Курсова робота з правознавства:
КАТЕГОРІЇ ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПРИЧИНИ ЇХ ВИНИКНЕННЯ.
Розділ I
Поняття і ознаки правопорушень.
Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону.
Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто
люди-
на виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено
зако-
ном. На жаль, є й інші випадки.
Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від ці-
лей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної
поведінки.
Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомір-
ної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка
здійсню-
ється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є
не фор-
мою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка,
оскіль-
ки вона має антиправову природу, входить до механізму правового
регулюван- ня тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина.
Під протиправною
поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів
суспіль- ства в цілому, окремих його груп, конкретних людей,
контролюючих його сві-
домістю і волею.
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується по-
рушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.
Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний
індиві-
дуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення – посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей
закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті
сус-
пільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).
Про-
типравність – юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів
пануючого класу чи всього народу.
Правопорушення – це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне,
винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке
перед-
бачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична
відповідаль-
ність.(
Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим,
груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені
державою.
Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характерис-
тика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на
його родові властивості і ознаки.
Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні
являються представлення про те, що воно характеризується суспільною
шкідли-
вістю і протиправністю.
Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака,
виз-начальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа,
відме-
жовуюча правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість проявляється
в
тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і
цін-
ності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт
право-
порушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве,
цінне для нього. Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення
полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на
умови його існуван-
ня. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням,
це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення
сус-
пільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм
життєдіяль-
ності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин,
вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.
Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні
спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій
особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в
цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного
життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями.
Усі правопо- рушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки
вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної
особи, держави чи сус- пільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи
юридично закріплені права
правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям.
Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною,
ко- ли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну
безпеку
тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед
усіх правопорушень.
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься
до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість
вияв-
ляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні
сус-
пільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним
умо-
вам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних
фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються
свідомо-вольовим харак-
тером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень – вимірюється
кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем
можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один
юридичний факт нега-
тивно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт
вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість
подіб-
них фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне
функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює не відновлювані
збитки суспільству чи людині.
Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають
свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім
цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а
зумовлюватись певни-
ми причинами і тому повторюватись у часі.
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це
означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не
відповідає
вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридич-
ного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання
юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах.(
Сут-
ністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення
його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства,
зазіхає на свобо-
ду інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням
забороня-
ючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням
не-
використання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації
зале-
жить від власного розсуду суб’єкта.
Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпеч-
ністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане
проти-
правним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення
проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної
небезпечності, потре-
бує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична
сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу
майже загаль- новизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в
правотворчому акті виз- начає протиправність діяння. Такий підхід, який
сприймався в якості право- творчої і правоприміненої доктрини породжував
правопорушні акти і призво- див до притягнення до юридичної
відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.
Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його
сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.
По-перше, протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно
шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе
(небез-
печне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості
протиправ-
ного.
По-друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.
Об’єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає
на сут- тєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право:
охоронний ним загаль- ний інтерес, той порядок в суспільних відносинах,
який підтримується при до- помозі правового інструментарію, прогресивну
діяльність і конструктивні спо- соби його здійснення. Правопорушенню
належить те, що береться ним під охо- рону. Саме в цьому значенні
протиправне невідокремлене від суспільно небез- печного, шкідливого.
Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини – внутрішнього
негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина
відок- ремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що
суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не
відображають нега-
тивного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад,
необхідна оборона). Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як
почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються
на його користь (ст.62 Конституції України).
Отже, правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе,
небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не
будь-яке проти-
правне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини
особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно протиправних
діянь. Ос-
танні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи
необережнос-
ті) не містять. Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього
негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій
чи громадян і юри-
дичної відповідальності в суспільстві не притягують. Винятки складають
ви-
падки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його
власни-
ка, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові
об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична
відповідальність. Однак відповідальність в цих випадках має відновний
характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі
вини, недопустима.
Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість
покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної
відпові-
дальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального
харак-
теру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини
зобов’язу-
ються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування
дер-
жавного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права
і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично
закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення
природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві,
повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які
ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією
права і закону.
Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діян-
ням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки
зу-
мовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Правопорушення – це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявля-
тися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням
думки, почуття, психічні процеси тощо).(
Також правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто в момент
здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників,
знахо-
диться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і
добро-
вільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій
діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі
наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння
деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не
вважаються).
Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визна-
чити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний
вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.
Розділ II
Види правопорушень.
Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації пра-
вопорушень. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за
різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкід-
ливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за
розповсюд-
женням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за
процедура-
ми їх розгляду.
Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небез-
пеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються,
до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні,
правопору-
шення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і
колек-
тивні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і
дисциплінар-
ні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення –
договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері
суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в
суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступе-
нем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і
про-
ступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і
сту-
пінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю
об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння,
обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими),
розміром і характером зав-
даної шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю проти-
правних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і
інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив
на виз-
нання того чи іншого діяння в якості протиправного.
Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша
небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад,
власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини.
Юридичним вира- зом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх
заборона кримінальним зако- ном і застосування за їх скоєння
кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено
вичерпний перелік злочинів.
Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнан-
ня того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в
залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема
розмежування кримі-
нальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу
між ними досить не просто.
Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що
посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під
загрозою покарання.(
Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином
визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне
діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України,
його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні,
трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше
передбачене кримінальним законом сус-
пільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія
або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння,
передба-
ченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної
не-
безпеки.”(
Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно місти-
ти в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна
небезпечність; ви-
нність; караність.
Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними ді-
ями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої
шко-
ди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.
Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак зло-
чину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків,
що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння,
формою та ступенем вини.
Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише
діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися
злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо
воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема
злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це
не злочин.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі
іс-
нують певний вид і термін покарання.
Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна
з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином
вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопору-
шенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад
злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із
перелічених ознак, то воно не вважається злочином.
Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:
1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та
ін.);
2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда,
розголо-
шення державної таємниці та ін.);
3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність,
злов-
живання владою або посадовим становищем тощо);
4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над
держав- ною символікою, незаконне полювання тощо).
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і
відповідаль-ність за які не передбачено кримінальним законодавством,
належать до прос-
тупків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному
законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не
являється злочином, а може бути або протиправним проступком
співвідносного виду (цивільного, ад- міністративного, дисциплінарного)
або правомірним діянням.(
Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від од-
ного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні
для сус-
пільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш
са-
мостійні сторони правопорядку.
Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних
сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів
(цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т.
д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила дорожнього руху
(не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому,
діяння одночасно яв-
ляється і адміністративним, і цивільним проступком. В цих випадках особа
мо-
же нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і
адмініст-
ративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон
прямо це забороняє.
Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на
цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових)
норма-
ми права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного,
фінансово-
го тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні,
дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.
Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які
завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для
притягне-
ння правопорушника до передбаченої законом відповідальності.2
Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається
протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка
посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність,
права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку
законодавством пе- редбачено адміністративну відповідальність.(
Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні
ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і
відповідальність
(адміністративне стягнення).
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адмініст-
ративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної
особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія –
активне невико-
нання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права
заборо-
ни (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання
передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.
Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність сус-
пільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і
завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.
Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи
бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного
зако-
нодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним
речам, а також загрожує небезпекою.
Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідаль-
ність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й
іншими га-
лузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення
пра-
вил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).
Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її пове-
дінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та
необе-
режної.
Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так са-
мо воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав
і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні
правопору-
шення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь
суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у
злочин: якщо адмі- ністративний проступок набув ознак складу
злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.
Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і за-
конодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і
адмі-
ністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером
об’єк-
ти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і
кримі-
нального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же
об’єк-
тів.
Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподі-
юють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ,
організа-
цій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів
про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на
працівни-
ків – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана
з під-
вищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої
дис-
ципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)
Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення май-
нових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами
ци- вільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На
відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у
законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі
заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором).
Цивільно- правова відповідаль-
ність носить в значній мірі компенсаційний характер.
Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримі-
нальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а
відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди
насамперед конк-
ретній фізичній чи юридичній особі.
Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом
є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності ор-
ганів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів
дер-
жави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку
мо-
жуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також
конституційні права людини.
Новим видом правопорушення являються податкові проступки – сус-
пільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні
інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення
встановлена юридична відповідальність.
Матеріальні проступки – суспільно небезпечні протиправні вчинки, які
складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його
робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну
підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.
Трудове правопорушення (порушення трудового законодавства) – це вин-
не протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з
невиконан-
ня, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться
в нор-
мах законодавства про працю. (
Процесуальне правопорушення зв’язане з порушенням громадянами чи
державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони,
з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються
процесуаль-
ними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які
допус-
каються громадянами.
Отже, проступки – звичайні, ординарні правопорушення. Вони відрізня-
ються один від одного не ступенем своєї шкідливості для суспільства, а
іншими
матеріальними рисами і ознаками, обумовленими особливостями тієї сторони
правопорядку, на яку вони посягають.
В залежності від характеру цивільно-правового порушення
розрізняють:
договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення. Перші зв’язані
з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з
невико-
нанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.
Від цивільного правопорушення слід розрізняти невинне нанесення шко-
ди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій –
рятування майна (ст.472 ЦК).(
Крім приведеного вище поділу існують і інші основи класифікації
право-
порушень. Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних
відно-
син суспільства, розрізняють три види правопорушень: а) в сфері
соціально-
економічних відносин (власність, праця, розподіл і інш.); б) в сфері
побуту і дозвілля (сім’я, суспільний порядок); в) в суспільно-політичній
сфері (діяль-
ність державного апарату). Можлива класифікація правопорушень і за
іншими
критеріями (наприклад, в наукових цілях). Так, можна розрізняти
правопору-
шення, які посягають на духовні чи матеріальні блага, суспільні чи
особисті ін-
тереси, правопорушення в сфері нормотворчої діяльності.
Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні).
Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів
групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів,
цілей і єдніс-
тю дій.
Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Поруше-
ння міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке по-
роджує міжнародно-правову відповідальність.
Міжнародні правопорушення – дії чи бездіяння суб’єктів міжнародного
права , які суперечать нормам і принципам міжнародного права чи
особистим
зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів
міжнародного права чи всій міжнародній спільноті.
Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти (проступки). До
злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм), а до
між-
народних деліктів – порушення торгових зобов’язань).
Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висно- вок,
що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.
Розділ III
Причини правопорушень.
Говорячи про причини правопорушень доцільно вказати на деяку несхо-
жість понять причини в філософії і кримінології. В філософії причиною
назива-
ють явище, яке при визначених умовах з необхідністю викликає (обумовлює)
інше явище (наслідок). Зв’язок між причиною і наслідком носить
закономірний характер, який означає, що дана причина в відповідних
умовах кожен раз вик-
ликає визначений наслідок. Таким чином, зв’язок між причиною і наслідком
ха-
рактеризується поняттями необхідності, неминучості. Під причиною в
криміно-
логії розуміють явище чи їх сукупність, яке породжує інше явище, що
розгляда-
ється як наслідок. Причини створюють можливість визначеного наслідку,
для появи якого необхідні допоміжні умови, що не породжують даний
наслідок, але
створюють відповідні обставини для реалізації дії причини.( В
кримінології зв’язок між причиною і наслідком не розглядається як
необхідний і зобов’я-
зальний.
Отже, розрізняють такі види причин правопорушень:
1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:
основні – соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у
цьо-
му процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним
правам
людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ним і потре-
бами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, якщо
правова
культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади,
недоліки законодавства); неосновні – явища, які лише полегшують вчинення
правопору-
шень, здійснюють такий вплив на фоні головних факторів, саме завдяки
ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку і
охорони ма-
теріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки
безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко
відобра-
жають іншим, окремим поняттям: обставини (або умови), що сприяють
вчинен-
ню правопорушень;
2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:
об’єктивні – явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі
дер-
жавних органів); вони створені іншими поколіннями або природними силами.
Типовими умовами, що сприяють зростанню злочинності у сучасному світі,
визнаються урбанізація, екологічні проблеми, інші тіньові сторони
цивілізації та технічного прогресу;
суб’єктивні – явища, які входять до складу індивідуальної свідомості
конкрет-
ного суб’єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання
особою вимог закону, її від’ємне, негативне ставлення до його приписів,
психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм,
наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві
насильства, розпусти).
Розглянемо ж сукупність найбільш поширених об’єктивних і суб’єктив-
них факторів, які обумовлюють подальше зростання злочинності в Україні.
Об’єктивні умови. Найважливішою треба, мабуть, визнати зниження
життєвого рівня більшості населення. Звичайно далеко не всі знедолені
вижива-
ють за допомогою злочинних дій, але не викликає сумніву і те, що деяка
части- на, особливо молодь, вирішує свої проблеми не завжди в злагоді з
криміналь-
ним кодексом.
Спад економічної активності обумовив появу офіційно визнаного безро-
біття. В важкому становищі опинилися працівники, які фактично втратили
ро-боту, але не зареєструвались як безробітні. Не можуть знайти роботи і
молоді люди. Велика кількість з них стали безробітними відразу після
закінчення нав- чальних закладів. Навряд чи викликає сумніви припущення,
що багато безро- бітних ідуть у тіньову економіку або кримінальне
середовище. Також усі ці труднощі, невпевненість в завтрашньому дні
породжують конфлікти, ведуть до наркоманії, самогубств.
Також процвітає корупція та розкрадання коштів у банках та
інших уста-
новах. Дрібні підприємства захоплюють рекрути та грабіжники. Тіньова
еко-
номіка використовується злочинцями для вкладення та примноження коштів,
здобутих злочинним шляхом; всіляко уникає оподаткування.
Отже, складні економічні умови життя більшості громадян України
об’єктивно сприяють зростанню кількості правопорушень.
Суб’єктивні умови злочинності. На жаль, протягом багатьох років у на-
шій країні недостатню увагу приділяли правовій освіті та вихованню. Люди
по-
гано знають закони, через це важко вимагати виконувати їх норми. Це
сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення може зумовити
темпе-
рамент, наявність певних психічних відхилень.
На жаль, великого поширення сьогодні набули такі соціальні лиха, як ал-
коголізм, наркоманія, токсикоманія, перелюбство, аморальність та інші.
Ці умо-
ви діють завжди і всюди. У багатьох випадках вони сприяють скоєнню
право-
порушень, а то й виступають їх головними причинами.
Серед суб’єктивних умов зростання злочинності в незалежній Україні слід
назвати також байдужість значної частини населення до державних справ
взагалі і, зокрема, до правопорядку. Люди стурбовані своїм становищем
(нере-
гулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький
рівень соціального забезпечення; цим держава вільно чи невільно провокує
нестабіль-
ність правомірної поведінки).
Отже, щоб правомірна поведінка стала нормою життя для більшості
насе-
лення, необхідна розвинута економіка, стабільний демократичний
політичний режим, дотримання законності всіма посадовими особами та
громадянами, ви-
сокий рівень правової культури.
Висновки
В даній роботі було розглянуто основні положення категорії правопору-
шення, з’ясовано причини їх виникнення.
1. Злочини і інші правопорушення негативно впливають на розвиток сус-
пільства. Злочинність і інші правопорушення об’єктивно гальмують
поступо-
вий розвиток нашого суспільства, подальше вдосконалення суспільних
відно-
син. Злочинність та її прояви як діяльності, спрямована на протизаконне
задо-
волення потреб певної частини суспільства за рахунок інтересів більшості
його членів.
Правопорушення, взяті в сукупності на відповідному відрізку часу і конк-
ретному суспільстві, завжди відрізняються значною різноманітністю як за
сту-
пенем суспільної шкідливості, так і за психологічними, соціальними і
юридич-
ними ознаками. Але разом з тим в походженні, причинах і подальшій
історич-
ній долі вони мають загальні риси, що дало можливість вивчити не тільки
окре-
мі види правопорушень, але і всю їх сукупність, проаналізувати причини і
умо-
ви, які сприяють їх здійсненню, розробити системи заходів боротьби з
ними. Викорінення злочинності – це більш складне завдання, ніж
викорінення всіх ін-
ших правопорушень;
2. Злочини, як найбільш суспільно небезпечні діяння мають порівняно
меншу латентність, здійснюються незначною кількістю осіб, викликають
актив-
ну протидію правоохоронних органів і негативну оцінку всіх членів
суспільства
Що стосується інших видів правопорушень, то вони складають великий масив
і латентність, не завжди отримують негативну оцінку і часто не передба-
чають відповідальності;
3. В роботі звернуто увагу на необхідність активізації дослідження про
правопорушення і відповідальність в галузевих науках; поки найбільшу
розроб-
ку ці питання отримали в кримінології;
4. Багаточисельність причин, умов правопорушень роблять їх важко
ана-лізуючими. Докладний аналіз можливий в ряді робіт, спеціально
присвячених окремим видам правопорушень в різних областях народного
господарства і в галузях законодавства. Економіка повинна бути
моральною, розвиток економі-
ки – не самоціллю, а засобом прогресу особистості і суспільства;
5. В роботі визначено причини, які призвели до погіршення кримінальної
ситуації в Україні, а саме: безробіття, складні економічні умови життя,
низький рівень правової культури, падіння авторитету влади та інші.
6. Кількість шкідливих і небезпечних для суспільства діянь зросла б, як-
що б вони не були заборонені, чи за них були б встановлені неефективні
санк-
ції, або, якою б правові заборони можна було порушувати безкаранно.
Однак це зовсім не означає, що боротьба з правопорушеннями в сучасних
умовах нереальна. Адже глобальне завдання включає в себе зміну всіх
сторін суспільного життя, в тому числі і тих, які породжують
правопорушення. І в цьо-
му процесі повинен брати участь весь народ, всі державні і суспільні
організа-
ції і навчальні заклади.
Для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути причини і умови,
які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства діяння.
Держава має право і повинна вести боротьбу з викоріненням правопору-
шень, причин і умов, які породжують їх, в ім’я забезпечення нормального
роз-
витку, зберігання правопорядку, захисту справедливості.
На нашу думку, важливим напрямком боротьби із загальною криміналь-
ною злочинністю є залучення громадян до охорони майна та захисту від
агре-
сивних посягань.
Для ліквідації деяких правопорушень необхідно:
– провести медико-біологічні заходи проти алкоголізму, наркоманії;
– організувати статистичний облік злочинності; боротися з наркобізнесом;
– громадяни повинні бути інформовані про правові вимоги, які
пред’являються до них державою;
– підвищити результативність діяльності правоохоронних органів.
1.Закон и та інші нормативно – правові акти
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 року // Голос України. – 1996. – 13 лип.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.:
Парламентське видавництво, 1997. – С.8-9
3. Кримінальний кодекс України: Нормативні акти кримінально – правового
значення. – К.: А.С.К., 1997. – 320с.
4. Кодекс законів про працю України. Офіційне видання. – К.:
Парламентське видавництво, 1997. – 144с.
5. Цивільний кодекс України. Офіційне видання . – К.: Парламентське
видавництво,1997. – С.77-83
2. Література
1. Бабій Б.М., Бурчак Ф.Г. Юридичний словник. – 2-ге вид., перер. і
доповнене.-К., 1983. – 871с.
2. Бармак М.В., Бармак О.Я. Основи правознавства: Посібник для
абітурієнтів, учнів, вчителів. – Тернопіль: Підручники і посібники,
1999. – 192с.
3. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих
навч. закладів. – К.: Атіка, 1999. – С.277-292
4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів,
1983. – С.368-376
5. Дубинин Н.П. и др. Генетика, поведение, ответственность. – М.:
Политиздат, 1989. – 350с.
6. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник
/ А.М.Колодій, С.Л.Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с.
7. Копєйчиков В.В. Правознавство: Навчальний посібник / В.І.Бобир,
С.Е.Демський, А.М.Колодій та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.
8. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу. – К.:
Наукова думка, 1997. – 695с.
9. Костенко О. Політика і злочинність (Проблеми політичної кримінології)
// Товариш. – 1999. – січень (№2). – С.4
10. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К.: Вен турі, 1996. – 208с.
11. Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.: Логос, 1998. –
С.106-138
12. Кудрявцев В.Н. Правонарушение: их причины и предупреждение. – М.:
Московский рабочий, 1977. – 78с.
13. Куян І. Проблеми кваліфікації екологічних правопорушень // Право
України. – 1999. – №8. – С.71-73
14. Лазарева В.В.Теория права и государства: Учебник для юридических
вузов.- М.: Право и Закон, 1996. – 424с.
15. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна,
1997. – 167с.
16. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.:
Юридическая литература, 1985. – 192с.
17. Марченко М.Н. Общая теория государства и права: Теория права. Т. 2.
– М., 1998. – 656с.
18. Матузов Н.И. и Малько А.В. Теория государства и права: Курс лекций.
– М., 2000. – 776с.
19. Молдован В.В. Основи держави і права. – К.: Юмана,1997. – 176с.
20. Настюк М. Правознавство: Підручник. – Львів: Світ, 1995. – 272с.
21. Піщенко Г. Відмежування хуліганства від суміжних злочинів і його
адміністративного делікту // Право України. – 1999. – №3. – С.50-54
22. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.,1994.
– 238с.
23. Свиридов Б. Злочин і кара. Сучасний аспект // Віче. – 1999. –
№12.-С.118-123
24. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х.: Консум, 2000. – 702с.
25. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой
практике. – К.: Юринком, 1995. – 208с.
26. Теплова Н.А., Малинкович М.В. Право: Учебник для вузов. – М.: Закон
и право, 1998. – С.204-211
( Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та
держави.-К.,1994.-С.133
( Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навч. Посібник/ А.М.
Колодій, С.Л. Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.201
( Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. –
Х.:Консум, 2000. – С.455
( Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.:Логос, 1998. – С.138
( Кримінальний Кодекс України: Нормативні акти крим.- прав. значення. –
К.: А.С.К.,97
(Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів,
1983. – С.374
2 Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой
практике. – К.: Юринком, 1995. – С.132
1 Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.:Парламентське
видавництво,1997
(Лазарева В.В. Теория права и государства: Учебник для юридических
вузов. – М.: Право и Закон, 1996. – С.240
( Цивільний кодекс України. Офіційне видання. – К.:Парламентське
видавництво,1997
( Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.:
Юрид. лит.,1985. – С.82-83
PAGE
PAGE
PAGE 24
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
