Правознавство

Конституційне регулювання та його «соціалізація»

Однією з особливостей сучасного конституційного регулювання є його
«соціалізація». Така особливість пов’язана з розширенням предмета
конституційного регулювання, котре відобразило ускладнення взаємодії між
соціумом та державою як його складовою, посилення загальносоціальної
ролі держави і диверсифікацію її участі насамперед в економічній і
політичній сферах суспільного буття. Відповідні процеси розпочалися ще у
XIX ст., однак набули завершеного оформлення в новітніх основних
законах, прийнятих після другої світової війни. Характерно, що новітні
конституції нерідко класифікуються і як соціальні. Зміст і призначення
конституційних положень, адресованих суспільству, можуть помітно
різнитися. Вони, як правило, сформульовані у загальній формі і
виглядають фрагментарними. З іншого боку, такі положення завжди
відображають зв’язки соціуму саме з державою. Тому навіть найбільш
«соціалізовані» конституції є передусім основними законами держави.

Одним з проявів «соціалізації» конституційного регулювання є віднесення
до його інструментарію терміна «соціальна держава». Основні закони не
містять визначень, пов’язаних з таким проявом. але з аналізу їх положень
випливає, що соціальна держава — це характеристика сучасної держави, за
смислом якої державна діяльність має бути спрямована на створення
реальних стандартів матеріального добробуту, освіти, охорони здоров’я
тощо і забезпечення таких стандартів для усіх громадян (індивідів), а
також на мінімізацію фактичної соціальної нерівності з її економічними
наслідками та створення системи соціальної підтримки (захисту) тих, хто
цього потребує. Тим самим поняття соціальної держави поєднується з
відповідно трактованими ідеями соціальної справедливості і соціального
захисту. Про таке поєднання свідчить той факт, що практично усі
дослідники пов’язують феномен соціальної держави з конституційною і
міжнародно-правовою фіксацією соціально-економічних прав, а також з
практикою щодо їх реалізації. За будь-яких умов наведене чи інші подібні
визначення соціальної держави передбачають здійснення дієвих заходів за
змістом однієї з головних функцій сучасної держави — соціальної функції.

Поняття соціальної держави іноді формулюють і як таке, що не пов’язане
безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту.
На думку прибічників такого підходу, це поняття відображає загальні
зміни, які сталися протягом минулого століття у співвідношенні
суспільства і держави, за винятком випадків етатизації суспільного буття
за умов авторитарних і тоталітарних режимів. Воно відображає активізацію
регулятивної участі держави у процесах економічного характеру, посилення
ЇЇ відповідного впливу на духовну та деякі інші сфери суспільного буття.
Важлива роль у контексті такого визначення соціальної держави також
визнається за державною регламентацією взаємозв’язків індивіда і
суспільства. В першу чергу це стосується положень стосовно визнання
соціальної цінності індивіда, включених до багатьох новітніх
конституцій. За приклад може слугувати частина перша статті 3
Конституції України, згідно з якою людина, ЇЇ життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю. В сучасному конституційному регулюванні знайшли
відображення обидва наведені підходи до визначення соціальної держави.

Концепція соціальної держави має свою історію і навіть передісторію,
адже потягло соціальної справедливості супроводжував розвиток
суспільства і держави практично за усіх часів. Однак лише з
формулюванням ідеї щодо підтримки з боку суспільства і держави найменш
забезпечених верств (категорій) населення цей потяг набув, по суті,
офіційного визнання. У XVJII ст. таким визнанням були закони про бідних,
прийняті в деяких європейських країнах, а також тогочасне міське
самоврядування.

Ідейною основою відповідних заходів слугувала, зокрема, теорія природних
прав людини, яка знайшла відображення у політичних і правових актах.
Так, у статті 1 Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція)
наголошувалося на тому, що люди народжуються і залишаються вільними
рівними в правах. Водночас застерігалося, що суспільні відмінності
можуть грунтуватися лише на міркуваннях загальної користі. Наведені
приписи засвідчують суперечливий зміст перетворень, що сталися та
позначають їх межі.

Декларативність притаманна і так званим основним або директивним
принципам держави політики, зафіксованим у ряді конституцій. Положення
про принципи (іноді також цілі) держави політики, більшість з яких
присвячена різним аспектам суспільного буття, містяться у спеціальних
розділах (частинах або главах), звичайно відповідно поіменованих.
Включення до окремих конституцій. прийнятих у період між світовими
війнами, положень про принципи (цілі) державної політики відобразило
сприйняття на офіційному рівні концепцій держави загального
благополуччя. За приклад може слугувати чинна Конституція Ірландії 1937
р., у структурі якої є частина під назвою «Основ принципи соціальної
політики». Згодом за прикладом чинної Конституції Індії 1950 р. така
практика набула певного поширення в країнах Азії та Африки — насамперед
у колишніх британських колоніальних володіннях. Положення про відповідні
принципи або цілі включені і до деяких конституцій, прийнятих у
розвинутих країнах (Мальта, Швейцарія).

Конституційні положення про основні або директивні принципи (цілі)
державної політики визначають особливості їх же здійснення. Насамперед у
відповідних основних законах застерігається, по суі програмне значення
названих принципів (цілей) для законотворчої діяльності парламенту. До
того положення про принципи (цілі) державної політики не встановлюють
прав, які індивід може захистити в суді. Такий підхід відображений,
зокрема, в ст. 45 Конституції Ірландії, за якою основні принципи
соціальної політики «призначені бути загальним керівництвом для
парламенту», а їх здійснення не підлягає розгляду в суді. Більш
загальним виглядає припис ст. 41 Конституції Швейцарії: «І соціальних
цілей не можуть випливати безпосередні претензії на державні послуги». В
юридичній теорії такий підхід нерідко застосовується для оцінки
можливостей щодо реалізації соціально-економічних прав.

В інших випадках у конституціях сформульовані обов’язки держави
здійснювати заходи у здійснення її соціальної функції, зокрема, у
забезпечення ідей соціальної справедливості і соціального за хисту у
вигляді гарантій реалізації саме соціально-економічних прав. У зв’язку з
дискусійністю питання щодо характеру цих прав нерідко стверджують, що у
зазначений спосіб формулюються не обов’язок держави, а лише її наміри. З
позицій юридичної техніки фіксація таких обов’язків (намірів) держави як
правило, виглядає так, що в одній з частин статті основного закону, по
суті, присвяченій конкретному соціальне — економічному праву,
визначається саме право, а в інших її частинах або в іншій статті
(статтях) — гарантії реалізації цього права, за змістом яких і
передбачається здійснення державою відповідних заходів. У зв’язку з тим,
що гарантії сформульовані в основному законі, вони характеризуються як
конституційні гарантії реалізації соціально-економічних прав.
Відсутність у статті, д йдеться про конкретне соціально-економічне
право, гарантій реалізації може засвідчувати обмеженість можливостей
щодо реалізації того або іншого соціальне — економічного права.

За приклад можуть слугувати положення ряду статей розділу II «Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України. Зокрема,
у частині першій її ст. 46 зафіксоване праве громадян на соціальний
захист і визначений його загальний зміст. У частині другій встановлені
гаранті реалізації права на соціальний захист: загальнообов’язкове
державне соціальне страхування за рахунок страхових внесків громадян,
підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел
соціального забезпечення: створення мережі державних, комунальних,
приватних закладів для догляду за непрацездатними. Гарантії реалізації
права на соціальний захист встановлені і в частин третій, відповідно до
якої пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним
джерело існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від
прожиткового мінімуму, встановленого законом. Визначенні у ст. 46
Конституції України зміст гарантій не є абсолютом, адже основними
законами, в яких закріплене право на соціальний захист, нерідко
передбачені різні заходи відповідного характер)

Обов’язки» держави здійснювати заходи у забезпечення Ідей соціальної
справедливості І соціального захисту, по суті, передбачені Іі іншими
статтями розділу II Конституції України, хоча зв’язок між змістом цих
статей і такими ідеями не завжди мас прямий характер. Сюди віднесені ст.
41. в якій, зокрема, зафіксоване право приватної власності, ст. 42
(право па підприємницьку діяльність), ст. 43 (право на працю), ст. 45
(право на відпочинок), ст. 47 (право на житло), ст. 49 (право на охорону
здоров я, медичну допомогу та медичне страхування), ст. 53 (право на
освіту) та деякі інші. На окрему згадку заслуговує ст. 48 Конституції
України, якою визначене право кожного на достатній життєвий рівень для
себе І своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. В Інших
конституціях відповідні положення, як було показано, сформульовані у
вигляді цілей, завдань тощо, на досягнення або на вирішення яких має
бути спрямована соціальна діяльність держави. Прикметне, що ст. 48
Конституції України є єдиною серед її статей, присвячених
соціально-економічним правам, яка не має поділу на частини. Тим самим в
ній не визначено конституційних гарантій реалізації відповідного права,
що можна вважати за опосередковане визнання економічних І соціальних
реалій.

Як зазначалось, поняття соціальної держави іноді не пов’язують
безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту.
Прибічники такого підходу акцентують увагу на взаємозв’язках між
державою та суспільством і вказують на посилення регулятивного впливу
держави на функціонування насамперед економічної організації
суспільства. Протягом тривалого часу конституційна регламентація питань
економічного життя зводилася до закріплення права приватної власності
(права на приватну власність), яке розглядалось як природне право
людини. Проте ще наприкінці XVIII ст. було сформульоване положення,
згідно з яким «власність є правом недоторканним І священним, І ніхто не
може бути позбавлений її Інакше, ніж у випадку встановленої законом
явної суспільної необхідності і за умов справедливого І попереднього
здійсненого відшкодування (ст. !7 Декларації прав людини і громадянина
1789 p.). Наведене положення, зміст якого знайшов відображення у
багатьох конституціях, прийнятих у XIX ст., засвідчувало намагання
узгодити економічні Інтереси окремого Індивіда з інтересами суспільства.

Надалі предмет конституційного регулювання охопив окремі характеристики
приватної власності, що мають визначальне значення для її правового
статусу. У згадуваній Конституції Німеччини 1919 р. вперше було визнано
соціальну значущість приватної власності: «Власність зобов’язує.
Користування нею повинно водночас слугувати суспільному благу» (ст.
153). Цитовані приписи згодом були відтворені у ст. 14 Основного Закону
ФРН, звідки вочевидь запозичені у Конституцію Казахстану (ст. 6).
Практично тотожними цим приписам, хоча і сформульованими з елементами
заборони, є приписи частини третьої ст. 13 Конституції України:
«Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду
людині і суспільству». В Європі подібні положення включено до основних
законів Азербайджану, Вірменії, Естонії, Італії, Македонії, Молдови,
Румунії. Словаччини, Словенії, Хорватії і Чехії. У такий спосіб
встановлюється соціальна детермінованість можливостей використання
власності, по суті, визнається її зв’язок не тільки з інтересами самих
власників, а і з потребами усього суспільства.

Майже в усіх основних законах, прийнятих у пострадянських країнах,
встановлено різні форми власності і застережено рівний захист власності
з боку держави незалежно від її форм, що засвідчує відхід від старих
форм господарювання. Свідченням такого характеру можна вважати і положен
частини першої ст. 15 Конституції України, за яким суспільне життя в
Україні грунтується на засадах економічної багатоманітності. У більшості
постсоціалістичних і пострадянських країн відповіді визначають
характеристики ринкової економіки. Наприклад, згідно зі ст. 9
Конституції Молдови, «ринок, вільна економічна ініціатива, добросовісна
конкуренція е основоположними чинниками економіки». Подібні положення
включені до основних законів Азербайджану, Албанії, Македонії, Польщі,
Словаччини і Угорщини. У ст. 42 Конституції України, яка передусім
присвячена праву індивіда на підприємницьку діяльність, встановлено, що
держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не
допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне
обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція (частина третя цієї
статті). Свободу або рівні можливості для різних суб’єктів
підприємницької (господарської) діяльності, а також державний захист
конкуренції проголошено в конституціях Азербайджану, Албанії, Білорусі,
Казахстану, Литви, Македонії, Польщі, Росії, Словаччини, Таджикистану,
Угорщини і Хорватії.

Соціальну державу, що не пов’язана безпосередньо з ідеями соціальної
справедливості і соціального захисту, засвідчують певні взаємозв’язки
між державою і соціумом, які виникають поза економічною сферою
суспільного буття. Такі взаємозв’язки відображені в положеннях
засадничих за змістом розділів (частин, глав) деяких конституцій.
Частина з цих положень присвячена визначенню ролі держави стосовно
духовної сфери суспільного буття (культура, мистецтво, наука, освіта
тощо). «Республіка заохочує розвиток культури, наукових і технічних
досліджень, охороняє Історичну І художню спадщину наші» — передбачено в
ст. 9 Конституції Італії. Згідно зі ст. 9 Конституції Португалії, захист
культурної спадщини с одним з основних завдань держави. Подібні
положення включено і до основних законів, прийнятих у постсоціалістичних
і пострадянських країнах (Азербайджан. Білорусь. Вірменія, Польща і
Туркменистан). Про відповідну роль держави нерідко йдеться в розділах
конституцій, де зафіксовано права І свободи, зокрема так звані
соціально-культурні права. Такий підхід найбільшою мірою характеризує
конституційне регулювання суспільних відносин у країнах Латинської
Америки. За приклад також слугують частини третя, четверта і п’ята ст.
54 Конституції України, якими визначено гарантії реалізації окремих
соціально-культурних прав. Водночас в її статті 66 сформульовано
обов’язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані ним збитки.

Соціальний характер держави засвідчують І положення, якими визначається
роль держави стосовно збереження довкілля (навколишнього середовища). В
основних законах Азербайджану, «Болгарії, Вірменії, Італії, Португалії.
України та Хорватії відповідна роль держави констатується в їх
засадничих розділах (частинах, главах), а в інших випадках — в розділах
щодо прав і свобод у зв’язку з декларуванням права індивіда на безпечне
для життя і здоров’я довкілля. Прикметне, що в Португалії охорона
природи і довкілля конституційне» визнана одним з основних завдань
держави, а в Хорватії — однією з найвищих цінностей конституційного
ладу. Проте унікальним можна вважати зміст ст. 16 Конституції України:
«Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на
території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи —
катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського
народу є обов’язком держави». Об’єктивність цитованого припису не
потребує коментарів.

У наведений спосіб визначається роль держави стосовно суспільних
інститутів шлюбу та сім’ї, а також пов’язаних з ними станами дитинства,
материнства та батьківства. Відповідна діяльність держави є складовою
здійснення її соціальної функції і також засвідчує соціальний характер
самої держави. Охорону (захист, підтримку) з боку держави шлюбу та сім’ї
встановлено на рівні засадничих розділів (частин, глав) основних законів
Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Польщі та Угорщини. При цьому в
Азербайджані та Вірменії конституції містять визначення сім’ї як
«основного осередку суспільства». Прикладом, коли охорону шлюбу та сім’ї
застережено за змістом конституційних положень, присвячених правам І
свободам, є статті 51 і 52 Конституції України. Існують деякі інші сфери
суспільного буття, де участь держави забезпечує їй соціальний характер.

Очевидно, що поняття соціальної держави не можна однозначно сформулювати
за змістом конституційного регулювання за умов різних країн. До того ж
це поняття звичайно по-різному визначається навіть дослідниками, які
репрезентують одну країну. З іншого боку, в основних законах відображені
основні концептуальні підходи до визначення соціальної держави, що
зумовлює подібність або хоча б порівнюваність їх відповідних положень і
уможливлює узагальнення. Попри все, конституювання соціальної держави с
закономірністю, спричиненою якісними змінами у суспільному бутті, які
супроводжуються адекватним коригуванням державних функцій. Залишаючись
здобутком розвинутого суспільства, соціальна держава об’єктивно
сприймається як орієнтир там, де таке суспільство поки що відсутнє.

Похожие записи