РЕФЕРАТ

На тему:

Історія дактилоскопії

У науці нерідко буває так. що новим стає давно забуте старе. Така доля
спіткала і дактилоскопію. Відома на Сході ще тисячоліття назад, ця наука
прийшла в Європу тільки в ХІХ ст. Як вказує відомий криміналіст Едмон
Локар, мабуть уже доісторичне людство було знайоме з дактилоскопією, бо
на стінах деяких печер у Франції, Мексиці знайдені малюнки кисті руки з
намальованими на них папілярними узорами (візерунками). Інші народи
також знали значення папілярних узорів. Наприклад, ассірійці та
вавілоняни приблизно з 2200 р. до нашої ери засвідчували документи
відбитком пальця. І очно так китайці та японці в VII — VIIІ ст.
засвідчували справжність укладених угод відбитком великого пальця,
намазаним фарбою, який замінював підпис. Однак невідомо, чи
використовуватись відбитки пальців для ідентифікації злочинців. Але
оскільки в китайському романі ХІІ ст. говориться про викриття вбивці за
відбитками пальців, то можна здогадуватися, що вказані народи і раніше
могли знати про гаку можливість. У 1880 р. китайці вже мали цілу
колекцію відбитків великих пальців найбільш небезпечних злочинців.

З дактилоскопією тісно зв’язане ворожіння за узорами шкіри на руці —
хіромантія. В давнину в хіромантію вірили жителі Межиріччя та греки,
римляни та євреї, індуси. Від них хіромантія — віра в чудодійні лінії на
долоні — поширилася в усьому світі. В християнський час хіроманти
знайшли підкріплення вченню в біблійній книжці пророка Иови: «На руці
всякої людини Він (Бог) накладає печатку для напучування всіх людей,
створених ним». Хіроманти розрізняли на руці три основні лінії — життя,
природи і руки, а також випуклості семи «горбів», названих за іменами
небесних світил: Сонця. Венери, Меркурія. Сатурна. Юпітера. Марса і
Місяця. За глибиною та малюнком ліній пророкували долю: довга лінія
життя довге життя, звивиста лінія природи — багатошлюбність і т. д. За
формою найбільш випуклого «горба» розрізняли, під знаком якого світила
народилася людина. Перехрещення ліній, їх взаємне положення і
наближеність до «горбів» дозволяли в сукупності пізнавати долю.

Завдяки сановним покровителям хіромантія набула широкого поширення. Нею
цікавилися Цезар і Сула, Гелен і Авіценна, багато королів та
імператорів. Ще на початку XVIII ст. у Німеччині, наприклад, в кожному
університеті обов’язково була кафедра хіромантії.

А втім, критичне відношення до всякого ворожіння не минуло і хіромантію.
Ще в Стародавній Греції було прислів’я: «Успіх ворожіння залежить від
проникливості ворожбита», а в Петербурзі в 1770 р., коли хіромантія
займала тверді «наукові» позиції, вийшла книжка Івана Вансолова «Статті
з енциклопедії цікавості і ворожіння», в якій автор писав про ворожіння:
«Греки та римляни до всіх цих дуростей мали найбільшу прихильність, доки
не просвітилися вправами в науках». У цій книжці помічена важлива
тенденція: астрологія виросла в астрономію, алхімія в хімію, хіромантія
поступилася місцем науковому дослідженню узорів шкіри на руках —
дактилоскопії.

В Європі можливість ідентифікації злочинців шляхом порівняння відбитків
пальців у Середньовіччя і більш пізні часи була, мабуть, невідома.
Відбиток пальця, який іноді ставився під документом, можливо засвідчував
особу більше своєю формою та іншими особливостями, ніж характером
папілярних узорів, тим більше, що з поширенням підпису про відбитки
пальців на деякий час забули.

У 1686 р. узорами на пальцях рук зацікавився професор Болонського
університету Марчело Мальпігі. В своїх творах він згадував про
«різноманітні лінії й узори» на кінцівках пальців, але не наважувався
коментувати їх походження і призначення. Перший науковий трактат з цього
питання написав у 1823 р. Ж. Е. Пуркін’є з Бреславського університету.
Він підрозділив всі пальцеві узори на дев’ять типів і висунув гіпотезу
про зв’язок узорів з чутливістю шкіри, але не задумався над тим, чи
передають вони індивідуальність людини.

Відкриття дактилоскопії, як назвали вчення про відбитки пальців, і їх
використання в боротьбі зі злочинністю, як методу ідентифікації особи,
звичайно пов’язують з іменем Вільяма Хершеля (Гершеля),
поліцейського чиновника англійської колоніальної адміністрації в
Індії. Сьогодні важко судити, чи знав Хершель про древню практику
використання відбитків пальців, про роботи Мальпігі і Пуркін’є, чи
самостійно прийшов до думки про те, що вони можуть служити засобом
встановлення особи.

Ще в 1858 р. Хершель розпочав свої досліди з вивчення властивостей та
можливостей папілярних узорів. Можливо, його підштовхнуло до цього
спостереження за китайськими торговцями, які під час укладання
торговельних угод, на ділових паперах, іноді ставили пофарбований тушшю
відбиток великого пальця правої руки. Пізніше сам Хершель не зміг
пояснити, як і коли цей феномен потрапив у коло його інтересів.

Як би там не було, але ще в 1858 р. він попросив у постачальника
матеріалів, для дорожнього будівництва, індуса Радж’ядара Конаї, як у
однієї з договірних сторін, почорнити штемпельною фарбою пальці та
долоню своєї правої руки і зробити відбиток на угоді постачання.

У той час Хершель навіть приблизно не орієнтувався в узорах ліній, які
створюються на відбитках пальців. Він, усього-на-всього,

хотів цією таємничою маніпуляцією зобов’язати індуса, котрий, як і
багато хто з його співвітчизників, був охочий порушувати строки
поставок, виконувати умови укладеного договору. Але з цього моменту
узори на відбитках рук назавжди полонили Хершеля.

Протягом 19 років Хершель брав відбитки своїх пальців та пальців
багатьох індусів. З подивом він помітив, що відбитки пальців, взяті у
однієї людини, ніколи не збігалися з відбитками пальців іншої людини:
завжди ці лінії на кінчиках пальців перепліталися по іншому. Він
навчився розрізняти узори цих ліній та встановлювати людей за
«малюнками» їх пальців. Справа в тому, що протягом 15 років він стояв
перед проблемою, яка виникла в зв’язку з його посадовими обов’язками —
виплачувати гроші всезростаючій кількості індійських солдатів. Для очей
європейця всі вони були на одне обличчя. Майже в усіх волосся та очі,
були однакового кольору, прізвища теж постійно повторювалися, писати ж
ніхто з них не вмів. Проте, нерідко траплялося так, що, одержавши гроші,
вони з’являлися знову і запевняли при цьому, що грошей їм не видавали.
Оскільки Хершель був не в змозі відрізняти претендентів на отримання
грошей один від одного, він вирішив змусити їх залишати відбитки пальців
— як в поіменних списках, так і в платіжних відомостях. Після цього
махінації відразу ж припинились.

З плином часу Хершель поглибив свої знання в цій галузі. Так
з’ясувалося, що на долоні нігтьових фаланг пальців рук узори залишаються
незмінними і через 5, 10, 15, і через 19 років. Поступово Хершель почав
усвідомлювати майбутнє свого відкриття.

5 серпня 1877 р. в м. Хуглі (Індія) 44-річний Вільям Хершель пише листа
в англійську адміністрацію провінції, де описує спосіб ідентифікації
особи за відбитками пальців рук. Направивши листа генеральному директору
в’язниць Бенгалії з пропозицією нового способу реєстрації злочинців,
Хершель з надією чекає результатів розгляду його пропозиції. Через 10
днів він отримав негативну відповідь, в якій його відкриття порахували
нездоровим маренням. Відповідь викликала у Хершеля глибоку депресію, яка
на кілька років повністю вибила його з колії і не дала можливості
зробити жодного кроку для того, щоб відстояти своє відкриття. У нього
було тільки одне бажання: повернутися на батьківщину, в Англію, де йому,
можливо, вдасться поновити своє здоров’я та знайти там застосування
своєму винаходу.

У 1879 р. Хершель повертається до Англії і в 1880 р. у журналі «Naturе»
публікує свої дослідження про ідентифікацію злочинців за пальцевими
відбитками, але його відкриття залишається поза увагою.

Лікар — шотландець Генрі Фолдс у той же час працював у лікарні Дзукійі
та викладав японським студентам фізіологію. З 1879 по 1880 рр. Фолдс
зібрав велику кількість відбитків пальців рук і вивчав найрізноманітніші
різновидності пальцевих узорів, що утворюються папілярними лініями. Його
передусім цікавило питання, чи є відмінності в папілярних узорах в осіб
різних рас і національностей та чи передаються вони в спадок. Одним із
результатів цих досліджень було те, що, як писав Фолдс: «…малюнок
ліній шкіри не змінюється протягом усього життя і може краще фотографії
слугувати засобом ідентифікації».

Випадок навів його на думку про те, що відбитки пальців можна
використовувати для пошуку злочинців. Одного разу у сусідньому будинку
була скоєна крадіжка. Коли злодій перелазив через побілену вапном
кам’яну стіну, залишив на ній сліди пальців, вимазаних сажею. Поки Фолдс
вивчав ці сліди, злодія було затримано. Тоді Фолдс попросив дозволу в
японської поліції відібрати відбитки пальців затриманого і виявив, що
вони суттєво відрізняються від слідів залишених на стіні. Відповідно
Фолдс зробив висновок, що затриманий не винний, оскільки сліди міг
залишити тільки злочинець, який, втікаючи, спіткнувся об жаровню. Фолдс
виявився правим: через декілька днів був заарештований справжній
злодій. Фолдс взяв відбитки пальців і в нього, вони повністю
збігалися зі слідами, залишеними злодієм. Це наштовхнуло Фолдса на думку
про можливість викривати злочинців та вбивць за відбитками пальців рук.
Коли було скоєно іншу крадіжку, японська поліція покликала на допомогу
Фолдса, який знайшов на бокалі відбиток долоні. І тут допоміг його
величність випадок. Під час своїх попередніх досліджень, вчений, у
різних садибах, відбирав відбитки пальців рук у слуг. Тепер він порівняв
знайдені сліди зі своєю картотекою і результат приголомшив його:
відбитки на бокалі повністю збігалися з пальцевими узорами одного зі
слуг.

Усі свої спостереження та думки Фолдс виклав у листі, який був
опублікований в англійському журналі «№шге» («Природа»), де писав: «Якщо
на місці злочину знайдені відбитки пальців, вони можуть допомогти знайти
злочинця. Я сам це перевірив практично у двох випадках». Далі Фолдс
вказував, що за узорами папілярних ліній можна встановити особу
потерпілого, якщо, наприклад, буде знайдено лише кисть руки трупа. На
його думку, у кожного, хто вчинив тяжкий злочин, потрібно відбирати
відбитки пальців. Якщо той самий злочинець пізніше буде заарештований за
скоєння нового злочину і назве себе вигаданим прізвищем, то шляхом
порівняння відбитків можна встановити його справжнє прізвище. Він писав,
що «Узор основних ліній не змінюється протягом усього життя людини і
тому служить кращим способом для встановлення особи, ніж фотографія». 28
жовтня 1880 р. Хершель ознайомився з листом Фолдса в журналі і
страшенно обурився: він працював над цим 20 років, а тут якийсь чоловік
зробив це ж відкриття всього за один рік! Хершель звернувся в редакцію
журналу з вимогою признати його успіх, та відповіді на свого листа не
отримав. Лист Хершеля став для Фолдса викликом, і він зробив усе, щоб
закріпити свій пріоритет: — розіслав листи про своє відкриття всім
відомим особам того часу в Англії і Франції, але не знайшов належної
підтримки. 8

Повернувшись до Англії, Фолдс зайняв посаду поліцейського лікаря в
Лондоні і безуспішно намагався зацікавити керівництво Скотленд-Ярду та
Міністерство внутрішніх справ своїм відкриттям.

Найважливіше зі зробленого Фолдсом — це його вказівка на те, що відбитки
пальців, знайдені на місці злочину, можуть сприяти знаходженню злочинця
та використовуватися для доказування його причетності до розслідуваного
злочину.

У 1880 р. Фолдс видав керівництво по фіксуванню відбитків пальців, де
запропонував одержувати відбитки всіх десяти пальців (так робиться і
сьогодні), в той час як Хершель, до нього, брав відбиток лише одного або
двох пальців. На жаль, у той час на можливості дактилоскопії не звернули
уваги.

Схожа ситуація була й у берлінського ветеринара Ебера. Він написав
роботу про відбитки пальців та долонь і запропонував її пруському
Міністерству внутрішніх справ у 1888 р. Для виявлення та фіксації
відбитків пальців Ебер вперше запропонував використовувати пари йоду —
метод, яким до нашого часу користуються криміналісти. Одначе пропозиції
Ебера не знайшли підтримки.

Важливу роль у становленні дактилоскопії відіграв видатний
вчений-природознавець Френсіс Гальтон (двоюрідний брат Чарльза Дарвіна.
Під впливом ідей великого родича Ф. Гальтон вивчав питання, пов’язані з
наслідуванням людиною фізичних і духовних здібностей та властивостей.
Працюючи над цією проблемою, Гальтон провів велику кількість
антропометричних вимірів, докладно ознайомився з роботами Бертильйона,
опублікованими раніше в журналі «Природа» листами Фолдса та Хершеля,
відвідав паризьку службу поліцейської ідентифікації. Порівнявши наукові
можливості методу Бертильйона та перспективи, що відкривають дослідження
відбитків пальців, Гальтон прийшов до висновку, що майбутнє не за
Бертильйоном.

У доповіді, прочитаній 25 травня 1888 р. на засіданні Королівського
наукового товариства, Гальтон зазначив, що, крім «бертильйонажу», існує
ще один спосіб ідентифікації — за відбитками пальців, на який поки що не
звернули належної уваги.

Одразу після доповіді Гальтон направив у редакцію журналу листа й
одержав всі матеріали Хершеля та Фолдса та продовжив збирання відбитків
пальців. Для зручності порівняння він виготовляв із них збільшені
фотознімки.

Переконавшись у неповторності пальцевих відбитків, Гальтон спробував їх
класифікувати та систематизувати. Він установив, що за математичною
теорією ймовірності збіг відбитка окремого пальця однієї людини з
відбитками пальців рук іншої людини виражається відношенням 1:4. Якщо ж
у однієї особи відібрати відбитки всіх десяти пальців, вірогідність
збігу буде рівна 1 з 64 млрд. Взявши до уваги загальну чисельність
населення земної кулі, можна вважати, що збіг відбитків пальців двох
людей практично неможливий.

У 1891 р. Гальтон запропонував систему класифікації папілярних узорів за
наявністю або відсутністю дельт та їх кількістю. Стаття з його
висновками була опублікована в журналі «Природа», але не привернула
особливої уваги. Пізніше, в 1892 р. Гальтон видав книжку «Відбитки
пальців», у якій розглядав відбитки пальців як засіб ідентифікації.
Гальтон зробив три обґрунтовані висновки, що мали важливе значення для
становлення дактилоскопії: папілярний узор залишається незмінним
протягом всього життя людини, він неповторний та індивідуальний, але, не
дивлячись на індивідуальність, піддається класифікації. У 1895 р. йому
вдалося добитися введення у Великобританії дактилоскопічного методу
ідентифікації, спочатку поряд з бертильйонажем. Одначе введення цього
методу в практику викликало труднощі, оскільки відбитки пальців
розподілялися в розділах його картотеки вкрай нерівномірно.

Більш досконалу систему класифікації відбитків пальців рук розробив
інший англієць — Едвард Генрі, генеральний інспектор
англійсько-індійської Бенгалії, а пізніше шеф Скотленд-Ярду. Він був
знайомий з книжкою Гальтона і вже деякий час вивчав новий метод
ототожнення.

У кінці 1896 р. Генрі знайшов спосіб упорядкувати в картотеках мільйони
карток з відбитками пальців, причому так, щоб мати можливість швидко
знайти потрібну картку. Він виходив з поділу всіх папілярних узорів на
п’ять основних видів: прості пологі дуги та гострі дуги, радіальні та
ульнарні петлі і завитки. Основні види узорів позначав буквами, а далі
розподіляв на підвиди. Для цього з’єднував відповідні точки в узорі
прямою і підраховував кількість папілярних ліній, які ця пряма
перетинає. Разом з буквами, які позначали основний узор, ці цифри
створювали формулу, у відповідності з якою розміщувалися картки в
картотеці.

Результати досліджень Генрі були опубліковані в його книзі «Класифікація
та використання відбитків пальців», що була видана в Індії.

У 1899 р. в одній Бенгалії завдяки відбиткам пальців було встановлено
596 злочинців. Система класифікації Генрі, введена в Британській Індії з
1897 р., через два роки була представлена комісії вчених, де одержала
позитивну оцінку. В листопаді того ж року комісія професіоналів
рекомендувала закінчити в Англії «бертильйонаж» та ідентифікувати
злочинців за принципами дактилоскопії.

З 21 червня 1901 р. в Англії вводиться реєстрація злочинців на основі
відбитків пальців. Система Гальтона-Генрі й до сьогодні є основою для
більшості видів реєстрації за відбитками пальців в Європі, Північній
Америці та багатьох інших країнах. Через рік після введення британською
поліцією реєстрації за відбитками пальців, а точніше 10.

13 вересня 1902 р., англійський суд вперше визнав факт збігу
відбитків пальців як доказ.

Перший випадок розкриття злочину завдяки знайденому на місці події сліду
пальця був далеко від Англії — в Аргентині. Службовець поліцейського
управління Іван (Хуан) Вуцетич, серб за походженням, ще в 1892 р.
ознайомившись з роботою Гальтона, зацікавився відбитками пальців, і
довгий час займався проблемою папілярних узорів. Спочатку його картотека
була побудована так, що картки розподілялися в ній за буквами та цифрами
формули. Спершу у Вуцетича була маленька колекція відбитків пальців, і
він обмежувався 60 ящиками. Зі збільшенням картотеки з’явилися ті ж
труднощі, що й у Гальтона. Тоді Вуцетич став шукати характерні деталі,
щоб розділити відбитки всередині самих груп.

Він вирішив перерахувати папілярні лінії і отримав додаткові можливості
класифікації, яких було достатньо для його картотеки. Одночасно Вуцетич,
використовуючи свій метод, установив невідомого самогубця. Взявши його
відбитки пальців, він через п’ять хвилин установив, що ця особа мала
судимість і дактилоскопувалась декілька місяців тому у в’язниці
С’єра-Чика. Пізніше був установлений убивця одного купця. На місці
вбивства, на прилавку, знайдені сліди пальців рук, за якими був
знайдений раніше засуджений злочинець Гонзалес. Згодом за допомогою
своєї картотеки Вуцетич за один день ідентифікував 23-х злочинців, які
раніше були засудженими. У всіх цих випадках «бертильонаж» не дав
результатів. Скоро Вуцетич видав книжку «Загальне введення до
антропометрії та дактилоскопії», в якій доводив переваги останньої. Саме
з його легкої руки у вжиток було введено назву нового методу
ідентифікації — «дактилоскопія» -в перекладі з грецької — «роздивлятися
пальці».

У 1894 р. переваги дактилоскопії стали настільки очевидними, що її
повністю визнали. У 1896 р. «бертильйонаж» був відмінений по всій
провінції і замінений дактилоскопією. Це рішення зробило Аргентину
першою в світі державою, в якій відбитки пальців рук стали єдиним
засобом ототожнення в поліцейській службі.

Вуцетич, після п’яти років успішної роботи над дактилоскопією, у 1897 р.
виступив з доповіддю на II науковому конгресі Південної Америки, а в
1905 р.- на південноамериканському Поліцейському конгресі, де говорив
про переваги дактилоскопії. Як результат південноамериканські держави
одні з перших ввели в поліцейську практику його систему: в 1903 р.-
Бразилія і Чілі, у 1906 р.- Болівія, у 1908 р.- Перу, Парагвай та
Уругвай.

Інші країни також поступово стали використовувати для ідентифікації
злочинців дактилоскопію. У Франції перший випадок дактилоскопічної
ідентифікації зареєстровано в 1902 р. (справа Ше-фера), у Бельгії- 1904
р. (справа Леонардо), Угорщині — 1907 р., Норвегії- 1910 р., Португалії-
1913 р.

У Росії дактилоскопія почала використовуватися з 1906 р.. коли
циркуляром Головного в’язничного управління вона була введена для
реєстрації у в’язницях. Законом від 6 липня 1908 р. дактилоскопія стала
використовуватися в пошукових відділеннях великих місі. Судово-технічні
кабінети були організовані у 1911 р. при училищах правознавства, у 1913
р.- при прокурорі Петербурзької судової палати.

Перший випадок звинувачення на основі пальцевих відбитків відбувся в
1912 р.- у справі про вбивство аптекаря Вейсброда в Харламівській аптеці
Санкт-Петербурга. На місці пригоди був вилучений шматок скла вхідних
дверей з чітким слідом пальця руки. Експерт-криміналіст В. І. Лебедгв
порівняв цей слід із відбитками пальців запідозрених і дав категоричний
висновок про те, що слід залишений одним із них. Виступаючи в
Санкт-Петербурзькому окружному суді, експерт продемонстрував збільшені
фотознімки порівнюваного сліду та відбитка з дантилокартки, зазначив, що
вони мають численні спільні ознаки, пояснив суддям наукові основи
дактилоскопії. Суд погодився з аргументами експерта та виніс по справі
обвинувальний вирок.

У 1920 р. судовий медик та криміналіст П. С. Семеновський (1883-1959)
запропонував удосконалену систему класифікації пальцевих узорів. Його
посібник «Дактилоскопія як метод реєстрації», надрукований у 1923 р.,
заклав наукові основи дактилоскопічних обліків у нашій країні.

Використана Література

1. Андрианова В. А., Евсиков В. Н., Зуев Е. И., Теткин С. И. Выявление
бесцветных пальцевых следов порошками на различных поверхностях //
Сборник работ по криминалистике (дактилоскопические исследования).
1957.- М-С.37-64.

2. Ароцкер Л. Е., Грановский Г. Л. Неточное определение участка
папиллярного узора ведет к ошибке // Практика криминалистической
экспертизы. Сб. 1-2.-М, 1961.-С. 195-198.

3. Баканова Л. П. Дактилоскопические исследования: Учебное пособие
-Ташкент, 1980 г. — 52 с.

4. Берзин В. Ф., Фокина А. А. О локализации участков ладонной
поверхности рук человека по деталям папиллярных узоров // Криминалистика
и судебная експертиза. Вып. 3- Киев, 1966-С. 199-212.

5. Бобырев В. Г., Фильков В. И. Модификация химического способа
выявления следов рук // Повышение эффективности криминалистических
экспертиз при расследовании преступлений.- Волгоград, 1988.- С. 30-33.

6. Бобырев В. Г., Гаглошвили А. У. Применение магнитного порошка для
выявления потожировых следов на пористых поверхностях // Экспертная
практика и новые методы исследования. Экспресс-информация.- Вып. 17.-
М., 1989.-С. 4-8.

7. Выявление отпечатков пальцев с помощью вакуумного напыления // В
помощь экспертам.-М., 1976.

8. Гардаускас Ю. Ю. О некоторых недостатках подготовки материалов для
экспертизы следов рук // Экспертиза при расследовании преступлений
(информационные материалы). Вып. 7.- Вильнюс, 1969.- С. 18-23.

9. Герасимов В. Дактилоскопия // Наука и жизнь. № 1.- С. 79-83.

Похожие записи