Інститут парламентського уповноваженого з прав людини в Україні як
важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та
громадянина

Процес формування в Україні демократичного суспільства і правової
держави зумовив зміну ціннісних орієнтирів подальшого розвитку, одними з
яких є права і свободи людини і громадянина. Конституція України визнала
людину найвищою соціальною цінністю, закріпила широкий перелік прав і
свобод людини і громадянина. Найважливішим завданням конституційної
реформи на сучасному етапі її плину є забезпечення конституційних прав і
свобод, створення нових та удосконалення вже існуючих механізмів їх
захисту.

Під механізмом тут розуміється сукупність правових засобів захисту прав
і свобод, що включає у себе систему влади держави, функцією якої є
захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне
право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і за цією
процедурою [11].

На даний момент в Україні діє багато засобів, спрямованих на охорону
прав громадян. До таких належать і адміністративний засіб захисту прав
(адміністративна скарга), і судовий контроль, і прокурорський нагляд
тощо. Але діяльність зазначених механізмів виявляється не достатньо
ефективною у розв’язанні даної проблеми, бо вона не акцентована саме на
захистові прав та свобод людини. Тому виникає потреба у запровадженні
оригінальних та більш прогресивних у цьому плані інструментів
правозахисту. Адже чим більше існує дієвих механізмів захисту прав і
свобод у сучасній державі, тим гуманніше дане суспільство.

Таким механізмом, на мою думку, є інститут парламентського
уповноваженого з прав людини, що відомий світові під назвою “омбудсмен”.

“Омбудсмен” – слово шведського походження, що означає “представник
чиїхось інтересів”. Але в різних країнах ця інституція має різні
найменування: медіатор (Франція), народний правозахисник (Австрія),
адвокат народу (Румунія), парламентський комісар в справах адміністрації
(Велика Британія) тощо.

У державно-правовому розумінні омбудсмен сприймається як гідна довіри
незалежна особа, що уповноважена парламентом на охорону прав громадян і
парламентський контроль у формі нагляду за всіма державними органами і
посадовими особами, але без права зміни прийнятих ними рішень. Цьому
інститутові дала визначення Міжнародна Асоціація Юристів: омбудсмен – це
незалежна публічна посадова особа високого рангу, яка отримує скарги на
державні органи та службовців від потерпілих осіб чи діє за власним
розсудом і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючі
дії і подає щорічні доповіді.

Історія свідчить, що необхідність в інституті омбудсмена виникає перш за
все тоді, коли існуючі інституції не здійснюють ефективного контролю у
сфері державного управління і виникає необхідність у додаткових
механізмах захисту прав і свобод громадян. Цей інститут нібито
“виростає” із держави і громадянського суспільства на відповідній стадії
їх розвитку і виступає противагою громадянського суспільства на
розширення і зміцнення сфери державного втручання в життя людини і
суспільства.

Інституту омбудсмена притаманні такі якості:

поєднання рис державного і громадянського інституту;

демократичність;

відсутність владних повноважень;

нормативно не визначений характер відносин омбудсмена з іншими органами;

авторитет у суспільстві.

Омбудсмен виконує роль балансу між суперечливими суспільними інтересами;
під його впливом державна влада стає більш чуйною до потреб і запитів
членів суспільства.

У переважній більшості випадків інститут омбудсмена згідно з концепцією
поділу влади підлеглий законодавчій владі, діє в межах парламенту і
вважається його допоміжним органом, призначається паламентом, співпрацює
з ним.

У процесі збагачення та універсалізації каталога прав і свобод на
міжнародному і національному рівнях відповідно все більш відчутною стає
потреба спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмена.
Впроваджується омбудсмен з питань рівноправ’я жінок та чоловіків
(Фінляндія), з питань національних та етнічних меншин (Угорщина), з
питань захисту прав споживачів та контролю за конкуренцією (Фінляндія),
по справах оборони, тобто нагляду за станом справ в армії, діями
військової адміністрації і додержанням прав військовослужбовців (ФРН,
Данія). Разом з тим в межах Ради Європи все більш популярною стає ідея
про створення інституту європейського омбудсмена, основним завданням
якого було б забезпечення рівності та справедливості для всіх людей у
цьому регіоні.

Але це – загальні ознаки і тенденції, притаманні переважній більшості
омбудсменів світу. Однак в різних країнах організація і методи його
функціонування різноманітні. Природньо, що національні особливості
окремих держав, оригінальні адміністративні і правові системи зумовлюють
багатоманітність форм даної інституції.

На батьківщині цього інституту для контролю за дотриманням законодавства
шведський парламент абсолютною більшістю голосів терміном на 4 роки
обирає одного чи декількох омбудсменів. На даний момент цей інститут
включає в себе шефа-омбудсмена, омбудсмена юстиції, омбудсмена, що
здійснює нагляд за збройними силами і їх відносинами з цивільними
структурами, омбудсмена, у функції якого входить нагляд за законністю в
галузі соціального забезпечення і податків, омбудсмена з питань трудових
і соціальних відносин, омбудсмена по забезпеченню рівності прав
чоловіків і жінок, омбудсмена по справах споживачів, омбудсмена по
боротьбі з етнічною дискримінацією. Повноваження шведського омбудсмена
досить широкі. В правозахисному аспекті він здійснює контроль за різними
сферами правосуддя і управління. Омбудсмен має доступ до будь-якої
інформації; має право присутності на засіданнях будь-якого державного
органу; має право висувати обвинувачення державним і муніципальним
посадовим особам у випадках виявлення порушень прав людини; має право
ставити питання про відповідальність суддів у випадку їх зловживання
своїми правами.

У Великій Британії у даний час існує також декілька омбудсменів:
парламентський комісар з адміністративних питань; уповноважений у сфері
охорони здоров’я; уповноважений по контролю за діяльністю місцевої
адміністрації. Статус омбудсмена в Британії прирівнюється до статусу
судді вищого суду. Омбудсмен призначається монархом і займає цю посаду
до досягнення 65 років. До компетенції парламентського комісара з
адміністративних питань входить розгляд скарг громадян на дії або
бездіяльність органів виконавчої влади, якщо ці дії не можуть бути
оскаржені в судовому порядку. З метою охорони омбудсмена від великої
кількості скарг, розгляд яких не входить до його компетенції,
британське законодавство передбачило існування так званого
“парламентського фільтру”, сутність якого полягає в тому, що скарги
омбудсмену надсилаються не безпосередньо, а через членів парламенту і
тільки через них. Рішення про прийняття скарги до розгляду комісар
приймає особисто, ним же безпосередньо обирається порядок проведення
розслідування, по закінченні якого омбудсмен зобов’язаний скласти звіт,
в якому містяться рекомендації по справі. Даний звіт надсилається
відповідному членові парламенту, потерпілій особі, посадовій особі, яка
порушила права громадянина, і керівнику відповідного відомства, який
повинен повідомити про заходи, що планується здійснити для усунення
порушеного права громадянина.

Квазі-омбудсмени існують в країнах, що мають більш-менш сильну виконавчу
владу. Найяскравішим прикладом цього є інститут медіатора-посередника у
Франції, який відноситься до категорії адміністративних органів,
оскільки діє в рамках виконавчої гілки влади: він призначається Декретом
Міністрів на 6 років. Медіатор має подібність з інститутом омбудсмена
лише за функціями, так як з парламентом Франції він зв’язаний тільки
тим, що через парламентарів він може отримувати скарги громадян. Акти
реагування медіатора мають рекомендаційний характер. Посередник
наділений правом законодавчої ініціативи; за певних обставин може
порушувати дисциплінарне провадження у відношенні до будь-якого
державного службовця; має тісну взаємодію з контрольними органами, що на
його вимогу проводять перевірки і розслідування, здійснюють контроль за
виконанням його приписів. Медіатор щорічно звітує перед президентом і
парламентом Республіки про результати своєї діяльності.

Аналізуючи світовий досвід роботи омбудсменів, деякі вчені за різними
крітеріями виділяють такі їх моделі:

парламентський і виконавчий омбудсмен;

“реактивна” і “агресивна” моделі інституту омбудсмена;

моделі омбудсменів, яким притаманний і не притаманний парламентський
фільтр;

федеративні омбудсмени і омбудсмени унітарних держав,
регіонально-федеративна модель, муніципальні омбудсмени, спеціалізовані
омбудсмени;

омбудсмени, що мають і не мають механізмів для виконання своїх приписів;

омбудсмени, сфера повноважень яких розповсюджується на суди,
муніципальні органи (омбудсмени з широкою сферою компетенції) і
омбудсмени, що контролюють тільки адміністративні органи (з обмеженою
сферою компетенції);

омбудсмени, що широко використовують методи гласності і відкритості і
омбудсмени, яким притаманні приватні і абсолютно конфіденційні
розслідування;

омбудсмени абсолютно деполітизовані і омбудсмени, які виконують незначні
політичні функції чи формуються за активної часті політичних партій;

індивідуальні і колегіальні омбудсменівські служби [8].

Конкретна організація цього інституту, його модель залежить
від форми правління, державного устрою, конституційних, національних,
політичних традицій тих чи інших країн. Тому неможна виділити
найдосконалішу модель. До того ж слід сказати, що здебільшого
ефективність правозахисної діяльності омбудсмена визначається не його
статусом, функціями, повноваженнями, а правовою культурою суспільства,
демократичністю механізму державної влади, наявною в державі правовою
системою тощо. Виходячи з цього, кожна держава індивідуально підходить
до створення національної моделі цього інституту, переслідуючи завданння
закласти в нього дієвий механізм захисту конституційних прав і свобод.

Конституція України 1996 року запровадила службу українського
омбудсмена – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Згідно
із статею 101 Конституції він здійснює “парламентський контроль за
додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина”.
Визначення місця даного інституту в розділі Конституції, що присвячений
Верховній Раді України, свідчить про призначення Уповноваженого бути
насамперед засобом саме парламентської охорони прав і свобод людини і
громадянина. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини”, що набрав чинність з початком 1998 року, поширив
компетенцію Уповноваженого також на захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції.

Друга стаття Закону визначила сферу його застосування: український
омбудсмен бере участь у чітко окресленому колі суспільних відносин, які
створюються між людиною, з одного боку, та органами держави і місцевого
самоврядування та їх посадовими і службовими особами, – з іншого.
Відразу ж слід звернути увагу на те, що українським законодавцем значно
розширене як коло суб’єктів, що захищаються Уповноваженим, так і коло
суб’єктів, на які він може впливати. Адже в багатьох країнах на захист
омбудсмена можуть розраховувати лише громадяни даної держави, а в
Україні захистові підлягають люди в усіх громадянських станах за умови
перебування на території України, а українські громадяни – навіть і за
її межами. У переважній більшості країн омбудсмен чинить вплив лише на
органи державної виконавчої влади та їх посадових і службових осіб,
компетенція ж українського Уповноваженого поширюється і на органи
державної судової влади, і на органи місцевого самоврядування, і на
організації, підприємства і установи незалежно від форм власності та їх
посадових і службових осіб.

Третя стаття Закону визначає мету парламентського контролю за
додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Отже,
діяльність Уповноваженого спрямовується на:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених
Конституцією України, законами України та міжнародними договорами
України;

2) додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина
суб’єктами, зазначеними у Законі;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або
сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи
людини і громадянина у відповідність з Конституцією України,
міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в
галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації
людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист
конфіденційної інформації про особу.

Аналіз цих положень дає підстави стверджувати, що правозахисна
діяльність Уповноваженого спрямована на забезпечення повної реалізації
людиною своїх прав, свобод, інтересів і потреб.

Визначаючи правовий статус Уповноваженого, Закон представляє
його посадовою особою, статус якої регламентується Законом України “Про
державну службу”. Ця ж четверта стаття закріпила принцип незалежності
Уповноваженого, що полягає в тому, що він здійснює свою діяльність
незалежно від інших державних органів та їх посадових осіб. Цей принцип
також доповнюється ч.1 ст.20 Закону, що забороняє втручання органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх
посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого, а також тим
фактом, що Уповноважений може співпрацювати із різними складами
Верховної Ради України, а не тільки з тим, що його обрав, так як термін
його повноважень довший за термін повноважень українських парламентарів
(крім того повноваження Уповноваженого не припиняються і не обмежуються
у разі розпуску або саморозпуску Парламенту України). Ще однією
запорукою незалежності Уповноваженого є його фінансова незалежність,
адже фінансування його діяльності і діяльності його секретаріату
провадиться за рахунок Державного бюджету України та щорічно
передбачається в ньому окремим рядком. Таким чином, перелік гарантій, що
забезпечують принцип незалежності діяльності Уповноваженого досить
великий – і це виправдано, оскільки така правова опіка нового
правозахисного інституту необхідна в існуючих умовах нестабільності
соціально-економічної та політичної ситуації у країні. Ще одним
принципом, дещо пов’язаним з попереднім, є принцип допоміжного характеру
його діяльності. Виходячи з положень Закону, Уповноважений здійснює свою
діяльність поряд з іншими спеціалізованими органами захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина, при цьому жодною
мірою не підміняючи та не замінюючи їх. Як уже зазначалося, повноваження
Уповноваженого не припиняються і не обмежуються у зв’язку із завершенням
діяльності, розпуском або саморозпуском Верховної Ради. Сказане дозволяє
стверджувати, що інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини –
не додатковий механізм українського парламенту, а інститут, що
самостійно оперує даними йому повноваженнями та реалізує власні
завдання. Будучи допоміжним органом по відношенню до Верховної Ради, він
є додатковим (субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини щодо
інших правозахисних механізмів; він усуває прогалини і компенсує
недоліки судових та інших засобів захисту прав людини. “Діяльність
Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав
і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду
компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення
порушених прав і свобод”. Про надання інституту Уповноваженого важливого
значення як захисту прав і свобод людини свідчить законодавче
закріплення у тій же четвертій статті положення про постійний характер
його діяльності, яка не припиняється в зв’язку з введенням військового
стану чи оголошенням надзвичайного стану на всій або частині території
України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначається
парламентом строком на п’ять років. Кандидатом на цю посаду може бути
40-літній громадянин України, що володіє українською мовою, має високі
моральні якості, досвід правозахисної діяльності і протягом останніх
п’яти років проживає в Україні. Ці вимоги є загальноприйнятими. Але
серед вимог до кандидата є положення про те, що якщо судимість за
вчинення злочину погашена та знята в установленому законом порядку,
правових перешкод для того, щоб обіймати зазначену посаду не існує.
Деякі вчені [7] вважають це положення таким, що суперечить вимозі про
високі моральні якості та досвід правозахисної діяльності кандидата і
пропонують дану норму вилучити.

Звісно, що Уповноважений не має суміщати свою посаду з іншою роботою.
Взагалі, принцип дотримання несумісності – класична риса інституту
омбудсмена різних країн. Водночас заняття науковою, викладацькою,
творчою діяльністю, виходячи з духу Закону, не тільки не забороняється,
а і підтримується державою, адже одним із завдань Уповноваженого є
сприяння правовій інформованості громадян та правова освіта населення.
Принцип несумісності в деякій мірі включає в себе деполітизацію
інституту Уповноваженого. Згідно із ч.2 ст.8 Закону Уповноважений не
може бути членом будь-якої політичної партії. Це положення покликане
забезпечити незалежне становище даного органу від впливу численних
політичних сил українського суспільства та зберегти об’єктивність і
неупередженість ставлення українського омбудсмена до осіб різноманітних
партій. Тут же слід зазначити, що недодерження цих вимог неминуче тягне
відкликання з посади.

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який
здійснює юридичне, організаційне, науково-аналітичне,
інформаційно-довідкове забезпечення функцій Уповноваженого, також
Уповноваженим можуть призначатись його представники. Правда, Законом не
уточнено, чи то можуть призначатись представники на місцях, чи то з
окремих питань.

Стаття 13 Закону закріпила широкий перелік прав Уповноваженого, що
відображають його взаємодію з органами державної влади та іншими
суб’єктами, які уже називалися вище. Серед таких: право невідкладного
прийому першими посадовими особами Української держави, право
присутності на засіданнях будь-яких державних і недержавних органів,
право активної участі в судовому провадженні, право безперешкодного
відвідування будь-яких державних і недержавних структур, право на
ознайомлення з будь-якою інформацією, будь-якими документами тощо.
Останнім в цьому переліку прав є п.12, що закріплює за Уповноваженим
право “перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і
громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що
здійснюють оперативно-розшукову діяльність”. На думку деяких вчених [7],
ця норма суперечить п.3 ст.121 Конституції України, згідно з якою нагляд
за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову
діяльність, покладено на органи прокуратури. Ними це вважається
зіткненням правових норм, “конфліктом повноважень” двох державних
структур. Але, слід знову наголосити, що омбудсмен доповнює існуючі
засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім
того, його правозахисна діяльність спрямована (акцентована) саме на
захистові прав людини. Тому вбачати тут якісь суперечливість або
колізію, а тим більше конфлікт чого б там не було, не має жодних
підстав.

Важливим питанням є питання про акти реагування Уповноваженого
щодо порушень Конституції та законів України, а також ратифікованих
міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і
громадянина. Статею 15 Закону виділено два види таких актів:
конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян,
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх
посадових і службових осіб. Цією ж статею дано визначення ним:

“Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до
Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність
Конституції України (конституційності) закону України чи іншого
правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та
Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим;
офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого — акт, який вноситься Уповноваженим до органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян,
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний
строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.”

У більшості країн сила рекомендацій омбудсмена ґрунтується не на
державному примусі, а на переконливості його доказів, на його власному
авторитетові. Також виконання приписів омбудсмена у певній мірі залежить
від рівня правової культури населення. Вважається, що неімперативний
характер повноважень омбудсмена, використання ним методів переконання,
критики, гласність діяльності сприяють більш позитивному сприйняттю його
рекомендацій, оскільки в такому випадку вони “побічно” співпрацюють з
омбудсменом і деякою мірою разом шукають способи, компромісні рішення
для відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина [9].

Аналізуючи підстави для провадження справ та призначення перевірок
(ст.16 Занону), приходимо до висновку, що Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини відноситься до групи “ініціативних омбудсменів”,
яким надані широкі можливості вивчення реального становища у сфері прав
і свобод людини і громадянина в країні. Адже законодавчо закріплені:
можливість безпосереднього звернення до Уповноваженого, існування так
званого “парламентського фільтра”, а також дослідження за власною
ініціативою. Право на розгляд своїх звернень Уповноваженим мають
громадяни України незалежно від місця їх перебування та негромадяни
України, що перебувають на її території. Ст.17 Закону передбачає
письмову форму звернень, що взагалі відповідає світовому досвіду
інституту омбудсмена, але тут є й цікаві винятки: 90% справ
американський омбудсмен вирішує по телефону. Прийняття та розгляд
звернень Уповноваженим регламентується Законом України “Про звернення
громадян”. Звернення Уповноваженому подаються протягом року з моменту
виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. І це пов’язане
не стільки з тим, щоб уникнути перевантаження омбудсмена, скільки з тим,
що з часом ці скарги втрачають свою злободенність. У разі необхідності
Уповноважений може подовжити цей строк, але не більше ніж ще на рік. Як
додатковий захід Закон закріпив, що Уповноважений здійснює свою
діяльність на підставі звернення народних депутатів України.
Запровадження даного правила викликано існуючою практикою звернення
громадян з різних питань саме до народних представників. Але ця норма не
є впровадженням “парламентського фільтру” у повному розумінні цього
слова. “Парламентський фільтр” передбачає надходження скарг до
омбудсмена виключно через парламентарів. Що ж стосується правозахисної
діяльності Уповноваженого за власною ініціативою, то треба сказати, що
методи інспектування державних органів і установ, тобто здійснення так
званого загального нагляду, нагляду за власною ініціативою, не одержали
широкого розповсюдження в практичній діяльності омбудсменів світу. Я не
схильний вважати особливості національного інституту омбудсмена
недоліком; це лише одна з відмінних рис.

Системазувавши діяльність інституту Уповноваженого, виділяють такі три
її стадії [5]:

Перша стадія – одержання Уповноваженим відомостей про порушення прав і
свобод людини і громадянина.

Друга стадія починається, якщо Уповноважений приймає звернення до свого
розгляду; вона включає велику кількість повноважень Уповноваженого з
самого дослідження фактів порушень прав і свобод людини і громадянина.

Третя стадія – складання Уповноваженим висновку, який має форму подання
і надсилається особі, яка звернулася, посадовій особі або органу, у чиїх
рішеннях, діях (бездіяльності) Уповноважений виявив такі порушення, а
також при необхідності подається до парламенту. Висновок, як правило,
містить рекомендації та пропозиції посадовим особам установ,
підприємств, організацій, які порушили права людини, щодо можливих
заходів для поновлення прав і свобод людини і громадянина. Ці органи
зобов’язані у фіксований місячний термін направити Уповноваженому
відповідь.

У деякій мірі про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
можна говорити як про суб’єкта законодавчої діяльності. Він за Законом
має сприяти приведенню законодавства України про права і свободи людини
і громадянина у відповідність з Конституцією України та міжнародними
стандартами у цій сфері, має право використовувати у своїй діяльності
норми міжнародного права, що дозволить йому виявляти прогалини правової
бази України.

Підвалини участі Уповноваженого у міжнародному співробітництві закладені
у ст.19 Закону. Яким чином вони будуть втілюватись у життя – справа
самого омбудсмена.

На основі спільних ознак, притаманних статусу омбудсмена різних країн,
формулюють таке визначення Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини [5]: це незалежний, політично нейтральний, допоміжний та
самостійно функціонуючий державний спеціалізований орган, що володіє
нетрадиційними методами дослідження і реагування на факти порушень прав
і свобод людини посадовими особами органів публічної влади, підприємств,
установ, організацій, незалежно від форм власності, у зв’язку з чим
робота у даному органі пов’язана з обов’язковою вимогою виключення
сумісності цієї посади з іншими.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, продовжуючи кращі
традиції інституту омбудсменів різних країн, досліджує факти порушень
прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, місцевого
самоврядування, різноманітними підприємствами, установами, організаціями
та їхніми посадовими особами як з погляду дотримання ними законів
України, міжнародних угод, так і з позицій додержання принципів
соціальної справедливості, гуманізму, доцільності, етики [5].

У законодавчому врегулюванні діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини існує деяка розрізненість. Список нормативних
актів, що містить норми, що регулюють діяльність служби омбудсмена в
Україні, уже нараховує три закони (про самого Уповноваженого, про
звернення громадян, про державну службу), а ще мають бути прийняті акти,
що регламентуватимуть внутрішню організацію апарату Уповноваженого та
діяльність його представників. Тому я розділяю необхідність створення
єдиного законодавчого акта, який би вичерпно деталізував
конституційно-правовий статус інституту Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини.

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що інститут омбудсмена в Україні
знаходиться на стадії становлення й удосконалення. Це нове правове
явище, новий конституційний механізм захисту конституційних прав і
свобод людини і громадянина, що у повній мірі ще не розкрив свого
потенціалу, хоча й набуває належного визнання в українському
суспільстві. Конституційне запровадження інституту омбудсмена в Україні
стало важливим кроком у розвиткові демократичних процесів, що спрямовані
на подальше зміцнення статусу особистості, гарантій реалізації
конституційних прав і свобод людини та громадянина.

ЛІТЕРАТУРА:

Конституція України 1996 р.

Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”
1997 р.

Закон України “Про звернення громадян” 1996 р.

Закон України “Про державну службу” 1993 р.

Закоморна К. Особливості законодавчого регулювання діяльності
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. –
2000. — № 1. – с. 47.

Хаманёва Н. Специфика правового статуса Уполномоченного по правам
человека в Российской Федерации и проблемы законодательного
регулирования его деятельности // Государство и право. – 1997. — № 2. –
с. 21.

Тененбаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
і прогалини в Законі // Право України. – 1999. — № 2. – с. 101.

Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід //
Вісник Академії Правових Наук України. – 1998. — № 2(13). – с. 57.

Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційно-правовий статус Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) //
Вісник Академії Правових Наук України. – 1998. — № 3(14). – с. 29.

Права человека. Учебник для вузов под ред. Лукашевой Е. – Москва, 1999.–
с.430-435.

Конституційне право України за ред. Погорілка В. – Київ, 1999. – с.
218-219, 226-229.

PAGE

PAGE

Похожие записи