Реферат на тему:

Катування. Погроза вбивством

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або
фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або
інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу
вчинити дії, що суперечать їх волі,—

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою
осіб,—караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом катування є здоров’я, а додатковим
обов’язковим — воля, честь і гідність особи.

2. З об’єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діями —
нанесенням побоїв, мученням або іншими насильницькими діями; 2)
наслідками у вигляді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи
морального страждання; 3) причинним зв’язком між вказаними діями і
наслідками.

Про поняття побої див. коментар до ст. 126. Мучення (або заподіяння мук)
— це дії, пов’язані з тривалим позбавленням людини їжі, пиття чи тепла,
утриманням її в шкідливих для здоров’я умовах (наприклад, в умовах, які
позбавляють людину будь-якого із її природних почуттів — зору, слуху,
просторової або часової орієнтації) тощо. До інших насильницьких дій
можуть бути віднесені різні посягання на статеву недоторканість особи,
дії, характерні для мордування (про поняття мордування див. коментар до
ст. 126), а також інші подібні дії, серед яких найбільш поширеними є
підвішування тіла, придушування, тривала ізоляція, вплив на людину
постійним та голосним звуком, примушування їсти неїстівні речовини тощо.
Усі подібні дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою і
здатні принизити особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі,
зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті
неприродним способом, то вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю
алочинів, передбачених ст. ст. 127 і, відповідно, 146, 152, 153.
Завдання побоїв і мордування під час катування повністю охоплюється ст.
127.

3. Суб’єкт катування загальний. Насильницькі дії, вчинені
служ-бовими^особами з метою спонукання потерпілого до дій, що суперечать
його волі, можуть бути кваліфіковані, зокрема, за ст. ст. 365 (424) або
373.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Метою
насильницьких дій при катуванні є намагання примусити потерпілого або
іншу особу до дій, що суперечать їхній волі, наприклад, надати певні
відомості чи зробити визнання, вчинити самокалічення тощо. Якщо такі дії
вчинені з метою отримати чуже майно чи право на майно, вони
кваліфікуються за ст. 189, з метою протидії законній господарській
діяльності — за ст. 206, а з метою примушування потерпілого до виконання
чи невиконання цивільно-правових зобов’язань — за ст. 355.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його повторно або за
попередньою змовою групою осіб. Про поняття повторності і попередньої
змови групи осіб див. коментар до ст. ст. 32 і 28.

Конституція України (ст. 28).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 5).
.„Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня
1966 р.(ст. ст. 7 ПО). Ратифікований СРСР 18івересня 1973р.

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. Ратифікована
Україною 17липня 1997р.(ст. 3).

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження {покарання від 10грудня 1984
р.)

Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 28 листопада
1987 р Ратифікована Україною24 січня 1997р.

Принципи медичної етики, що відносяться до ролі працівників охорони
здоров’я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених або затриманих осіб від
тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження І покарання від 18 грудня 1932 р. идшішвцумен

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МО З№ 6 від 17 січня 1995р. (п. 3).

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження —

карається громадськими роботами на строк від ста пятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями або
бездіяльністю; 2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості
тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком між зазначеними діянням і
наслідками. Про поняття тяжких та середньої” тяжкості тілесних ушкоджень
див., відповідно, ст. ст. 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало
наслідком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних
обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки
тощо) і воно є ознакою відповідного складу злочину, вчинене слід
кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин
(наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, ч. ч. 1 і
2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 не
потрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство
через необережність.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128
наслідків — тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він
відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних
ушкоджень, відповідальність за яке настає за ст. ст. 121 і 122: вона
характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або
злочинної недбалості.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини’^ і від 1 квітня 1994 р. (п. 26).

Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення
цієї погрози,—карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням
волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи,—карається
позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

1. Об’єктом злочину є особиста безпека особи.

2. З об’єктивної сторони злочин проявляється у залякуванні потерпілого
позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій
формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.

Про поняття вбивства див, ст. 115 і коментар до неї. Погроза вбивством
має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається
достатністю підстав побоюватися її виконання, які у кожному випадку є
різними. При визначенні реальності погрози значення має з’ясування
форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, характеру
попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе
значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і
присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: винний
усвідомлює, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у
потерпілого побоювання за своє життя, і бажає цього. При вчиненні
злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129, той факт, що погроза вбивством
висловлюється членом організованої групи, має усвідомлюватися як винним,
так і потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його членом організованої
групи (ч. 2 ст. 129). Про поняття організованої групи див. ст. 28 і
коментар до неї.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини,—

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк
до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є
носієм цього вірусу,—

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи
більше осіб або неповнолітнього,—

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,—

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) — це особливо небезпечна
інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і
через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та
ефективних методів лікування призводить до смерті.

2. Об’єктом злочину виступають життя і здоров’я людини.

3. Об’єктивна сторона злочину виражається у: 1) свідомому поставленні
іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної
інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);
2) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної
хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2
ст. 130); 3) умисному зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч.
З ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус
імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби
(носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини,
покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі
особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції, відбуваються
глибокі патологічні зміни, які роблять людину безза-

хисною від різноманітних хвороб, у т.ч. тих, які в звичайних умовах не
становлять небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, які
виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями,
гельмінтами, іншими патогенними паразитами), передаються від заражених
осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Законодавство про
охорону здоров’я не вживає поняття невиліковної” інфекційної хвороби.
Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби,
які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у
значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням
цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, хвороба
Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма
тощо.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати,
зокрема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих
контактів, наданні донором — ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або
тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення
розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання
нестерилізованих шприців для інфекцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі
обов’язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції,
запропонованих закладами охорони здоров’я; б) повідомити осіб, які були
з ними у статевих контактах, до виявлення факту інфікованосгі про
можливість їх зараження; в) відмовитися від донорства крові, її
компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для
використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і
визнається закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну
небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Для
притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення
те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на
вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом
невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб
потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Даний
злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження
ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має
значення те, було потерпілого лише ВІЛ-ін-фіковано або він фактично
захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок
зґвалтування потерпілої особи або насильницького задоволення статевої
пристрасті неприродним способом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст.
153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової
кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом
сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і
статевої недоторканості, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, ст. ст. 155 або 156.

4. Суб’єкт злочину — осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє
на невиліковну інфекційну хворобу (у т.ч. ВІЛ-інфікова-ний) і знає про
це.

Особі, в якої, за даними медичного огляду, виявлено ВІЛ-інфекцію,
повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому
проведено огляд, з урахуванням вимог законодавства щодо конфіденційності
зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікова-ному повідомляється про
необхідність дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії
дотримання прав і свобод ВІЛ-інфіко-ваних, а також про кримінальну
відповідальність за свідоме поставлення у небезпеку зараження та
зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130,
характеризується непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.
Вчинення з прямим умислом дій, спрямованих на те, щоб заразити іншу
особу вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини, якщо фактичне зараження не
відбулося, слід розцінювати як замах і кваліфікувати за ст. 15, ч. 4 ст.
130.

Для суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна
необережність у вигляді злочинної самовпевненості. Зараження іншої
людини вірусом невиліковної інфекційної хвороби, вчинене особою, яка не
знала, що вона є носієм такого вірусу, але за обставинами справи могла і
повинна була передбачати настання суспільне небезпечних наслідків
(злочинна недбалість), за наявності підстав слід кваліфікувати за ст.
ст. 119 або 128.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130,
характеризується прямим або непрямим умислом. У тому разі, коли
встановлено умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного
необхідно додатково кваліфікувати за ст. 11.5.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є
зараження: 1) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130).
Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133.

Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого
імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” в редакції від 3
березня 1998 р.

Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення “ від 24 лютого 1994 р. (ст. 28)

Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня
2000р.

Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня
2001 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфєхцп, обліку
ВІЛ-інфікова-них і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними.
Затверджені постановою КМ №2026 від 13 грудня 1998р.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від
роботи або іншої діяльнзсті. Затверджена наказом МОЗ № 66 від 14 квітня
1995р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних
хвороб людини іносійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ
№ 133 від 19 липня 1995 р.

Похожие записи