Курсова робота з правознавства

Інститут приватної власності, право власності і похідні від нього.

план

1. Вступ

2. Загальне поняття власності і права власності

3. Суб’єкти і засоби виникнення та припинення права власності громадян

3.1. Право державної власності.

3.2. Право колективної власності.

3.3. Право приватної власності

4. Об’єкти права приватної власності громадян.

5. Висновки

6. Список використаної літератури

7. Примітки

Вступ

Актуальность теми.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів
цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо
питань власності важливе місце займають Закон України «Про власність»
від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні
економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні
мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент
складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх
рівноправність і змагальність.

На мій погляд, правове регулювання відносин власності є одним з
найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою
права держава регулює належність тих або інших об’єктів власності
певному суб’єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст
суб’єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації
щодо різноманітних об’єктів; засоби правової охорони відносин власності.

Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок,
який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в
активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників
суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які
складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення
належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і
форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.

    Об’єктом дослідження поняття інституту приватної власності є також
право власності і похідні від нього.

Мета роботи – вивчити дану тему.

Задачі дослідження:

    1. Вивчити навчальну літературу, що освітлює право власності та його
види;

    2. Дослідити форми реалізації прав прав власності громадян;

    3. Провести дослідження об’єктів права приватної власності громадян.

    Структура та зміст курсової роботи на тему “Інститут приватної
власності” зумовлена поставленою метою. Курсова робота складається з:

    – Вступу;

    – Глави 1;

    – Глави 2;

– Глави 3;

    – Списку літератури;

    – Приміток.

2. Загальне поняття власності і права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному
виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні
блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж
функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.
Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і
задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні
взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають
насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин,
сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей)
предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість
індивіду ставитися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що
коли для одного індивіда (суб’єкта) привласнене майно є «своє», то для
іншого воно має бути «чуже» ‘. Однак привласнення, як правило, не може
бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що
«власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов’язана з
відчуженням даного майна від інших людей»’. Водночас подібне твердження
не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює
результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним
індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між
людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади
над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є
рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб
було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати
предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність
людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в
умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда
привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як
можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами
йому подібними. Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише
в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені
свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити
здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати
засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в
кінцевому результаті. Тому не можна не погодитись з основоположниками
марксизму-ленінізму втому, що «всяке виробництво є привласнення
індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через
неї» 1.

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів
розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний,
капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з
перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма
власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і
соціалістична.

1. О собственности в СССР –М.: Политиздат, 1990. – 126 с.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні
відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому
власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим
економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і
свідомості людей, можуть бути об’єктом правового регулювання, одержуючи
відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється
юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими
засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято
називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи — це
великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до
засобів виробництва’. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на
увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого
класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин
свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового
впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих
суспільних груп, які домінують в суспільстві, об’єднуючись між собою
заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого
добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів
виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну
регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими
нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових
відносин — відносин права власності.

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно
економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих
відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого
виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і
їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності
полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам,
віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного
виробництва.

В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про
власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер
економічних відносин власності. Так, це питання особливо ґрунтовно
дослідив С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан
привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які
характеризують даний спосіб виробництва, і що вона віддзеркалює
виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент
статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництва’. В
радянській юридичній літературі така думка стала панівною, а також
одержала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки’.

В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства
природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для
існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних
потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна
стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами
суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку,
виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності,
оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є
самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені
матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва
та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні
відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії
економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб’єктами)
цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними
повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника). Таким
чином, господарю надається можливість панувати над належними йому
речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише
тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами),
обов’язковими для усіх індивідів суспільства, як власників так і не
власників.

Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносини
власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних
індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою об’єктивний результат
діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні
акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу
категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин.
Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та
реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей
та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного
правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на
відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують приналежність
матеріальних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних
до інших суб’єктів.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення
права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над
належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та
розпорядженню цими речами 1. Перераховані повноваження власника є для
нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст
економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику
майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності
матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних
благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх
динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами
(наприклад, зобов’язально правовими).

    1. Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко О. Р. Основи
правознавства – К., 1997. – С. 171-181.

В цивільно-правовій науці право власності має два значення: в
об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному
розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють
приналежність матеріальних благ конкретним суб’єктам (в тому числі
визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права
щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює
цивільно-правовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що
норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві,
так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному,
пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі
підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним
регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають
форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності
є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального,
адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні
розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту
права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й
вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування’.

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права
власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та
розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на
приналежні суб’єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях
законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права
власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими 1.

Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид.
вестник – 1997. – №1. – С. 84-89.

. Заболотний В. Організаційно-правові основи і особливості
функціонування різних форм власності // Політика і час – 1991. – № 13.
С. 15-23.

Право власності в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване
законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, колективного
утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження
та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і
з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином,
суб’єктивне право власності, як і будь-яке інше суб’єктивне право,
означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо
належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією,
залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня
людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації
засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально)
країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет
людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей
власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних
форм власності.

Суб’єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що
власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість
осіб, яким забороняється порушувати таке суб’єктивне право та створювати
перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що
суб’єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення
власності»’. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту
прояву суб’єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки
звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення,
оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні
цього поняття може і не бути.

Суб’єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується
своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його
зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та
розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були
сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і
одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає
єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем
римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими
вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському
приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння,
користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала
середньовіковим «винаходом» коментаторів. Такі сумніви, однак,
безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про
існування знаменитої тріади в римському приватному праві’.

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла
своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської
імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада»
правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла
вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в
Законі України «Про власність» 1. Зазначені правомочності в тій чи іншій
інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб’єктивних прав
власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження,
наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в
англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника
(зокрема, право володіння; право користування; право управління; право
на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених
використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях
здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника . Звичайно в
законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично
неможливо, а відтак і недоцільно.

Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині
розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування
випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою в
принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традиційних
правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем
методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про
реальний зміст суб’єктивного права власності. Тому в юридичній
літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули
доповнювати «тріаду» вказівками про здійснення й правомочностей «своєю
владою і в своєму інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін.
Безумовно, такі доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний
характер права власності, утверджують повне панування власника над
належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності
суб’єктивного права власності.

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає
юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у
сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування — це закріплена юридично можливість господарського
використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником
чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно
вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його
статуту призначення.

Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам,
які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно
за договором оренди) 1. Однак на відміну від цих осіб власник має
монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо
на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо,
речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі
зобов’язальних прав. Однак такі суб’єктивні зобов’язальні права є
похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно
самостійними, але не абсолютними. В.Маслов відзначав, що право власності
здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов’язальному праві
між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов’язання) перебуває ще
одна зобов’язана особа’.

Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид.
вестник – 1997. – №1. – С. 84-89.

.

Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п’ять історичних форм
(типів) власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна,
капіталістична і соціалістична. Особливістю ж цих економічних форм
власності є те, що кожній з них притаманна відповідна форма права
власності. Право власності відсутнє було в первіснообщинний період, в
якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та
певними моральними уявленнями. Виникнення права власності бере початок з
становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження держави
і права.

Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної.
Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власності
об’єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і
продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої
супроводжувався також певними позитивними змінами в правовому
регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного
способу виробництва призвело водночас до утворення високоефективної
системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає
реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними
матеріальними стимулами до праці.

Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична
приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства.
Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати
такі негативні наслідки, як: зосередження основних багатств, створених
працею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обіднення
переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу
на антагоністичні класові групи за майновою ознакою; та інші. Такі
негативні явища призводять до класового протистояння в суспільстві,
страйків та інших форм соціального протесту.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності
громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в
соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму
визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній
системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну
форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих
потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану
своєю працею, що утворює основу особистої свободи’. Таким чином, в
марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному
суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і
споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення
в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського
періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби
виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої
власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна
була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих
умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця
тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України
повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі
Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості.
Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові
відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно
законодавством СРСР.

1. О собственности в СССР –М.: Политиздат, 1990. – 126 с.

Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом
соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії 1. Саме під
таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР
в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад в
науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація
становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1)
«Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення
Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і право
Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і
громадянської війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення
народного господарства»; 4) «Радянська держава і право в період
соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної
колективізації сільського господарства»;

5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту.
Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершення
соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму
в СРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку
соціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період
Великої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в післявоєнний
період»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом
народного господарства, за завершення будівництва соціалізму»; 11)
«Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного
суспільства»’.

Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системи
застосований в праці «История государства и права России», опублікованої
після розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такі
післяреволюційні етапи: 1) «Соціалістична революція в Росії і створення
Радянської держави»; 2) «Держава і право в період державно-партійного
соціалізму» (1930 — поч. 6О-х років); 3) «Держава і право в умовах кризи
соціалізму» 1

Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової
системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при
висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про
власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до
іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на
наш погляд, становлення інституту права власності взагалі та права
власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням
законотворчих процесів, що здійсню-валися в країні, та особливостей
відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно,
право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з
ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста
власність, другому — приватна.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в
Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної
власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою
індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70
років. Водночас процес формування права особистої власності проходив
досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів,
кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженні
обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої
політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання
відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В
політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської
держави та завершується боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми
привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового
регулювання відносин власності та створення передумов для розробки
нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат
спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інституту
права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і
союзних республік та цивільних кодексів союзних республік.
Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах
«розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками — в
умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що
вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови
народження права приватної власності громадян.

1. Правоведение 90 г. – №4 Толстой Ю. К. Собственность и пр.
Собственности в условиях перестройки.

Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності
та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього
закладалися в умовах «перебудівного» періоду, віддік її реального
виникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р.

3. Суб’єкти і засоби виникнення та припинення права власності.

1. Селіванов В. Проблеми трансформації власності права в Україні // Віче
– 1997. №6. – С. 86-100.

2. Приходько И. А. Молодому предпринимателю – М.: Мол. гвардия, 1991. –
189 с.

    Суб’єктами права власності в Україні визнаються – народ України,
громадяни, юридичні особи і держава. У відповідності зі ст.3 Закону
України «Про власність» від 07.02.91 р. суб’єктами права власності
можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні
підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи
без громадянства. Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності
законодавство допускає об’єднання майна, що є власністю громадян,
юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм
власності; у тому числі власності спільних підприємств за участю
юридичних осіб та громадян інших держав.

    Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві і
поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право
власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників.
До них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої
діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція.
ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при яких
право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і
виникає внаслідок волевиявлення останнього 1. В усіх випадках похідного
придбання права власності має місце правонаступництво – перехід прав від
однієї особи до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання
права власності – передача речі по договору (постачання, купівлі –
продажі, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на
такі, що залежать від волі власника (угоди про відчуження майна, повне
майна внаслідок користування їм), і такі що від неї не залежать
(примусовий продаж, вилучення майна у відповідності із законом, загибель
майна внаслідок стихійного лиха).

    Майнову основу господарювання складає право власності. 2 Власнику
належать засоби виробництва на базі яких здійснюється підприємницька
діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає,
коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю,
встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі
договору, встановлює частку прибутку, яку підприємець буде одержувати за
використання переданого майна. Також власнику належить право на
ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення
будь-якій, не забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її
ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, які охороняються
законом права громадян, організацій та держави у цілому. Здійснення
права власності не повинно наносити збитків навколишньому середовищу.

    У означених випадках, з одного боку порушується межа здійснення
права власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого боку
виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на
природні ресурси. Закон забороняє власнику скоєння не тільки тих дій, що
здійснюються з наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої
особи, але і таких дій, що об’єктивно завдають цю шкоду або створюють
високий ступінь ймовірності його настання.

    У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному
1. Такі власники як держава, адміністративно — територіальні утворення
реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства,
організації або заклади. Їм надаються права повного господарського
ведення або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином,
кошти скарбниці реалізується у господарському обігу владою органів
держави та відповідно адміністративно — територіальними утвореннями
(наприклад: встановлення порядку користування природними ресурсами).
Право приватної власності реалізується у значній мірі самим власником
(групою власників). У

1. Сиплувий Ю. М. Підприємцям – про захист власності // Юрид. вісник
України – 1997. – №16.

товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або
зібраннями співвласників, або через створені ними органи. Громадяни
безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами.
Аналогічно хозяйнують селяни (фермери), що поряд з використанням свого
майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного
успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи,
радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації,
асоціації, об’єднання в багатьох випадках діють на базі колективно
дольової і колективно спільної власності. Для такої форми власності
характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу
зі складу господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі
усіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна
підприємцю. В усіх таких випадках постає питання про те, який правовий
статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один з
вікових інститутів:

    – право повного господарського ведення;

    – право оперативного управління;

    – право господарського ведення;

    – оренду та інші.

   

    1.3 Право державної власності.

    До державної власності в Україні належать загальнодержавна,
республіканська власність і власність адмінистративно- територіальних
одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної властності є : держава в
особі Верховної Ради України, республіканської– Республика Крим,
суб’єктами права комунальної власності– адмінистративно-територіальні
одиниці. В особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад
народних депутатів.

    Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній
власності покладено на уряд – Кабінет Міністрів України. Виходячи з
різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу
держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної
власності: землю; майно, що забеспечує діяльність Верховної Ради
України, та утворюваннях нею державних органів; майно Збройних сил,
органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ;
оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту
загального користування, зв’язку та інформації, що мають
загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк
та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси;
республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і
середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств;
об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить
матеріальну основу суверенітету Украіни і забезпечує її економічний та
соціальний розвиток.

У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та
комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95
року « Про розмежування державного майна України між загальнодержавною
власністю і власністю адміністративно- територіальних одиниц», якою
затверджене перелік державного майна України, яке передається до
власності адмінистративно-територіальних одиниць.

1. Закон України “Про власність” від 07.02.91р. // Юрид. вісник України
– 1997. – №11.

   

    2.3 Право колективної власності.

    Колективна власність охоплює майно, що належить окремим
організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних
організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти
для досягнення певних цілей. Вони песпосередньо або через створюванні
органи визначають порядок використання майна, управління ним та
розподілу доходів. До коло суб’єктів колективної власності відносять
трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні
підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські
товариства та інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є
юридичними особами1. Трудовий колектив державного підприємства може бути
суб’єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку
державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках
передбачених статутом підприємства.1 Порядок розподілу і використання
цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового
колективу.

    Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на
основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним
підприємством, господарським товаривством тощо, а також на доход,
одержаний орендарем.

    Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право
повного господарського відання, створеного нею підприємства, товариства.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані
доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом.
Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в
діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у
збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

1. Закон Украины “Опредприятиях” от 27.03.91 с изм. и доп.

3.3 Право приватної власності.

    Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України,
іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та
особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо
належного їм на території України майна на рівні з громадянами України,
якщо інше не передбачене законодавством. Об’єктами права приватної
власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування,
дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби
виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні
папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад,
кількість і вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених
законом (не може бути у власності зброя, боєприпаси, вибухові та бойові
отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може
належити громадянам на праві спільної власності(сумісної чи часткової).
Майно придбане у наслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною
сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Майно, придбане у наслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для
спільної діяльності є їх спільною частковою власністю, якщо інше не
встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного
визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення
громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм
майно для ведення господарської та іншої діяльності.

    Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності:
державна, колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні
тільки їй характерні риси (суб’єкти, засоби придбання, об’єкти), що
викладені у главі 1. В основі розподілу на види лежить суб’єктивний
склад даного права, так як суб’єктом, припустимо, загальнодержавної
власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської –
Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в
особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних
Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об’єктів,
ніж у колективній та приватній власності. Суб’єктами колективної
власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні
організації, такі як господарські товариства, трудові колективи,
релігійні організації, громадські об’єднання та ін., які є юридичними
особами. Як і у праві приватної власності коло об’єктів визначене
законодавчо. Існують ряд об’єктів, що не можуть бути у приватній та
колективній власності. Суб’єктами права приватної власності в Україні є
громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми
власності мають свої переваги та недоліки.

4. Об’єкти права приватної власності громадян.

У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти
особисто-споживчого та виробничого призначення, результати
інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у
власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних
осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у
підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про
підприємництво. За чинним законодавством України склад і кількість
майна, що може бути у приватній власності громадян, може бути обмежена
лише законом.

Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть
бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності
народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок
певного розміру), надра, повітряний простір, водні та інші природні
ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної
зони.

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної
безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи
інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням
спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня
1991 р. «Про право власності на окремі види майна»’ (з наступними
змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня
1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у
власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та
юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний
порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна»,
викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної
в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і
боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також
спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені
засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних
форм власності).

8. Електрошкові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття
громадянами права власності, зокрема, зазначаються: вогнепальна
мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види
пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини.
Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного
дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних
органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної
власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав
власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян
завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б
в багатьох випадках принципам міжнародного права. 3 таких міркувань
наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Як вже відзначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР
встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої
власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема,
відповідно до ст.ст. 101—102 ЦК України 1963 р. в особистій власності
громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір
якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв.м).
Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не
скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість і вартість
майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків,
передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в
подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих
будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у
зв’язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального
розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві
України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри
індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не
регламентуються. Норма ст.П зберегла свою чинність і після прийняття
Закону України «Про власність», а також після подальших змін і
доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий
логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих
будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків.
Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4
жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що
регулює право індивідуальної власності на жилий будинок»’ рекомендував
судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.ІІ Закону від 17
жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100—104
та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно
правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий
будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні
кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків)
або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий
дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні
необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Окрім всього,
можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що
обумовлюватиметься наявністю земельних ресурсів населених пунктів,
встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

Особливим об’єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР
діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра,
води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у
користування. В декларації про державний суверенітет України такі
об’єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному
кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі
України «Про власність» сформувався новий правовий інститут, який
встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне
успадковувань володіння, який, однак, не набув необхідної правової
завершеності у зв’язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з
державною колективної і приватної форми власності на землю. Тому в
Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і
доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права
приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо
умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення
громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що
обумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його
значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що
об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт
матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко
окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо
яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати
місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна
ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового
призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо),
власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під
страхом застосування до нього санкцій. Враховуючи загальнонародні
інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території
України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що
можуть перебувати у приватній власності громадян. Наприклад, для ведення
селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну
власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га
сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст.52 Земельного
кодексу України)1 . Відповідно до земельного та приватизаційного
законодавства громадянам України надано право одержати безоплатно у
власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для ведення
особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га
в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу
(членам колективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, а в містах — до
0,1 га) — для будівництва та обслуговування жилого будинку,
господарських будівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва;
до 0,1 га — для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для
будівництва індивідуальних гаражів.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки
понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у
місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення
селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату
(ст.18 Земельного кодексу)2. У даному разі законодавець не встановлює
певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і
щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших
власників.

Земельний кодекс України, ст.52

Земельний кодекс України, ст.18

Указами Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи
щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського
виробництва» та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель,
переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам»’
передбачене виникнення права власності на землю на підставі паювання
земель сільськогосподарських колективних підприємств,
сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних
товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи
яких виявили бажання одержати землю у власність.

Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами
народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи
землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення
їх в натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств
видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку
(пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При
цьому кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного
виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї
земельної частки (паю) в натурі, що засвідчується державним актом на
право приватної власності на землю.

В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними
передбачається передача землі у колективну власність і водночас за
кожним членом сільгосппідприємства визнається право приватної власності
на земельну частку (пай). Власне ця неузгодженість породжена певною
мірою змістом ст.5 Земельного кодексу України, згідно з якою суб’єктами
права колективної власності є сільгосппідприємства, а співвласниками —
їх члени.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових
комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають
статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу
діяльність з метою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в
Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття
«підприємство» вживається в розумінні суб’єкта права, а інколи — об’єкта
права. Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб’єкту
права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а
в ст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством
як об’єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець
застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави
для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне
підприємство, не є його власником як об’єкта права, а стає лише
власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці
може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника
приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають
лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус
підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений
правової логічності і економічної доцільності. Так чи інакше
законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства,
який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження
такого майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває
під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається
правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи
третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати
письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими
винятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково має
підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право
власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на
право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором
(купівлі-продажу).

Висновки

Суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності.
Спеціальні звертання до неї можна знайти в історичній,
філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріал
накопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків
у вивченні прав власності. Власність належить до числа таких понять,
навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розуми
людства. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та,
навіть, ідеологічні аспекти власності.

Інститут власності, як і будь-яка складна система, багатобарвна і

різноманітна. Зміни у формах та сутності власності багато в
чому

модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. Ці відносини
мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Власність як економічні відносини почала формуватися ще на зорі
становлення людського суспільства. На монополізації різних
об’єктів власності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й
економічного примусу до праці. У різній літературі поширене визначення
власності як присвоєння індивідом чи колективом коштів і продуктів
виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільної чи форми
як самої суспільної форми, за допомогою якої відбувається присвоєння.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному
законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не
заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в
інституті права приватної власності, на мій погляд, необхідно
обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як
правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії
громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення
до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій
власників є цілком виправданим і не суперечить закону.

ПРИМІТКИ

1. ст.3 Закону України «Про власність» від 07.02.91 р.

2. Ст. 35 Закону України “Про власність” від 07.02. 91 р.

3. Ст. 20 Закону України “Про власність” від 07.02. 91 р.

4. П. 3 ст. 18 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03. 91
р.

5. П. 2 ст. 4 Закону України “Про власність” від 07.02. 91 р.

6. Ст. 268 Цивільного Кодексу

7. П. 1 ст. 18 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.91
р.

8. П. 1ст. 37, п. 1 ст. 38 Закону України “Про власність” від 07.02. 91
р.

9. П. 1 ст. 34 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03. 91
р.

10. Постанова від 05.11.95 року «Про розмежування державного майна
України між загальнодержавною власністю і власністю
адміністративно-територіальних одиниць».

11. Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право
власності на окремі види майна» (з наступними змінами і доповненнями від
22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.

12. Укази Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи
щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського
виробництва» та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель,
переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам».

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

    1. Гречко В. В., Зіоменко Ю. І. Констітуційне право на особисту
власність – К.: Политвидав України, 1989. – 65 с.

2. Заболотний В. Організаційно-правові основи і особливості
функціонування різних форм власності // Політика і час – 1991. – № 13.
С. 15-23.

3. Закон України “Про власність” від 07.02.91р. // Юр. вісник
України–1997. №11.

4. Комах Е. Право коллективной собственности в Украине //
Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – №6. – С. 3-7.

5. Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко О. Р. Основи
правознавства – К., 1997. – С. 171-181.

6. О собственности в СССР –М.: Политиздат, 1990. – 126 с.

7. Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид.
вестник – 1997. – №1. – С. 84-89.

8. Правоведение 90 г. – №4 Толстой Ю. К. Собственность и пр.
Собственности в условиях перестройки.

9. Приходько И.А. Молодому предпринимателю – М.: Мол. гвардия,1991. 189
с.

10. Пронська Г. Правове становище орендного підприємства // Юрид. вісник
України – 1996. – №11.

11. Селіванов В. Проблеми трансформації власності права в Україні //
Віче – 1997. №6. – С. 86-100.

12. Сиплувий Ю. М. Підприємцям – про захист власності // Юрид. вісник
України – 1997. – №16.

13. Система форм собственности переходных обществ // Экономика Украины –
1996. – №6. – С. 54-62.

14. Собственность: право и свобода – М.: ИГПАН, 1992. – 127 с.

15. Суханов Е. А. лекции оправе собственности – М.: Юрид. лит., 1991. –
238 с.

16. Шемякин Л. Конституционное обеспечение прав субъектов права
собственности и хозяйствования // Юрид. вестник – 1997. – №2. – С.
62-63.

17. Г. Н. Климко, В.П. Несторенко Основи економічної теорії.
Політ-економічний аспект. Вища школа – Знання. К. – 1997.

18. М. Н. Чепурина, Е. А. Киселева Курс экономической теории. Аса.

Киров – 1994.

19. Дзюбик, Ривак Основи економічної теорії. К. – 1994.

20. С. В. Мочерний Основи економічних знань. Феміна. К. – 1996.

21. Экономическая теория: учебник для вузов. СПб. Питер. 1997.

22. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е издание т.21.

23. С. В. Мочерний Основи економічної теорії. Тернополь 1993.

PAGE

PAGE 35

Похожие записи