за часів радянської доби не здійснювалися. Це пояснюється
передусім тим, що сама сутність Державної влади трактувалася однобічно,
виходячи з того, Що державна влада, її організація з перших днів
існування Радянської влади здійснювалася за схемою: держава-державні
органи.

При цьому не досліджувався другий бік проблеми, а саме: заради кого
організується і здійснюється державна влада; що необхідно для того, щоб
ця влада існувала не ізольовано від свого народу, а разом з ним; що
необхідно зробити для того, щоб державні органи були не кінцевою
інстанцією у взаємовідносинах держави і особи, а лише передавальною
ланкою цього механізму; нарешті, що слід зробити для того, щоб народ не
лише пасивно сприймав державну владу, а й допомагав державним органам та
вищим посадовим особам у її реалізації.

У юридичній літературі, яка і в радянський період була дуже нечисленна,
сутність державної влади розкривалася з класових позицій
марксизму-ленінізму, обгрунтування теорії поєднання влади і управління в
організації і діяльності державних органів. Крім того, визначення
поняття державної влади були досить неконкретними.

Так, наприклад, у Юридичному енциклопедичному словнику давалося таке
визначення поняття державної влади: «Державна влада — політичне
керівництво суспільством за допомогою державного апарату, яке виступає
знаряддям здійснення волі пануючого класу або всього суспільства».

Подібні визначення були і в енциклопедіях України. Наприклад, чого варте
таке поняття державної влади: «Державна влада — це організоване
політичне панування класу, що здійснює державне керівництво
суспільством. Виникає в класовому суспільстві і є політичною владою
даного класу над іншими. Державна влада втілюється в системі державних
органів, які в сукупності створюють державний механізм».

По-перше, державна влада ототожнюється з владою політичною, що, як уже
зазначалося, не відповідає дійсності.

Заради справедливості, слід зазначити, що в окремих наукових працях
вчені України намагалися під час висвітлення питання відносно сутності
державної влади використати історичний та світовий досвід розв’язання
цієї проблеми.

Не можна, звичайно, стверджувати, що після проголошення незалежності
України питанням державної влади в науці не приділялося належної уваги.
Окремі важливі аспекти змісту цього інституту висвітлено в працях
учених-юристів, політологів, соціологів, філософів України.

Державна влада — не лише соціальне явище. З юридичної точки зору — це ще
й конституційно-правовий інститут. Проте, комплексного дослідження
державної влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і
досі не проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших
складових конституційного права завжди були питання організації і
здійснення державної влади. Між тим усі без винятку підручники з
державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності
цього інституту.

Мабуть, певні труднощі у з’ясуванні змісту державної влади пояснюються й
тим, що ця категорія є предметом дослідження не лише вчених-юристів, а й
політологів, філософів, економістів, істориків та ін. Тому доцільно
з’ясувати зміст державної влади з позицій саме юридичної науки.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні
вимагають заповнити цю прогалину, оскільки-вивчення даного явища має не
лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови
молодої Української держави.

Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної влади з
теоретичних посилок науки конституційного права, саме як одного з його
основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно
цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм
конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють
відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин,
пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього
інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний
предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна
влада.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це волевиявлення
народу або інших суб’єктів влади.

На наш погляд, співвідношення волі і влади вдало розкрив ще
дореволюційний юрист І. Ільїн. Він вважав, що перша основна ознака влади
полягає у тому, що вона не може належати нікому, крім правового
повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, є юридичне
індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову
санкцію влада дістає як від Конституції, так і правосвідомості людей.

Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.

Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема,
за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а за видовою ознакою —
правова сила (воля).

Згадана властивість виявляється у тому, що держава має бути спроможна
застосувати силу. Держава, а звідси й державна влада, зі слабкою волею
(силою) є нежиттєздатною.

Дійсно, силу державної влади становлять: авторитет, єдність, правова
мета, організованість і дієвість кожного державного службовця, всього
державного апарату.

На відміну від всілякої фізичної сили державна влада є вольовою силою,
тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична
сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на
людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить
основного засобу дій, властивих державі. Як свідчить історичний досвід,
державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме
той лад, який тяжіє до виключного панування фізичної сили, підриває
себе. «Меч» аж ніяк не виявляє сутності державної влади — він лише
крайній засіб, який є її останнім словом і найслабшою з її опор. Сила
державної влади не в «мечі», а в авторитетному впливі її вольового
імперативу [7, c.135].

При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а
вимагати, не умовляти, а примушувати і забороняти, зберігаючи у
перспективі можливість, обов’язковість та неминучість примусу. І щодо
державної влади, яка творить право, громадяни зобов’язані підкорятися,
оскільки їхня згода або незгода не обов’язкова як для значення цих норм,
так і для значення правового статусу останніх.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і
водночас підпорядкованість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити
до погодженого рішення.

Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте
так, щоб це накладання добровільно сприймалося тими, хто підкоряється.
Життя держави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по
суті добровільною координацією, набувала б форми вольової субординації
(підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на
прикладах підпорядкування виховувати волю до автономної погодженості і
наповнити духом цієї добровільної координації таку форму державності, як
субординація.

Нарешті, до цього приєднується правовий характер державної влади. Він
означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а
предметно пов’язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а
не просто соціально-психічне буття держави.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої
складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять
також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка
виявляється у процесі її організації та здійснення. Політичній характер
суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об’єктів
регулювання дають підстави говорити про їх особливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної
більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати
державно-політичними відносинами владарювання. Будучи «одягнутими» у
правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Друга особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що
державно-політичні відносини виникають у ході становлення і
функціонування основних інституційних форм держави й відображають її
політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх
врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення
передумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не брати до
уваги й те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку
слід враховувати внаслідок появи та діяльності політичних партій, на
жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з
принципу верховенства права і закону; силу правоохоронних органів; силу
міжнародного значення молодої Української держави тощо.

Здійснення державної влади вирішальною мірою залежить від того, як
законодавче розподіляється єдина державна влада між державними органами,
що її здійснюють — фактично єдиновладне, що було притаманно
марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в
організації і діяльності державних органів або за демократичним
принципом поділу влади.

Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада за принципом
поділу влади здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими
органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої
з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі
взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної
влади в Україні.

Особливе місце посідає Президент України, який не входить безпосередньо
до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його
повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод
людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві
всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об’єднавчу функцію,
безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної
влади.

Здійснення державної влади реалізується від імені Української держави,
законодавчим, виконавчими та судовими органами шляхом застосування
державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління
суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб’єктів
обов’язково є держава або державний орган, які роблять свою волю
загальнообов’язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності
особливої політичної установи — держави. Саме від держави, а не від
інших ланок політичної системи, походить державна влада, специфічною
формою реалізації якої є державний апарат.

Відповідно до розділу II Конституції України найбільший обсяг прав і
свобод належить громадянам України. Саме вони мають право користуватися
всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права,
свободи та обов’язки [1].

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим
особам, що користуються ними. Це особливо помітно при з’ясуванні об’єкта
конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади.
Таким об’єктом згідно з Конституцією є права і свободи людини. Саме вони
та їх гарантії за ч. 2 ст. З Конституції України визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Ці права і свободи найбільше
стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та
здійсненні державної влади в Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише
громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави.

Проте механізм здійснення прав громадян щодо визначення змісту
спрямованості держави не сконкретизований. Це право може бути
реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як
вибори і референдум (статті 69-74 Конституції). Якщо шляхом виборів
формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і
спрямованості діяльності держави, на жаль, свого вирішення не знайшли.
На наш погляд, вони могли б реалізуватися через таку форму, як
референдум, який, як зазначалося, застосовується поки що недостатньо.

З прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними
нормами і Законом України «Про всеукраїнський і місцевий референдум» від
3 липня 1991 р. У разі приведення цього Закону у відповідність з
Конституцією на референдум могли б виноситися питання, які безпосередньо
стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокрема:
обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов’язаних з
реформами, які проводяться в Україні, тощо.

Метою діяльності зі здійснення державної влади в Україні державними
органами згідно з Преамбулою Конституції України є забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя. Розв’язання цього питання
безпосередньо пов’язано з проблемою справедливості в державі і
суспільстві. Державна влада завжди повинна додержуватися принципу
справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли
цього вимагає об’єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле
має певні самостійні завдання, розв’язати які іноді можливо лише за
умови відмови від справедливого обліку і врахування інтересів усіх
верств населення.

Встановлення справедливості у суспільному житті людей є, безперечно,
одним з основних завдань державної влади: це випливає вже з самої
природи права і держави. Проте реальні умови у державі бувають такими,
що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями
держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не
всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна
узгоджуватися з нею. Політично нездійсненним є передусім те, що руйнує
саму державу, — в її організації, особовому складі тощо, тобто все те,
що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості.

Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме
буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної
духовної культури становить ту грань, яка має бути непорушною для
державної влади і яку повинен поважати будь-який громадянин.

Це стає особливо наочним, якщо тлумачити справедливість у значенні
формального зрівняння всіх громадян у всіх відносинах. Узаконення такого
принципу, як підтверджує історія, є згубним і політично нездійсненним
для держави. Життя державно організованого народу — процес глибоко
диференційований, який пояснюється відмінністю у здібностях, роді занять
тощо і який створює у свою чергу цю різницю. Формальне зрівняння може
лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил.

Держава заінтересована не в тому, щоб усунути ці відмінності між людьми
(що зовсім неможливо), а щоб забезпечити носіям цих відмінностей повноту
буття та життєве співіснування. Згадане завдання і формальне зрівняння
завжди будуть протиприродними, та й сама сутність держави виключає їх у
розумінні політичної прийнятності.

Сутність конституційно-правового інституту державної влади в Україні
полягає в її легітимності, яка знаходить своє законодавче закріплення у
Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і
здійснюється згідно з основоположними принципами суверенітету, розподілу
влади та верховенства права законодавчим, виконавчими і судовими
органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на
забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з
метою досягнення гідних умов її життя.

3. Засади конституційного ладу

як загальний конституційно-правовий інститут

Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади». Тільки
конституції України та Казахстану застосовують цей термін. Інші держави
колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно до його
змісту.

Основи конституційного ладу України — це основоположні принципи
організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби
організації Української держави, забезпечують людині та громадянину
права і свободи та характеризують її як конституційну державу [3, c.48].

Виходячи з цього, визначальним критерієм з’ясування змісту поняття
«конституційний лад» є людина з її невід’ємними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянського суспільства у
статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II «Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина», на підставі яких і
визначаються основні принципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і змінювати конституційний
лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи
її органами або посадовими особами (ч. 3 ст. 5), принцип розподілу
державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін. [1]

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України
з’ясовується сутність державного ладу (устрою) України.

Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України «права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [1, ч.2, ст.3].

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних,
економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і
закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять
норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму
держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст.
5), державний режим (ст. 1) тощо. [1, ч.2]

Проте, державний лад може відрізнятися від конституційного ладу, якщо
вплив держави на суспільство виявляється у неправовій формі, в обхід
Конституції та інших легітимних джерел права, з порушенням обов’язків
держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є
засобом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення певних умов для
створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним
атрибутом конституційної держави.

Громадянське суспільство являє собою систему самостійних і незалежних
від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації
приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і
культурній сферах.

Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних,
політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво,
організацію і діяльність громадських об’єднань, сферу виховання, освіти,
науки і культури, сім’ю, систему засобів масової інформації, норми етики
поведінки людини тощо.

Конституція повинна визначати такі межі державної влади, які б виключали
взагалі її втручання у сферу громадянського суспільства. Проте, в
сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у
Конституції, неможливе нормальне функціонування громадянського
суспільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпустимості
задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній
свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці;
підміни судової процедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство
функціонує як самостійно, так і завдяки управлінню з боку держави. У
свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства
та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України,
визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є
базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі
яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського
суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних
політико-правових відносин у вищезгаданих сферах. Така конструкція
відповідає сучасним реаліям.

У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель
суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для
держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона
має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя.

Висновки

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні узагальнення:

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного
права є сукупністю конституційно-правових норм, у яких встановлюються
формально-визначені обов’язкові правила поведінки учасників (сторін)
конституційно-правових відносин.

Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси, що
характерні для правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються
державою, забезпечуються нею і охороняються за допомогою відповідних
засобів; у деяких випадках вони захищаються примусом держави; в них
сформульовано офіційні, формально визначені приписи, що є обов’язковими
для виконання.

Конституційно-правові норми відрізняються від норм інших галузей права
своїм змістом, тобто специфічною сферою суспільних відносин, на
регулювання яких вони спрямовані; джерелами, в яких вони відображені
(перш за все Конституцією України), і суб’єктами, на регулювання
поведінки яких вони спрямовані.

До специфічних особливостей норм конституційного права належать
особливості їхньої структури.

Як відомо, правова норма складається з трьох частин: гіпотези, за
допомогою якої визначаються умови і дії таких норм; диспозиції в якій
сформульовано саме правило поведінки, тобто права і обов’язки суб’єктів
правовідносин; санкції, в якій вказуються наслідки, які настають у разі
недодержання приписів правової норми.

Більшість конституційно-правових норм та їх основа — конституційні норми
не мають тричленної структури. У багатьох з них відсутня санкція, деякі
складаються лише з диспозиції.

Враховуючи специфіку цих підстав, критеріями видової диференціації
конституційно-правових норм можуть слугувати такі:

Залежно від правового регулювання норм конституційного права
визначається коло політико-правових суспільних відносин, які випливають
з предмета і методу правового регулювання конституційного права.

Залежно від змісту в нормах конституційного права приписів загально
регулятивного характеру виділяються: норми-визначення, норми-принципи,
норми-декларації, норми-цілі, норми-програми.

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяються на
конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу
конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид родинних
політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і
виділені в особливий комплекс. Ядром цих інститутів є конституційні
інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ
нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише
Конституції. У ці інститути включаються групи конституційних норм, які
мають єдиний предмет правового регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це
загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції
України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи
людини і громадянина, державний і територіальний устрій України тощо). У
них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об’єднувати менш складні інститути (наприклад,
інститут єдиного законодавчого органу України включає в себе інститут
законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і
невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і
обов’язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми,
що відзначаються стійкістю і взаємозв’язком і не мають інших
підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі,
частіше змінюються (наприклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою,
методами та завданнями правового регулювання. Вони у своїй сукупності
утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи
входять інститути: загальних засад, прав і свобод людини і громадянина,
народного волевиявлення; інститути органів державної влади,
територіального устрою, місцевого самоврядування; інститут, що визначає
порядок змін і доповнень до Конституції України. Порушення
конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову
відповідальність.

Список використаної літератури

Конституція України: Прийнята на 5-тій сесії ВРУ 28 червня 1996 року. –
К.: Юрінком, 1996.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В.Ф.Погорілка.
– К., 1999.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
2000.

Кушніренко О.Г., Слінько Т.М., Веніславський В.Ф. Конституційне право
України в схемах і дефініціях. – Х., 2003.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,

2003. – 416 с.

Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 2002. — № 8. – С.14-17.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1998.

Правознавство: Підручник / За ред.В.В.Копєйчиков. – К., 2002.

Проблеми теорії держава і права. – К., 1999.

Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія.
– Х., 2000.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи