Інтелектуальна власність: проблеми охорони за кримінальним
законодавством України та Російської Федерації

Кримінальне законодавство України та Російської Федерації довгий час
складали єдине ціле, оскільки відповідно до Конституції СРСР
встановлення основ кримінального законодавства було віднесене до ведення
Союзу РСР. Аналогічні підходи існували і в науці кримінального права як
єдиного радянського кримінального права, що є волевиявленням всього
радянського народу, вираженою в юридичних нормах[1, с. 3]. Ця обставина,
безумовно, була позитивною за своєю суттю, оскільки зусилля
вчених-криміналістів не тільки УРСР і РРФСР, але й усіх союзних
республік, об’єднувались і спрямовувались на розвиток і вдосконалення
загального єдиного радянського кримінального законодавства.

Вже понад сімнадцять років кримінальне законодавство України і РФ
розвивається паралельно, але достатньо самостійно одне від іншого. У зв’
язку з цим, слід визнати випередження розвитку кримінального
законодавства РФ за більшістю з питань, що зумовлено цілою низкою об’
єктивних і суб’ єктивних чинників, розгляд яких не є метою цієї роботи.
Проте таке випередження простежується не за всіма напрямками. Так, перше
монографічне дослідження питань кримінально-правової охорони права
інтелектуальної власності в Україні було проведене у 1996 р. [2], в той
час як аналогічна тематика в кримінальному праві РФ знайшла своє
висвітлення лише через п’ ять років [3]. При цьому автор поділяє думку
провідних українських вчених-цивілістів, що назва Розділу VII Частини 4
ЦК РФ «Права на результати інтелектуальної діяльності і засобу
індивідуалізації» є набагато вдалішою, ніж Книги 4 ЦК України. «Право
інтелектуальної власності», оскільки застосування терміну «власність»
відносно результатів інтелектуальної діяльності досить часто зумовлює
помилкове тлумачення змісту цього інституту.

Стратегія України, яка спрямована на адаптацію національного
законодавства до правової системи Європейського Союзу (acquis
communautaire) [4, ст. 367], визначила динаміку розвитку
кримінально-правової охорони права інтелектуальної власності. Водночас
кримінально-правова сфера Європейського Союзу залишає за державами — її
членами право на застосування національного кримінального законодавства
на умовах, які в будь-якому випадку роблять покарання ефективним,
пропорційним і дієвим [5, с. 21-42]. Стаття 61 Угоди по торгових
аспектах прав на інтелектуальну власність (Угода TRIPS) лише визначає,
що держави-члени передбачають кримінальні процедури і штрафи, які
застосовуються, принаймні, у випадках навмисної підробки товарних знаків
або порушення авторського права, вчинене в комерційних масштабах [6, с.
443456]. Виходячи з цього, дослідження проблем кримінально-правової
охорони права інтелектуальної власності є обов’язковою умовою адаптації
законодавства України до правової системи Європейського Союзу.

Інтенсивне вдосконалення відповідних норм кримінального законодавства
України щодо захисту результатів інтелектуальної діяльності не могло не
спричинити певної недосконалості закону, відсутність в ньому того, що
повинне бути його необхідним компонентом [7, с. 92]. Це стосується
визначення наукою кримінального права і законодавством як України, так і
Російської Федерації родового (видового, групового) об’ єкта злочинів у
сфері інтелектуальної власності (діяльності). Загальноприйнятим є
сприйняття питань об’єкта злочину, співвідношення понять «об’єкт
кримінально-правової охорони», «об’єкт злочину», «об’єкт злочинного
посягання (злочинної дії)» як винятково наукових категорій, предметів
наукових суперечок, що не мають практичного застосування і знаходяться в
теоретичній площині науки кримінального права.

Безумовно, питання об’єкта злочину були і залишаються одними з найбільш
суперечливих. На думку автора, різноманітність підходів до визначення
об’єкта злочину зумовлена, насамперед, необхідністю його встановлення
виходячи з традиційних підходів до кримінально-правової характеристики
складу конкретного злочину або групи злочинів за їх елементами: об’єкт,
об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона, суб’єкт. Дискусійний характер
цього питання також зумовлений і тією системно-визначальною функцією, що
покладена на об’єкт злочину як критерій систематизації Особливих частин
закону про кримінальну відповідальність України та кримінального закону
РФ.

Саме тому власну позицію з цього питання має майже кожен вчений в галузі
кримінального права. У свою чергу, різноманіття і багатоплановість
суспільних відносин, благ, соціальних цінностей, прав, свобод, а також
історичних і сучасних концепцій об’ єкта злочину в теорії кримінального
права дають практично необмежену можливість вибору певної позиції
відносно об’єкта того або іншого конкретного злочину або групи злочинів.

Водночас при здійсненні досудового розслідування та відправленні
правосуддя питанню встановлення об’ єкта злочину, як правило, належної
уваги не приділяється. Об’єкт сприймається як щось само собою зрозуміле,
раз і назавжди дане, що завжди має місце у разі вчинення суспільно
небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Саме тому
встановленню піддається, як правило, лише предмет злочину (якщо він
характеризує конкретний склад). Щодо об’єкта, то, в більшості випадків,
він самостійно не встановлюється і не досліджується.

Викладене повною мірою відноситься до злочинів, передбачених статтями
176 «Порушення авторського права і суміжних прав» та 177 «Порушення прав
на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної
мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію» Кримінального
кодексу України (далі — КК) і, відповідно, статтями 146 «Порушення
авторських і суміжних прав» і 147 «Порушення винахідницьких і патентних
прав» КК РФ. Встановлення факту незаконного використання об’ єктів
авторського права або суміжних прав, прав промислової власності (на
винахід, корисну модель, промисловий зразок), завдання матеріальної
шкоди у значному розмірі (в КК РФ — великої шкоди), наявність умислу
винного і його відповідність ознакам суб’ єкта вказаних злочинів,
розглядаються як необхідна і достатня умова кваліфікації скоєного за
вказаними статтями, а також винесення обвинувального вироку суду.

При цьому судова практика повністю ігнорує місце вказаних складів
злочинів в системі Особливої частини КК України та РФ. За чинним
законодавством, вказані статті віднесені до розділу V «Злочину проти
виборчих, трудових і інших особистих прав і свобод людини і громадянина»
Особливої частини КК України і, відповідно, до глави 19 «Злочинів проти
конституційних прав і свобод людини і громадянина» розділу VII «Злочин
проти особи» КК РФ. Тобто наведені порушення відносяться до групи
злочинів проти соціальних прав та свобод, і саме конституційні права та
свободи саме людини і громадянина є безпосереднім об’єктом цих посягань
[8, с. 434-436].

Вказане місцезнаходження даних складів злочинів було визначене ще в
Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік,
прийнятих Верховною Радою СРСР у 1958 р. Наслідуючи Основи, кримінальні
кодекси УРСР та РРФСР віднесли порушення авторських прав і прав на
винахід або раціоналізаторську пропозицію до глав IV Особливих частин
кримінальних законів, які мали тотожну назву: «Злочин проти політичних і
трудових прав громадян». Такий підхід був продиктований змістом
відповідних положень радянського цивільного права, яке розглядало
авторську і винахідницьку діяльність тільки як частину прав радянських
громадян на працю. Інституту права інтелектуальної власності (права на
результати інтелектуальної діяльності і засобу індивідуалізації) в
сучасному його розумінні у той час не існувало і не могло існувати.
Радянська держава передбачала можливість використання даних результатів
фактично на власний розсуд, залишаючи авторам і винахідникам лише
особисті немайнові права. Відповідальність за порушення права авторства
на науковий, літературний, музичний або художній твір була передбачена
ст. 136 КК УРСР (ч. 1 ст. 141 КК РРФСР), а за порушення прав авторства
на винахід або раціоналізаторську пропозицію -ст. 137 КК УРСР (ч. 2
ст.141 КК РРФСР). Незважаючи на стверджування, що при скоєнні цих
злочинів не тільки порушуються авторські права громадян, але і
зачіпаються майнові інтереси особи [1, с. 387], фактично передбачалося
лише право на винагороду автора з боку держави за використання його
твору, винаходу або раціоналізаторської пропозиції.

В даний час інститут права інтелектуальної власності зазнав кардинальних
змін і набув одного з найважливіших значень не тільки для цивільного
законодавства України та РФ, але і для побудови цивілізованих ринкових
відносин, забезпечення соціальної орієнтації економіки, інноваційного
соціально-економічного розвитку, а також міждержавної співпраці в межах
СНД, ЄС і ВТО.

Вказані зміни були враховані законодавствами наших країн в частині
істотної зміни кола діянь, що утворюють склад злочину, і встановленні
кримінальної відповідальності в першу чергу за порушення виключних
майнових прав, і лише потім — особистих немайнових (права наступності,
права доступу та інш.), і лише у разі спричинення великої (значної)
шкоди.

Разом з тим вимагає уточнення коло осіб, які за законодавством України
та РФ можуть володіти виключним майновим правом і особистими немайновими
правами на результати інтелектуальної діяльності. Відповідно до ст. 423
ЦК України (ст. 1228 ЦК РФ) право авторства, право на ім’я та інші
особисті немайнові права можуть належати тільки громадянинові, творчою
працею якого створений такий результат. Вони не можуть відчужуватися
(передаватися), відмова від цих прав нікчемна. Виключне ж майнове право
може належати як громадянинові, так і юридичній особі, які мають право
використовувати об’ єкт права інтелектуальної власності на свій розсуд
(ст. 424 ЦК України та ст. 1229 ЦК РФ). Наведені положення вказують на
дві самостійні групи правоволодільців: 1) фізичні особи (громадяни) і 2)
юридичні особи.

В юридичній літературі України [9, с. 352-353] та РФ [10, с. 315-316]
стверджується, що злочини, передбачені статтями 176 і 177 КК України
(146 і 147 КК РФ), посягають на проголошену Конституціями двох країн
охорону права інтелектуальної власності (ст. 54 Конституції України та
ч. 1 ст. 44 Конституції РФ).

Дійсно, частина 1 ст. 54 Конституції України засвідчує: «Громадянам
гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав,
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’ язку з різними
видами інтелектуальної діяльності». Проте слід акцентувати увагу на
тому, що вказана норма та аналогічна норма Конституції РФ передбачені у
відповідних розділах щодо прав, свобод та обов’ язків безпосередньо
людини і громадянина. А термін «кожному» в Конституції РФ припускає
такий його зміст: кожній людині, кожному громадянину.

8-99]. Деякі автори навіть виділяють обов’язкову ознаку цих складів
злочинів — потерпілого. На їх думку, при порушенні авторського права і
суміжних прав потерпілим може бути тільки фізична особа (автор,
виконавець твору, виробники фонограм або відеограм), їх спадкоємці, а
також фізичні особи, яким на законних підставах були передані права на
ці об’ єкти [16, с. 391, 392]. Винятком є позиція С.Я. Лихової, яка
обґрунтовано робить висновок, що склади злочинів, які посягають на
результати інтелектуальної діяльності, знаходяться за межами родових
об’єктів злочинів проти виборчих, трудових і інших особистих прав і
свобод людини і громадянина (розділу V Особливої частини КК України)
[17, с. 160-162]. М.І. Хавронюк вказані склади злочинів також не вважає
посяганнями на особисті права і свободи людини і громадянина [18, с.
180].

Проте судова практика України та Російської Федерації при розгляді
кримінальних справ щодо порушення авторського права, суміжних,
винахідницьких і патентних прав виходить з іншого. Так, в абзаці 2
пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації № 14 від
26 квітня 2007 року «Про практику розгляду судами кримінальних справ про
порушення авторських, суміжних, винахідницьких і патентних прав, а також
про незаконне використання товарного знаку» вказується, що судам слід
враховувати, що крім автора твору (фізичної особи, творчою працею якої
створений твір), володарів суміжних прав (виконавців, виробників
фонограм, організацій ефірного і кабельного мовлення) або фізичної
особи, творчою працею якої створені винахід, корисна модель, промисловий
зразок, потерпілими у кримінальних справах про злочини, передбачені
статтями 146 і 147 КК РФ, можуть бути інші особи (як фізичні, так і
юридичні), яким таке право належить на підставі закону, спадщини або за
договором, а також працедавець, якому відповідно до федерального закону
належить право на отримання патенту на винахід, корисну модель або
промисловий зразок, створені працівником (автором) у зв’ язку із
виконанням ним своїх трудових обов’ язків або конкретного завдання
працедавця. Судова практика України не має аналогічного роз’ яснення
Пленуму Верховного Суду України, але виходить із того самого.

Водночас незаперечним є те, що злочини, передбачені статтями 176 і 177
КК України, а також аналогічні норми КК РФ мають місце тільки у разі
порушення права на результати інтелектуальної діяльності фізичної особи.
При цьому, із 271 злочину, пов’ язаного з порушенням авторського права і
суміжних прав, які були виявлені в Україні протягом 2006р., значна
більшість (понад 80%) були здійснені відносно правовласників — юридичних
осіб (корпорацій, що розробляють програмне забезпечення, організацій
звукозапису, організацій мовлення і тому подібне) [19]. Правозастосовна
практика Російської Федерації свідчить про такі ж самі результати.
Тільки у 2006р. ринок «піратського» програмного забезпечення в країнах з
економікою, що розвивається, склав 18 млрд. дол. США. За рівнем
«піратства» програмного забезпечення Україна займає четверте місце в
Європі (майже 85%), а РФ — сьоме (80%) [20].

Вищевикладене дозволяє стверджувати, що і в Україні, і в Російській
Федерації склади злочинів, що посягають на результати інтелектуальної
діяльності правовласників — юридичних осіб (статті 176, 177 КК України і
146, 147 КК РФ), в теперішній час застосовуються за аналогією, а саме,
за ознакою схожості суспільно небезпечних діянь за родовим (видовим) об’
єктом. Стаття 16 КК РРФСР 1926 р. свого часу визначала, якщо те чи інше
суспільно небезпечне діяння прямо не передбачено Кримінальним кодексом,
то підстави і межі відповідальності за нього визначаються стосовно тих
статей кодексу, які передбачають найбільш схожі за родом злочини [21,
с.48-50]. Аналогічні підходи були закріплені і в роз’ясненнях Пленуму
Верховного Суду [22, с.29-30].

У зв’ язку з цим слід нагадати, що в даний час у кримінальному праві як
України, так і Російської Федерації діє принцип nullum crimen sine lege
(немає злочину без вказівки на нього в законі). Визначаючи
основоположний принцип (тобто такий, що зумовлює побудову всієї галузі
права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність)
кримінального законодавства Російської Федерації — принцип законності,
ч. 2 ст. 3 КК РФ вказує, що застосування кримінального закону за
аналогією не допускається. Частина 4 ст. 3 КК України так само визначає,
що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією
заборонено.

Крім того, об’ єкт злочину є обов’ язковою, загальною, основною,
необхідною ознакою будь-якого складу злочину. Його відсутність у
будь-якому випадку виключає наявність в діях особи складу злочину і, як
наслідок, -відсутність підстави кримінальної відповідальності [23, с.
71].

Висновки.

Таким чином, можна констатувати наступне.

По-перше, в даний час як в кримінальному праві України, так і в
кримінальному праві Російської Федерації грубо порушується один з
основоположних принципів — принцип законності, без дотримання якого
неможлива побудова всієї галузі права, окремих її інститутів,
правотворча і правозастосовна діяльність.

По-друге, постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації № 14
від 26 квітня 2007 року в певній частині суперечить положенням
Конституції РФ, Кримінального кодексу, загальновизнаним принципам і
нормам міжнародного права і, як наслідок, не може застосовуватися в
судовій практиці і підлягає негайній зміні або скасуванню.

По-третє, притягання до кримінальної відповідальності за вчинення
злочинів, передбачених статтями 176 і 177 КК України (146 і 147 КК РФ),
у разі посягання на результати інтелектуальної діяльності,
правовласниками яких є юридичні особи, в Україні і в Російській
Федерації здійснюється незаконно, оскільки при цьому кримінальний закон
застосовується за аналогією.

По-четверте, кримінальне законодавство України і Російської Федерації в
даний час не містять відповідних норм-заборон, що передбачають
відповідальність за порушення права на результати інтелектуальної
діяльності, правовласниками яких є юридичні особи, тобто є істотна
прогалина права.

По-п’ яте, не забезпечивши з боку національного законодавства
відповідного захисту права на результати інтелектуальної діяльності та
засоби індивідуалізації, який узгоджується із загальновизнаними на
міжнародному рівні підходами і принципами, Україна і Російська Федерація
не можуть найближчим часом претендувати на статус держав з розвиненою
правовою системою.

І, по-шосте, законодавцям України і Російської Федерації, а також
вченим-криміналістам наших країн слід нарешті сприйняти тезу,
обґрунтовану понад десять років тому [2, с. 175] і випробувану
правозастосовною практикою цілої низки європейських країн [див., напр.:
24, с. 251-255; 25, с. 87-92; 26, с. 166, 167], що злочини у сфері
інтелектуальної власності утворюють свою відособлену самостійну групу
злочинних посягань, які об’ єднані єдиним родовим (видовим) об’ єктом,
мають право на своє відособлене, самостійне місце в системі Особливої
частини кримінального закону.

На нашу думку, найбільш прийнятне включення даної групи злочинів у
розділ VIII КК РФ главою 22-1 або 22-А «Злочини у сфері інтелектуальної
діяльності і засобів індивідуалізації». В КК України було б доцільно і
правильно включити самостійний розділ VII-1 або VII-А «Злочини у сфері
інтелектуальної власності». Термін «у сфері» бажаніший ніж «проти»,
оскільки ряд посягань можуть бути здійснені і самими володарями цих
прав.

Література:

1. Загородников Н. И. Советское уголовное право. Общая и особенная
части. / Н.И. Загородников. — М.: «Юрид. лит.», 1976. — 527 с.

2. Харченко В. Б. Уголовно-правовая охрана авторского права и смежных
прав: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 /В.Б. Харченко. — Х., 1996. — 216
с.

3. Коваленко А. А. Уголовно- правовая охрана авторских и смежных прав:
Дис. канд. юрид. наук: 12.00.08. / А.А. Коваленко. — М., 2001. — 202 с.

4. Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства
України до законодавства Європейського союзу» // Відомості Верховної
Ради України. -2004. — №29. — Ст.367.

5. Жданов Ю. Н., Европейское уголовное право. Перспективы развития /
Ю.Н. Жданов, Е.С. Лаговская. — М.: Международные отношения, 2001. — 232
с.

6. Основы интеллектуальной собственности. — К.: Изд-кий дом «Ін Юре»,
1999. — 600 с.

7. Лазарев В. В. Понятие пробелов в праве / В.В. Лазарев // Советское
государство и право. -1967. — № 4. — С. 92.

8. Словарь по уголовному праву; отв. ред. А. В. Наумов. — М.: Изд-во
БЕК, 1997. — 702 с.

9. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України; / за
ред. С. С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — 966 с.

10. Комментарии к Уголовному кодексу Российской Федерации:
научно-практический комментарий; отв. ред. В.М. Лебедев. — М.: Юрайт-М,
2001. — 736 с.

11. Гуторова Н. А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект
лекций / Н.А. Гуторова. — Харьков: «Одиссей», 2003. — 320 с.

12. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: навч. пос. / М.Й.
Коржанський. — К.: Атіка, 2002. — 640 с.

13. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник: / за ред. М.
І. Мельника, В. А. Клименка. — К.: Юридична думка, 2004. — 655 с.

14. Савченко А. В. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій / А.
В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько. — К.: Вид-во ПАЛИВОДА А.В.,
2005.- 496 с.

15. Кримінальне право України.Особлива частина: підручник / Ю. В.
Баулін, [В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.]; за ред. проф. В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. -К.: Юрінком Інтер, 2007. — 622 с.

16. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України; / за ред.
М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Атіка, 2003. — 1054 с.

17. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та
соціальних прав і свобод людини і громадянина / С.Я. Лихова. — К.: ВПЦ
«Київський університет», 2006. — 573 с.

18. Хавронюк М. І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу
України / М.І. Хавронюк. — К.: Істина, 2004. — 504 с.

19. Рекомендації парламентських слухань: «Захист прав інтелектуальної
власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та
правозастосування» // Голос України. — 2007. — № 125.

20. За матеріалами круглого столу «Роль государства, бизнеса и
общественности в решении проблем защиты авторских прав». — Харків: 2007.

21. Якубович М. И. Советское уголовное право. Общая и Особенная части;
под ред. проф. В. Д. Меньшагина / М.И. Якубович, В.Ф. Кириченко. — М.:
Политиздат, 1958. — 318 с.

22. Сборник действующих постановлений Пленума Верховного Суда СССР
1924-1951 г.г. — М.: 1952. — 272 с.

23. Уголовное право УССР. Общая часть;под ред. В. В. Сташиса, А. Ш.
Якупова. — К.: «Вища школа», 1984. — 384 с.

24. Уголовный кодекс Эстонской республики / науч. ред. и перевод с
эстонского В. В. Запевалова.- СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс»,
2001.

— 262 с.

25. Уголовный кодекс Испании; Н.Ф. Кузнецовой, проф. Ф.М. Решетникова.-
М.: Изд-во «Зерцало», 1998. — 218 с.

26. Уголовный кодекс ФРГ.- Изд-во «Зерцало», 2000. — 208 с.

27. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна,
№851, 2009 рік, с.49-55

Похожие записи