Реферат на тему:

Інструментальна кримінальна агресія та її попередження щодо злочинів
проти основ національної безпеки держави

Боротьба зі злочинністю в усіх її проявах є одним із практичних заходів
внутрішньополітичного характеру української держави в ході процесу
євроатлантичної інтеграції України, досягнення стабільності та безпеки у
всьому євроатлантичному регіоні. Зростання злочинності є однією з
основних реальних і потенційних загроз регіональній безпеці держави,
тобто захищеності системи взаємовідносин держав того чи іншого регіону
від загроз дестабілізації обстановки, криз, збройних конфліктів і війн
регіонального масштабу в межах міжнародної безпеки – захищеності системи
міжнародних відносин від загрози, їх дестабілізації, конфронтації,
збройних конфліктів і війн [1, с. 36]. Їх виявлення та попередження є
нагальною потребою сучасності.

Національна безпека України як стан захищеності національних інтересів і
гарантування в Україні безпеки особи, суспільства та держави від
зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності [2] має
своїм підґрунтям Конституцію України, бо однією з найважливіших функцій
і обов’язків України як суверенної, незалежної, демократичної та
правової держави є забезпечення її громадянам права на життя, здоров’я,
честь та гідність, недоторканність і безпеку, які визнаються найвищою
соціальною цінністю в державі і є одним із об’єктів захисту в структурі
національної безпеки [1, с. 37] (ст.ст. 3, 92 Конституції України).

Національна безпека держави, як внутрішня (суверенітет, територіальна
недоторканність і обороноздатність), так і зовнішня (система заходів,
спрямованих на охорону державних інтересів у суспільно-політичній та
економічній сферах), складається з комплексу заходів з попередження,
виявлення та ліквідування зовнішньої та внутрішньої загрози її безпеці,
саме як суверенній, незалежній, демократичній та правовій державі.
Посягання на національну безпеку держави (як на внутрішню, так і на
зовнішню) в більшості випадків здійснюється у формі протиправних дій,
активного психологічно-психічного впливу шляхом „публічних закликів чи
розповсюдження матеріалів” (ст. 109 КК України) або фізичного знищення,
пошкодження (ст. 113 КК України) із метою ослаблення держави як
внутрішньо, так і її безпеки ззовні.

Проблема кримінальної агресії взагалі й інструментальної зокрема
забезпечення національної безпеки держави в тому, що інструментальна
кримінальна агресія як один із видів кримінальної агресії (поряд із
вербальною, ворожою, експресивною, фізичною та ін.) є не тільки тим
засобом, безпосереднім „інструментом”, за допомогою якого і здійснюються
дані злочини в їх об’єктивній стороні (спосіб вчинення злочину), але і в
тім, що вона складає сам внутрішній суб’єктивний зміст таких
протиправних дій.

В умовах глобалізації тероризму проблема національної безпеки держави в
напрямі побудови надійної системи захисту конституційних засад,
запобігання та боротьби з порушенням законності й правопорядку,
створення необхідних умов для ефективної боротьби з корупцією та
злочинністю, особливо її організованими формами [2, с. 54], стає дедалі
актуальнішою і такою, що потребує вивчення з позицій глибокого
теоретичного дослідження кримінальної агресії особистості. Саме
виявлення, дослідження, аналіз і обґрунтовано продумані комплексні
профілактичні заходи, здійснювані державними установами, громадськими
об’єднаннями та організаціями, особисто громадянами, допоможуть
зруйнувати антисоціальну, антидержавну направленість особистості, яка
через ті чи інші погляди, переконання, обставини може стати складовою
частиною будь-якої, в тому числі злочинної, групи чи організації, яка
своїми злочинними діями і реалізує потреби даної особи чи групи осіб,
формуючи направленість злочинної діяльності всієї групи чи організації.

Поняття „агресія” у межах міжнародного права визначається в аспекті
зовнішньої загрози національній безпеці держави, до якої застосовується
збройна сила. У статуті Організації Об’єднаних Націй зазначається, що
„агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету,
територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави
або яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації
Об’єднаних Націй” [3, с. 182]. Конрад Лоренц зазначає, що поняття
„агресія” має досить велику сферу понятійного застосування. „Для
звичайної людини поняття агресії пов’язане з найрізноманітнішими явищами
повсякденного життя, починаючи з бійки півнів і собак, хлоп’ячих бійок
та ін. і закінчуючи, зрештою, війною й атомною бомбою” [4, с. 22].

Дж. Тедещи стверджує: „Дію позначають цим поняттям (агресія – авт.) в
тому випадку, якщо, по-перше, кому-небудь приписується намір причинити
шкоду іншому. І, по-друге, якщо вона не може бути виправдана в межах
прийнятої спостерігачем відповідної системи соціальних норм, принципів і
традицій” [5, с. 77]. Р. Берон і Д. Річардсон визначили, що агресія – це
„будь-яка форма поведінки, націлена на образу чи заподіяння шкоди іншій
живій істоті, що не бажає подібного поводження… Будь-які дії, які мають
своєю ціллю досягнення подібних негативних наслідків” [6, с. 26, 29]. Х.
Хекхаузен виділяє ворожу та інструментальну агресію. „Ціллю першої є,
головним чином, нанесення шкоди іншому, в той же час як друга спрямована
на досягнення цілі нейтрального характеру, а агресія використовується
лише в якості засобу” [7, с. 369]. С. Ківалов і В. Дремін, говорячи про
тероризм як про соціальний процес, який руйнує саму ідею громадянського
суспільства і ненасильницького вирішення конфліктів [8, с. 7],
зазначають, що „саме зв’язка „терор – страх” є стрижнем тероризму як
інструменту впливу на суспільство” [8, с.195].

На нашу думку, проблема інструментальної кримінальної агресії як одного
з видів кримінальної агресії особистості, яка знаходить свій зовнішній
прояв (за наявності внутрішніх детермінант, які й обумовили певну
поведінку протиправної спрямованості) у злочинах проти основ
національної безпеки держави, є недостатньо дослідженою. Саме в
злочинах, що посягають на національну безпеку держави, в яких об’єктом є
ті цінності, які Україна як демократична держава зобов’язана охороняти –
право на безпечне життя своїх громадян (ст. 113 КК України),
інструментальна кримінальна агресія як один із видів кримінальної
агресії особистості в сучасних умовах потребує обгрунтованих досліджень
у зв’язку з її всеохоплюючими глобальними масштабами.

Серед усіх злочинів саме злочини проти основ національної безпеки
держави в теперішній нестабільний час (диверсія в США – 11 вересня 2001
р., вибух у московському метрополітені 6 лютого 2004 р.) створюють стан
загального страху, тривожності, невпевненості в майбутньому у
правослухняних громадян. „У критичній ситуації порушуються одночасно і
психологічне майбутнє, і сенс, і цілісність життя… Виникає розлад усієї
системи життя; тобто системи „свідомість – буття”; свідомість не може
сприйняти буття в такому його вигляді і втрачає здатність осмислювати і
направляти її… Все це феноменологічно виражається в утраті сенсу” [9, с.
129] і відчуття уседозволеності у злочинців. „Тривожна особистість
цілком інакше бачить світ. Якщо тривожність досягає рівня страху смерті,
то людина починає захищати свій біологічний статус, біологічне існування
– звідси вчинення насильницьких злочинів як засіб захисту від світу,
який сприймається в якості небезпечного або ворожого” [10, с. 229].

Інструментальну кримінальну агресію як один із видів кримінальної
агресії особистості і її прояв у злочинах проти основ національної
безпеки треба розглядати на внутрішньому (суб’єктивному) рівні, в
аспекті потреби будь-якої особи (суб’єкта злочину) руйнувати всіх і все
у своєму бажанні захистити свій природжений або придбаний соціальний
статус. Це таке протистояння на внутрішньому рівні, яке знаходить свій
вихід ззовні, щоб не зруйнувати себе, свою тендітну внутрішню рівновагу,
свою внутрішню цілісність.

Мета – розглянути інструментальну кримінальну агресію як один із видів
кримінальної агресії особистості, її прояв у злочинах проти основ
національної безпеки держави та її попередження.

Розглядаючи проблему інструментальної кримінальної агресії й питання
національної безпеки держави в їх кримінологічному аспекті, ми маємо на
увазі всі дії, які визнаються злочинними Кримінальним кодексом України і
відносяться до злочинів проти основ національної безпеки держави (ст.ст.
109–114 КК України). Дані злочини можна поділити на: а) ослаблення
держави на зовнішньому рівні (ст.ст. 109, 110, 111, 114 КК України); б)
дестабілізуючі ситуацію у державі на внутрішньому рівні (ст.ст. 112, 113
КК України). Але обидва аспекти національної безпеки як внутрішньої, так
і зовнішньої є взаємопов’язаними і взаємообумовленими кримінологічними
чинниками.

Слід зазначити, що, „із кінця 70-х років позначився помітний зріст
(злочинів – авт.) у структурі зради Батьківщині – шпигунства й видачі
відомостей, що становлять державну або військову таємницю” [11, с. 550],
і дана тенденція продовжує „зростати за рахунок ініціативного шпигунства
й інших форм встановлення агентурних відносин із закордонними
спецслужбами” [11, с. 550]. Динаміка злочинності проти основ
національної безпеки держави залежить від ряду факторів, що у своїй
сукупності породжують дані злочини. Фактори ці мають як об’єктивну
основу, так і суб’єктивний (особистісний) зміст, тому що кримінальна
агресія – це результат, визначений внутрішньоособистісними та
соціальними конфліктами, помилками у вихованні особи й впливу конкретної
життєвої ситуації. Як справедливо зазначає А.І. Долгова, „причинний
комплекс, який породжує державну (проти основ національної безпеки –
авт.) злочинність, простежується на двох рівнях. На рівні загального він
вписується в характер причин, які генерують злочинність у цілому. На
рівні видової злочинності він несе в собі риси специфіки, характерні
саме для особливо небезпечних державних злочинів. Зв’язок загальних
причин із причинами, які безпосередньо породжують вказану категорію
злочинів, носить складний характер, оскільки загальне переломлюється в
окремому нерівномірно, що обумовлено характером самих особливо
небезпечних злочинів. На рівні загального він вписується в характер
причин, що генерують злочинність у цілому” [11, с. 555].

Перехід України до нових економічних відносин здійснюється засобом проб
і помилок, пошуком оптимальної, найбільш прийнятної для України
економічної моделі. Існуючий соціально-економічний стан характеризується
на загальному фоні певною стабільністю, але разом із тим і соціальною
напруженістю. Ринкові реформи, що мають у своїй основі приватну
власність (свободу підприємництва), являють собою так звану „ліберальну
ідею”, що надає громадянам свободу у виборі варіанта поведінки. Однак в
існуючих умовах здебільшого людина не готова зробити свідомий вибір
через відсутність реально-історичного досвіду, навичок і застарілих
стереотипів, що укоренилися і склалися в громадян пострадянської
України. Та й надані „ліберальною ідеєю” права і свободи найчастіше
носять декларативний характер через нездатність відповідних державних
інститутів їх реально забезпечити.

Структурні зміни, пов’язані з перехідним періодом в економіці, зі
зміною соціальної системи, сприяють появі нових соціальних сил, які при
нестабільності в державі породжують соціальні конфлікти, безробіття,
закриття нерентабельних підприємств, що у свою чергу призводить до
напруженості, загального нігілізму, масового соціального страху,
невпевненості в майбутньому. Усі ці чинники в сукупності породжують
недовіру до влади з боку населення. Відсутність можливості задовольняти
першочергові (життєві) потреби готує ґрунт до актів масової непокори і
протесту, протиправних дій, аутоагресії, формування негативних
установок. Суперечності між цінностями, історично сформованими в
суспільстві і соціальними відносинами, що формуються на принципово інших
(нових) – ринкових основах, породжують особистісні, міжособистісні
конфлікти, соціальну напруженість, труднощі в адаптації до нових
ринкових відносин. „Тому, аналізуючи соціальне явище, і, зокрема,
поведінку людей, які живуть у групі, і, намагаючись розділити на ті чи
інші категорії нескінченні різнорідні вчинки, слід завжди виходити з
аналізу тих психічних переживань, якими супроводжується той чи інший акт
поведінки людини. Цей аналіз дає ключ і до пояснення тих зовнішніх
актів, які носять назву вчинків людини, із сукупності яких і складається
її поведінка” [12, с. 52].

Адаптація до нових відносин відбувається шляхом зламу переконань і
систем цінностей і, як правило, за рахунок зміни характеру. „Спосіб
життя, обумовлений особливостями економічної системи, перетворюється в
основний фактор, що визначає характер людини, тому що владна потреба
самозбереження змушує її прийняти умови, у яких їй доводиться жити” [13,
с. 34]. Формується новий тип характеру, новий тип особистості. Сучасна
економічна модель створює тип характеру, орієнтований на ринкові
відносини. Еріх Фромм визначив орієнтацію характеру на ринку товарів, на
якому людина як товар знаходиться в асортименті, – „ринковою орієнтацією
характеру”. „Ринкове поняття цінності, що означає перевагу мінової
цінності над корисною, сприяло формуванню подібного поняття цінності у
ставленні до людей, і, зокрема, у ставленні людини до самої себе.
Орієнтацію характеру, засновану на сприйнятті себе як товару, а саме
мінової цінності, я називаю ринковою орієнтацією” [13, с. 455].

Таким чином, особистість починає усвідомлювати себе як „попит”, який
може бути „бажаний”. Щоб продати себе дорожче, необхідно вивчати попит і
для досягнення успіху продавати й перепродавати себе з огляду на
мінливість такого попиту. Таке постійне „перехідне положення”,
непідвладне людині, породжує невпевненість у завтрашньому дні. Будь-яка
невдача викликає зниження рівня самооцінки свого „Я”, самоповаги, а як
результат – почуття безпорадності, неповноцінності, неадекватності
„середовищу існування”. Залежність від попиту породжує залежність від
думки інших людей (конформність), від ролей, що їм приписують і
нав’язують, рольових чекань. Губиться людська індивідуальність як
властивість людської неповторності. Людським стосункам стає притаманним
прагматизм, що породжує байдужість до почуттів, який межує з поверхневим
ставленням до особистості. Стійкі риси характеру не формуються, тому що
можуть вступити в конфлікт із мінливими вимогами, що ставить ринок, і
породити особистісний конфлікт, що порушить і без того хитку рівновагу.
Така внутрішня неузгодженість, за наявності стійких рис, що не
відповідають пропонованим вимогам, призводить до стану соціального
страху. Усе це створює родючий ґрунт для інформаційно-ідеологічного
впливу на особистість.

А.І. Долгова наголошує, що причини злочинів проти основ національної
безпеки носять характер:

1) інформаційно-ідеологічного впливу на особистість ззовні. Тут факт
здійснення проти-правного діяння є наслідком серйозного і часто
тривалого переосмислення ціннісних категорій, способу життя, особистих
перспектив, мотивів, що домінують. Спрямований інформаційний вплив на
людину відбувається непомітно, щохвилинних результатів, як правило, не
дає, але веде до стійкого відображення у свідомості сприйманих
відомостей. Якщо інформація сприймається особистістю як близька,
правдива і співзвучна її думкам і почуттям, причинний механізм почне
функціонувати з усіма наслідками, що випливають, у вигляді здійснення
особливо небезпечного державного (проти основ національної безпеки –
aвт.) злочину [11, с. 556 ]. У зв’язку з цим величезну роль відіграють
засоби масової інформації і сучасна література в побудові символічного
моделювання і цілеспрямованого впливу (навіювання) на свідомість мас;

2) незадоволеність особистості сформованими обставинами життя –
відбувається процес заміщення незадоволеності в особистому – на
незадоволеність у суспільній або державній сферах [11, с. 557];

3) незгода з офіційно здійснюваною політикою уряду в цілому або по
окремих питаннях оцінюється в контексті із загальним моральним складом
особистості, її направленістю (установкою) [11, с. 558].

Попередження злочинності в сфері національної безпеки держави – це
складний комплекс різноманітних заходів випередженого впливу
загальносоціального і спеціального характеру, які тісно взємопов’язані і
взаємообумовлені. Досягнення економічного зросту і стабільності,
вдосконалення політичних і соціальних інститутів, які в сукупності
результатів зменшують кризові явища і аномію, складають
антикриміногенний потенціал суспільства. Серед багатьох засобів
загальносоціального попередження найбільш впливовими, на нашу думку, є:
у сфері економіки – розвиток виробництва, виважена економічна стратегія
в умовах переходу до ринкових відносин; у соціальній сфері – усунення
різкого соціального розшарування суспільства, забезпечення належних умов
для соціалізації особистості, подолання її соціального відчуження; у
правовій сфері – вдосконалення законодавства та зміцнення демократії.
Відповідність законодавства в сфері національної безпеки держави умовам
перехідного періоду найбільш важлива, адже „національна безпека України
на данному етапі повинна включати в себе в першу чергу фактори
внутрішньої стабілізації” [14, с. 3].

Саме їх взаємне доповнення дає більш високий ефект антикримінального
впливу.

Спеціальне попередження злочинів проти основ національної безпеки
держави грунтується на заходах загальносоціального оздоровлення всіх
сфер життєдіяльності держави. На нашу думку, основними заходами
спеціального попередження злочинів проти основ національної безпеки
держави є:

1) посилення виховної роботи в масах, позитивні результати якої зменшать
сприятливість до негативного інформаційного впливу. Як зазначив П.
Сімонов, „поведінка – це потреба, озброєна інформацією про шляхи її
задоволення” [15, с. 5]. Джерелом такого негативного інформаційного
впливу в багатьох випадках є засоби масової інформації (ЗМІ). „Зважаючи
на високу ефективність і широке розповсюдження телемоделювання, –
зазначає А. Бандура, – ЗМІ відіграють надзвичайно важливу роль у
формуванні людської поведінки і суспільних відносин. Найважливіше
значення символічного моделювання складається в його постійно
зростаючому впливі. На відміну від навчання дією, яка потребує
формування дій кожного індивідуума шляхом повторення досвіду, при
навчанні через спостереження одна-єдина модель може передати нові форми
поведінки одночасно величезній кількості людей, які знаходяться в
найрізноманітніших географічних точках [16, с. 63];

2) реалізація принципу невідворотності відповідальності включає в себе
чітку та професійну роботу правоохоронних органів і спецслужб.

Об’єктом профілактичного впливу повинні бути фактори як об’єктивного (на
загальнодержавному рівні), так і суб’єктивного (особистісного)
характеру, що носять характер індивідуально-особистісної роботи,
враховуючи стать, вік, професію тощо. „У неформальних відповідях із
питань про недоліки виховання оперативні і слідчі працівники в анкетах
вказують: „недостатньо поставлена робота з виховання патріотизму,
особливо серед молоді”, „немає у виховній роботі індивідуального
підходу”, „слабка виховна робота засобів масової інформації”, „низький
рівень професійної підготовки тих, хто повинний займатися виховною
роботою” [11, с. 564–565].

Характерною щодо цього є кримінальна справа З. – організатора підготовки
й здійснення серії вибухів у Москві, у тому числі у вагоні
метрополітену, в результаті яких 7 чоловік загинули, 37 – одержали
поранення. У січні 1979 року З. разом із виконавцями злочинних акцій Б.
і С. були засуджені Верховним Судом СРСР за організацію й участь у
диверсійній антирадянській організації (ст. 62 і 78 КК РСФСР) до страти.

З матеріалів кримінальної справи видно, що З. став на шлях злочинної
діяльності, розділяючи ідеї націоналістичного характеру, створив
організацію за назвою „Національна об’єднана партія” (НОП). Він
виготовляв і поширював листівки націоналістичного змісту, написав статтю
„Терор і терористи”, у якій пропагував терористичні методи боротьби, за
що і був засуджений за антирадянську агітацію й пропаганду.

Після відбуття терміну покарання З., залишаючись на ворожих позиціях
(протиправна установка – авт.), заявив, що „листівки – це пройдений етап
і треба від слів переходити до справи”. При підготовці до серії вибухів
у Москві злочинна діяльність З. і його співучасників Б. і С. була
припинена [11, с. 549].

Н. Кузнецова щодо цього слушно зазначає, що „найбільш небезпечною рисою
сучасної злочинності є два взаємозалежних явища: криміналізація політики
та політизація злочинності” [8, с. 185].

Як уже зазначалося, інструментальна кримінальна агресія є одним із видів
кримінальної агресії особистості, як спеціальне й загальне.

На нашу думку, кримінальна агресія – це форма прояву десоціалізації
особи на свідомому чи несвідомому рівні, виражена зовні вчиненням
злочинних дій (дії чи бездіяльності) із метою збереження (підтримки)
біологічного чи соціального (природженого чи придбаного) статусу.
Інструментальна кримінальна агресія, таким чином, є тим засобом
(інструментом), за допомогою якого десоціалізована особа намагається
зберегти (підтримати) свій біологічний чи соціальний (природжений або
придбаний) статус.

Основною відмінністю злочинів проти основ національної безпеки держави є
характер і ступінь їх суспільної небезпечності. Інструментальна
кримінальна агресія як один із видів кримінальної агресії знаходить свій
прояв і в характері, і в ступені суспільної небезпечності, оскільки
відображає сам процес реалізації й формування злочинного наміру у
конкретного суб’єкта злочину.

Характер суспільної небезпечності як якісний показник визначає групу
суспільних відносин, на які посягає злочин, зокрема: злочинах проти
основ національної безпеки держави – це, по суті, сама держава в її
основних функціях і обов’язках зі ствердження, гарантування,
забезпечення прав і свобод людини, і в тому числі в її (людини) праві на
життя, його недоторканність і безпечність. Інструментальна кримінальна
агресія, як один з видів кримінальної агресії особистості, в цих
злочинах виступає тим зовнішнім, символічним засобом, який посягає на
існуючі суспільні відносини, при внутрішній неузгодженості
(десоціалізації) потреб суб’єкта злочину.

Ступінь суспільної небезпечності, як відомо, залежить від форми вини,
мотиву, цілі, способу вчинення дій, місця та обстановки. Інструментальна
кримінальна агресія в злочинах проти основ національної безпеки втілює в
собі ці складові ступеня суспільної небезпечності, через яку вони
проявляються найбільш повно і змістовно (вибухи, зараження місцевості та
людей, підпали та інше). Саме в цих злочинних діяннях конкретних осіб,
які входять до складу будь-якої злочинної групи, втілюється й
реалізується їх особистісний потяг руйнувати всіх і вся, щоб не
зруйнувати себе, своє лицемірне самовиправдання, потреба захистити свій
природжений або придбаний соціальний статус, загроза якому сприймається
особою на свідомому чи несвідомому рівні, як загроза своєму біологічному
життю, самому існуванню.

Інструментальна кримінальна агресія як один із видів кримінальної
агресії особистості має свій зовнішній прояв і у злочинах проти основ
національної безпеки держави завдяки: по-перше, її здатності бути
безпосереднім зовнішнім, символічним засобом вчинення злочинів у їх
об’єктивній стороні (вибухи, підпали, руйнування), і по-друге, завдяки
її прояву через суб’єктивну (внутрішню) сторону складу злочину. Суб’єкт
злочину застосовує до себе інструментальний підхід, тобто „суб’єкт –
об’єктне” самовідношення до свого „Я”. Використовує зовні, як інструмент
потягу свого внутрішнього „Я” до руйнування для збереження своєї
внутрішньої „рівноваги”, своєї „цілісності”.

Таким чином, інструментальна кримінальна агресія як один із видів
кримінальної агресії особистості знаходить свій прояв у внутрішній
структурі злочинів проти основ національної безпеки держави. У ній
суб’єкт – це десоціалізована особа, інструментальна кримінальна агресія
якої є формою прояву її десоціалізації. Інструментальна кримінальна
агресія суб’єкта злочину відображає характер самовідношення до свого
„Я”. Об’єкт – держава та суспільство в їх основних функціях з
гарантування прав і свобод своїх громадян, у тому числі і права на
безпечне життя. Із суб’єктивного (внутрішнього) боку – засобом захисту
свого біологічного або соціального (природженого чи придбаного) статусу,
з об’єктивного – спосіб учинення злочину (підпали, вибухи, руйнування та
інше) – символічним засобом реалізації потягу свого „Я” до руйнування.

Отже, вивчення проблеми кримінальної агресії особистості в усіх її видах
є засобом підтримки пріоритетів національних інтересів України, а саме:
гарантування конституційних прав і свобод людини й громадянина,
зміцнення політичної й соціальної стабільності в суспільстві (ст. 6
Закону України „Про основи національної безпеки України”), захисту
міжнародної безпеки в цілому.

Виходячи з вищенаведеного, на нашу думку, терористичний акт (ст. 258 КК
України) повинен бути включений до розділу 1 „Злочини проти основ
національної безпеки”, оскільки він як суспільно-небезпечне діяння має
дестабілізуючий характер на рівні всієї держави, яка тільки при своєму
стабільному функціонуванні може бути надійним гарантом прав і свобод
своїх громадян, у тому числі і в забезпеченні їм права на безпечне життя
і загрожує своїм дестабілізуючим впливом міжнародній безпеці в цілому
(глобальній, регіональній, колективній).

Література:

1. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под общ. ред. А.А.
Прохожева. – М.: Изд-во „РАГС”, 2002. – 320 с.

2. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19. 06.
2003. № 964 – IV. http: // zakon. rada. gov.ua / cgibin / 1a ws /
main.cgi.

3. Резолюции, принятые Генеральной Ассамблеей ООН на 29 сессии
17.09-18.12.74. – Т. 1. – Нью-Йорк: ООН, 1975. – 211 с.

4. Lorenz K. On Aggression. – L., 1967.

5. Румянцева Т.Г. Агрессия: проблемы и поиски в западной философии и
науке. – Минск: Университетское, 1991. – 148 с.

6. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – Спб.: Питер, 1997. – 336 с.

7. Хекхаузен Хайнц Мотивация и деятельность: В 2-х т. – Т. 1. – М.:
Педагогика, 1986. – 406 с.

8. Кивалов С.В., Дремин В.Н. Социально-правовые аспекты терроризма. –
Одесса: Феникс, 2003. – 232 с.

9. Василюк Ф.Е. Психология переживания: Анализ преодоления критических
ситуаций. – М.: МГУ, 1984. – 200 с.

10. Антонян Ю.М. Жестокость в нашей жизни. – М., ИНФРА-М, 1995. – 318 с.

11. Долгова А.И. Криминология. – М.: Норма-ИНФРА М., 1999. – 784 с.

12. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992. –
544 с.

13. Фромм Э. Бегство от свободы. – Минск: Попурри, 1998. – 672 с.

14. Почепцов Г. Национальная безопасность стран переходного периода. –
К.: Випол, 1996. – 136 с.

15. Симонов П. Междисциплинарная концепция человека. – М.: Знание, 1989.
– 63 с.

16. Бандура А. Теория социального научения. – СПб.: Евразия, 2000. – 318
с.

Похожие записи