Реферат на тему:

Інститути речового права у римському приватному праві

У період, коли відбувається трансформація правової системи України у
правову систему романо-германського типу, неабияке значення мають
дослідження з римського права. Одне із речових прав – право власності –
детально розроблене римськими юристами. Історико-правові дослідження
засвідчують, що тільки ті держави, у яких право приватної власності
визначає всі інші відносини та перебуває у центрі правової системи,
претендують називатися правовими і демократичними. Тому, запроваджуючи в
дію норми Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, важливо мати
на увазі не просто механічне запозичення формулювань, принципів, систем
римського права, а сприйняття духу римського права, притаманного і
римській доктрині речового права.

Дослідженням системи речового права та її окремих складових елементів
займалися як зарубіжні, так і вітчизняні вчені – історики права,
теоретики права, цивілісти. Але, як правомірно зазначено у передмові до
фрагменту праці фахівця з цивільного права ХІХ-ХХ ст. О.М. Гуляєва,
присвяченого речовим правам, – це класична, проте досі актуальна
проблема [1, с.155].

Тому речове право давнього Риму вивчали глосатори у ХІ-ХІІ ст.,
аналізували судді середньовічної Європи, використовували законотворці
ХІХ-ХХ ст. Сьогодні відбувається новий етап відродження інтересу до
римського права, зокрема у формі вивчення римського приватного права як
надбання правової культури та використання норм римського приватного
права як взірця при створенні нормативних актів, сприйняття та
використання головних засад, ідей та категорій римського приватного
права.

Свідченням цього є останні дослідження права власності і володіння у
римському приватному праві і в цивільному праві Росії [2], особливостей
захисту володіння як фактичного стану [3], обмежених прав на чужі речі
[4; 5; 6].(

У запропонованому дослідженні маємо на меті розглянути інститути
римського речового права з точки зору відтворення їх у новому Цивільному
кодексі України, який вступає в силу з 01.01.2004 р. Відтак перед нами
постали завдання: розглянути елементи римської системи речових прав;
проаналізувати поняття власності та його зміст, співвідношення з
поняттям володіння; охарактеризувати право власності, систему речових
прав, у тому числі права на чужі речі, за ЦК України від 16 січня
2003 р.

Речове право виникає, коли особа має таке право на річ, яке дає їй
можливість безпосередньої дії на цю річ. Об’єктом речового права є річ.
На відміну від сучасного розуміння речі – суб’єкта речового права як
матеріального предмета, – у римському праві річ у правовому розумінні
(res) мала ширше визначення. Зокрема, це були не лише матеріальні, не
вилучені з обігу об’єкти (res corporalis), а й res incorporalis. Йдеться
про майнові права, які могли виникати, наприклад, із договору, заповіту.

Здійснена римськими юристами класифікація речей, а саме, поділ їх на
тілесні і безтілесні, рухомі і нерухомі, видові і родові, подільні і
неподільні, на головну річ і приналежність, на манципні і неманципні,
виділення товарів, плодів, витрат мало значення при встановленні
способів і форм набуття права власності.

Важливим внеском римських юристів, що став основою доктрини речового
права, було розмежування фактичної і правової влади особи над річчю. У
зв’язку з цим в Римі виділяли дві форми фактичного панування над річчю:
володіння (possessio) та держання (detentio), а також правове панування
у формі володіння, яке базувалося на праві (речові права). До речових
прав римські юристи відносили право власності та права на чужі речі.

Поняття володіння розвинулося у період республіки, коли землі, що були
власністю держави, передавалися у володіння римським громадянам. Тому
термін володіння тягне свої етимологічні корені від слова посідати,
сидіти, сидіти на землі. Не будучи власниками (не маючи права на річ),
такі громадяни фактично користувалися земельними ділянками. А держава
захищала їх володіння від порушення чи втрати. Звідси поступово виникає
посесорний захист, захист володіння за допомогою преторських
інтердиктів, який надавався незалежно від того, чи мав володілець право
власності на річ. Згодом об’єктами володіння, крім земельних ділянок,
стають і рухоме майно, і res corporalis загалом. А в класичному
римському праві об’єктом володіння є вже і майнові права.

Тобто, якщо термін володіння спочатку означає панування особи над річчю,
то згодом позначає лише фізичне перебування речі в особи, яке є
матеріальною основою володіння. В останньому випадку йдеться про
держателя, який має possessio naturalis. Існує possessio civilis, яке,
крім двох елементів володіння, містило і правові підстави набуття права
на річ.

Якщо говорити про подальший розвиток поняття володіння, то слід
зазначити, що, за законодавством Юстиніана, суттєвого значення набувають
правові підстави володіння. За цим критерієм римські юристи виділяли
володіння законне і незаконне (добросовісне і недобросовісне). Такий
поділ мав практичне значення у разі витребування речі власником, а також
при набутті права власності за давністю володіння.

Проблемі володіння як формі фактичного панування особи над річчю
присвячено особливо багато уваги. Римські юристи детально аналізували
поняття володіння (possessio), розкладаючи його на два елементи:
1) фізичний, тобто перебування речі в особи, та 2) вольовий – ставлення
до речі, як до своєї. Виділення цих двох елементів давало змогу
відрізнити володіння від держання (detentio), коли річ перебувала у
держателя, який не ставився до неї, як до своєї. Свідченням того, що
держатель не має волі володіти річчю самостійно, була, наприклад, сплата
орендної плати власникові земельної ділянки.

І володілець, і держатель мають річ фактично, але вододілець має волю
володіти річчю від свого імені, не визнаючи над собою влади іншої особи.
Держатель має волю володіти від імені іншого. Воля володіти самостійно
є: 1) у власника, оскільки володіння є проявом власності; 2) в особи,
яка добросовісно помиляється, вважаючи, що має право на річ; 3) у особи,
яка незаконно захопила чужу річ, знаючи. що не має права власності, але
проявляє волю володіти річчю як своєю.

Володіння, яке ґрунтується на праві, є правом власності. Тільки власник
має право на річ і є її законним володільцем. Володілець, який має річ і
ставиться до неї як до своєї, хоча права на неї не має, є незаконним
володільцем. Така детальна теоретична розробка цієї проблеми мала і суто
практичне значення. Так держатель, який за загальним правилом одержував
захист через власника, у виняткових випадках користувався самостійним
захистом у формі преторських інтердиктів. Це стосувалося
заставодержателя, третьої особи, яка утримувала річ до вирішення судом
спору з приводу належності речі; прекариста, який користувався чужою
річчю до її витребування власником; емфітевта. Ці особи, які, не будучи
володільцями, захищалися преторськими інтердиктами як володільці,
називалися похідними володільцями.

Однак головне місце в системі речових прав належить праву власності. Це
один із тих правових інститутів, які особливо добре були розвинені у
римському приватному праві. Власність суттєво відрізняється від
володіння, яке є тільки фактичним станом, в той час як власність є
правом.

У римському праві упродовж тривалого часу не існувало терміна, яким би
позначали право власності, а також єдиного поняття права власності,
проте визначились повноваження власника: 1) ius utendi (право
користування); 2) ius fruendi (право отримання доходу); 3) ius abutendi
(право розпорядження); 4) ius possidendi (право володіння); 5) ius
vindicandi (право витребувати річ від кожного фактичного володільця) [7,
с.112].

Власність спочатку позначалася терміном dominium у розумінні панування.
В кінці класичного періоду власність називається proprietas і позначає
власність як право повне, виняткове, абсолютне.

Зазначивши складність і неоднозначність питання про суть інституту
власності, російський дослідник А. Зайков критикує поширене в
цивілістиці визначення права власності як сукупності повноважень
володіння, користування і розпорядження, акцентуючи на тому, що простий
перелік повноважень власника не може повно передати римську конструкцію
власності [2, с.33-35]. Разом з тим ідея власності не передбачає, що
втрата володіння, користування чи розпорядження ведуть до втрати права
власності (права на річ). Власність постійна – її не можна знищити,
відібравши річ у господаря.

Право власності як ідеальне панування особи над річчю, не потребувало
переліку повноважень, які має власник. По-перше, тому, що всі ці права
власника перелічити просто неможливо, їхній перелік не є вичерпним.
Зокрема, римські юристи називали п’ять повноважень власника, англійський
юрист А. Оноре – одинадцять, а сучасне цивільне законодавство у зміст
права власності включає три відомі елементи. По-друге, саме поняття
власності, яке лежить в основі кожного права – єдине, абсолютне
панування особи над річчю.

Є зауваження стосовно включення у поняття права власності такого
елемента, як володіння. Це аргументують тим, що факт володіння є
необхідною умовою для здійснення користування, одержання плодів,
відчуження, знищення речі [2, с.38], тому не слід його ставити в один
ряд з користуванням і розпорядженням.

Підтримуючи думку дослідників, які критикують спроби дати визначення
права власності через перелік повноважень власника, вважаємо, що
повноваження володіння, поряд з користуванням і розпорядженням, є тими
необхідними і достатніми елементами, які на сучасному етапі виражають
зміст права власності.

Українські дослідники проблеми власності стверджують, що власність у
Римі була необмеженим, винятковим, абсолютним правом [8, с.48].
Російський вчений В. Летяєв, проаналізувавши римську доктрину власності,
називає крім цих ознак ще й особливий об’єкт речового права – майно, у
розумінні річ [9, с.28].

Досить всеосяжною є характеристика ознак права власності у вже згаданому
дослідженні А. Зайкова, в якому зазначено, що власність:

????????????¤?$??????це ідеальне панування особи над річчю, яке довгий
час може не потребувати фактичного перебування речі у власника;

найширше, єдине панування особи над річчю, яке не може складатися із
переліку повноважень;

ідея, яка легко пристосовується до фактичної ситуації. Як тільки
припиняються обтяження речі з боку невласника, власник автоматично
набуває можливості фактично здійснювати той аспект панування, який до
того належав іншій особі;

домінуюче право, тобто така ідея, яка примушує зважати на себе і впливає
на всі інші повноваження і фактичні відносини;

гарантована абсолютним процесуальним захистом ідея панування особи над
річчю [2, с.37-38].

Складений за системою римського приватного права, французький цивільний
кодекс (1804) визначає право власності як право користування і
розпорядження речами (ст.544). Ознаками права власності, за Кодексом, є
повнота, абсолютність і, водночас, обмеженість законами (ст.544) та
суспільною користю (ст.545) [10, с.153-154].

Створення такого Кодексу було зумовлене необхідністю виражати і захищати
інтереси буржуазії. Так само новий етап у розвитку української держави
викликав необхідність у котрий раз звернутися до римського приватного
права, яке впливало на формування багатьох джерел українського права,
починаючи вже від Княжої доби. У результаті рецепції римського
приватного права фактично багато правових явищ беруть свій початок з
Риму. У процесі сучасної кодифікації цивільного законодавства України
відбувається пряма і непряма рецепція римського приватного права [11],
яка викликана необхідністю захисту приватноправових інтересів.

Новий Цивільний кодекс України у ст.317 «Поняття права власності» дає
визначення права власності як права «особи на річ (майно), яке вона
здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших
осіб» [12].

Положення кодексу відповідають основним ознакам. які розкривають суть
права власності і запозичені у римському приватному праві.
Передбачається, що право власності в Україні здійснюється як пряме
панування особи над річчю (майном), яке вона здійснює за своєю волею
(ст.317); повне панування, коли «власник володіє, користується і
розпоряджається своїм майном на власний розсуд» (ч.1 ст.320); виключне,
оскільки здійснюється «незалежно від волі інших осіб» (ст.317);
абсолютне, бо дозволяє власникові здійснювати «будь-які дії, які не
суперечать закону» (ч.2 ст.320); єдине, що передбачає наявність у
власника «права володіння, користування та розпорядження своїм майном»
(ч.2 ст.318); правове, тобто таке, що не обов’язково пов’язане з
фактичним перебуванням речі у власника. Ця ознака випливає із аналізу
змісту статей 318 (ч.2), 397 (ч 1 п.1), 399 (ч 3), 400 (ч.1), 401 (ч.1
п.2), 408 (ч.1 п.1), 414 (ч.1 п.1), 418 (ч.1 п.1). Хоч право власності є
абсолютним і повним, все ж його реалізація обмежена законом, моральними
засадами суспільства, правами і свободами інших громадян, інтересами
суспільства (ст.320 та розділ ІІ книги ІІІ, присвячений правам на чужі
речі). Тобто, як і в римському праві, необмежене, виключне право
власності, яке дає його носію можливість на власний розсуд, без
втручання сторонніх осіб у сферу панування власника, реалізовувати своє
право на річ, обмежується на підставі закону чи правочину.

У Римі на підставі закону обмеження права власності виникали з міркувань
суспільного інтересу чи в інтересах сусідів. Способами обмеження права
власності була також заборона відчуження, яка виникала на підставі
закону чи на підставі судового рішення. При спільній власності виникали
взаємні обмеження співвласників при реалізації їх права на річ, яка
перебувала у спільній власності. Обмеження могли виникати і на підставі
особливого юридичного акта, а не разом з виникненням права власності. В
результаті цього невласник одержував деякі повноваження власника в
результаті правочину. У Римі передбачалося чотири види речових прав на
чужу річ: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава.

Автори Цивільного кодексу України права на чужі речі називають «речовими
правами на чуже майно» і відносять до них: право володіння, право
користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної
ділянки (суперфіцій).

Суттю прав на чужі речі є здійснення обмеженого панування над річчю, яке
є власністю іншої особи. Будучи речовими правами, права на чужі речі
абсолютні і надають їх суб’єктам безпосереднє, хоч і обмежене, панування
над річчю.

Захист речових прав у Римі мав абсолютний характер, тобто від кожного,
хто б не посягав на об’єкт власності. Власник речі – суб’єкт речового
права, тісно пов’язаний з річчю, міг витребувати річ з чужого
незаконного володіння, вимагати усунення перешкод, які заважають йому
нормально здійснювати право власності. Віндикаційний позов –
найпоширеніший спосіб захисту права власності, сформульований у проекті
Цивільного кодексу України як «право витребувати своє майно від особи,
яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним»
(ст.389). Відтак суть позову полягає у вимозі власника, який не є
володільцем, до незаконного володільця про повернення майна в натурі. У
цьому випадку також бачимо протиставлення факту і права.

Однак переважно володілець і є власником. Тому в римському праві
існувала презумпція, що володілець має право на річ. Якщо ж право
фактичного володільця оспорював власник, то він міг використати судовий
захист, поставивши питання про право на річ.

Отже, римська система речових прав включає право володіння як фактичний
стан; право власності як абсолютне і невідчужуване право на річ; права
на чужі речі, які, з одного боку, є обмеженням права власності, а з
іншого – обмеженими правами на чужі речі.

Важливим моментом у римському вченні про речові права є протиставлення
власності і володіння, тобто, відповідно, права і факту, ідеї і
реальності, ідеального і фактичного панування над річчю.

Протиставляючи володіння і право власності, римське право забезпечувало
правовий захист володіння незалежно від спорів про право власності на
майно. Отже, і спосіб захисту підкреслює відмінний від власності
характер і значення володіння.

Право власності – основний інститут, який визначав і завжди визначатиме
характер та зміст цивільного законодавства. Було би спрощенням зводити
визначення права власності до переліку окремих повноважень, оскільки
право власності – повне, виключне, неподільне, абсолютне – так само, як
поняття суверенітету, через його поділ втрачає свій зміст.

Сучасне цивільне законодавство має в своїй основі досягнення римської
цивільно-правової науки, висновки та узагальнення римських юристів,
зокрема з приводу правового регулювання майнових відносин.

В українському праві здійснено рецепцію римського розуміння права
власності як прямого, повного, виключного, абсолютного, єдиного,
правового панування особи над річчю; запозичено римський поділ речей,
елементи речового права, види прав на чужі речі. Здійснена кодифікація є
свідченням пріоритетності приватноправових інтересів, що своєю чергою
виступає передумовою подальшого поступального розвитку суспільства і
держави.

Література

Гуляев О.М. Права вещные // Академічна юридична думка / Укладачі:
І.Б. Усенко, Т.І. Бондарук; за заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ІнЮре,
1998.

Зайков А.В. Конструкция собственности в римском праве и проблема
расщепления собственности // Вестник ГУ. – Серия: Право. – 2000. –
№1(2). – С. 33-42.

Підопригора О.А. Захист володіння за римським приватним правом // Право
України. – 1999. – №7. – С.28-35.

Гонгало Р.Ф. Суперфіцій у Римському праві та його рецепція у сучасному
цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид. наук: Інститут
держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К., 2000.

Гутьєва В. Інститут емфітевзису в пам’ятках римського приватного права
// Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Одеса:
Юрид. літ., 2002. – Вип.13. – С. 127-135.

Маракулин А.Ю. Становление и развитие сервитутного права в России //
Вестник ГУ. – Серия: Право. – 2000. – №1(2). – С.43-49.

Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М.: Юрид. лит.,
1972.

Домашенко М.В., Рубаник В.С. Власність і право власності: Нариси з
історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в
Україні. – Харків: Факт, 2002.

Летяев В.А. Рецепция римского права в России ХІХ начала ХХ в.
(историко-правовой аспект): Автореф. дис. д-ра. юрид. наук. – Саратов,
2001.

Французский гражданский кодекс 1804 г. / Пер. с фр. И.С. Перетерского. –
М., 1941.

Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права (Теоретичні та
історико-правові аспекти). – Одеса, 1997.

Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. 2003. №11
(28.03.2003). Ст.461.

Бартошек М. Римское право (понятие, термины, определения) / Пер. с
чешск. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 с. (С.251-252).

Панова-Стрюк Н.В. Питання права власності в цивільному кодексі Франції
1804 року // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць.
– Вип.11. – Одеса: Юрид. літ., 2001. – С.114-116.

Харитонов Є.О. Римське право (Інституції). – Харків: Одіссей, 2000.

Kurylowicz M., Wilinski A. Rzymskie prawo prywatne: Zarys wykladu. –
Zakamycze, 2000. – 346 s.

Згідно із класифікацією проф. Є.О. Харитонова. Детальніше див.:
Харитонов Є.О. Римське право (Інституції). – Харків: Одіссей, 2000. –
С.119.

( Федущак-Паславська Г., 2003

Іноді знаходимо іншу структуру римської системи речового права:
1) право володіння, право власності, права на чужі речі; 2) права на
своє майно, права на чужі речі. У сучасній цивілістиці структура
частково запозичена з римського права.

Від слова possessio, яким позначалося володіння.

Похожие записи