Реферат на тему:
Класифікація джерел доказів
У кримінально-процесуальній літературі існують різні погляди щодо
класифікації джерел доказів. На думку В. Д. Арсень-єва, джерелами
доказів є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти,
документи, місце виявлення і вилучення речових доказів3.
Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи (свідки,
потерпілі, обвинувачені тощо), не отримано і не закріплено в
передбаченій законом формі (у протоколах допиту свідків, потерпілих,
обвинувачених тощо), доказів, а відповідно, і їх джерел, не існує.
В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття джерел
доказів. Показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого,
висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи
вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то
такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду предмета і сам
предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають показання та
висновки; носіями речових доказів є, на його думку, слідчий і поняті. М.
К. Треушніков також зазначає: «джерелами доказів є об’єкти матеріального
світу, які зберігають інформацію про факти. Ними можуть бути люди
(сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі».
Слуїпною, на наш погляд, є думка М. М. Михеєнка, що називати джерелами
доказів осіб, які дають показання і висновки, складають різні документи,
не зовсім правильно. Точніше було б називати їх носіями можливої
доказової інформації. Вони відіграють важливу роль у формуванні доказів
у ході слідчих і судових дій, але все ж не є безпосереднім
процесуальним, юридичним джерелом доказів, що є в справі. Доки доказова
інформація, яку мають певні особи, не одержана і не закріплена в
передбаченій законом формі, доказів немає, а отже, і їх джерел. Що
стосується місця виявлення і вилучення речових доказів, то воно має
значення тільки для визначення належності і достовірності цих доказів, а
не як джерело2. Крім того, виявлені і вилучені предмети стають речовими
доказами тільки тоді, коли вони уважно оглянуті, по можливості
сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до
справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або
ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК України).
Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів
розуміють процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться
в сферу процесуального доказування3. Безперечно, носій можливих доказів
відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових
дій, але все ж не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів.
Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що класифікація джерел
доказів у працях вчених і практичних працівників розглядається
по-різному.
Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством джерелами
доказів є:
— показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;
— висновок експерта, речові докази;
— протоколи слідчих та судових дій;
— протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за
результатами оперативно-розщуко-вих заходів;
— інші документи.
Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК України і є вичерпним. Однак
згідно з проектом1 КПК України (за станом на 25 квітня 2003 p.),
підготовленого робочою групою, утвореною розпорядженням Голови Верховної
Ради України №25 від 15 січня 2003 р. (ч. 2 ст. 151), процесуальними
джерелами доказів є також пояснення громадян і службових осіб, показання
цивільного позивача і цивільного відповідача. Запровадження вказаних та
інших, які ще розробляються процесуальною наукою, слідчих і судових дій
зумовлюється потребами практики. Тому не можна погодитися з думкою М. М.
Михеєнка, який стверджував, що немає необхідності розширювати перелік
процесуальних джерел, вказаний у ч. 2 ст. 65 КПК України, додаючи до
нього нові, самостійні джерела доказів: показання цивільного позивача,
цивільного відповідача та їх представників, представника неповнолітнього
обвинуваченого, матеріали, одержані в результаті застосування
науково-технічних засобів у кримінальному судочинстві4 і навіть в
оперативній діяльності5.
Дійсно, розгляд цивільного позову в кримінальній справі є складовою
частиною кримінального процесу, і його доказування проводиться за
правилами і засобами, передбаченими кримінально-процесуальним
законодавством. У кримінальних справах цивільним позивачем звичайно є
особа, потерпіла від злочину, і вона допитується як потерпілий.
Якщо ж необхідно допитати представника цивільного позивача чи
відповідача, то ця обставина виключає його участь у справі як
представника (ст. 63 КПК України). Однак одержання показань від
законного представника неповнолітнього обвинуваченого (підсудного) не є
перешкодою для його участі у справі як представника (ч. З ст. 44 КПК
України).
Матеріали, одержані в результаті застосування науково-технічних засобів
при провадженні слідчих і судових дій по збиранню і перевірці доказів
(фонограми, фотографії, кінострічки тощо), слід також визнати
документами, а не звичайними додатками до протоколів цих дій1, а при
правильному процесуальному оформленні як самостійні докази, а в окремих
випадках — джерелами доказів у конкретній кримінальній справі.
Не можна погодитися з авторами, які стверджують, що реалізація
пропозицій про визнання самостійним джерелом доказів матеріалів
застосування науково-технічним засобів в оперативній діяльності відкрила
б широку дорогу для проникнення в кримінальний процес даних, одержаних у
процесі оперативної роботи органів дізнання, що призвело б до порушень
законності і охоронюваних законом прав і інтересів особи2.
Як видно із чинного кримінально-процесуального законодавства (ч. 2 ст.
65 КПК), протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими
органами за результатами оперативно-розшукових заходів з 29 червня 2001
р. уже визнаються доказами і слідчо-оперативна практика не знає
серйозних прикладів порушення законності при провадженні органами
дізнання і слідчими вказаних процесуальних і слідчих дій.
Показання свідків
Показання свідків — це найбільш поширений вид джерел Доказів. Це
пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути
допитані як свідки. Яксвідкаможе бути викликано кожну особу, про яку є
дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може
бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі,
зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого,
підозрюваного і потерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2
ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).
Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім’ї,
близьких родичів, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів
їх сім’ї, зобов’язані роз’яснити їм право відмовитись давати показання,
про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового
засідання.
Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно
до закону кожен адвокат складає адвокатську присягу і згідно з нею йому
забороняється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в
зв’язку з виконанням ним обов’язків представника потерпілого, цивільного
позивача і цивільного відповідача.
У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, яка раніше займала
інше процесуальне становище по даній справі.
За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була в цій
справі обвинуваченим. Наприклад, у разі якщо під час дізнання або
досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб,
а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших
обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по
справі як свідка.
Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе
кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо
неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа
перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судового
розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за
конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих
самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.
Свідками можуть бути особи як не зацікавлені, так і зацікавлені у
вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які
були з ним у неприязних стосунах родичі потерпілого тощо. Всі ці
обставини, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись
при остаточній оцінці показань зазначених свідків
Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка
провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша
шкода: моральна, фізична або майнова.
Давати показання — право, а не обов’язок потерпілого, проте якщо він
погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу
завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну
відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.
Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню
по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу
обвинуваченого або підозрюваного та його взаємовідносини з ним.
Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потерпілий, джерело яких
невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на
повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в
сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не
може бути обґрунтовано суперечливими показаннями потерпілого, не
підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обставинами
справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і
фактів, зокрема якщо він перебував у стані сп’яніння, за підозрою
потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з
обвинуваченим. Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було
застосовано неправильний допит, не може бути визнано джерелом доказу у
справі.
показання підозрюваного та обвинуваченого
Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через
підозріння у вчиненні злочину, а також осо-У» До якої застосовано
запобіжний захід до винесення поднови про притягнення її як
обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання
щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування
запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по
справі (ч. 1 ст. 73 КПК).
Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо
доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову
слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК).
Обвинувачений має право давати показання по пред’явленому йому
обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів,
що є в справі.
Давати показання і відповідати на запитання — це право, а не обов’язок
підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу
неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх
показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та
інших незаконних заходів забороняється.
Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне
або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому
злочині, самообмову, обмову та алібі.
Самообмова — це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони
зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш
тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за
вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою
роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді.
Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він
викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути
співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або
іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або
применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину,
заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний
вплив з їх боку.
Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не
міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення
перебував у іншому місці. Обов’язок перевірки алібі лежить на органі
дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та
обвинувачуваний, їх захисники мають право, але не зобов’язані, наводити
докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про
алібі не спростовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд
першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.
Висновок експерта
Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність
фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що
містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та
суду, встановлених у результаті досліджень матеріальних об’єктів,
проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших
спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та
фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі
процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням
органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).
Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він:
а) є результатом дослідження;
б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без
використання яких є неможливим такедослідження;
в) складається з додержанням встановленого процесуального порядку;
г) спирається на зібрані у справі докази.
Експерт надає висновок лише за умови безпосереднього дослідження
матеріальних об’єктів експертизи чи за умови такого дослідження з
використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на
основі матеріалів справи. Правдивість висновків експерта, який
використовував відомості з протоколів допитів, інших письмових
матеріалів, певна річ, залежить від достовірності останніх. Наприклад,
М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх
висновків вкладає не Тільки результати дослідження ним відповідного
об’єкта на основі спеціальних знань, а и матеріали досудового та
судового слідства…» …». З таким поглядом на цю проблему не можна
погодитися. У тих випадках, коли об’єктом експертизи є факт, який не
можна безпосередньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан
психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), експерт будує свої
висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків,
потерпілих, обвинувачених, документах тощо.
Експертне дослідження виконується в процесі доказування та є його
складовою частиною й підпорядковане тим самим цілям. Отримавши висновок
експерта, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують
його впродовж усього процесу доказування.
У ході експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, встановлення
істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу
дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді). Ця особливість дозволяє
пояснити, чому законодавець встановив систему спеціальних процесуальних
гарантій, додержання яких має сприяти вірогідному, повному та
об’єктивному встановленню фактів експертом і всебічній перевірці його
висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею).
Сукупність цих гарантій утворює процесуальну форму, особливості якої
відрізняють експертизу від інших способів доказування.
Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи,
визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні
права та обов’язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді),
інших учасників процесу, а також експерта у зв ‘язку з проведенням ним
досліджень2.
Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту
відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох
експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди,
то кожний з них складає свій окремий висновок.
Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора
і суду (судді), не є обов’язковим, але «погодження з ним має бути
вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст.
75 КПК).
Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в
кримінальних і цивільних справах» від ЗО травня 1997 р. № 8 наголосив,
що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що
згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили
та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за
внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному,
повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не
слід надавати перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу
проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи або тим,
який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти 3 і 13 зазначеної
постанови)1.
Речові докази
Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були
знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були
об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним
шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття
злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи
пом’якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед цих
предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші,
продукти харчування тощо).
Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає
визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями
при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям
вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним,
звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний
засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його
використання було безпосередньо пов’язано з вчиненням дій, що ходять до
об’єктивної сторони складу злочину.
Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження,
бо вони пов’язані не з подією, що розслідується, а з фактом
розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при
експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових
доказів.
Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця
події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. їх можуть
також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний,
обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни.
Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості
сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до
справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або
ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених
під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить
дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це
неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).
Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів,
які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для
зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При
передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до
іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі
справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із
справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення
справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для
успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).
Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до
закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.
Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а
заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх
клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК).
У разі виникнення спору про право власності на предмети, що є речовими
доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду,
винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80
КПК).
Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не ожна повернути
власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним
організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні
речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі
самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на
момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).
Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою
суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття
справи. При цьому:
1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але
тільки у разі умисного використання їх длядосягнення злочинного
результату;
2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або
знищуються;
3) речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бутивикористані,
знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть
бути передані їм;
4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в
дохід держави;
5) гроші, цінності та інші речі, що були об’єктом злочинних дій,
повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено —
переходять у власність держави.
Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в
порядку цивільного судочинства.
Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку,
передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних
засобів зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них
підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення
справи (ст. 82 КПК).
Протокол
Протокол — це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх
зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).
У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і Дата його
складання; посади і прізвища осіб, що проводять слідчу дію; прізвища
осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб;
роз’яснення їх прав і обов’язків; зміст проведеної слідчої дії, час її
початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при
виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу,
щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій
передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК,
обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523
КПК.
Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої
дії, при цьому їм роз’яснюється їх право робити зауваження. Зазначені
особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.
Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.
Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а
також перекладач, поняті, якщо БОНИ були присутні, та інші особи, які
були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих
осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати
протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До
протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису,
кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що
пояснюють його зміст.
Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться
підписати протокол, то це зазначається в протоколі й підтверджується
підписом особи, яка провадила слідчу дію.
Протокол судового засідання в суді першої та апеляційної інстанцій веде
секретар судового засідання. У протоколі зазначаються:
— місце та час початку і закінчення судового засідання;
— назва і склад суду;
— справа, яка розглядалась;
— секретар;
— сторони;
— особи, які не з’явились в судове засідання, та причиниїх неявки;
— дані про особу підсудного;
— дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;
— дані про роз’яснення підсудному та іншим учасникампроцесу їх прав та
обов’язків;
— ухвали та постанови суду, прийняті без видалення донарадчої кімнати;
п пя-гтя доказів і їх класифікація. Класифікація джерел… 67
всі розпорядження головуючого і дії суду в тому порядку, в якому вони
відбувались;
-всі клопотання і заяви учасників процесу;
докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного,
потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні
запитання;
послідовність і короткий зміст судових дебатів;
короткий зміст останнього слова підсудного;
проголошення вироку та роз’яснення порядку і строку його оскарження.
Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового
засідання, він повинен бути виготовлений не пізніше семи діб з дня
закінчення судового розгляду справи, про що повідомляються учасники
судового розгляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).
Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами опєративно-розшу-кових заходів. Верховна Рада України у
червні-липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла
пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.
Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального
кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2535-ПІ ч. 2 ст. 65 КПК
доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими
органами, з відповідними додатками при провадженні
оперативно-роз-шукових заходів визнаються доказами, якщо вони,
безперечно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні
дані, що мають значення по кримінальній справі.
Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи,
додатки до них, в законі не вказано. Очевидно, це органи дізнання:
міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто
органи, перелічені вст. 101 КПК.
Наприклад, міліція як орган дізнання при провадженні
оперативно-розшукових заходів, а також виконанні дору-ень слідчого,
прокурора, судді (суду) по кримінальній праві складає протоколи оглядів,
документів, предметів, риміщення і при цьому вилучає різні речі
(наприклад, порошок схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки
до них після правильного процесуального оформлення можуть стати
джерелами доказів.
Документи
Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено
обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи
зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій,
наприклад знаряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83
КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення
саме його зміст, а не якісь інші його якості.
Формулювання «інші документи», що використовується для визначення одного
із видів джерел доказів у кримінальному судочинстві, на наш погляд, є
вдалим. Законодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші документи,
підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами
доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК відсутнє слово «інші», а
сама стаття називається «Документи».
Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при визначенні одного із
джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою
природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне
значення.
Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті джерела доказів, у яких
викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи.
Законодавець, акцентувавши увагу на понятті документа, не згадав про
його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, перетворення і
передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як
джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в
кримінально-процесуальній літературі.
Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як матеріальний об’єкт, що
містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та
інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й
відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи
усної мови.
Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової
інформації — формулювати як матеріальний носій, який містить відомості,
що мають значення для
У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД,
прийнятому в 2000 р. на сьомому пленарному засіданні Міжпарламентської
асамблеї держав-учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157
розділу IV було дано поняття документа як джерела доказів у
кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який
запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у
словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для
збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть
мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як
джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального
судочинства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його доцільно
застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень
нового КПК.
Визначати документ як будь-який запис на паперовому, електронному або
іншому носії уявляється дещо неправильним. Акцентувати увагу на тому, що
документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб
фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним
смисловим елементом структури поняття документа як джерела доказів є
його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об’єктом
пізнання та оцінки в кримінальній справі під час її розслідування.
Документ як джерело доказів у кримінально-процесуальному розумінні — це
матеріальний об’єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає
відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення
і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами
або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно
відтворювати у вигляді зображень або усної Мови’ пеРедавати і тлумачити
думку людини, складений пев-
к особою, підприємством, установою, організацією, одер-ании у
встановленому порядку органами розслідування або УДом і доданий до
матеріалів кримінальної справи.
Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру
кримінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:
— документ завжди є матеріальним об’єктом;
— документ є джерелом доказової інформації лише у разіякщо в ньому
зафіксовані відомості про події та факти, щ0мають значення для
правильного вирішення кримінальноїсправи;
— зміст документа має засвідчувальний або описовийхарактер. Поділ
документів на «засвідчувальні» й «описові»досить умовний, оскільки
документ, що засвідчує факти,обов’язково їх описує (точніше викладає
відомості про них)і, навпаки, документ, що описує факти, може бути
використаний для їх засвідчення. Йдеться про відмінність цільового
призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації
описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;
— відомості, що містяться в документі, фіксуються будь-яким способом, що
дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за
допомогою технічнихзасобів або усної мови;
— відомості засвідчуються чи описуються органами абоособами, від яких
документ виходить, у межах їх посадовоїкомпетенції або, якщо документ
виходить від громадянина, —в межах повноважень і фактичної
поінформованості;
— документ має бути одержаний в установленому кримінально-процесуальному
порядку органами розслідуванняабо судом і доданий до матеріалів справи.
Таке розуміння сутності документа як джерела доказової інформації, на
нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
