Реферат на тему:

Історико-правовий аналіз входження Галичини до складу австрійської
імперії

У сучасних умовах розвитку незалежної Української держави зростає
значення досліджень історії національної державності і права. Особливо
це стосується проблем, висвітлення яких сприятиме процесу
державотворення в Україні. Адже врахування досвіду минулого дасть змогу
не лише уникнути повторення помилок, але й обрати найоптимальніші шляхи
розвитку нашого суспільства. З цієї точки зору важливою для вивчення є
історія становлення і розвитку державності в Галичині. Специфікою
галицьких та інших західноукраїнських земель була довготривала
роз’єднаність їх з Східною Україною і перебування під владою іноземних
держав. Звідси стає зрозумілим споконвічне прагнення українського народу
бачити свою країну самостійною та незалежною.

За час існування історико-правової науки створено чимало праць, в яких
висвітлюються різні етапи розвитку держави і права в Україні і, зокрема,
в Галичині. Цікаві факти містяться у працях вітчизняних та зарубіжних
представників суспільних наук – правників, істориків, політологів,
соціологів. У зв’язку із специфікою досліджуваного історичного періоду
більшість необхідних для його висвітлення відомостей знаходиться в
архівних джерелах, та у працях польських і німецьких вчених, погляди
яких часто є діаметрально протилежними.

Грунтовними є дослідження С. Гродицького «Історія суспільно-політичного
устрою Галичини 1772-1848» та В. Лозинського «Галіціана», в яких
показано незаконність поділу Польщі та подальшого загарбання галицьких
земель, стверджується їх давня належність польській короні. Проте більшу
увагу автори приділяли соціально-економічному та політичному становищу
Галичини в складі Австрії.

Цікавою з дослідницької точки зору є праця М. Тировича «Галіція від
першого розділу Польщі до Весни народів 1772-1849», в якій автор
наводить фрагменти деяких першоджерел. Історія галицьких земель
розглядається тут крізь призму історії Польщі, через аналіз періодичних
видань, спогадів очевидців, щоденників, офіційних видань австрійських
властей. Важливим історико-статистичним дослідженням внутрішнього устрою
Галичини у 1772 році є праця німецького науковця А. Брауера «Галичина,
як вона увійшла в Австрію». В ній стисло і чітко викладені історичні
факти, подане їхнє правове пояснення.

Серед вітчизняних істориків права, які висвітлювали досліджуваний період
слід назвати, зокрема, М. Лозинського, Б. Кревецького, М. Стахіва. Не
можна недооцінити глибокі та обгрунтовані праці з історії держави і
права Галичини професора В. Кульчицького.

Метою статті є висвітлення обставин, які спричинили розподіл Польщі;
аналіз історико-правових документів, за допомогою яких австрійські
політики намагались обгрунтувати правомірність захоплення галицьких
земель; простеження змін, що відбулися в Галичині внаслідок переходу її
під владу Австрії.

Галичина [1] – складова давньоруської держави – після розпаду її у 1199
році стала частиною Галицько-Волинського князівства, існування якого
мало важливе значення для сусідніх держав. Воно стояло на шляху західних
завойовників, що поривались на руські землі і водночас було завісою для
західних держав від наступів монголо-татарських військ.

У 1349 р. Галичина була завойована польським королем Казимиром. Це стало
початком її політичного та економічного занепаду, хоча вона і була
адміністративно відокремленою від прилеглих польських територій.

На початку ХVІІ ст. у Західній Європі відбулися значні зміни у
суспільно-політичному житті. Всюди сформувалися сильні уряди, які у
своїй закордонній політиці спирались на вимуштрувані армії. Такими були
і три держави – сусіди Польщі: Австрія, Прусія і Росія.

Згадані зміни, однак, не торкнулися Польщі. Вона і надалі залишалася
державою без будь-якої внутрішньої організації, без енергійної влади,
без відповідного війська і податків, без жодної надії на проведення
реформ. «Історія ХVIII століття, – пише про тогочасну Польщу професор
М. Божинський, – це приклад грубого матеріалізму, позбавлений світла.
Непроглядна темрява захопила польські уми… Королівські міста економічно
занепали, а через насильство шляхти, в переважній більшості, втратили
свою незалежність. Доля приватних міст не дуже відрізняється від долі
селянина, якого шляхтич вважав річчю, своїм рабом… Нижчі суди не мали
жодної поваги, вищі ж, депутатів яких вибирала шляхта, були знаряддям
магнатської партії, яка перемогла на виборах… Та моральна іржа, яка
поїдала простий люд, не щадила і магнатів. Народові залишалось єдине –
релігія. Проте в часи загального падіння і релігія виродилась в руках
наскрізь зіпсутого духовенства… Ні розкидування справедливістю, ні явний
продаж батьківщини не змушували його вжити заходів, якими тільки воно ще
могло розпоряджатись [2, с.420].»

Скориставшись з анархії в Польщі, Австрія, Прусія та Росія порушили
питання про її поділ. У результаті проведення дипломатичних переговорів
була підписана спеціальна декларація, яка забезпечувала цим державам
однакову участь і допомогу в розподілі. Він офіційно пояснювався
необхідністю відновлення «спокою і порядку у внутрішніх справах країни
для того, щоб сусіди Речі Посполитої могли задовольнити свої вимоги –
такі ж давні, як і законні» [3, с.382]. Цю декларацію підписали: 19
лютого 1772 р. від імені Австрії – Марія Терезія і Йосиф ІІ, 28 лютого –
пруський король Фрідріх ІІ, 5 березня – російська імператриця Катерина
ІІ [4, с.14].

Ще до початку переговорів і «узаконення» поділу Польщі Австрія і Прусія
фактично почали поділ її території. У 1769 р. для того, щоб, як було
офіційно оголошено, запобігти проникненню з Польщі епідемії, австрійські
війська за наказом цісаря Йосифа ІІ зайняли область Спіш. Її приєднали
до Угорщини, яка ще з початку XVI ст. перебувала під австрійським
пануванням. Незабаром, у 1770 р., Австрія встановила «санітарний кордон»
на північному схилі Карпат, захопивши майже всю Сяднеччину.

Майже одночасно з початком фактичного поділу Польщі Австрія, Прусія і
Росія опублікували цікаві і характерні документи – історичні «Виводи
прав» усіх трьох держав – учасниць поділу до відповідних земель Речі
Посполитої.

Звичайно, Австрія і Прусія – ініціатори і головні дійові особи поділу –
жодних прав на здобуті землі не мали, тому, захопивши Галичину,
австрійський уряд подбав про узаконення цього акту. Прислухавшись до
порад пруського короля Фрідріха ІІ і керівника російської зовнішньої
політики графа Паніна, австрійський канцлер А. Кауніц доручив розшукати
в архівах Австрії матеріали, які б могли якось виправдати безправний акт
поділу Польщі та участі у ньому Австрії. Це завдання доручили виконати
придворному раднику Розенталю, чеському архіваріусу Колару і угорському
історику Бенчуру [5, с.2].

На підставі зібраних матеріалів у кінці 1772 р. надвірна канцелярія у
Відні опублікувала латинською і німецькою, а також у скороченому
варіанті французькою і польською мовами історико-правове обгрунтування
окупації: «Вивід прав королівства Угорщини до Малої або Червоної Руси і
Поділля та Чехії до князівств Освенціма і Затора».

«За свідоцтвами найдостовірніших істориків ХІ-го і ХІІ-го століть,
польських та угорських, – починався Вивід, – а також багатьох інших
автентичних документів, угорські королі були тоді і, навіть, ще давніше,
на підставі найправедніших прав володарями Королівства Малої або
Червоної Руси, а перед усім двох частин цього Королівства: Галичини і
Володимирії. Тому ці землі відтоді аж по нинішній день належать до
королівського угорського титулу, з яких одна простягається далеко з
глибин Поділля, а друга займає значну частину Волині, Перемиські землі
та інші значні території [6, с.14]».

???? ???????¤?$???? ?дання. Це, зрештою, визнав і сам Кауніц,
доповідаючи 8 жовтня 1772 р. Марії Трезії про результати роботи. «Важкі
повинні були бути спроби, – говорив він, – щоб таку складну, протягом
століть занедбану і майже цілком забуту справу знову з’ясувати, детально
висвітлити і підкріпити доказами, на підставі яких зрозумілою була б
тепер обгрунтованість наших претензій» [7, с.47]. Проте австрійський
канцлер, мабуть, свідомо не згадав про те, що ці труднощі полягали
насамперед у відсутності самих доказів. Австрійські чи угорські
претензії були звичайною фікцією, а виготовлений документ повинен був
створити видимість правомірності несправедливого акту поділу Польщі та
участі у ньому Австрії.

Юридичною «основою» так званого обгрунтування був історичний факт
короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія ІІ. Коли у
війні з Польщею в битві під Завихвостом над Віслою у 1205 р. загинув
галицько-волинський князь Роман Мстиславич, його союзник Андрій ІІ взяв
під опіку вдову і дітей того – Данила і Василька. Скориставшись правом
опіки, Андрій ІІ заволодів державою Романа і назвався королем Галичини і
Лодомерії (Володимирії). Цей титул вживали в офіційних документах і його
наступники [4, с.14].

Як докази цього факту наводилися виписки з польських, українських і
угорських хронік та літописів, лист угорського короля Андрія ІІ до папи
Інокентія ІІІ, лист папи Григорія ІІІ до Андрія ІІ, печатки і документи
давніх угорських королів, які містили титули і герби Галича та
Володимира та ін. Для того щоб довести законність прав Австрії на
галицькі землі, автори «Виводу» посилались на деякі історичні факти,
зокрема:

«…договір між угорським королем Робертом і польським – Казимиром Великим
від 1552 року, згідно з яким син угорського короля Людовик був признаний
спадкоємцем польської корони (на випадок, якщо його дядько Казимир
помре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі). Проте Людовик, ставши
угорським королем віддав Галицько-Волинське (Волинське) князівство
Казимирові з застереженням, що коли б у Казимира народився син, то
згадана територія повертається до Угорщини зі сплатою ста тисяч
угорських злотих. У випадку, якщо той не залишить спадкоємця, польська і
руська корони повинні перейти до Людовика. За новішими даними цей
договір був укладений у 1350 році;

…двостороннє зречення прав: Сигизмунда на користь польської корони з
одного боку, а Ядвиги та Ягайла на користь угорської – з іншого від 1394
року;

…приєднання до угорського королівського титулу додатку rex Galitiae et
Lodomeriar – аж до часів Марії Терезії і т. ін. [8, с.21]».

До «Виводу» додавалось також 17 оригінальних документів: 12 з яких
повинні були довести «права» Угорщини до Галичини, 5 – «права» Чехії до
князівств Освенціма і Затора.

На усі вищезгадані «Виводи» король Станіслав Август доручив дати
відповідь польському історику – економісту Ф. Лойкові, який відповідав
також і на «Виводи» Прусії та Росії. З дорученим завданням він справився
досить швидко і вже у 1773 році з’явилася друком його «Відповідь на
вступний Вивід прав угорської корони до Червоної Руси та Поділля, а
чеської – до князівств Освенціма і Затора» [5, с.4]. Але ця відповідь
Польщі на претензії Австрії до Червоної Руси, зокрема до її частин:
Галичини та Володимирії була чисто академічна і не мала впливу на
подальший хід історії.

Майже одночасно з цими подіями 11 вересня 1772 р. австрійська
імператриця Марія Терезія видала ревендикаційний (окупаційний) маніфест
до населення зайнятого краю. У ньому, зокрема, зазначалось: «Ми, Марія
Терезія, королева Угорщини, Чехії, Дальматії, Хорватії, Славонії,
Галичини і Володимирії…, розглянувши нінішній стан Польщі, разом з
двором російської цариці і пруського короля порадились, щоб деякі
провінції цього королівства, до яких кожному з нас окремо належать
здавна права, відокремити і відібрати край цей як частину належної нам
території» [9, с.2]. Далі вказувалися кордони приєднаних земель,
призначення губернатора для них, заклик нових підданих до послуху і,
нарешті, погроза тим, хто наважиться чинити опір імператорським наказам.

Територія, яка перейшла до Австрії в результаті першого поділу Польщі
або «частина, належна нашим правам «, як називала її в окупаційному
маніфесті Марія Терезія, складалась з двох груп земель: української та
польської. Незважаючи на відмінності, які існували між цими землями
протягом усього періоду їхнього існування, Австрія об’єднала їх у єдину
адміністративну цілісність і надала їй давню історичну назву української
групи, не вживану ще з ХІV століття: » Королівство Галичини і
Володимирії», до якої в повному офіційному найменувані додавалось: «з
великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і
Заторським» [10, с.18].

Землі, які відійшли до Австрії внаслідок поділів Польщі, були штучно
об’єднані в один коронний край, який адміністративно поділявся на дві
частини: Східну Галичину, заселену українцями, та Західну Галичину,
заселену поляками.

Незважаючи на висловлене «небажання» імператриці Марії Терезії брати
активну участь у розподілі, доля Австрії у ньому була найбільшою. Вона
захопила частини Краківського воєводства з королівствами Освенцімським і
Заторським, Сандомирського, Руського, Бєлзького, Подільського та
Волинського воєводств. Це загалом становило територію площею 81 900 кв.
км, яку населяло близько 2 650 000 чоловік.

У польській науковій літературі склалася думка, що імператриця Марія
Терезія була схильна розглядати Галичину як тимчасове надбання,
необхідне лише для заміни на більш корисну для Австрії провінцію. Лише
згодом Йосиф ІІ після своєї першої інспекційної подорожі галицькими
землями зрозумів їхнє стратегічне значення та вирішив міцно закріпити їх
за монархією. Проте дана точка зору не є достатньо обгрунтованою: у той
час не було можливості вчинити згаданий обмін і лише у добу
наполеонівських воєн Галичина стала предметом міжнародних торгів [11,
с.38].

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що, незважаючи на намагання
австрійських політиків обгрунтувати правомірність анексії, австрійська
влада не мала для цього ні правових, ні моральних підстав. Захоплення
Галичини було здійснене Австрією виключно з метою розширення території
впливу, а тому не мало позитивного впливу на політичний та
соціально-економічний розвиток галицьких земель. Воно не відповідало
волевиявленню більшості місцевого українського населення, яке з
давніх-давен прагнуло самостійності та реалізації природного права на
самовизначення.

Література

Назва походить від міста Галич (тепер Івано-Франківська область). У
літературі немає єдиного пояснення походження цього найменування.
Найбільш правдоподібним є походження назви Галича від грецького слова
«гальс», що означає сіль.

Bobrzynski M. Dzieje Polski w zarysie.-Warszawa, 1879. – 427c.

История Польши: В 3 т.-М.,1956. – Т.1. – 462 с.

Кульчицький В. Утворення коронного краю Галичини в складі Австрії //
Проблеми правознавства. – К., 1969. – Вип.13. – С.14-21

Лозинський М. Утворення українського коронного краю в Австрії. – Львів,
1915. – 281 с.

Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії та Заходу
(1772-1918).-Скрентон,1958.-Т.1-214 с.

Grodziski St. Historia ustroju spoleczno-politycznego Galicji
1772-1848.-Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk, 1971.-303 с.

Кревецький І. Королівство Галичина і Володимирія (1772 – 1918) // Стара
Україна. 1925. – №1/2. – С.19-24

Piller A. Edicta et mandata universalia regni Galiciae et Lodomeriae a
die September 1772 innitae possessionis promulgata. – Leopoli, 1772. –
16 с.

A. Brawer. Galizien, Wie es an ?stereeich kam.-Leipzig; Wien, 1910.-107
с.

M. Tyrowicz Galicja od pierwszego rozbioru do Wiosny ludow
1772-1848.-Krakow, 1956.-335 с.

Похожие записи