Реферат на тему:

Конституційне право мовні питання в українських конституціях

Першою українською Конституцією вважають «Пакти й Конституції законів
та вольностей Війська Запорозького», розроблені за участю Пилипа Орлика
та затверджені в день його обрання на посаду гетьмана 10 квітня 1710 р.
[1], зміст яких дав підстави вченим наректи їх і першою в Європі
конституцією в сучасному розумінні. Мовні проблеми не знаходять свого
відображення в Конституції Пилипа Орлика, тому можна припустити, що вони
на той час були не настільки гострими.

Потім у підготовці конституційних проектів настала перерва, яка тривала
понад півтораста років, і лише в другій половині ХІХ – на
поч. ХХ ст. видатними українськими вченими і політичними діячами було
створено кілька проектів [2]. Однак важко не погодитися з висновком
авторів «Основ конституційного права України» про те, що «незважаючи на
значимість зазначених конституційних проектів і науково-публіцистичних
праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів
самостійного конституційного процесу» [3, с. 32]. Натомість учені-юристи
вважають, що початок конституційного процесу в Україні зумовлений
поваленням самодержавства та організацією у перших числах березня
1917 р. Центральної Ради, Універсали якої заклали основи української
державності. Центральна Рада розробила та схвалила на своєму засіданні
29 вересня 1918 р. й проект «Конституції Української Народної
Республіки», яка мала підзаголовок «Статут про державний устрій, права і
вольності УНР» [4]. Щоправда, в той же день Центральна Рада була
замінена гетьманатом, а тому розроблений документ не був навіть
опублікований і, звичайно, не набув чинності, проте на окремих його
положеннях варто зупинити увагу. Приміром, у ст. 6 Конституції читаємо:
«Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в
національних межах» [4, с. 52]. Національним меншинам присвячувався й
окремий, сьомий розділ Конституції, що мав назву «Національні союзи» і
складався з десяти статей. Згідно зі ст. 70 Конституції великоруській,
єврейській і польській націям надавалося право на
національно-персональну автономію, ще семи націям пропонувалося
скористатися цим правом [4, с. 52-60]. Відзначимо й той факт, що
положень щодо функціонування мов ні в цьому, ні в інших розділах
Конституції немає.

Недовго судилося гетьманату бути при владі. 15 листопада 1918 р. він був
замінений інститутом Директорії на чолі з В. Винниченком, заслугою якого
передусім треба вважати розробку розгорнутого проекту Конституції УНР
під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки»
[5]. Принагідно зауважимо, що на розгляд Урядової комісії з вироблення
Конституції УНР було подано три проекти: Центральної Ради, професора
Київського університету О. Ейхельмана та Всеукраїнської Національної
Ради. Останній проект було прийнято за основу. Згодом Урядова комісія
його значно розширила, переробила й подала Раді Міністрів для розгляду,
ухвалення й оголошення. Однак цей проект так і не був затверджений як
основний закон Української держави, бо вже на початку 1919 р. Директорія
була замінена так званим другим українським радянським урядом, а це
означало початок нового етапу конституційного процесу в Україні. Разом з
тим цей проект вартий того, щоб його окремі положення розглянути дещо
детальніше. Артикул 8 (термін артикул вживається як синонім до слова
конституційна стаття) проекту Конституції вперше закріплював українську
мову як державну мову Української держави [5, с. 96]. Згідно з
артикулом 66, «Внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мовою нарад
Державного Сойму є виключно українська мова» [5, с. 104]. Що ж до мов
національних меншин, то окремого положення щодо їхнього функціонування в
проекті Конституції не було, однак в артикулі 42 зазначалося: «Вільність
національного і культурного розвою для громадян національних меншостей
забезпечується у всіх відношеннях, що не суперечать єдности держави»
[5, с. 100]. Цією ж статтею проекту передбачалося, що права національних
меншин у школі та публічному житті визначатиме окремий закон.

1919 р. була прийнята перша Конституція Української СРР [6], чим
більшовицька влада хотіла юридично підтвердити свою прихильність до
державної незалежності України. Безпосередньо мовних питань Конституція
не торкалася. Щоправда, у ст. 32 третього розділу, який має назву
«Декларація прав і обов’язків працюючого і експльоатуємого народу
України», читаємо: «У.С.Р.Р. – об’являє суперечним основним законам
Республіки – яке б не було пригнічення національних меншостей, або
обмеження їх рівноправности» [6, с. 145]*, що, на нашу думку, повною
мірою стосується й рівноправності мов національних меншостей.

У 1929 р. була схвалена друга Конституція Української СРР [7], в якій
констатувалося: «Мови всіх національностей, що живуть на території
Української соціалістичної радянської республіки, рівноправні й кожному
громадянинові, незалежно від його національної приналежності,
забезпечується цілковиту можливість в його зносинах з державними
органами і у зносинах державних органів з ним, у всіх прилюдних
виступах, а також у всьому громадянському житті – вживати рідної мови»
(ст. 20) [7, с. 276]. Це фактично перша українська Конституція, в якій
наявна окрема стаття, присвячена мовним питанням, зокрема проблемі
функціонування мов усіх народів, які населяють Україну, в тому числі
мови корінного народу, і мов національних меншин.

У кінці 1936 р. прийнято нову Конституцію СРСР, яку радянські ідеологи
назвали найдемократичнішою у світі. Насправді ж ця Конституція була
покликана замаскувати сталінські репресії, пік яких і припадав саме на
цей час. У 1937 р. схвалено й Конституцію Української РСР [8], яка майже
повністю повторювала основні положення Конституції СРСР 1936 р. Разом з
тим привертає увагу ст. 109 Конституції, в якій вперше фіксувалося
положення про те, що «судочинство в УРСР провадиться українською мовою,
в Молдавській АРСР (вона тоді входила до складу УРСР. – Ю.П.) –
молдавською або українською мовою, залежно від національного складу
більшості населення району, з забезпеченням для осіб, які не володіють
мовою більшості, цілковитого ознайомлення з матеріалами справи через
перекладача, а також права виступати на суді рідною мовою» [8, с. 378].
Як бачимо, Конституція надавала право провадити судочинство національною
мовою тільки молдаванам, а про інші національні меншини, що мешкали на
терені України, мова не йшла. І ще одне положення стосувалося мов
національних меншин: у ст. 120 розд. «Основні права й обов’язки
громадян», де гарантувалося право громадян УРСР на освіту, зазначено, що
«це право забезпечується… навчанням у школах рідною мовою» [8, с. 379].

Викриття культу особи Й. Сталіна, визнання того, що СРСР перетворився на
загальнонародну державу, окремі спроби розбудови демократичних
інститутів потребували удосконалення конституційного процесу в СРСР
взагалі та в союзних республіках зокрема. Подібні процеси торкнулися й
Української РСР. Був підготовлений і схвалений у 1978 р. проект нової
Конституції Української РСР, головні норми та положення якої в своїй
основі копіювали Конституцію СРСР 1977 р. [9]. Наприклад, у ст. 34
записано: «Громадяни Української РСР різних рас і національностей мають
рівні права. Здійснення цих прав забезпечується політикою всебічного
розвитку і зближення всіх націй і народностей СРСР…, можливістю
користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР» [9, с. 644]. У
ст. 43 Конституції повторювалося положення Конституції Української
РСР 1937 р. про те, що громадяни Української РСР користуються
«можливістю (навіть не правом, як було записано у попередній
Конституції. – Ю.П.) навчання в школі рідною мовою» [9, с. 646].
Статтею 157 передбачалося, що «судочинство в Українській РСР провадиться
українською мовою (це положення перенесене з Конституції 1937 р. – Ю.П.)
або мовою більшості населення цієї місцевості (це нововведення. – Ю.П.)»
[9, с. 667]. Далі в статті з деякими доповненнями повторювалося
положення попередньої Конституції Українській РСР про забезпечення осіб,
що не володіють мовою, якою провадиться судочинство, повного
ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях (це нова норма)
через перекладача, а також права виступати в суді рідною мовою.

?????¤?¤?$??2?обота над проектом Конституції України. Двічі, в 1992 і
1993 рр., проекти Конституції України навіть виносили на всенародне
обговорення, але жоден з них не став Основним законом держави. І лише
28 червня 1996 р. Україна змогла прийняти Конституцію, яка стала першою
в її історії як незалежної держави.

Найперше зауважимо, що Конституція 1996 р., на відміну від попередніх
чинних українських конституцій, приділяє чимало уваги мовним питанням.
Більшою чи меншою мірою стосуються розв’язання мовних проблем десять її
статей, зокрема ст. 10, 11, 12, 24, 53, 92, 103, 127, 138, 148.
Положення статей чинної Конституції, в яких розв’язуються мовні питання,
можна поділити на дві групи: 1) положення, вперше введені в Конституцію;
2) положення, перенесені як з певними доповненнями і частковими змінами,
так і без них із попередніх чинних українських Конституцій. Спробуємо
детальніше зупинитися на їх аналізі.

Спочатку розглянемо положення, введені в Конституцію України вперше.
Стаття 10 проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова», що
повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка з
давніх-давен проживає на території України, дала офіційну назву державі,
сьогодні становить абсолютну більшість її мешканців.

Новим є й положення про те, що «держава забезпечує …функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України» (ст. 10). Згідно з цією ж ст. 10, порядок застосування мов в
Україні взагалі гарантується Конституцією та визначається виключно
законами України. На цьому положенні наголошує й ст. 92 Конституції.
Ст. 138 надає право забезпечення функціонування і розвитку державної та
національних мов в Автономній Республіці Крим самій автономії.

Низка статей містить вимогу щодо обов’язкового володіння державною мовою
кандидатами на посади Президента України (ст. 103), професійних суддів
(ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (ст. 148).

Принагідно зауважимо, що 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України за
конституційним поданням 51 народного депутата України розглянув на
своєму засіданні справу про офіційне тлумачення положень ст. 10
Конституції щодо застосування державної мови органами державної влади,
органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному
процесі в навчальних закладах України і прийняв відповідне рішення. В
ньому, зокрема, зазначено: «Положення частини першої статті 10
Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська
мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим
засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень
органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова
актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших
публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина
п’ята ст. 10 Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами
виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами
місцевою самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови
національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України»
[10, с. 862].

Частина третя ст. 10 проголошує: «В Україні гарантується вільний
розвиток, використання і захист російської, інших мов національних
меншин України». Серед мов національних меншин не випадково вирізняється
російська мова, адже нею користується значна частина населення України,
особливо на сході та півдні країни.

У ст. 11 Конституції України записано: «Держава сприяє консолідації та
розвиткові …мовної …самобутності всіх корінних народів і національних
меншин України». Щодо поняття корінний народ, то термін на його
позначення в українському законодавстві вживається вперше. «Цим
терміном, як правило, – зазначено в «Коментарі до Конституції України»,
– позначається категорія національних меншин, яка є самобутньою етнічною
групою, що склалася історично і споконвіку проживає на території даної
держави. Їх головна відмінність відповідно до Міжнародної конвенції МОП
1989 р. – наявність специфічних прав землевласності чи землекористування
в тих регіонах, в яких вона проживає. Реалізація конституційних положень
щодо корінних народів на терені України потребує розробки і прийняття
спеціального законодавства» [11, с. 45].

У ст. 53 наголошується на тому, що «громадянам, які належать до
національних меншин, відповідно до закону гарантується право …на
вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або
через національні культурні товариства». На це положення звертає увагу й
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (пункт
другий, абзац другий) [10, с. 862].

Новим у чинній Конституції є й положення ст. 10 про те, що «держава
сприяє вивченню мов міжнародного спілкування», хоч визначення поняття та
значення терміна мова міжнародного спілкування не лише в Конституції,
але й у законодавстві України взагалі немає, натомість вживається лише
термін мова міжнаціонального спілкування на території України.

У ст. 12 міститься положення про те, що «Україна дбає про задоволення
…мовних потреб українців, які проживають за межами держави», яке
узаконює широкі можливості для співпраці з українцями, що мешкають за
межами України, створює об’єктивні передумови об’єднання українства
світу навколо національної ідеї.

Частина положень Конституції 1996 р. перенесена як з певними
доповненнями і частковими змінами, так і без них із попередніх чинних
українських Конституцій, як, скажімо, положення ст. 24 про
недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками… (з Конституції
Української СРР 1919 р.), ст. 53 про те, що «громадянам, які належать до
національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання
рідною мовою… » (з Конституції Української РСР 1937 р.), ст. 10 про те,
що «держава забезпечує всебічний розвиток …української мови…» (з
Конституції Української РСР 1978 р.).

Отже, висловлені вище міркування, дають підставу стверджувати, що жодна
з чинних українських Конституції не надавала стільки уваги розв’язанню
мовних питань, як Конституція України 1996 р., в якій успішно
використані нові підходи до вирішення давно насущних проблем.

Література

Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького між
ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська
Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом
Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на
вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом,
року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах \\ Хрестоматія з історії
держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре,
1997. – Т. 1.

Про це докл. див.: Копиленко О.Л. «Українська ідея» М. Грушевського:
Історія і сучасність. – К., 1991; Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія
української Конституції. – К., 1993.

Основи конституційного права України: – 2-ге вид., стереотип. / За ред.
В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний
устрій, права і вольности УНР) (29 квітня 1918 р.) // Хрестоматія з
історії держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.:
Ін Юре, 1997. – Т. 2.

Основний державний закон Української Народної Республіки //
Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції держави і
права України. – К., 1993.

Конституція Української Соціялістичної Радянської Республіки (березень
1919 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За
ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – Т. 2.

Конституція Української Соціялістичної Республіки (1929 р.) //
Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред.
В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – Т. 2.

Конституція (Основний закон) Української Радянської Соціалістичної
Республіки (1937 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України: У
2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – Т. 2.

Конституція (Основний закон) Української Радянської Соціалістичної
Республіки (1978 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України: У
2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – Т. 2.

Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. (справа про
застосування української мови) // Конституційне законодавство України:
Законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення. – К.: Атіка, 2000.

Коментар до Конституції України. – 2-ге вид., виправл. і доп. – К.: Ін-т
законодавства Верховної Ради України, 1998.

* Тут і далі у цитованих текстах збережено правопис оригіналів.

Похожие записи