Реферат на тему:

Історія та географія юридичної компаративістики: наукознавчі підходи

Наукознавство відносно молода наука, становлення якої відбулося в
20-30-х роках, а дисциплінарне оформлення – в 60-х роках минулого
століття. Його завданням як „саморефлексії” науки є розробка
філософського й теоретичного розуміння науки, вивчення організації
наукової діяльності, особливостей функціонування наукового
співтовариства й наукової професії, наукової політики, інформаційного,
кадрового, матеріально-технічного забезпечення науки та ін.
Наукознавство складається з ряду наукових дисциплін: історії, філософії,
соціології психології й ін., кожна з яких розробляє свої аспекти
загальнонаукового розуміння науки [1]. У свою чергу, інші науки не
тільки адаптують, трансформують це загальнонаукове розуміння науки щодо
особливостей кожної з них, але виявляють і вивчають власні особливості,
своєрідність, специфічні тенденції розвитку.

Особливості порівняльного правознавства (порівняльного права)
розглядалися вченими-компаративістами в основному з погляду його
розуміння як науки, методу [2], або науки і методу, однак при цьому не
враховувалися існуючі наукознавчі підходи. Тому в даній статті основна
увага фокусується на адаптації загальнонаукового розуміння науки
стосовно особливостей інтерпретацій юридичної компаративістики, вивчення
її історії й географії.

Наукознавчі дослідження дисциплінарної структури науки показали, що у
XVIII–XIX ст. формування багатьох наук взагалі не було пов’язане із
фрагментацією реальності: по-перше, ряд наук виникав завдяки виробленню
специфічних методів спостереження й експерименту; по-друге,
усвідомлюються розходження між дисциплінами за їх пояснювальними
схемами, а не за предметом вивчення; по-третє, предметом наукових
дисциплін стають природні процеси, а не „природні” тіла або „матеріальні
субстанції”, тому „мислителі епохи Просвіти висувають на перший план
об’єктивні критерії й принципи обґрунтування множинності наукових
дисциплін. Відтепер дисциплінарний образ науки будується відповідно до
об’єктивного предмета вивчення й своєрідності методу
дослідження” [3, с. 203]. Така постановка питання наприкінці XIX
століття пояснює критику засновниками порівняльного правознавства
природного права як умоглядного і його бачення як автономної
предметно-методологічної дисципліни, де предметом є правові системи
різних європейських країн, методом – порівняння, а метою – створення в
результаті порівняння універсального права.

Становлення порівняльного правознавства на перетині XIX–XX ст.
відбувається не тільки в обстановці прагнення диференціювати раніше
єдину науку на автономні наукові дисципліни, що зароджується в
соціології науки, але й в епоху, так званого, класичного періоду
розвитку науки, коли домінуючою тенденцією залишається універсалізація
науки. В різноманітті наук виділялися не окремі наукові дисципліни, а
їхня інваріантна структура. Це на початку й до 50-х років знайшло своє
відбиття в домінувавшій тоді неопозитивістській концепції науки, метою
якої було створення єдиної науки, із властивим їй єдиними логічними
засобами і єдиним вихідним змістом, що в правознавстві виявилося у
вимозі вивчати тільки правові явища. Так, Р. Карнапп пише в 1931 році:
„Логічний аналіз за допомогою нової логіки приводить до єдиної науки;
немає різних наук з методами, різними за сутністю або навіть із різними
джерелами пізнання, але є тільки одна наука. У ній знаходять своє місце
всі види пізнання … ” [3, с. 223].

Позитивізм і неопозитивізм [4] зіграли стосовно порівняльного
правознавства двояку роль: з одного боку, сприяли її становленню як
наукової дисципліни, орієнтованої на створення універсального права на
основі емпіричних досліджень національних правових систем європейської
цивілізації, а з іншого – її „загибелі” як наукової дисципліни, тому що
неопозитивізм визнавав тільки єдину наука з методами, що концентруються
біля нової логіки. Домінування в першій половині минулого століття
неопозитивізму, крім усіх інших умов, призвело до виникнення „критичної
теорії порівняльного правознавства”, що заперечувала можливість його
існування як наукової дисципліни й „логізувавший” порівняльний метод.
Окремі спеціальні дослідження іншого напряму не зробили істотного впливу
на розвиток у цей період порівняльного правознавства як науки.

Починаючи з 50-х років минулого століття (період становлення некласичної
науки) набирає силу пошук альтернативних неопозитивізму шляхів розвитку
науки й вивчення наукових дисциплін, що спочатку здійснювався в
історичному аспекті, але в комплексі когнітивних, соціальних й інших
аспектів науки (К. Поппер). Надалі в наукознавстві виникає ряд нових
напрямів вивчення різноманіття і єдності науки, засновниками яких були
Т. Кун, І. Локатос, Д. Прайс, Г. Мензел, Т. Парсонс й інші дослідники.
Т. Кун у процесі вдосконалювання „дисциплінарної матриці”, на основі
розрізнення парадигми й правил, при первинності парадигми, уводить і
нові аналітичні одиниці науки – наукової галузі й наукової
спеціальності. Так, правила, викладені в підручниках, співвідносні з
науковим дисциплінарним співтовариством і науковою галуззю, а парадигма
властива спеціалізованому науковому співтовариству й науковій
спеціальності.

Ґрунтуючись на концепції Т. Куна і розумінні парадигми як консенсусу між
ученими, Д. Лодал і Г. Гордон здійснили за цим критерієм ранжування
наукових дисциплін, що у напрямі зменшення консенсусу являла собою ряд:
фізика, хімія, біологія, історія, економіка, управлінські науки,
психологія, соціологія, педагогіка, політичні науки, урбаністичні й
регіональні дослідження [3, с. 225]. Висновки Д. Лодала і Г. Гордона
були підтверджені К. Кнорр в аспекті соціальних наук, яка виявила
ступінь консенсусу не стільки від парадигмальності наукової дисципліни,
скільки від характеру методології (типу міркувань): емпіричної або
діалектичної. Зниження ступеня консенсусу відбувається в напрямі від
природничих наук до соціальних, від емпіричного типу міркування до
діалектичного. Примітним щодо даного дослідження є факт низького рівня
консенсусу в наукових дисциплінах, пов’язаних з територією (політичні
науки, урбаністичні й регіональні дослідження), що пов’язане з їхньою
самодостатністю, різноманіттям форм прояву предмета тощо. Це почасти
пояснює й стан порівняльного правознавства, що по своїй суті
„територіальне”, національні його школи ізольовані одна від іншої тощо.
З іншого боку, вивчення права, формалізованого в правових документах,
підвищує рівень правдоподібності (вірогідності) дослідження, що веде до
об’єднання вчених навколо застосування порівняльного методу до правових
документів, де консенсусу серед них більше, ніж щодо наукової
дисципліни, її парадигм, соціальних, культуроутворюючих й інших факторів
формування й форм існування правової реальності.

Дослідження Т. Куна щодо специфіки наукових галузей, наукових
спеціальностей і наукових дисциплін, були продовжені Д. Ш’юбі, Р. Уітлі,
П. Бурд’є. Так, Д. Ш’юбі вважав наукову дисципліну більше широким
феноменом, пов’язаним із системою утворення й, що включає в себе наукові
спеціальності [3, с. 238]. Досліджуючи цю проблему у форматі рівнів
наукових досліджень, Р. Уітлі прийшов до висновку, що наукова дисципліна
поєднує наукові цінності й включає ряд дослідницьких галузей. Наукова
спеціальність містить пояснювальні схеми й категоріальний апарат, а
дослідницька сфера відбиває рівень консенсусу щодо методології
досліджень і проблемних ситуацій [5]. П. Бурд’є ввів поняття наукового
поля як поля конкуренції вчених за науковий авторитет, владу,
фінансування наукових досліджень і вважав, що наукова дисципліна являє
собою скорочене, схематизоване відбиття наукового поля [3, с. 238]. До
цього можна додати, що наукова дисципліна тяжіє до „університетського” у
побудові науки, а наукова спеціальність – до „чистої” наукової
діяльності в межах переднього краю науки, не зв’язаного настільки тісно
як дисципліна з освітою, але вони визначають різні сторони юридичної
компаративістики як науки.

Таким чином, багато вчених схиляються до того, що наукова дисципліна
відбиває „традицію” у науці й пов’язана з освітою, а наукова
спеціальність – з „новаціями”, переднім краєм науки, проблемними
науковими дослідженнями. Дослідницька галузь прив’язується до певної
групи схожих проблем і методології їхнього рішення як у межах наукової
спеціальності (наявність наукових спеціалізацій), так і у межах наукової
дисципліни, тоді вона зв’язує суміжні наукові спеціальності. Поле науки
(П. Бурд’є) являє собою інше – середовище її функціонування, що включає
формальні й неформальні зв’язки, науку й „лженауку”, світогляд, явні й
неявні дослідницькі групи та ін., причому доцільно розділяти наукове й
соціальне середовище. Поле науки (середовище) дозволяє охопити науку й
усе, що стосується її в різних її формах, варіантах, „розрізах”,
взаємозв’язках тощо, де наука як соціальний інститут й інфраструктура
науки – одні з багатьох моделей її вивчення.

Філософія компаративізму дозволяє охопити всі ці думки, на основі
визнання розходження й загального як у статиці, так і динаміці науки,
через циклічність її розвитку, де цикл є періодом взаємоперетворення
розмаїтості в загальне, здійснюване в часі й просторі. Якщо цикл
відбиває „часові” параметри цього взаємоперетворення, включаючи періоди
їхньої рівності або нерівності, необоротність цього процесу, то
„просторові” параметри науки – „глобалізацію” й „локалізацію” цих
взаємоперетворень у поле (П. Бурд’є), просторі науки. Синтез „часових” й
„просторових” параметрів відбиває їхню залежність. Іншими словами, в
один і той же час у різних „точках земної кулі” існують різні науки з
різним ступенем інтеграції й диференціації, як й в „одній точці”, але в
різний час існували різні побудови науки й різні тенденції її розвитку.
Тому, згідно з синергетикою, про майбутнє науки можна говорити лише як
про ймовірності одного або другого варіантів як пізнаних або осмислених,
так й інших (непізнаних), які в сучасних умовах можна й не передбачати.

Одним із недостатньо вивчених аспектів розвитку й будови науки є процеси
її глобалізації, регіоналізації й націоналізації, що особливо значимо в
епоху постмодернізму, визнання розмаїтості й рівноправності культур,
соціалізації й культурологізації науки.

Універсалізм методології й логіко-понятійного апарату науки властиві
класичному періоду її розвитку, домінували у її побудові до середини XX
століття. Поява робіт Р. Мертона, що досліджував науку як соціальний
інститут, У. Хєгстера – структуру наукового співтовариства, Н. Маллінса
– мережа соціальних зв’язків і комунікацій, С. і Дж. Коуєллів –
соціальну стратифікацію в науці, Д. Крейна – неявне наукове знання й
комунікації в науковому співтоваристві й інших учених, орієнтувало на
нове розуміння науки, її природи, властивостей як соціального феномена.
Філософією науки й наукознавством були сприйняті й досягнення
етнокультурології, що вивчала залежності соціального життя й
національно-культурні особливості країн миру (Г. Гарфінкель, С. Уолгар,
Б. Латур, К. Кнор-Цетін й ін.). Особливо в цьому аспекті слід відзначити
роботу Г.Д. Гачева „Наука й національні культури” (1989).

Існування класичної науки як об’єктивно-істинних знань на основі
природознавства виключало можливість проведення подібних досліджень.
Визнання наукового значення ціннісних орієнтацій дослідника й наукової
діяльності обумовили суб’єктивацію некласичної науки, а розгляд науки в
контексті суспільства привело до її соціологізації та гуманізації, які
разом із розумінням науки як культурного феномена викликали її
культурологізацію, властиву вже постнекласичній науці, яка заперечує
абсолютизацію універсалізму й визнає плюралізм.

Компаративний підхід припускає, як необхідність, дослідження
різноманіття і єдності юридичної компаративістики не тільки щодо
інтеграції й диференціації наукових дисциплін, але й в аспекті її
культурологізації, глобалізації, регіоналізації й націоналізації.

Аксіологічна проблематика вивчення юридичної компаративістики, її місце
й роль у країні, створення її інфраструктури, особливості наукової мови,
світогляду дослідників-компаративістів, своєрідність їхньої наукової
професії й професійного навчання ґрунтуються на культурній і
національній своєрідності, досягнутому інформаційному, правовому,
економічному, політичному й інших рівнях розвитку країни або певних
регіонів. „З погляду науки як загального духовного феномена, наука в
соціальному плані не може бути ні регіональною, ні національною,
оскільки пізнавальні закони носять всеохоплюючий характер. Однак при
розгляді науки як соціального утворення й інституту культури,
правомірний і необхідний аналіз тих її формоутворень, які пов’язані з
національно-державними й етнокультурними характеристиками
суспільства” [6].

Даний аспект розгляду являє собою „просторовий зріз” буття юридичної
компаративістики або, іншими словами, – географію юридичної
компаративістики як розташування її складових на карті світу з
урахуванням їх якісних і кількісних характеристик. Значення в цьому
випадку здобувають форми наукової комунікації і їхня інтенсивність між
просторово розділеними або поєднаними науковими співтовариствами
регіонального й національного масштабу.

Компаративне сприйняття науки в цьому випадку займає „помірну” позицію
між радикальними універсалізмом і залежністю національної науки від
своєрідності країни, підкреслює її мінливість від країни до країни, від
культури до культури й діалогічність становлення „світової” науки. До
основних факторів, що „підривають” абсолютизацію універсалізму науки й
розкривають її „націоналізацію”, відносять: інфраструктуру науки, що в
останні роки істотно впливає на інтенсивність її розвитку, а стан першої
залежний від стану розвитку країни; національні пріоритети щодо вибору
парадигм і напрямків наукових досліджень, формування структури наукових
спеціальностей, професійної підготовки дослідників; характер наукових
комунікацій (формальних і неформальних, легальних і неявних тощо), у
яких проявляється на надособистісному й особистісному рівнях національна
„ментальність”, національний „дух”; конфесіональну належність народів;
історичні особливості розвитку країни, а відповідно й історію
національної науки; такі країнознавчі параметри, як географічне
положення, державно-територіальний устрій, державний режим, розвиненість
громадянського суспільства, розселення населення по території, ступінь
урбанізації, наявність соціокультурних й економічних центрів та ін.

Співвідношення й „питома вага” цих факторів своєрідні для кожної країни,
що також обумовлює особливості історії, сучасного стану національної
науки. Ці ж фактори дозволяють досліджувати й загальне серед
національних наук, а введення показника інтегрованості у світову науку –
загальне й особливе в співвідношенні світової й різних національних
наук.

Регіоналізація науки – це один з нових напрямів її вивчення, що багато в
чому ґрунтується на положеннях регіоналістики – географічної науки,
теоретичні схеми й методологічні підходи якої останнім часом стали
використовуватися багатьма науками. Регіонознавча проблематика
наукознавства включає розмаїтість форм територіального поширення
компонентів науки й власне наук – від регіонального об’єднання
національних наук до організації науки в межах краю, як регіону
місцевого значення. Регіональність науки фіксує безперервність її
територіальних параметрів, зв’язок зі станом інших сфер життя даного
регіону, що дозволяє здійснювати дослідження науки як напрям при
комплексному аналізі регіонів, їхньому зіставленню за принципом
„сімейної подібності” і „сімейного розходження”, що з погляду
компаративізму є одним з оптимальних варіантів.

Таким чином, викладені положення можуть служити методологічними
орієнтирами дослідження національної юридичної компаративістики на
основі побудови моделі національної науки, тобто інваріантної
теоретичної схеми дослідження диференціації й інтеграції юридичної
компаративістики в її географічному (просторовому) зрізі, що враховує як
її регіоналізацію усередині країни, так і зовні, її інтегрованість у
світовий й регіональні наукові простори.

Юридична компаративістика, з огляду на зазначене, може бути представлена
у вигляді різноманітних форм її існування як: наукова дисципліна,
наукова спеціальність, передній край, інститут науки, інфраструктура,
наукова діяльність, національна й регіональна наука тощо, що потребує
подальших досліджень

Література:

1. Рачков П.А. Науковедение. – М., 1974; Малкей М. Наука и социология
знания. – М., 1983; Налимов В.В., Мульченко З.М. Наукометрия. – М., –
1969; Науковедение и история культуры. – Ростов, 1973; Философия и
социология науки и техники. – М., 1978; Франк Ф. Философия науки. – М.,
1960.

2. Бойцова Л.В., Бойцова В.В. Будущее сравнительного права: возможности
двадцать первого века // Юридический мир. – 2002. – № 4. – С. 17–25;
.Бехруз Хашматулла. Вступ до порівняльного правознавства: Навчальний
посібник. – Одеса: Юридична література, 2002; Дмитрієв А.И., Шепель А.О.
Порівняльне правознавство: Навчальний посібник / Відп. редактор
В.Н. Денисов. – К.: Юстиніан, 2003; Порівняльне правознавство: Підручник
для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів /
Ткаченко В.Д., Погребняк С.П., Лук’янов Д.В.; За ред. В.Д. Ткаченка. –
Х.: Право, 2003; Лисенко О.М. Порівняльне правознавство як наука та його
місце в системі юридичних наук: Автореф. дис. канд-та юрид. наук:
12.00.01/ Київ. нац. ун-т ім.. Шевченко. – К., 2001; Бигич О.Л.
Порівняльне правознавство: природа та методологічне значення: Автореф.
канд-та юрид. наук/ 12.00.01/ Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького.
– К., 2002.

3. Огурцов А.П. Дисциплинарная структура науки: ее генезис и
обоснование. – М.: Наука, 1988. – С. 203.

4. Позитивизм и наука: Критический очерк. – М., 1975; Неопозитивизм и
проблемы эмпирического обоснования науки. – М., 1966; Никифоров А.А.
Философия науки: история и методология: Учебное пособие. – М.: Дом
интеллектуальной книги, 1998.

5. Уитли Р. Когнитивная и социальная институциализация научных
специальностей и областей исследования // Научная деятельность:
структура и институты. – М., 1980. – С. 218–257.

6. Розин М.Д. Научный комплекс Северного Кавказа. – Ростов-на-Дону.:
Изд-во СКНЦ ВШ, 2000. – С. 4.

Похожие записи