Конституційні засади суспільного життя

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах
неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації
суспільного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закріплення
в основних законах права приватної власності. Історично це право
розглядалось як природне право людини. «Власність є правом недоторканним
і священним, і ніхто не може бути позбавлений ‘й інакше, ніж у випадку
встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов
справедливого і попереднього відшкодування», — записано у ст. 17
Декларації прав людини і громадянина 1789 p. Отже, наприкінці XVIII ст.
право приватної власності не характеризувалося як політичний і юридичний
абсолют. Доля власності, що належала окремим особам, пов’язувалася з
об’єктивними соціальними потребами. Відповідні конституційні
формулювання вже тоді відбивали намагання узгодити інтереси особи і
суспільства.

Формулювання Декларації прав людини і громадянина знайшли своє
відображення у багатьох конституціях, прийнятих у XVIII—XIX ст. ст.
Проте з часом вже звичайно не йшлося про «священність» власності, а
більше уваги приділялося окремим деталям, пов’язаним з її правовим
режимом. Прийняті в минулому столітті і чинні сьогодні конституції
Бельгії, Люксембургу і Норвегії визнали неприпустимість конфіскації
майна у будь-якій формі, а норвезька Конституція ще й встановила вимогу
повного відшкодування у випадках позбавлення права власності. У
Конституції Нідерландів були визначені основи правового режиму власності
під час війни або стихійного лиха, порядок відшкодування у випадках
знищення або псування майна та вирішення відповідних спорів тощо.

Особливістю Конституції США є те, що в ній формально не було закріплене
право приватної власності. Але це зовсім не означає, що тим самим воно
юридичне не визнавалося. Навпаки, це право сприймається як правовий
постулат, визначальний для суспільного життя. Юридична регламентація
права власності в США, як і в багатьох інших англомовних країнах,
значною мірою здійснюється на основі судових прецедентів. При цьому
останні не проголошують таке право, а встановлюють коло обмежень, за
рамками яких воно реалізується.

У XX ст. соціально-економічний і політичний розвиток багатьох країн
супроводжувався процесом розширення державних функцій, який спочатку не
знаходив адекватного відбиття в основних законах. Такий висновок можна
зробити, аналізуючи зміст нових конституцій. Вони, зокрема, здебільшого
обмежувалися повторенням формулювань про власність, що містились у
конституціях попередніх років.

Відносно, а в деяких випадках значно ширшим є відповідний зміст новітніх
конституцій. Майже всі вони уточнили юридичний статус власності в дусі
соціалізації її значення. Так, у ст. 14 Основного закону ФРН сказано:
«Власність зобов’язує. Користування нею повинно водночас служити
спільному благу». У ст. 29 Конституції Японії зазначено, що «право
власності визначається законом у такий спосіб, щоб воно не зачіпало
суспільного добробуту». Цим за приватною власністю прямо визнається
соціальна функція, і сама власність тісніше прив’язується до потреб
суспільства в цілому.

Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни
в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних
законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ,
присвячений економічній і соціальній раді — органу, до повноважень якого
входять консультування уряду з відповідних питань і розробка
законодавчих пропозицій. Утворення подібного консультативного органу —
національної ради економіки і праці — передбачено також Конституцією
Італії.

Конституції окремих держав містять положення, які встановлюють загальні
засади економічної організації суспільства. Так, у Конституції Італії в
розділі «Економічні відносини» йдеться про форми власності, про свободу
приватної господарської ініціативи, про соціальну функцію кооперацій та
державну підтримку їх, про право трудящих брати участь в управлінні
підприємствами тощо. У ст. 80 Конституції Португалії (редакція 1982 p.)
записано, що організація суспільства грунтується на підпорядкуванні
економічної влади демократичній політичній владі, співіснуванні різних
форм власності, усуспільненні основних засобів виробництва, земель і
природних ресурсів, демократичній участі трудящих в управлінні
підприємствами, у розвитку суспільного сектора економіки. Частина сьома
Конституції Іспанії має назву «Про економіку і господарство». Вона
присвячена викладанню основ правового режиму різних форм власності.
Зокрема, тут закріплено обов’язковість державного планування
соціально-економічного розвитку і зазначено, що таке планування має
здійснюватися на демократичних засадах. Окремі питання економічної
організації суспільства регламентуються у спеціальному розділі
Конституції Греції.

До конституційних положень, пов’язаних з регламентацією засад
економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості
новітніх законів принципи державної політики у відповідній сфері.
Наприклад, у ст. 2 Конституції Італії зазначено, що держава вимагає
непорушних зобов’язань політичної, економічної і соціальної солідарності
у зв’язку з необхідністю гарантувати права людини. Або, як записано в
ст. З, завданням республіки є ліквідація перешкод економічного і
соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність
громадян, перешкоджають всебічному розвитку людської особистості і
реальній участі всіх трудящих у політичній і соціальній організації
країни. Ці та подібні за змістом положення конституцій є, по суті, лише
деклараціями намірів держави.

Свої особливості притаманні конституційній регламентації засад
економічної організації суспільства в країнах Центральної і Східної
Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. Майже в
усіх відповідних конституціях проголошений відхід від старих форм
господарювання і задекларовані принципи ринкової економіки. «Ринок,
вільна економічна ініціатива, добросовісна конкуренція є головними
чинниками економіки», — зафіксовано у ст. 9 Конституції Молдови. В
Конституції Угорщини визначено, що економіка країни має ринковий
характер, і публічна та приватна власність користуються однаковою
підтримкою і знаходяться у рівних умовах (ст. 9). У ст. 37 Конституції
Киргизстану міститься таке положення: «Соціальна діяльність держави не
повинна призводити до заміни державним опікуванням економічної свободи й
активності, можливості громадянина самостійно досягати економічного
добробуту для себе і своєї родини».

Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у першій половині
90-х років XX ст., є більш широкий обсяг відповідної регламентації. У
переважній більшості конституцій визначене коло головних об’єктів
державної власності та викладені основи режиму їх використання і
декларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У
деяких з цих конституцій регламентації засад економічної організації
суспільства присвячено спеціальні глави і статті. Зокрема, у структурі
Конституції Литви є глава «Народне господарство і праця», а в
Конституції Македонії — глава «Основи економічних відносин». Конституція
Словаччини містить главу під назвою «Економіка Словацької Республіки», а
Конституція Узбекистану — главу «Економічні засади суспільства».
Красномовними є також назви окремих статей Конституції Молдови: «Основні
принципи власності», «Економіка», «Зовнішньоекономічна діяльність» тощо.

Важливою складовою конституційної регламентації засад економічної
організації суспільства слід вважати положення основних законів про
соціально-економічні права. На думку деяких зарубіжних державознавців,
значення відповідних положень не обмежується завданнями такої
регламентації, і соціально-економічні права є частиною так званого
каталогу прав і свобод особи.

Разом з тим багато теоретиків-конституціоналістів не відносить ці права
до загального каталогу прав і свобод. Виходячи з того, що реалізація
соціально-економічних прав обмежена навіть у найбільш розвинутих країнах
умовами суспільного життя, вони звичайно розглядаються як декларовані
державою соціальні сподівання. Відповідні положення конституцій
характеризуються як програмні. З іншого боку, підкреслюється, що на
основі цих положень не виникають суб’єктивні права, які можуть бути
захищені в суді. А саме останнє визначає природу реальних прав і свобод
особи. На думку багатьох юристів, відсутність можливостей судового
захисту спрощує ситуацію і дає змогу без особливих застережень
декларувати широке коло відповідних сподівань, що й спостерігається в
текстах деяких основних законів.

Незважаючи на викладене, закріплення положень про соціально-економічні
права е однією з особливостей новітніх конституцій. Найповніше вони
викладені в основних законах Греції, Іспанії, Італії, Португалії, в
конституціях більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих,
що утворилися на терені колишнього СРСР.

Одним з визнаних соціально-економічних прав є право на працю. В деяких
конституціях йдеться не лише про право на працю, а й декларується
обов’язок держави заохочувати створення умов, які б зробили це право
реальним. За працюючими визнається право на винагороду, що відповідає
виконаній роботі і витраченим зусиллям, право на оплачувану відпустку,
встановлюється вимога юридичної регламентації максимальної тривалості
робочого дня тощо. Іноді для позначення згаданих положень застосовується
термін «свобода праці».

До деяких новітніх конституцій включені положення про
соціальний захист дітей, молоді, старих та інших категорій населення.
Більшість новітніх конституцій містить положення про захист
навколишнього середовища і про право користуватися ним. Конституційними
новаціями останніх десятиліть е положення про так звані
соціально-культурні права. Йдеться не тільки про право на освіту, а і
про свободу творчості й наукових досліджень, свободу викладання у
навчальних закладах, право на заняття фізичною культурою і спортом, на
користування досягненнями культури тощо. Конституційне закріплення
відповідних положень нерідко супроводжується визнанням необхідності
державних заходів щодо їх реалізації.

Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна
вважати проголошений в основних законах ряду країн принцип соціальної
держави. Уперше він був декларований в Основному законі ФРН:
«Федеративна Республіка Німеччини є демократичною і соціальною
федеративною державою» (ст. 20). У подальшому ідея соціальної держави
була зафіксована в конституціях деяких інших держав, включаючи держави
Центральної і Східної Європи та ті, що утворилися на терені колишнього
СРСР.

Ідея соціальної держави, попри її абстрактність, по-різному тлумачиться
в зарубіжній конституційній теорії. Найбільшу увагу їй приділено в
німецькій юридичній літературі. Іноді цю ідею пов’язують з узагальненим
поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня
економічного добробуту і культури, доступного усім верствам і групам
населення. В іншому випадку вважають, що ідея соціальної держави
відображає посилення ролі держави в регулюванні різного роду
соціально-економічних процесів. Водночас вказують на визнання
суспільством відповідальності перед його членами.

Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація
окремих сторін суспільного життя, можна виділити положення про
взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в
основних законах свободи віросповідання (нерідко — свободи совісті).
Наприклад, у ст. 16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна,
релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть
бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку,
що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення
своєї думки з питань ідеології, релігії або віросповідання.

За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від
держави і користуються її підтримкою, зокрема, через сприяння релігійній
присутності в армії, лікарнях, в’язницях, притулках і дитячих будинках
(ст. 29).

У прийнятих в XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембургу
визначено, що цивільний шлюб має передувати церковному. При цьому в усіх
випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково
прихильною до всіх конфесій.

Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях церковного і
світського виховання й освіти. «Релігійне навчання в державних школах,
за винятком неконфесійних, є обов’язковим», — зафіксовано в ст. 7
Основного закону ФРН. Але водночас застережено, що держава має право
нагляду за таким навчанням, і жоден викладач не може бути примушений
провадити його. У § 2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які
сповідують євангелічну лютеранську релігію, зобов’язані виховувати в ЇЇ
дусі дітей. У Конституції Туреччини застережено, що «виховання і
навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом і контролем
держави. Навчання релігійній культурі і моральне виховання повинні бути
обов’язковими у програмах початкових і середніх шкіл» (ст. 24).

У конституціях окремих держав та чи інша конфесія проголошена державною
або національною. «Євангелічна лютеранська церква є національною
церквою» (§ 4 Конституції Данії). Статус євангелічної лютеранської
церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та
Норвегії. Згідно з положеннями британської конституції, монарх є главою
англіканської церкви.

У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою
відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з положеннями про
відокремленість релігійних установ від держави і про неприпустимість
використання їх у політичних цілях зазначено, що «традиційною релігією в
Республіці Болгарія є східно-православне віросповідання».

Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить
спеціальний розділ «Відносини між державою і церквою», де, зокрема,
записано, що «панівною релігією в країні є релігія східно-православної
церкви Христової» (ст. 3), визначено засади церковного управління.
По-друге, в іншому розділі спеціально визначено статус гори Афон —
місцевості, де розташовані монастирі, що належать до різних православних
автокефальних церков. Як зазначено в ст. 105, частина Афонського
півострова наділена «давнім привілейованим статусом самоврядної частини
Грецької держави». В духовному відношенні відповідна територія
підпорядкована Вселенському (Константинопольському) патріарху. Всі
особи, що ведуть там чернече життя, автоматично стають громадянами
Греції. На цій території, що відома як Свята гора, заборонено селитися
іновірцям і розкольникам. Докладний режим Святої гори визначається так
званою конституційною хартією, яка затверджується Вселенським патріархом
і грецьким парламентом.

Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного
регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно
для так званих мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу
відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті.
Закріплення цієї ролі здійснюється звичайно шляхом конституційного
проголошення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроблено
застереження про неприпустимість перегляду їхніх положень щодо статусу
цієї релігії (Бахрейн, Марокко).

У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної
релігії є лише визнанням того факту, що його сповідує майже все
населення. Водночас у конституціях ідеться про відданість ісламським
традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як «релігія
президента». Як правило, визнання ісламу державною релігією сполучається
із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі
кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані
при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та
країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як
ісламська (Афганістан, Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної
політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у
суспільному житті.

Усе вищевикладене не суперечить висновку про те, що конституції є
насамперед основними законами держави, а не суспільства, хоча вони
певною мірою і звичайно в самому загальному вигляді регламентують
суспільне життя.

Похожие записи