РЕФЕРАТ

на тему:

“Конституційні гарантії і правове регулювання свободи совісті в Україні”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії

2. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тісно пов’язана з правом.
Цей зв’язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем,
так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в
системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних
організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки
релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої
актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в
Україні, пов’язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної
злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами
духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями.

1. Поняття свободи совісті

як конституційно-правової категорії

В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі
досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і
практичний аспекти. Зміст категорії «свобода совісті» — це право
громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти
релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода
совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона
виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому
значенні свобода совісті е однією з загальнолюдських соціальних і
духовних цінностей. За висловом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона «є
найбільш цінною з усіх свобод».

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної
самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість
характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними
моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона
охоплює індивідуалізовані, суб’єк-тизовані, включені до мотиваційної і
емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку
суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив
безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід.
Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається
первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні
норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх
життєвих потреб.

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є
суб’єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної
особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими
членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і
громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є
правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є
офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і
забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов’язок.
Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи,
організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто
виражає у законах те соціальне становище, яке займає особа в
громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових
засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові
гарантії, її обов’язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода
совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою.
Свободу совісті необхідно розглядати і як правове явище, в контексті
всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода
переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і
здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті
мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки
суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади
до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися
усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні
деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе
класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних
обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства
(Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний світогляд; сповідання певної
релігії фактично вважалося обов’язковим. За цих умов принцип свободи
совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії.
В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії,
які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою.
Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й
вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі
просвітителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О.
Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи
совісті.

У західному суспільстві свобода совісті трактується як право вільного
вибору того чи іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований
характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті
вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність
фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над
свідомістю громадян. «Атеї-зація» державної політики призводила до
численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу
свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія
принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус,
захищає невід’ємні права людини як від надмірної клери-калізації, так і
від однобічної атеїзації.

Отже, свобода совісті тісно пов’язана зі становищем релігії і церкви в
суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її
політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і
практичному планах вирішується дане питання у різних політичних
регіонах.

Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні
варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія,
Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного
буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам
ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор
Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеїзму, то він
заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов’язані
виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими
судами. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє
світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною
релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською
ідеологією. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям, а євреями,
згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися
від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені
в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі
політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин.
Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але
водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських
країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських —
католицизм; в Греції і Росії — православ’я. Визнання особливого
становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав;
законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі
прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями,
пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної
церкви. Таким чином, в означених країнах не відповідають дійсності
механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу
свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад,
в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква
свого часу була відокремлена від держави. Відповідним організаціям
надається можливість брати участь в політичному житті. Таким чином, за
своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке
віросповідання або право не сповідати ніякої релігії. Такі права
розглядаються невід’ємними особистими громадянськими свободами в
конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже фактично зазначалося, у Європі
виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою
завдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи
совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що
об’єднують атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці
товариства входять до Всесвітнього союзу вільнодумців. У 1981 р. у
Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу
вільнодумців, в роботі якого взяли участь представники національних
організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА,
Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему
«Вільнодумство і молодь: за майбутнє без догм». У своїх виступах
делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за
всебічний духовний розвиток людини.

У зв’язку з цим необхідно враховувати дві протилежні тенденції, в
контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних
орієнтацій — клерикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її
конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті
вивчається як сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють
і визначають розвиток зв’язаних з релігією суспільних відносин. Тобто,
свобода совісті є правовою категорією.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу
світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним
елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною
силою. Вона надає рівні можливості щодо реалізації власних духовних
потреб і віруючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення церкви від
держави. На її важливість вказують такі обставини: по-перше, дана стаття
є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній
сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге,
усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від
виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює
конституційні норми: 1) рівність громадян перед законом незалежно від
їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному,
політичному, соціальному і культурному житті; 2) використання
громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства
і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід’ємне
від виконання громадянином своїх обов’язків.

Таким чином, категорія «свобода совісті» має багато аспектів розгляду. В
даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому
змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність
правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток
пов’язаних з релігією суспільних відносин.

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для
віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу
совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними
переконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути
суб’єктом суспільних відносин, що регулюються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті,
особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання
ворожнечі й ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями. Така норма
покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками
різних конфесій, віруючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із законодавством про релігійні
культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих
гарантій здійснення свободи совісті. Соціальним фундаментом
будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і
політична природа суспільства, наявність широких демократичних процесів
у ньому. У зв’язку з цим розглянемо конституційні та законодавчі
гарантії здійснення свободи совісті в нашій країні.

2. Законодавство України про свободу совісті

та релігійні організації

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено
загальнодержавну волю і волю інших політичних суб’єктів, взагалі не
регулюють відносини між церковними організаціями і державними органами.
Така постанова питання не відповідала б соціальній природі
релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною
суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом
неполітичних стосунків громадянського суспільства, тому держава
зобов’язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але
суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому
держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями
громадян.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення
свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у
державні справи; для цього церква відокремлюється від держави;
здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної
освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не
сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну
пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, науки, культури; у
забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

Глава Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина» розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства,
громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою
державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена
можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати
будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається
цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання,
що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю,
народну освіту, інших законодавчих актах.

Зазначимо, що як поняття, котре виражає специфічне стосовно релігії та
вільнодумства явище соціально-політичного життя, свобода совісті має
різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті —
це судження, сформульоване ідеологами того чи іншого класу,
антиклерикального руху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а
також теологів і служителів церкви. По-друге, програмно-політична
свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їхнє
гасло у боротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип
свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці
форми поняття «свобода совісті», його елементи, структури за конкретних
умов наповнюються різним, іноді навіть протилежним змістом.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів
забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним
додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету
України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних
депутатів.

В нашій країні діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації»
від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон
та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають
законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Для правильного розуміння справжнього прогресу у справі удосконалення
законодавства про свободу совісті доцільно спочатку зафіксувати ряд
істотних суспільних моментів, що мали значний вплив на цей процес.
Насамперед звернемо увагу на ту обставину, що перші радянські декрети та
конституції декларували, проголошували демократичний характер гарантій
свободи совісті. Однак на практиці вона гальмувалась так званим
законодавством про релігійні культи. Якщо позитивні сторони забезпечення
свободи совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, то сталінські та
інші державно-партійні — адміні-стративно-репресивні закони та
інструкції викликали критику, глибоке обурення і протест світової
громадськості.

Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити
людству, що буде створено нове законодавство, яке гарантуватиме повну
свободу совісті. Взяте зобов’язання виконали. Проблеми свободи совісті
широко всенародне обговорювалися в дусі гласності, нового політичного
мислення і філософії миру, що вимагали орієнтуватися на загальнолюдські
пріоритети.

В Україні цей процес продовжився, що потребувало копіткої і глибокої
науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали
б сучасному процесу демократизації і формуванню громадянського
суспільства, правової держави.

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл
здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним
актом і відобразив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: найповніше
використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження
державно-церковних, суспільно-релігійних та міжособистних відносин;
регламентування насамперед нерелігійних функцій церковних організацій та
їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів
сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення суспільного
статусу їх організацій; створення нової форми контролю за дотриманням
законодавства про свободу совісті та повна відкритість і доступність
цього законодавства; врахування підвищеної цікавості широких кіл
громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів
духовної культури — сакра-лізації і секуляризації.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підготовка дозволили прийняти
Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». На конкретне
втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення незалежності
України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті
український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських
об’єднань, рекомендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні
документи у відповідність до закону.

Політика партій, масових рухів, громадських організацій повинна
базуватися на нових принципах ставлення до юридичного, майнового,
фінансового становища релігійних організацій, соціальної,
культурно-освітньої активності церкви та її взаємин з усіма ступенями
державної влади і громадсько-політичними колами. Адже оновлення
громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення юридичних і
матеріальних гарантій свободи совісті позитивно позначаються на
активізації людського фактора у демократизації і гуманізації
українського суспільства.

Крім того, складається сприятлива атмосфера для налагодження суспільного
діалогу з церквою і віруючими в ім’я союзу, єдності різносвітоглядних
груп трудящих; установлення міжрелігійного миру — плюралізму
рівноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але
співіснуючими, сакральними і се-кулярними видами духовної культури, між
солідарними і співпрацюючими віруючими і невіруючими.

Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32
статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення
за їх новизною та змістом.

До першого розділу «Загальні положення» увійшло шість статей, що
стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від
релігії, визначено завдання закону, наголошено на суверенності
законодавства України, обгрунтовано право на свободу совісті,
рівноправність громадян, окреслені принципи відокремлення церкви від
держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати основоположним.
Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка
теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які
застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя певних
груп населення.

Центральною є ст. 3, в якій визначається поняття гарантованої для
кожного громадянина свободи совісті: «Це право включає свободу мати,
приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу
одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і
вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання». Таке
розширене розуміння паритетності релігії і атеїзму, сакрального і
секулярного спричинило до внесення змін і доповнень до ст. 50
попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість
однобічного «або вести атеїстичну пропаганду» записали більш прийнятну
тезу — «висловлювати релігійні або атеїстичні погляди». Наближаються до
міжнародних правових стандартів і відповідні положення «Декларації прав
і свобод людини» про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної
свободи.

Священнослужителі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших
сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-виховного закладу
можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керівництві
учнівськими, студентськими об’єднаннями за інтересами, сприяти
інтелектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді,
надавати консультаційну допомогу педагогам.

Так само, як і інші педагогічні працівники, духовна особа зобов’язана,
зокрема, готувати молодого громадянина до свідомого життя в дусі
взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними,
національними, релігійними угрупованнями.

У зв’язку з послідовним відокремленням школи від церкви необхідно
пояснити розуміння світського характеру системи народної освіти, а також
викладання релігієзнавчих наукових предметів у державних
навчально-виховних закладах та визначення їх статусу серед
культурологічного циклу гуманітарних та соціально-політичних наук. Свого
часу навчальні заклади одержали листа, в якому різнополярні думки з
цього приводу зводилися до наступної настанови: світський характер
вивчення як релігії, так і вільнодумства в усіх установах системи
народної освіти і в навчальний, і у позанавчальний час як в основних,
так і в факультативних курсах означає, що воно може провадитися у
системі народної освіти лише у формі, що не веде до їх пропаганди.

Всі навчальні предмети повинні викладатися не з ідеологічних позицій
колишнього панівного партійно-державного світогляду, а виключно з
науково-об’єктивних позицій, адекватних сучасному рівню пізнання
людством світу, суспільства і власне людини.

Кожна освічена людина, яка живе в атмосфері сакральної і секулярної
духовної культури, має бути обізнаною з тією роллю, що відіграють
релігійні і секулярні фактори у сучасному світі. Тому наказом міністра
освіти України введено обов’язковий вузівський нормативний курс
«Релігієзнавство».

Коментувати особливості інших розділів закону набагато легше, тому що в
них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної
свободи, і їх застосування не викликає особливої полеміки.

У другому розділі закону констатується, що релігійні організації в
Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян
сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та
інституційної структури. Релігійними організаціями є релігійні громади,
релігійні братства, релігійні управління і центри, монастирі,
місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також
об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Релігійні організації приймають свої статути (основні положення), які
відповідно до цивільного законодавства визначають їхню правоздатність,
підлягають реєстрації. Релігійна організація визнається юридичною особою
з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна
організація користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного
законодавства та свого статуту (положення).

Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі
відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і
місцезнаходження; місце релігійної організації в організаційній
структурі релігійного об’єднання; майновий стан релігійної організації;
права релігійної організації на заснування підприємства, засобів масової
інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;
порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної
організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі
припинення діяльності релігійної організації. У реєстрації статуту
(положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут
(положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв’язку з
реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у
судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими
підставами можуть бути:

• вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачено
статтями 3, 5 і 17 Закону «Про свободу совісті та релігійні
організації». Зокрема, стаття 3 передбачає гарантії права на свободу
совісті; стаття 5 регулює відокремлення церкви (релігійних організацій)
від держави; стаття 17 — користування релігійними організаціями майном,
яке є власністю держави, громадських організацій або громадян;

• поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної
організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

• систематичне порушення релігійною організацією встановленого
законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів
(богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

• спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або
дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку, чи
посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних
організацій.

Висновки

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що
діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення
релігійного життя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях.

1. Свобода совісті — це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує
право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися
гуманістично-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різні історичні
форми і залежить від співвідношення зв’язку канонічного права з системою
законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протиставлення.
Необхідно розрізняти ідеологічно-концептуальну, програмно-політичну і
конституційно-правову форми вияву свободи совісті.

2. Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою
гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від
їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед
законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти,
відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства,
право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та
процесій у передбачених законом випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом
України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня
1991 р. з наступними внесеннями і доповненнями, іншими нормативними
актами, що складають законодавство про релігійні культи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче
осмислення. — К., 1994.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. «Про свободу
совісті та релігійні організації» // Відомості Верховної Ради України. —
№ 20. — Ст. 277.

Закон України від 23 грудня 1992 р. «Про внесення доповнень і змін до
Закону У РСР «Про свободу совісті та релігійні організації» // Голос
України. — 1994. — 12 січ.

История атеизма й свободоммслия в Европе. — М., 1986.

Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988.

Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986.

Конституція України. — К., 1996.

Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988.

Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії
сьогодення. — К., 1998.

Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996.

Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи